Семіотичні категорії в аналізі тексту та комунікації

Постульоване семіотикою розуміння феномену комунікації належить до найбільш комплексних. Високо­абстрагований концепт знака, який лежить у підґрунті се­міо­тич­ного підходу, зводить до єдиної логічної ос­нови всю різноманітність культурних уні­каль­ностей. Знак — це те, що єднає сферу мас-медіа зі сферою точних наук та мис­тецтвом, художню творчість — із тех­ніч­ними та економічними практиками. Ви­хо­вана семіологією холіс­тична свідомість і на­дані нею термінологічні ключі пере­тво­рю­ють переживання тексту у переживання кос­мосу. “Королева інтер­претативних наук”, як ве­ли­ча­ють семіологію її прибічники, не може не виявляти особ­ливої прихильності до су­часних медіа — екстенсивної і динамічної се­міо­сфери, знаки якої є і найбільш експре­сив­ним опосеред­куванням людського буття, і са­мим буттям.

Семіотичний інструментарій аналізу тексту. Семіотика: “дисципліна, рух, філософія, культ”?

Семіотика – наука про знак, текст і механізми генерування значень – тривалий час розвивалася в універсалістському куль­тур­ному ключі – у ролі основоположної філософії інтерпре­тативної діяльності. Вона парадигмально перепрограмувала низку дисциплін вужчої, а то й прикладної спрямованості – літературо­знавство, теат­ро­знавство, кінокритику, аналіз комуніка­тив­ного дис­кур­су. Своє­рідним поп-культурним відлунням семіоло­гічної моди став перехід окремих понять семіотичного аналізу у поверхнево активний про­шарок публіцистичних клішованих формул: зокрема, українські журналісти з готовністю підхопили ідеї “символічної мови” і “знаковості” (“знакова подія”, “знакові опозиціонери” тощо).

Семіотику вважають похідною від двох концепцій – логічної теорії знака Ч. Пірса, відомої під назвою “прагматизм”, і лінгво­центричної теорії знакових систем Ф. де Соссюра. Наука про знаки має двох батьків і, відповідно, дві назви:

• представлена Ч. Пірсом традиція з переважанням логіко-прагматичних інтересів найпослідовніше ототожнюється із назвою “семіотика”;

• європейська лінія аналізу знаків і значень, ближча до літературознавчо-риторичної традиції і пов’язана з іменем Ф. де Сос­сюра, частіше позначає свою ідентичність терміном “семіологія”.

Відмінності між траєкторіями розвитку обох напрямів важливі для тих дослідників, які глибоко вивчають історію парадигм та епістем [7, 22]. Популярні ж автори, яким ідеться про інстру­мен­тальне використання ідеї знака, пишуть про “семіотику, яку називають також семіологією” [25] і, переступаючи через поняттєві відмінності, корис­туються плодами із семіотичної і семіологічної гілок теорії. Спільний компонент обох слів – “semeion” (знак) – ми­рить різні концептуальні традиції із популярною нівеляцією тон­кощів парадиг­мальної генези.

До найвідоміших авторських семіологій і семіотик, окрім концепцій Пірса і Соссюра, належать:

• концепція представників Празького гуртка, російський фор­мально-семіологічний напрям (В. Пропп) [16];

• політична семіологія Р. Барта [2, 3, 23];

• семіологічна критика У. Еко [8, 22, 31].

Різноплановою, представленою цікавими іменами є тепер семіо­логічна література у Сполучених Штатах. Хоча американці Ч. Пірс і Ч. Морріс були впливовими представниками логічної школи аналізу знака, семіотичний підхід не знаходив особливого засто­сування у теорії комунікації цієї країни доти, доки не був продемонстрований потенціал нової методології в аналізі теле­бачення, студіях ново­виниклої індустрії кіно та інших родів по­пулярного мистецтва, яке перетворилося у гігантський метатекст, масив знаків і кодів, само­стійний культурний світ. Семіологія з її застосовністю до аналізу медіапродукції найрозмаїтішої тек­сту­аль­ної природи, зокрема й аудіовізуальної, була вдалою знахідкою для охочих виснувати якусь універсальну мораль щодо світу поп-культури. Спрямована на зна­ко­ву конкретику маскульту, семіологія перестала здаватися аме­ри­кан­ським комунікологам “занадто абстрактною”.

Один із найвідоміших американських популяризаторів семіо­логічних ідей у стосунку до журналістики А. Бергер справедливо пи­ше про те, що семіологія настільки вийшла за рамки суто нау­ко­во­го ме­тоду і напряму, що важко з певністю сказати, чим вона стала врешті-решт у світі культурних зацікавлень – “дисципліною, рухом, філо­софією чи інтелектуальним культом” [25]. Очевидно, усі ці виз­на­чення характеризують якусь частку її заслуг і експансивної натури.

Дослідники семіології/семіотики одностайні, втім, у визнанні її радикального впливу не лише на лінгвістику, літературознавство, театро- та кінознавство, а й на сфери досить далекі, за стандартними мірками, від класичних гуманітарних напрямів – медицину, архітек­туру, зоологію. Семіологія утвердилася як універсальна стратегія дослідження сенсів і аналізу “чину знака”.

