3.2. Соціальний вибір і функція суспільного добробуту

Соціальний вибір — це зведення індивідуальних смаків і вподобань до узагальнених (агрегованих) соціальних уподобань. Теорія, яка вивчає проблему агрегації індивідуальних упо­добань чи думок, чи інтересів у суспільний добробут, суспільну думку, соціальний вибір, а також зв'язок між окремими індиві­дами і суспільством, відома під назвою теорії соціального вибору. Автором цієї теорії є американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки Кеннет Ероу.

Проблема виявлення й узгодження індивідуальних уподобань в аналізі й моделюванні соціального вибору є однією з головних і складних. Розв'язати цю проблему можливо лише за допомогою процедури голосування споживачів як виборців під час парламент­ських виборів чи референдумів, коли необхідно робити той або інший соціальний вибір.

Одним зі способів узагальнення індивідуальних уподобань є голосування за правилом більшості (принцип одна людина — один голос). Але такий підхід не враховує можливу різну інтен­сивність уподобань (коли одна людина дуже сильно бажає отри­мати предмет своїх уподобань, а іншій майже байдуже, чи отри­мати одиницю блага, чи ні). У таких випадках виникають сум­ніви, чи буде соціальний вибір за такою процедурою відповідати принципові раціональності.

Проблема раціональності соціального вибору пов'язується з парадоксом голосування, який був відкритий французьким філо­софом М. Кондорсе. Розглянемо його на умовному прикладі. Уявімо собі, що на голосування виносяться питання про фінансування однієї з трьох програм, кожна вартістю 100 млн грн: 1) підвищення пенсій (ПП); 2) підтримка розвитку базової освіти (БО); 3) скорочення безробіття (СБ). Є три виборці (А, Б, В), кож­ний з яких ранжує програми згідно з власними уподобаннями (тут знак «>» означає «краще»):

Для виборця А: ПП > БО > СБ.

Для виборця Б: БО > СБ > ПП.

Для виборця В: СБ > ПП > БО.

Якщо голосування організувати так, що можна підтримувати лише одну програму, то кожна з програм отримає по одному го­лосу «за» і рішення не буде прийняте. Можна організувати голо­сування у два тури, і виносити на голосування кожного разу ли­ше дві програми.

1. У першому турі порівнюються програми ПП і БО. Першу підтримають виборці А і В, другу — Б. У другому турі порівню­ються програма СБ і переможець першого туру — програма ПП. Програму зайнятості підтримають Б і В, пенсіонерів — А. Пере­магають «безробітні».

2. У першому турі порівнюються програми БО і СБ, перемагає з рахунком 2 : 1 програма БО. У другому турі у змаганні між БО і ПП з рахунком 2 : 1 перемагає ПП — фінансується програма під­вищення пенсій.

3. У першому турі порівнюють програми ПП і СБ, перемагає СБ з традиційним рахунком 2:1, у другому турі у змаганні між СБ і БО перемагає БО — переможці — освітяни.

Таким чином, залежно від регламенту голосування в цьому прикладі може бути прийняте будь-яке з трьох рішень (за голосу­вання у два тури) або взагалі жодного.

Парадокс у цій ситуації виникає через порушення аксіоми транзитивності для колективних уподобань, яка виконується в умовах раціонального вибору для індивідуальних уподобань.

Нагадаємо, що для раціонального вибору повинні виконува­тись аксіома повноти (індивід завжди може визначитися, чи для нього якісь дві альтернативи рівноцінні, чи одна з них є кращою порівняно з іншою) і аксіома транзитивності (для трьох альтер­натив X, У, 2: якщо Х> У, а У> 2, то Х> 2). При агрегації індиві­дуальних уподобань у наведеному прикладі маємо, що хоча (ПП > БО) і (БО > СБ), але (ПП < СБ) — виникає циклічне голосуван­ня. Парадокс голосування демонструє, що соціальний вибір на основі принципу більшості не завжди забезпечує раціональність вибору.

Причиною нераціональності соціального вибору в парадоксі Кондорсе є так званий двовершинний профіль уподобань одного з учасників — В. Якщо ми розташуємо альтернативи кожного з виборців з урахуванням їхніх корисностей для індивідів на кривих лініях, то побачимо, що лінії для А і Б мають по одній вер­шині, а для В — дві вершини.

Слід зазначити, що різноманітні стани економічної системи, кот­рі відповідають умовам Парето-ефективності, мають різну соціаль­ну привабливість. Для того щоб від одного ефективного стану пере­йти до іншого, соціально більш привабливого, треба здійснити пев­ні перерозподільчі заходи в рамках реалізації соціальної політики. При здійсненні цих заходів мають бути вирішені два питання:

1. Як саме, за якими критеріями визначати соціальну приваб- ливість того або іншого варіанта розподілу благ і доходів?

