2. Репресії в Українському військовому окрузі
2.1. Справа генерала Ольдерогге
Українське республіканське ОДПУ традиційно залежало від директив з Москви. Щонайменше до жовтня 1930 року ніхто з місцевих чекістів не збирався займатися чистками колишніх офіцерів, а вже тим більше – заслужених військових. Після повальних арештів колишніх білих офіцерів в Москві в серпні – вересні 1930 року директива про знищення білогвардійців була спущена і в Київ. А в листопаді на Україну прийшло ще одне завдання – старанно вичистити кадри УВО. Тепер у ОДПУ УРСР було відразу три завдання: добити незадоволених у селянському середовищі, знищити колишніх білогвардійців і заарештувати військових. А може, можна якось об’єднати всі ці справи разом? І керівництво ОДПУ України успішно виконало це завдання.
В.О.Ольдерогге, орденоносець, червоний герой Сибіру і Криму, пішов по цій справі як керівник селянського повстання. Від Ольдерогге були отримані свідчення, в яких всі його підлеглі були представлені контрреволюційно налаштованими людьми. До складу керівництва уявної організації незабаром нібито увійшли співслужбовці Володимира Олександровича з Східного фронту: викладачі Н.І.Мінін (полковник), О.В.Гаєвський (підпоручик, син генерала, повернувся з німецького полону), Ф.Ржечицький (підполковник), М.С.Матіясевич (полковник, колишній червоний командарм); корінні кияни полковники І.В.Іванов В.В.Ржевський, В.Е.Левіс, А.П.Семенович, А.А.Луганін, а також М.В.Лебедєв (генерал Генштабу) і зять Ольдерогге А.А.Мармилєв (корнет)*.
Зусиллями слідчих при фальсифікації “справи Ольдерогге” була створена “жахлива картина” змови військових проти радянської влади. Далі Володимир Олександрович “дав” докладні характеристики “контрреволюційній діяльності” 27 колишніх офіцерів, представлених в якості найбільш активних учасників організації. Через місяць спрямованість дій слідства і характер свідчень А. Ольдерогге були кардинально змінено: ймовірно, з Москви прийшла вказівка звернути особливу увагу на пошук “керівників організації” у Харкові. Що ж, сказано – зроблено, і вже 21 лютого 1931 року Володимир Олександрович “зізнався”, що Московський центр керував Київською організацією через Харків, де контрреволюційну роботу вели помічник командувача УВО С.Г.Бєжанов і начальник оперативного відділу С.С.Іванівський. Далі колишній генерал розповів і про “злочинну діяльність”, що в його протоколі допитів також було нововведенням. Природно, всі зазначені “злочинці” в минулому були офіцерами.
На цьому, слідчі остаточно заспокоїлися і на початку квітня 1931 року залишили Володимира Олександровича Ольдерогге в спокої. Його заслуги як командувача Східним фронтом, що брав участь в розгромі Колчака і Врангеля, залишилися десь там, у далекому минулому.
_______________
* Тинченко Я. Голгофа русского офицерства в СССР в 1930-1931годы. М., 2000., Разгром Украинского военного округа
2.2. “Київське повстання”
До початку лютого 1931 р. у київському гарнізоні було заарештовано близько 150 військовослужбовців. Всього ж в частинах, розташованих у Києві, у справі “Весна” проходило 343 людини (як заарештованих, так і взятих на облік). “Контрреволюційні есередки” були виявлені в 42 частинах. Головним пунктом звинувачення, пред’явленим всім командирам, було голослівні твердження про підготовку ними в Києві та в Україні збройного повстання.
План повстання за сценарієм ОДПУ був такий. Весь Київ був розбитий на “районні контрреволюційної організації” зі своїми керівниками. Так, капітан Генштабу А.І.Батрук нібито керував Печерською організацією, полковник Баковець – Подільською, підполковник Сумбатов – Лук’янівською, капітан М.І.Костко – Шулявською, капітан С.Н.Кравцов – Голосіївською, штабс-капітан Л.І.Чижун повинен був очолити повстанців в центрі міста*. За планом, сфабрикованим в надрах ОДПУ, в війська повсталих мали входити 2-3 дружини добровольців (до 80 осіб кожна), “офіцерський ударний полк”, який нібито передбачалося розгорнути на базі 135 стрілецького полку, власне 135 полк, 1 понтонний, 45 і 46 артилерійський полки, підрозділи 134, 136 і 137 полків, а також інші артилерійські та інженерні частини.
