Україна у другій половині 1919 р.

Політика «воєнного комунізму» з її соціалістичними експериментами породила масовий опір з боку населення. Значно збільшилась кількість антибільшовицьких виступів (з 98 у квітні до 328 у червні—липні 1919 р.). Більшовицький уряд контролював тільки міста. Крім селянських повстан­ських загонів, керівники яких не мали чітких політичних поглядів, боротьбу з більшовиками вели українські соціал-демократи і українські есери, які організували низку повстанських загонів (під керівництвом Зеленого, Струка, Соколовського), що мали на меті ліквідувати окупаційний більшо­вицький режим і проголосити незалежну Українську радянську республіку. Від співробітництва з більшовиками відмовився Н. Махно, який зі своїм загоном пішов від них на Правобережжя. Бороть­ба проти повстанського руху відвертала сили більшовиків від боротьби з білогвардійцями на чолі з генералом А. Денікіним, які влітку 1919 р. почали наступ на Україну і на Москву.

У травні 1919 р. денікінці зайняли Луганськ, у червні — Харків та Катеринослав, після чого по­вели наступ на Київ. Швидкій ліквідації більшовицького режиму на Правобережжі сприяли сили Директорії, які після поразок узимку 1919 р. були реорганізовані С. Петлюрою. До петлюрівців приєдналася Українська Галицька армія. У липні об'єднана українська армія почала наступ на Київ і Одесу, який спочатку розвивався досить успішно. 30 серпня 1919 р. в залишений Червоною армією Київ одночасно увійшли українські сили і війська білогвардійців. Спроби знайти спільну мову з дені-кінцями завершились невдало, і врешті українська армія була витіснена з Києва. Одесу українській армії також не вдалося взяти, і місто перейшло під контроль білих, а українські сили знову були витіснені на Правобережну Україну.

На окупованій Денікіним території України були створені три області: Київська, Харківська і Новоросійська.їх очолювали губернатори, які були призначені Денікіним і мали необмежені повно­важення. Українська мова дозволялась тільки в приватних навчальних закладах. Закривалися і за­биралися з бібліотек українські друковані видання. Припинила свою діяльність Українська Академія наук. Аграрна політика Денікіна була спрямована на відновлення поміщицької власності на землю. В промисловості був ліквідований 8-годинний робочий день. Профспілки, створені у 1917—1918 рр., були розпущені, замість них організовувались нові, лояльні до режиму.

Одночасно поширювався опір білогвардійцям в Україні. Тут діяла мережа підпільних більшо­вицьких організацій, очолених створеним ЦК КП(б)У Зафронтовим бюро. У боротьбу з білогвар­дійцями включилися представники соціалістичних партій (есери і анархісти). Почалися селянські повстання.

Активно діяли проти денікінців махновці, які були об'єднані в Революційну повстанську армію. Вони змогли очистити від білих значну частину території Півдня України.

У другій половині 1919 р. трагічно склалася доля українськоїармії. Вона опинилася в «трикутнику смерті». Із заходу вона вела боротьбу з поляками, на сході — з білими, на півночі — з більшовиками і через нестачу сил зазнала поразки. їй не вистачало боєприпасів і військової амуніції. Справу погір­шила епідемія тифу. До того ж українські сили були розколоті політично-ідеологічними і соціально-психологічними розбіжностями між західними і східними українцями, що накопичувались протягом століть. С. Петлюра, його найближче оточення, що складалося з лівих соціалістичних елементів, з недовірою ставилися до Є. Петрушевича та його однодумців, звинувачуючи їх у реакційності. Зі свого боку галичани недовіряли вихідцям зі Східної України, вважаючи їх безвідповідальними ра^ дикалами і навіть «напівбільшовиками». Це призвело до переходу УГА на бік білих. Є. Петрушевич виїхав до Відня. Директорія розпалась, передавши свої повноваження С. Петлюрі. Сам С. Петлюра у грудні 1919 р. виїхав до Варшави, де розпочав переговори з польським урядом про визнання УНР та спільні дії в боротьбі з радянською Росією.