2. Кожний раціональний індивід здатний визначити, що для нього є більш або менш привабливим, але як узагальнити індиві- дуальні уподобання, щоб агреговані індивідуальні уподобання відповідали суспільним уподобанням?

У межах економічної теорії добробуту агреговані індивіду­альні уподобання аналізуються за допомогою побудови функції суспільного добробуту (ФСД) — моделі, що формулює цілі су­спільства і в якій рівень суспільного добробуту є математичною функцією розміщення ресурсів. Концепція ФСД була запропоно­вана у 1930-х роках А. Бергсоном (пізніше розвинена Нобелівським лауреатом П. Самуельсоном) у вигляді функції

W = F( , ..., Un)

де W— рівень суспільного добробуту;

= (Х), = (Х),...,Un = Un(Х) — рівні корисності, які до­сягаються кожним з індивідів за певного варіанта розподілу на­бору благ X між ними.

Такий підхід передбачає, що в суспільстві можливо впорядку­вати альтеративні варіанти розподілу_благ згідно з рівнями суспіль­ного добробуту w, а для цього достатньо лише обрати конкретну форму функції добробуту Бергсона—Самуельсона F. Тоді держа­вна політика має бути спрямована на досягнення найвищого із можливих (тобто з урахуванням обмежених ресурсів) рівнів сус­пільного добробуту.

Графічно для випадку двох індивідів ФСД можна представити як сукупність кривих незмінного добробуту (або суспільних кривих бай­дужості) W1, W2 — ліній рівня ФСД, кожна з яких поєднує множи­ну точок, що відповідають сполученням індивідуальних рівнів корис­ності з однаковим рівнем суспільного добробуту (рис. 3.2.). Ці криві за способом побудови аналогічні кривим байдужості для функцій ін­дивідуальної корисності; більш віддалена від початку координат кри­ва байдужості відповідає вищому рівню суспільного добробуту.

Вибір конкретної форми ФСД залежить від прийнятого у су­спільстві розуміння справедливості. В економічній науці існує чо­тири підходи до категорії справедливості: 1) утилітаризм; 2) ега­літаризм; 3) лібералізм (роулзіанський підхід); 4) ліберальний підхід (класичний лібералізм).

Корисність групи 2, U2

Корисність групи 1, U1

Рис. 3.2. Суспільні криві байдужості

В основі утилітаризму знаходиться уявлення про суспільний добробут як суму функцій індивідуальної корисності членів су­спільства. За такого підходу можна використати ФСД

W(U1,U2…,Un) = U1+U2+…+Un

це класична утилітаристська (або Бентама) функція добробуту. Суспільні криві байдужості для цієї функції зображено на рис 10.3. її узагальненням є функція добробуту зі зваженою сумою корисно­стей

W(U1,..., Un) = a1U1+a2U2+...an+Un

де а1, аn — вагові коефіцієнти, які враховують, наскільки важли­вим є рівень корисності кожного із п індивідів для суспільного добробуту.

З цієї функції випливає: якщо питома вага групи 2 визначаєть­ся в два рази більшою, ніж групи 1 (за умови а1 = 1, а2 = 2 ), тоді перерозподіл на користь групи 2 за рахунок групи 1 збільшує суспіль ний добробут, а перерозподіл у протилежному напрямі — зменшує. Суспільні криві байдужості для цього випадку зображено на рис. 10.4.

Корисність групи 2, U2

Корисність групи 1, U1

Рис. 3.3. Суспільні криві байдужості для функцій Бентама

Корисність групи 2, U₂

Корисність групи 2, U2

Рис. 3.4. Суспільні криві байдужості для функцій зі зваженою сумою корисностей

Ще одна модифікація утилітаристської функції належить нобелівським лауреатам Дж. Вікрі та Дж. Харшаньї і пов'язана урахуванням невизначеності при аналізі проблем розподілу. Як що громадяни приймають рішення про принципи розподілу умовах невизначеності, то кожний з них, імовірно, буде максимі

зувати функцію очікуваної корисності фон Неймана-Морген-штерна

W = + +…

де , — корисність, яку можна отримати, опинившись на місті індивіда i

Пі — імовірність опинитися на місці індивіда i.

1. Згідно з егалітарним підходом найбільш справедливим буде розподіл, коли всі блага поділені порівну між усіма індивідами. Справедливим вважається лише рівний розподіл корисностей між членами суспільства. Така конструкція вже не будується, як попередні, на припущенні про доброзичливе ставлення до індиві­дів (що означає підвищення суспільного добробуту внаслідок будь-якого підвищення індивідуального добробуту будь-якого члена суспільства, бідного чи багатого; єдине, що інколи береться до уваги, це те, що додаткова одиниця добробуту бідного має вищу соціальну цінність, ніж така сама додаткова одиниця добробуту багатого); збагачення багатих, згідно з егалітарним поглядом, зменшує суспільний добробут.