Далі в цьому сфальсифікованому документі були названі імена тих, хто наче б то мав командувати повсталими частинами. Командирами дружин і рот “офіцерського ударного полку” автоматично ставали керівники районів. Командування над полком повинен був прийняти командир 135 стрілецького полку Р.М.Анніков. Його помічник Богданов автоматично ставав командиром 135 полку і разом з начальником штабу Р.П.Гвинчевским, комбатами Ватральским, Петрицmким і Данченко повинен був виступити слідом за “офіцерським полком”. Командування 45 дивізією покладалося на помічника начальника штабу корпусу Баулена, йому повинні були допомогти співробітники штабу Батуров і Горушкін. Підняти 134 стрілецький полк повинен був комбат Гусєв, 136 полк – комбат Солодянкін, 137 полк – комбати Соловйов і Карпов. Нарешті, в разі необхідності з Коростеня міг бути підібраний 133 стрілецький полк на чолі з командиром полку Церпинским, комбатами Журавльовим і Івановим. Загалом, при такому розкладі сил в Києві від радянської влади і більшовиків не повинно було залишитися навіть мокрого місця. Але все це було всього лише вигадкою. По-перше, колишні офіцери не так вже сильно були об’єднані між собою, а по-друге, мало хто з них дійсно був готовий боротися з радянською владою*.
18 травня 1931 року за підписом начальника Київського оперативного сектора ОДПУ В.Іванова, його заступника Кривця і начальника особливого відділу Загорського було складено обвинувальний висновок на 121 військовослужбовця гарнізону. Зрозуміло, список відкривав Володимир Олександрович Ольдерогге – головний київський змовник.
_______________
* Тинченко Я. Голгофа русского офицерства в СССР 1930-1931 годы. М., 2000., Разгром Украинского военного округа
Над “повстанцями” ніякого суду не було. Вироки затверджувалися обліковим порядком. Лише В.А.Ольдерогге 20 травня був удостоєний честі бути засудженим окремо... до розстрілу. Вирок всій решті “пачці” був затверджений 23 червня з 14.32 до 17.02. Причому разом з киянами у цей же день вирок був винесений і великій групі командирів з інших міст України. 26 травня постанову судової трійки колегії ГПУ за Київським гарнізону було передано з Харкова в Київ. І вже через кілька днів всі ув'язнені, які страждали в Лук’янівській в’язниці, були підготовлені до відправки на Соловки.
Володимира Олександровича Ольдерогге розстріляли в Харкові 27 травня 1931 року в 2 години ночі разом з колишнім комдивом 44 стрілецької дивізії Ярославом Антоновичем Штромбахом.
2.3. Знищення київського офіцерства
Наприкінці вересня та в перших числах жовтня 1930 року в Київський оперативний сектор ОДПУ була спущена директива негайно заарештувати всіх колишніх білих офіцерів. Тільки в Києві проживали понад 300 колишніх офіцерів, майже 200 з яких під час громадянської війни служили в тих або інших антирадянських формуваннях. Крім того, багато колишніх офіцерів проживало на території Київського сектора – сучасних Київській, Черкаській і частині Житомирської областей.
Перший з арештів стався 14 жовтня 1930 року. Співробітниками ОДПУ був схоплений колишній полковник 11 Чугуївського уланського полку і командир Фінляндського драгунського полку Володимир Васильович Ржевський. Крім Ржевського, були кинуті в Лук’янівську в’язницю і багато інших колишніх офіцерів. Арешти проводилися дуже банально: за наявним списком колишніх офіцерів. Вже потім, у січні 1931 року, вкладалися в справи свідчення О.Ольдерогге і Н.І.Мініна про нібито наявну в Києві велику контрреволюційну офіцерську організацію.
