Розділ і. Поняття індивідуалізації фізичної особи

1. Правовий статус фізичної особи як суб’єкта цивільного права

Одним із найважливіших учасників цивільних правовідносин є фізична особа. Але саме поняття «особи», як стверджував відомий дослідник історії права М.В.Владімірській-Буданов, в стародавньому праві було відсутнє, що видно із відсутності термінів, що його виражають. Хоча аналіз літературних та законодавчих джерел того часу дає підстави стверджувати, що в окремих історичних пам’ятках того часу зустрічаються такі прикладні терміни: «лице» та «особа» відмінність між якими, на думку автора полягає в тому, що перше поняття охоплювало собою людину без гідності та чеснот і розумілося, як певний вид рабства [1; 23]. Досліджуючи римське право Д. Д. Грімов свого часу писав, що «…особа в юридичному розумінні є тим, хто може мати права, може бути суб’єктом права [2; 32]. Важливість поняття «особа» і в подальшому було визначальним серед наукових філосовсько-правових досліджень.

Однак це поняття слід відмежовувати від низки інших суміжних понять. Наприклад, відмінність між поняттями «фізична особа» та «людина» полягає в тому, що поняттям «людина» охоплюється будь-яка біопсихосоціальна істота, незалежно від того, чи вступає вона в цивільні правовідносини, чи ні. Натомість «фізичною особою» може бути тільки людина як суб'єкт цивільних правовідносин (ст. 24 ЦК) [3; 22]. Також Є.О.Харитонов зазначає, що фізичною особою визначається людина. При цьому з правової точки зору фізична особами є не тільки громадяни України, а й іноземні громадяни, й особи без громадянства [4; 87]. Є також відмінність між поняттям "фізична особа" та "громадянин", оскільки громадянин є учасником здебільшого конституційних правовідносин і визначається як особа, яка в порядку, що передбачений законами України та міжнародними договорами, набула громадянство України (правовий зв'язок між фізичною особою та Україною, що виявляється у взаємних права та обов'язках). Неправильним також було б і ототожнення понять «фізична особа» та «особистість», оскільки останнє є здебільшого поняттям психолого-філософським і означає особу, яка наділена певним рівнем психологічного розвитку. Отже, з метою уніфікації понятійно-категоріального апарату для визначення людини у цивільних правовідносинах потрібно використовувати поняття «фізична особа».

Як учасник цивільних правовідносин, фізична особа повинна бути наділена низкою ознак, які її індивідуалізують, виокремлюють її з-поміж інших та персоніфікують як учасника цих правовідносин. До таких ознак належать: ім'я фізичної особи, її громадянство, вік, стать, сімейний стан, стан здоров'я тощо.

Загалом всі люди (фізичні особи) на території України у приватній сфері мають рівні права з громадянами України (загальний правовий статус). Винятки складають випадки реторсії – обмеження в правах іноземців на підставі спеціального закону у відповідь на обмеження в таких же правах громадян України на території цих країн. Проте випадки реторсії у цивільному праві є доволі рідким інститутом.

Спеціальний правовий статус мають особи яких держава у приватній сфері обмежує у певних правах (державних службовців – займатися підприємництвом, займатися політичною діяльністю), або надає пільги і підвищені гарантії: матері-одиночки, ветерани праці, молоді спеціалісти, тощо.

Отже, правовий статус змодельовано у позитивному праві на рівні можливих прав та юридичних обов’язків (правоздатності), чи обмежень. Така усереднена модель фізичної особи уточняється від загального до спеціального правового статусу. Проте на рівні спеціального статусу, наприклад державного службовця для певних їх категорій можуть встановлюватись додаткові права та обов’язки чи обмеження. Так судді, прокурор не можуть бути представниками за виключенням представництва своїх неповнолітніх дітей.

Індивідуальний правовий статус визначається сукупністю правових зв’язків конкретної особи. Здебільше у відносинах вона має права і несе юридичні обов’язки не взагалі, а перед іншими їх суб’єктами. З огляду на це можна говорити про особу: повністю право – дієздатний, одружений, має не має дітей, утриманців тощо. Індивідуальний правовий статус може бути встановлений державою в особі її органів: обмежений в правоздатності, чи дієздатності, вставлена опіка чи піклування.

З урахуванням цих відправних положень про статус особи у чинному законодавстві моделюється правове становище особи у конкретному правовідношенні.

Загалом в доктрині права правовий статус особи зв’язується з її суб’єктивними правами і ототожнюється з належними особі суб’єктивними правами [5; 254]. Інше розуміння виходить з того що вона: система юридичних прав, обов’язків та законних інтересів [6; 11], стадія розвитку суб’єктивних прав [7; 26], правове становище особи до вступу у конкретні правовідносини [8; 121]. Категорія правовий статус охоплює змодельовану у позитивному праві модель для усередненого суб’єкта правовідносин, охоплює всю сферу юридичних зв’язків між особою та суспільством, всю сукупність правових засобів, за допомог котрих держава визначає та закріплює правове становище людини у систему суспільного устрою.

Проте М.І.Матузов вважає тотожними терміни «правовий статус» та «правове становище», а питання про їх розмежування таким що не має ні теоретичної ні практичної необхідності [9; 60,66]. Р.О.Халфіна виходила з того, що інший термін варто застосовувати для характеристики особи в певних суспільних відносинах, а перший – для загальної характеристики людини у суспільстві [10; 93] .

Для того, щоб брати участь у цивільних правовідносинах, фізична особа повинна бути наділена цивільною правосуб'єктністю.