Політизація українського національного руху

Під впливом повстання декабристів та їх ідей виникла нова генерація діячів українського національного руху, які не задовольнялися вже суто культурно-просвітницькою діяльністю і переходили до діяльності політичної. Цьому сприяло і польське повстання 1830—1831 рр. Але поляки, прагнучи відновити національну державність і висунувши гасло «За нашу і вашу свободу», а також розглядаючи українські землі як складову частину Речі Посполитої, не знайшли підтримки серед українського населення, оскільки шляхта не обіцяла свободи залежним від них селянам. Врешті-решт це повстання було придушене. Однак прагнення поляків здобути свободу серйозно вплинуло на молоду українську інтелігенцію. Одним із центрів демократичного руху став Харків. 1826 р. у Харківському університеті виник таємний політичний гурток, очолюваний студентами В. Розаліон-Сошальським і П. Балахутою. У гуртку було близько 20 осіб. Гуртківці поширювали заборонені твори, самі писали волелюбні вірші і памфлети. 1827 р. гурток був розгромлений царськими властями.

Другим центром суспільно-політичного і національно-визвольного руху стала гімназія вищих науку Ніжині. Поширенню передових ідей сприяла група прогресивно мислячих викладачів гімна­зії— її директор І. Орлай, професори Н. Білоусов, М. Шапалинський, С. Андрущенко, І. Ладижин. За свої погляди 1830 р. вони були звільнені зі своїх посад і відправлені на заслання.

Ці заходи не припинили українського руху. Центр його у другій чверті XIX ст. перемістився в Петербург, де проживало чимало представників українськоїінтелігенції. Тут друкувалися російською мовою присвячені Україні видання, серед яких велике значення мали твори вихідця з Полтавщини М. Гоголя.

Демократичні ідеї відбилися і у світогляді видатного українського поета і громадського діяча Т. Шевченка, який пропагував національно-визвольні ідеї, знищення кріпацтва революційним шля­хом та виступав за об'єднання всіх слов'янських народів у демократичну федеративну державу.

Кирило-Мефодіївське товариство

Під впливом шевченківських ідей у січні 1846 р.вКиєві виникло Кирило-Мефодіївське товари­ство. Ініціаторами його створення виступили вчитель з Полтави Василь Білозерський, чиновник канцелярії київського генерал-губернатора Микола Гулак, професор Київського університету Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, етнограф Опанас Маркевич. У квітні 1846 р. до товариства вступив Тарас Шевченко. Організація була названа на честь слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Восени 1846 р. вона налічувала 12 осіб.

Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були викладені у «Книзі буття українсь­кого народу» і «Статуті Слов'янського братства св.св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був М. Костомаров, та у «Записці» В. Білозерського.

Концепція кирило-мефодіївців містила:

• створення демократичної федерації рівноправних слов'янських республік;

• знищення самодержавства та скасування кріпацтва і станового поділу суспільства;

• утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод громадян;

• досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'ян­ськими народами.

Головною метою товариство вважало досягнення Україною державної незалежності на зразок США або Французької республіки, але державної незалежності у федеративній спілці таких самих незалежних слов'янських держав, кожна з яких мала б становити штат або поділялася б на кілька штатів. Центральним містом цієї федерації мав бути Київ. Ідею визволення слов'янських народів з-під іноземного панування та їх єднання передбачалося поширювати головним чином за допомо­гою просвітницької діяльності.

Члени товариства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали своїідеїза допомогою прокламацій («До братів українців», «До братів-великоросів і поляків»), творів Т. Шев­ченка; піклувалися про розвиток національної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, видання книг.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. У березні 1847 р. за доносом воно було викрите. Члени товариства були вислані у різні губернії Російської імперії. Найтяжче було покарано Т. Шевченка, відданого на військову службу в Оренбурзький корпус із забороною писати і малювати — за радикальні погляди, висловлені в його творах.

Розгром товариства завдав великої шкоди українському національному рухові, загальмувавши його розвиток на більш ніж десятиліття.