Найефективнішим для ОДПУ стало “викриття” контрреволюційних організацій різних полків і частин старої армії. Так, своїм життям поплатилися офіцери і військові чиновники 129 Бессарабського, 130 Херсонського, 131 Тираспольського, 132 Бендерського, 165 Луцького і 166 Рівненського піхотних полків, 33 артилерійської бригади, 4 важкого артилерійського дивізіону, артилерійського складу, військово-окружного суду та інших підрозділів старого Київського гарнізону.
Отже, всього в Києві було заарештовано 730 змовників, які нібито готували повстання проти радянської влади.
2.4. Знищення командних кадрів
Порівняно з Києвом і Дніпропетровськом “улов” в Харкові був, м’яко кажучи, невеликий. До того часу (а мова йде про дані на 7 лютого 1931 року) в Києві вже “зізналося” 68 військовослужбовців РККА, у Дніпропетровську – 29, планувалося до арешту ще близько 200 осіб.
Оперативники просто озвіріли від своїх “упущень”. За лічені дні в Харкові були заарештовано майже всі співробітники штабу Українського військового округу на чолі з Іванівським, кинуті у в’язниці всі воєнруки і частина військових викладачів вузів, взяті під варту деякі командири 23-ї дивізії, 5-ї авіаційної бригади та інших підрозділів.
Пізніше всіх заарештували Бєжанова. Особливим наказом 31 січня 1931 року він був переведений на викладацьку роботу в Москву, де і схоплений 21 лютого. До часу арешту Бєжанова в руках ОДПУ вже перебували С.С.Іванівський та його помічники, а також ряд воєнруків і викладачів. Одні наполегливо відмовчувалися, інші ж з різних причин почали давати потрібні свідчення, а деякі взагалі прямо на допитах пропонували слідчим “співпрацю”. Надалі ж справа Бєжанова, що нараховувала 5 томів, стало основним матеріалом для справи “Весна”.
Начальник особливого відділу УВО Леплевський вимагав розстрілу Сергія Георгійовича. Єдиним, хто спробував врятувати Бєжанова, був І.Е.Якір. Він звернувся до військового прокурора УВО і начальника ОДПУ УРСР Балицького з проханням замінити Сергію Георгійовичу вищу міру десятьма роками виправно-трудових робіт. Обидва пішли на зустріч Якіру. Тим не менше, це заступництво так і не врятувало Бєжанова, і він був розстріляний разом з С.С.Іванівським о пів на другу ночі 1 червня 1931 року.
Загалом, “контрреволюційною діяльністю” був охоплений практично весь Український військовий округ на чолі з командирами і начальниками штабів корпусів, комдивами і начальниками штабів дивізій.
Хто був зацікавлений у розгромі Українського військового округу – до цих пір неясно. Але після зізнання Іванівського і Бєжанова на вже заарештованих, або тих командирів, які ще перебували на волі ОДПУ налягло з новою силою. Щоб детальніше розповісти про те, що творилося на Україні тієї страшної зими 1930-1931 років, необхідно описати події в кожному з гарнізонів окремо.
2.4.1. Харків
Суворі умови слідства майже не залишали шансів більшості харківських військових вижити в м’ясорубці місцевого ОДПУ. Схоже, січневий “наганяй” за “гальмування” роботи не кращим чином вплинув на слідчих. Всіх заарештованих вони відразу ж брали на відпрацювання та примушували підписувати відверту нісенітницю. Особливо жорстоко слідчі ставилися до штабних працівників і військових викладачів вишів. Головним пунктом звинувачення для більшості харківських військових стала підготовка всеукраїнського повстання. Заарештованих змушували писати якісь плани повстання, і вони, не придумавши нічого кращого, дружно переказували мобілізаційний план розгортання округу.
Особливу увагу слідчі ОДПУ звернули на Льва Олександровича Какуріна, однофамільця арештованого відомого військового історика і професора Військової академії. Вже на одному з перших допитів 15 лютого Какуріна змусили дати свідчення на свого патрона, В.О.Мисюревича. Але, схоже, від Льва Олександровича вимагали “викрити” всю військово-інженерну злочинну організацію. І Какурін назвав Вехова, Симбірякова, Ференса; Матвєєнко, Буданова, Красавцева, Чебкасова, Туманова, Лазаровича, Зелінського, а також ряд військових інженерів з стройових частин. Частину цих осіб було заарештовано і засуджено на різні терміни за злочинну діяльність, сам же Какурін отримав 10 років виправно-трудових робіт.
