10. Вчення про європоцентризм.

В часи Середньовіччя поняття Європа набуває нового значення; її починають ототожнювати з християнством, протиставляючи культурі арабо-мусульманського світу, до якого певний час належала Іспанія. Розкол християнської Європи на Католицький Захід та Православний Схід (1054 р.) породжує тезу про певну взаємозамінність понять Схід і Європа, хоча офіційно ніхто не відлучає народи православного Сходу від європейського культурного кола. В період Нового часу термін "Європа" вживається як синонім до Заходу, цивілізації, міського способу життя, освіченості й протиставляється варварству та Азійському світові. В XX ст. поняття Європи визначається за ідеологічною ознакою; до неї входять передусім індустріально розвинуті країни західної Європи, яким протиставляються країни соціалістичного табору. Після розвалу СРСР і падіння Берлінського муру відбувається наповнення поняття Європи новим сенсом; вона починає розумітися як єдиний соціокультурний простір. Розглядаючи сучасну Європу як історико-культурну цілісність, ми тим самим розуміємо народи європейського континенту, яких об'єднує воєдино спільність витоків, спільна доля, спільна спадщина. Звідси поняття європейська культура — результат внеску багаточисельних культурних спільнот, які злились і взаємозбага-тилися. Жодна з цих спільнот не збігалася з географічними межами Європи; ці кордони були або надто малими, або більшими від неї. Тому Європа народилася, завдячуючи зустрічі різних спільнот і синтезові їхніх культур. можна сказати, що грецька спадщина, римська цивілізація й іудео-християнський внесок становлять основу європейської культури, європейської свідомості. Проте для того, щоби повною мірою стати європейськими, антична спадщина і християнство повинні були об'єднатися і синтезуватися з культурою народів давньої і середньовічної Європи германців, кельтів, слов'ян. Отже, доба Нового часу (XVI — поч.ХХ ст.) — це історична епоха, впродовж якої культура західноєвропейських країн набула тієї розвинутої форми, що вирізнила Європу з-поміж всього іншого культурного світу, коли можна було говорити про європейську культуру як про певний особливий тип культури. Головними системоутворюючими принципами цієї культури були: антропоцентризм, раціоналізм, сцієнтизм,європоцентризм. Як стверджують дослідники європейської специфіки, коли в попередні епохи культура Європи ще не вважалася "сповна європейською", тобто тим особливим соціокультурним світом, що об'єднує країни Європи в єдине ціле на противагу іншим, то на сучасний період вона (культура) вже перестала бути типово "європейською". Йдеться про взаємодію і взаємовплив європейської культури з культурами інших народів світу. Наприклад, у XX ст. європейський тип культури, з одного боку поширився далеко за межі Європи, охопив інші континенти — Америку, Австралію; азійські, латиноамериканські та африканські країни. З іншого — ще з середини XVIII ст. (коли в Європі намітились перші симптоми кризи раціоналістичного світогляду, розчарування у можливостях розуму) ведуться пошуки альтернативних незахідних (європейських) шляхів духовного розвитку. Європа звертає погляд на Схід і потрапляє в поле магічного впливу індійської, китайської, арабської культур. Це приводить до переорієнтації на емоційно-інтуїтивне сприйняття світу, на ірраціональні способи пізнання. Так з'являються філософія Шопенгауера, Ніцше, Дільтея, Бергсона, неотомізм, фрейдизм, прагматизм, екзистенціалізм. В мистецтві це приводить до утворення нових напрямів: кубізму, абстракціонізму, сюрреалізму, футуризму, імпресіонізму, експресіонізму. Різні течії в сучасній європейській культурі можна згрупувати залежно від того, чи переважає в них ірраціоналізм аж до містики, тісно пов'язаний з ним песимізм, невіра в прогрес, настрої занепаду, безнадії, відчаю, чи, навпаки, культ сили, оптимістична віра в раціоналізацію, дух заповзятливості, успіху, зневаги до слабших і невдачливих. Взаємодія і взаємопроникнення цих тенденцій настільки сильні, що іноді дуже складно визначити, яка з них переважає в тій чи іншій конкретній течії. Як це траплялось уже в епохи культурного перелому, в сучасній західноєвропейській культурі другої половині XX ст. утворився своєрідний духовний вакуум. Індустріальна цивілізація пережила глибоку кризу, що торкнулась її типологічних рис: культу розуму, науки, установки на підкорення природи тощо. Європа у XX ст. почала вести пошук в напрямі багатоманітного розуміння людського життя, усвідомивши, що вищі цінності культури не можуть бути зведені лише до раціонального начала. І йдеться не обов'язково про ірраціоналізм, а про а-раціоналізм, не про заперечення, відкидання розуму, а про його доповнення іншими компонентами духовної культури, наповненням його гуманістичним змістом. Звідси неабиякий до духовного досвіду Сходу.