Передумовою універсальності семіологічного аналізу стало розширювальне трактування її об’єкта – знака і тексту. Семіологія вивчає текст, постулюючи симетричність, а навіть і еквівалентність світу і тексту. Семіологічні максими Ч. Пірса та його попу­ля­ри­за­то­рів пов’язують поняття знака і думки, знака і всесвіту, а врешті-решт – знака й людини:

• “у нас немає здатності мислити без посередництва знаків”;

• універсум “заселений знаками і навіть складається зі знаків”;

• “слово (або знак), використовувані людиною, – це сама людина” [14, 25].

За матеріальною природою знаки можуть бути не лише вер­баль­ними, а й невербальними, зокрема статично-візуальними (архі­тек­тура), кінестично-візуальними (фільми), звуковими (музика). Фе­но­мен комунікації охоплює не лише простір людської взаємодії, а й ті ланки і рівні реальності, що перебувають поза виміром антропо­генези. Єдиний еволюційний процес на замешкуваній людством планеті Дж. Ділі описує у термінах фізіосеміозу, фітосеміозу, зоосе­міозу, антро­посеміозу – паралельного розвитку неорганічної фізич­ної суб­станції, тварин­ного світу, людського суспільства [7]. Отже, лю­дину не оточує нічого, що б не підлягало семіотичній ін­тер­пре­та­ції. За таких припущень пре­тен­зії семіології на всеосяжність справ­ді не позбавлені підстав.

Теперішнє розширювальне використання семіотичних ідей можна вважати реалізацією програми, яку Ф. де Соссюр задав ще на початку двадцятого сторіччя. Засновник лінгвістичної школи усві­дом­лював, що наслідком послідовного вживання поняття знака може стати виникнення нової дисципліни, обриси інтересів якої най­до­цільніше залишити відкритими через можливу інтегра­тивну міждис­цип­лінарну перспективу:

Отож можна уявити собі науку, що вивчає життя знаків у житті суспільства; ця наука становила б частину соціальної психології, а отже, і загальної психології; назвімо її семіологією (від гр. semeion “знак”). Вона має відкрити нам, чим саме є знаки та які закони керують ними. Оскільки наука ще не склалася, не можна сказати, якою їй бути, але вона має право на існування, і місце її визначено наперед [18; С. 28].

Найважливішим внеском Ф. де Соссюра у розвиток ідеї знака було розмежування понять мови і мовлення. Зробивши сміливий відступ від “лінійного”, “фонетичного” розуміння мови, Ф. де Сос­сюр обґрунтував концепцію нетотожності плану змісту і плану ви­ра­ження змісту. Мова та мовлення у науках про символічну взаємодію проти­ставлені як соціальна та індивідуальна сутності, як статика і динаміка.

Основною “соціальною” і “статичною” характеристикою мови є створення колективними зусиллями мовної спільноти запасу готових елементів (слів, кліше) і системи правил – конвенцій слово­вжитку, граматико-логічних структур, які слугують “сирови­ною” для індивідуальної текстотворчої діяльності.

На противагу мові мов­лен­ня розглядають у динамічному аспекті – як індивідуальне вживання мови, організовані відповідно до ситуативних потреб елементи мовної сис­те­ми. Ідея Ф. де Со­ссюра розрізняти концепти мови і мовлення виявилася пер­спек­тивним теоретичним фундаментом для наук про знак і комунікацію.

Для логічної традиції у семіотиці, яку після Ч. Пірса розвивав Ч. Морріс, було важливо надати чіткості уявленням про відношення між компонентами знака. Враховуючи різні аспекти функціонування семіотичного контексту: зв’язок знаків між собою, зв’язок концептів і матеріальних носіїв інформації, взаємодію знака і користувача – Ч. Морріс поділив дослідницькі повноваження семіотики між різ­ними її розділами – синтактикою, семантикою і прагматикою:

синтактика вивчає відношення між знаками, правила їх поєднання;

семантика зосереджена на відношеннях між означником (актуальною формою знака) і денотатом (поняттям про предмет);

прагматика – розділ семіотики, що у центр уваги ставить стосунки між знаком і користувачем (інтерпретатором).

Розмежування повноважень семантики, прагматики і син­так­ти­ки на основі моделі знак–об’єкт–інтерпретатор дозволяє про­йти пов­ний цикл уявлень про основні компо­ненти механізму по­ро­дження значень. Але утримування під єдиною теоретичною “па­ра­солькою” різних напрямів науки про знак не завжди добре вдавалося семіо­тиці: семантика і прагматика не часто зв’язували себе обо­в’яз­ками і свідомістю “субдисциплін” і протягом усього двадцятого сто­річчя торували окремішні шляхи. Та при цьому метанаука семіотика все ж об’єднувала авторів семантичних і прагматичних концепцій єдиною програмою і перспективою.