Майже така ж ситуація склалася і з Ветеринарним управлінням УВО. Свідчення йшли “знизу” – від ветеринарів Дніпропетровського, Вінницького, Київського та інших гарнізонів.
Крім репресій власне в середовищі військовослужбовців РСЧА ОДПУ також не забула “пощипати” і колишніх офіцерів, які перебували на цивільній службі. До 1931 році в місті проживало не більше сотні колишніх офіцерів, які служили на той момент у РСЧА.
За задумом ОДПУ, керівником “контрреволюційної офіцерської організації” повинен був стати інженер авіаційного заводу, колишній білий офіцер П.Р.Матросов. Але він наполегливо тримався на допитах і категорично заперечував свою провину. Тоді на зміну Матросову “прийшов” викладач інституту Народного господарства Володимир Едуардович Кункевич. У минулому штабс-капітан 156 Елизаветпольского полку, був мобілізований в РСЧА, працював топографом штабу 9 армії і викладачем Чугуївської і Харківської піхотних шкіл, звідки потрапив в Харків. Кункевича все ж зробили керівником контрреволюційної організації і потім розстріляли разом з усіма іншими головними “змовниками” УВО.
По інших містах України також прокотилася хвиля масових арештів колишніх офіцерів. Але в цих містах дуже чітко простежується два сценарії: київський, за яким розстрілювались всі офіцери, які не служили в РСЧА, а також коли арештовували велику кількість військовослужбовців (Дніпропетровськ, Одеса, Зінов’євськ) та харківський, більш м’який, з арештом лише “верхівки” змови (Житомир, Вінниця, Миколаїв, Полтава, Суми, Сталіно). Особливим був гарнізон Чернігова, де репресії пройшли за власним сценарієм.
2.4.2. Чернігів
В гарнізоні Чернігова, що складається з 7 стрілецької дивізії, ОДПУ виявило “контрреволюційну організацію” ще за кілька місяців до початку арештів у справі “Весна”. В той час, коли Конотопський відділ ОДПУ ганяв по Чернігівщині кулаків, в 20 стрілецькому полку 7 дивізії виявилася недостача 300 гвинтівок, 2 кулеметів, кількох десятків тисяч патронів, гранат і іншого легкого озброєння. Слідчі тут же пов’язали цю недостачу з організацією селянського повстання і заарештували командира полку, колишнього полковника і грузинського князя Худобашева, а також його помічника з господарської частини Трубіцина, у минулому – донського білого офіцера. Обидва колишні офіцери були незабаром розстріляні.
Потім свідчення на чернігівців почали надходити від заарештованих військовослужбовців в Харкові і Києві, а також від комдива Я.А.Штромбаха, який деякий час командував 7 дивізією.
Керівники 7 стрілецької дивізії (Ф.І.Трухін, начальник оперативного відділу Малишев, новий комдив Пащенко) незважаючи на відсутність будь-яких вагомих свідчень з приводу їх “контрреволюційної діяльностії, у Чернігові не залишилися: їх перевели в різні штаби з’єднань в Росії.
2.4.3. Дніпропетровськ
У Дніпропетровську працювала окрема слідча група ОДПУ. Заарештованих військовослужбовців 30 дивізії нікуди не везли, а допитували на місці. Перші відомості про “контрреволюційну організацію” у Дніпропетровську стали надходити одночасно від підсудних Москви і Києва.
Першим був заарештований начальник оперативного відділу штабу 30 дивізії Н.Т.Ніколаєв. Потім, вже за свідченнями колег – воєнруків з інших міст – З.Д.Михайлівський. А далі арешти пішли вгору: були схоплені командир 30 дивізії П.П.М’ясоєдов і начальник штабу М.В.Катанский, більшість командирів полків, батальйонів і батарей.