За підходом Д. Роулза суспільний добробут вимірюється рів­нем добробуту (корисності) найменш забезпеченого члена суспільства. У цьому випадку ФСБ матиме вигляд

W( , …, ) = min ( , …, ) -

це роулзіанська (або максимінна — максимум із мінімумів) функція добробуту. Відповідні суспільні криві байдужості будуть ма­ти форму прямих кутів (тобто мати такий саме вигляд, як індиві­дуальні криві байдужості у випадку повністю комплектних благ).

Аргументація Роулза базується на прийнятті двох принципів:

1) усі члени суспільства повинні мати рівні права на основні свободи;

2) суспільство має приймати рішення виходячи з інтересів найменш забезпечених його членів.

2. Ліберальний (ринковий) підхід не передбачає перерозподілу благ і доходів і вважає найбільш справедливим той розподіл, який досягнуто на конкурентному ринку, коли добробут кожного досягається з урахуванням індивідуальних стартових можливо­стей і здібностей. Згідно з цим підходом найкращими для суспіль­ства є фактично досягнуті оптимальні за Парето варіанти, тоді як три попередні підходи вимагали державного втручання для досяг­нення найкращого, найбільш справедливого стану суспільства.

До цього ж підходу можна віднести концепції процедурної справедливості, які підкреслюють важливість самого процесу перерозподілу, а не лише того або іншого стану економіки, що виникає як результат процесу перерозподілу. Саме такий підхід морально виправдовує багатомільйонні гонорари найбільш ви­датних спортсменів у популярних видах спорту та зірок шоу-бізнесу.

Слід зауважити, що добробут людини вимірюється її багат­ством та рівнем доходів, які вона отримує за певний період часу. Отже, багатство є економічною змінною величиною і його обсяг визначається на певний момент часу, а дохід — економічна змін­на величина, яка визначається за певний проміжок часу.

Існують три основні форми багатства і відповідні їм види до­ходів:

1) «Фізичне» багатство, до нього відносять землю, індивідуальні будинки, квартири, автомобілі, меблі, коштовності. Це ба­гатство може приносити доходи в натуральній формі внаслідок використання матеріальних благ або ренту — від здачі нерухомо­сті в оренду.

2) Фінансове багатство існує у формі акцій, облігацій, банків­ських депозитів, готівки, чеків, векселів. Воно може приносити до­ходи у грошовому вигляді —у формі процента або дивідендів.

3) Людський капітал — це багатство, пов'язане з природними

Здібностями, пам’яттю, здоров’ям, фізичними можливостями лю­дини, здобуттям освіти та практичного досвіду роботи. Цей капі­тал є головним джерелом доходів для більшості людей як у гро­шовій формі — зарплата, гонорари та інші заробітки, так і в не-грошовій формі — у вигляді задоволення від творчої роботи чи від інтелектуальних форм відпочинку.

Варто зауважити, якщо узагальнити різні форми доходів, які отримує людина, то її сукупний дохід (Д) можна визначити за формулою

Д = ГН + НД,

де ГД — грошовий дохід (зарплата, проценти і дивіденди, під­приємницький дохід, рента);

НД — негрошові доходи (задоволення від роботи, викорис­тання фізичного капіталу, насолода від відпочинку).

Ступінь справедливості у розподілі доходів залежить від бага­тьох чинників — природних здібностей людей, можливостей здо­буття освіти й умов започаткування власного бізнесу, законодавства про успадкування майна, наявності природних ресурсів тощо.

Аналізуючи ті або інші напрями державної політики, окремі державні програми і заходи, завжди слід брати до уваги, як дії держави позначаться на стані справедливості у суспільстві.

Критерій справедливості в аналізі політики пов'язаний з розпо­ділом товарів і послуг між окремими членами і підгрупами (на­приклад, літніми людьми, інвалідами, жінками, які самі виховують дітей, та ін.). У цьому питанні існує три види справедливості: горизонтальна та вертикальна і справедливість між поколіннями.

1. Горизонтальна справедливість означає однакове ставлення до тих, хто перебуває у рівних умовах.

2. Вертикальна справедливість визначає розподіл товарів і по­слуг між тими, хто перебуває у нерівних умовах.

3. Справедливість між поколіннями має враховувати витрати і вигоди пропонованих варіантів державної стратегії або програм для майбутніх поколінь (так, збільшення державного боргу задля підвищення поточного споживання фактично означає запозичення у майбутніх поколінь і веде до підвищення теперішнього добробу­ту за рахунок погіршення майбутнього становища нащадків).