Основні арешти в Дніпропетровську були в середині січня 1931 року. Як не дивно, заарештовані дніпропетровці майже відразу “зізнавалися” у своїй контрреволюційній діяльності. Всі вони говорили про гоніння старого офіцерства, репресії селян, економічні труднощі.
У керівництві контрреволюційною організацією були звинувачені комдив П.П.М’ясоєдов, М.В.Катанський, воєнрук Дніпропетровського Тсоавіахім Л.А.Куплетський і викладач Гірничого інституту Ф.Монігетті, колишній штабс-капітан. Також був арештований і колишній полковник Григорій Коссак, але його кримінальну справу незабаром було передано слідчим, які займалися “викриттям” Спілки Визволення України.
Всього ж у Дніпропетровську по справі “Весна” було засуджено 34 людини, вісім з яких розстріляли. Цікаво відзначити, що комдив Петро Петрович М’ясоєдов, також засуджений до розстрілу, перед виконанням вироку був перевезений до Москви. Тут його і розстріляли 21 червня 1931 року – майже трьома тижнями пізніше інших семи дніпропетровців*.
2.4.4. Житомир
Житомирська справа не менш цікава, ніж Дніпропетровська. Тут, за версією ОДПУ, головним винуватцем повинен був стати командир 44 Волинської стрілецької дивізії Ярослав Антонович Штромбах.
У 1921 році він був призначений на посаду командира 18 дивізії в Ярославлі. Наприкінці 1921 року на кілька місяців Штромбах їздив до Чехословаччини, відпочивав у батьків – цей факт незабаром став одним з головних пунктів звинувачення, як налагодження зв’язків з чехословацької розвідкою.
У 1929 році Штромбаха знову призначили на Україну – тепер командиром 44 стрілецької дивізії в Житомирі. Отже, влітку 1930 року Я.А.Штромбах прибув у Житомир.
4 грудня 1930 року Ярослава Антоновича заарештували. Якийсь чех А.А.Водседалек, зізнався, що він є зв’язковим чеської розвідки і пов’язаний з Штромбахом – її резидентом**.
_______________
* Розстрільні списки. - М., 1995. - Вип. 2. - Ваганьківське кладовище. - C. 158
** Сувеніров О.Ф.Трагедія РСЧА 1937-1938. - М., 1998. - C. 47
Від Штромбаха слідчі отримали свідчення про те, що він ніби-то був завербований “керівником житомирської контрреволюційної організації”, колишнім начальником штабу 8 корпусу Пинаєвим і професором Військової академії Лігнау. Тим паче, Лігнау сам на допитах в Москві “зізнався” у вербуванні Ярослава Антоновича. Зібраних "зізнань" вистачило на те, щоб незабаром засудити доблесного інтернаціоналіста Штромбаха до розстрілу.
Після невдачі з Ярославом Антоновичем, керувати міфічною Житомирською організацією слідчі “доручили” викладачеві військової справи М.В.Муретову, людині, навіть більш заслуженій, ніж Штромбах. Муретов був “хрещеним батьком” прославленої 24 Симбірської Залізної стрілецької дивізії, одного з найулюбленіших з’єднань Леніна. У цій дивізії у 1919–1920 роках Муретов був начальником штабу, а з 21 липня 1920 року став її комдивом. Але із закінченням громадянської війни, Муретова по черзі стали зміщати з відповідальних посад. 19 лютого 1921 року Михайла Володимировича з пониженням призначили начальником штабу 25 Чапаївської стрілецької дивізії, потім 15-ї, згодом – 44 дивізії. Коли в 1926 році він повернувся в Житомир, виявилося, що місця в армії йому вже немає. Комкор Гаркавий вирішив, що колишні офіцери, особливо гвардійські, радянській влади не потрібні.
Муретова заарештували в середині січня 1931 року (у справі Муретова ордер на арешт відсутній) з подачі колег-воєнруків з інших міст. На перших допитах Михайло Володимирович заперечував свою провину, але потім здався і 2 лютого підписав заяву, в якій визнавав себе керівником Житомирської контрреволюційної організації. Крім того, Муретов дав свідчення на колишнього начальника штабу 8 стрілецького корпусу, воєнрука Ленінградського інституту зв’язку Р.А.Пінаєва, начальника оперативного відділу І.П.Зелінського, дивінженера М.Ф.Коробейникова, а також ряд інших командирів дивізії і військових викладачів.
Всього ж у справі Житомирської організації засуджена 21 людина. Троє з них, Муретов, Зелінський і Коробейніков, отримали по 10 років виправно-трудових робіт. Ярославу Антоновичу Штромбаху трійка НКВС УРСР винесла окремий вирок – йому дали вищу міру покарання. Колишній комдив 44 стрілецької дивізії був розстріляний разом з В.О.Ольдерогге в Харкові 27 травня 1931 року в дві години ночі. Колишній начальник штабу 8 стрілецького корпусу Георгій Андрійович Пінаєв також був засуджений. З Ленінграда його викликали до Москви, де і заарештували. Незабаром Пінаєва засудили на 5 років виправно-трудових робіт.
2.4.5. Одеса
Арешти колишніх офіцерів в Одесі пройшли досить банально. Схоже, у розпорядженні Одеського оперативного сектора ОПТУ, який охоплював також Миколаїв і Зінов’євськ, були повні списки колишніх офіцерів, як і в Києві. Саме за цими списками і проводилися арешти.
“Локомотивом” одеської справи став колишній полковник і заступник директора Одеського кадетського корпусу А.Бернацький. Заарештований в кінці грудня 1930 року, він дав свідчення про склад і діяльність ніби-то існуючої в місті “контрреволюційної офіцерської організації”.
За сценарієм ОДПУ, кістяк організації мали становити викладачі Одеських піхотної і артилерійської шкіл. Офіцери ніби-то готували традиційне для “Весни” повстання з метою захоплення міста напередодні наступу інтервентів.
Крім Бернацького в керівництві змовою також був звинувачений колишній полковник і начальник Одеської піхотної школи РСЧА П.Е.Зеленін.
Незабаром від заарештованих колишніх викладачів піхотної і артилерійської шкіл слідчі отримали свідчення практично на всіх командирів 51 стрілкової дивізії з числа офіцерів. До заарештованих командирів РСЧА додалося близько 200 генералів і офіцерів запасу, також звинувачених в участі в змові. З відомих військових, що потрапили до ОДПУ в Одесі, можна назвати колишнього генерал-лейтенанта Генштабу Н.В.Родкевича (батька відомого полковника-генштабиста Н.Н.Родкевича, також репресованого у справі “Весна”), генерал-майорів Аргамакова (колишнього начальника артилерійської школи), А.А.Рябініна-Скляревського (у той час відомого українського історика), Стааля, Брилкіна (юриста), полковника Генштабу М.А.Загороднього.
На допитах стійко трималися деякі командири 51 стрілецької дивізії. Витримали всі тортури, але не здалися генерали Родкевич і Олександр Олександрович Рябінін.
Всього в Одесі був засуджений 41 військовослужбовець, в основному, з числа колишніх офіцерів, а також близько 200 кадрових військових, які перебували у запасі або відставці. З числа осіб, які перебували на службі в РСЧА, четверо були розстріляні: П.Е.Зеленін, В.А.Бернацький, викладач О.А.Купріянов і колишній підполковник М.П.Мебус, який в 20-ті роки командував 80 стрілецькою дивізією в Сталіно. Заарештовані колишні офіцери майже всі, як і кияни, були розстріляні.
2.4.6. Зінов’євськ (Кіровоград)
Дрібне повітове містечко Зінов’євськ у 1931 році дало ОДПУ майже стільки ж заарештованих офіцерів, як і Одеса. Тут ОДПУ зробило ставку на офіцерів запасу.
В “керівництві” “контрреволюційною офіцерською організацією” був звинувачений колишній помічник начальника Єлизавградського кавалерійського училища і Української школи полковник Генштабу А.С.Карпенко. На допитах з пристрастю Карпенко “зізнався”, що крім нього в організацію входили всі викладачі Української кавалерійської школи.
Як і у всіх інших містах, “члени” контрреволюційної організації звинувачувалися в спробі організації збройного повстання при ніби-то запланованому наступі Польщі і Румунії. За сценарієм, народженим в надрах Зінов’євського ОДПУ, все місто було розподілено на 7 бойових ділянок, де з початком війни повинні були бути створені офіцерські дружини. Майже всі підсудні визнали свою провину. Серед заарештованих в Зінов’євську кадрових військових можна назвати генерала О.В.Вишневського, полковників Б.А.Свидло, І.П.Леві, А.А.Рибицького, В.І.Федяя. У свій час всі вони були відомими кавалерійськими командирами російської армії.
2.4.7. Миколаїв
Незважаючи на те, що Миколаїв входив в зону Одеського оперативного сектора ОДПУ, погром офіцерства тут не набув тих колосальних розмірів, якими були відзначені Одеса і Зінов’євськ. Довгий час це місто залишався в тіні справи “Весна”, і арешти почалися в ньому лише в середині лютого 1931 року.
Перші свідчення на військовослужбовців Миколаївського гарнізону були дані в Києві і Харкові під час допитів “членів” місцевих “контрреволюційних організацій”. Зокрема, були отримані свідчення корінного киянина, командира 15 артилерійського полку І.В.Іванова, переведеного до Миколаєва в 1926 році. Його добре знали і пам’ятали в Київській школі імені Каменєва, і не дивно, що з усіх миколаївців Іванов був арештований першим.
Потім деякі “дізнання” були отримані від заарештованих в Одесі і Зінов’євську. На основі зібраних матеріалів у лютому 1931 року ОДПУ почало здійснювати планомірні арешти військовослужбовців з числа колишніх офіцерів, які служили в 15 стрілецькій дивізії, розташованій в Миколаєві. Частина схоплених офіцерів вивозилася в Київ, де їх допитували в Лук’янівській в’язниці.
Після приїзду в Київ заарештовані відразу ж поміщалися в камери до тих, хто вже “зізнався”. Це, а також жорсткі методи ведення слідства київськими слідчими, зробили свою справу, і миколаївці почали давати “свідчення”.
Всього по Миколаївському гарнізону було засуджено вісім чоловік, двоє з них, начальник штабу 44 стрілецького полку Є.А.Клекль і воєнрук Тсоавіахіму Н.М.Матвєєв були розстріляні. Крім того, в місті було заарештовано ще двоє офіцерів: службовець заводу імені Марті підпоручик І.Д.Коматовский і відповідальний секретар Тсоавіахіму І.М.Водянський, які отримали різні терміни. Не виключено, що під час арештів у справі “Весна” в Миколаєві були схоплені і інші колишні офіцери, але про це нічого не відомо.
2.4.8. Вінниця
Арешти у Вінницькому гарнізоні сильно відрізнялися від погромів колишніх офіцерів в інших містах. По-перше, в цьому місті хапали тільки військовослужбовців РСЧА, і про арешти офіцерів, які перебувають у запасі, нічого не відомо. По-друге, спочатку головним напрямком “діяльності” місцевої “контрреволюційної організації” вважалося шкідництво у ветеринарній справі.
Перші арешти ветеринарних лікарів у Вінниці та Умані були здійснені в середині січня 1931 року. Через заарештованих ветеринарів слідчі вийшли на працівників штабів і службовців з числа колишніх офіцерів у всіх стрілецьких, кавалерійських і артилерійських частинах.
В 17 корпусі з військових були арештовані начальник артилерії Р.Ф.Фрідріх і начальник штабу 24 Залізної дивізії Н.3.Дондаров.
До слідчих попав начальник штабу 1 кавалерійської дивізії А.Н.Павлов, який за заслуги у громадянську війну нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора, і помічник начальника оперативної частини штабу корпусу А.О.Сєманов, який в 1920 році обіймав посаду начальника штабу 3 кінного корпусу Р.Д.Гая.
Всього у Вінницькому гарнізоні було заарештовано 25 чоловік. Ще майже на 50 колишніх офіцерів, які служили в 17 і 1 кінному корпусах, ОДПУ отримало великі свідчення. З числа не заарештованих військовослужбовців вже до червня 1931 року дві третини було звільнено з РСЧА.
З числа заарештованих військовослужбовців Вінницького і Уманського гарнізонів на Україні було засуджено 24 людини. До розстрілу засудили лише одного з них, військового лікаря 96 дивізії Кривеня-Крицького. Колишній начальник штабу 24 дивізії Н.3.Дондаров, мабуть, був вивезений до Москви, і чим закінчилася його справа – невідомо.
2.4.9. Сталіно (Донецьк)
Репресії в Сталіно та інших шахтарських містах стосувалися в основному колишніх офіцерів з числа військовослужбовців РСЧА.
Першими були арештовані воєнруки місцевих вузів і колишні офіцери, які займали військово-інженерні посади в РСЧА.
Всім заарештованим ставилося в провину шкідництво і створення контрреволюційної організації. Але на організацію “повстання” вони не потягнули: навіть в ОДПУ було зрозуміло, що організувати щось подібне в шахтарському районі, який був прокомуністичним, було просто неможливо.
“Керівником” місцевої “контрреволюційної організації” був названий арештований раніше інших воєнрук Гірничого інституту В.Виноградов. Життя Віктора Васильовича було нерозривно пов’язане з РСЧА, і ось – арешт, звинувачення у створенні контрреволюційної організації.
Всього в Сталіно було заарештовано 7 військовослужбовців 80 стрілецької дивізії, 5 воєнруків і військових викладачів. Всі вони під тиском слідства визнали свою провину і отримали різні терміни. Крім того, на шахтах були схоплені ще два колишні офіцери з числа гірських інженерів, які отримали по 10 років виправно-трудових робіт кожен.
2.4.10. Полтава і Суми
Репресії відносно колишніх військовослужбовців у Полтаві і Сумах були дуже схожі і проходили за однаковим сценарієм.
Арешти в Сумах і Полтаві почалися на початку січня 1931 року. З першим “керівником” полтавської “контрреволюційної організації” Тимофеєвим-Наумовим у слідчих нічого не вийшло: він уперто не хотів “зізнаватися”. Саме тому незабаром йому була знайдена заміна в особі начальника штабу 25 Чапаївської стрілецької дивізії, розташованої в місті, колишнього штабс-капітана Д.Д.Помазкіна. ОДПУ встановило, що ще до Першої світової війни Помазкін працював у знаменитого купця і промисловця Сави Морозова, заробляв великі гроші, і тому не особливо “благоволив” до радянської влади. На Помазкіна натиснули, і йому довелося визнати всі звинувачення.
Майже такий же сценарій “викриття” простежується і в Сумах. Генерал Шепелєв категорично заперечував пред’явлені йому звинувачення, і слідчим на швидку руку довелося шукати йому заміну. Вона незабаром була знайдена в особі колеги Шепелєва Є.Ф.Левенсона, який “зізнався” в керівництві сумською “контрреволюційною організацією”.
Всього під час полтавської справи було заарештовано і засуджено 10 військовослужбовців (з них п’ятеро – викладачі школи), під час сумської – 7 (всі – викладачі). Лише одного з них, Є.Ф.Левенсона, засудили до розстрілу. Крім того, у Полтаві було засуджено ще 11 колишніх офіцерів, які служили в РСЧА.
Всього в Українському військовому окрузі до розстрілу і різних термінів ув’язнення було засуджено 328 командирів. Ще майже стільки ж військовослужбовців з числа колишніх офіцерів були взяті на облік ОДПУ і в більшості вигнані з армії в тому ж 1931 році (в основному це стосувалося командирів рот, батальйонів, батарей і їм рівних). За деякими підрахунками, в інші округи РСЧА було переведено 70% уцілілих комдивів і начальників штабів, більше 80% командирів стрілецьких і артилерійських полків і їх помічників. Після 1931 року в управліннях і частинах Українського військового округу залишилося мізерна кількість колишніх офіцерів (4-5 на дивізію). В результаті на Україні фізично не залишилося підготовлених кадрів, здатних у разі війни очолити полки, бригади та дивізії. Загалом Український військовий округ після проведеної ОДПУ справи “Весна” зазнав дуже важких втрати в командному складі.