Символічні універсуми мас-медіа

Символічні універсуми мас-медіа

Символ — один із тих знайомих не­зна­йомців у групі гуманітарних концептів, які завдяки семіологічній теорії вийшли своїми значеннями із берегів традиційних лі­те­ра­ту­рознавчо-риторичних уживань і посприяли притоку свіжих ідей у комуні­ка­тивну тео­рію. Розширення терміноло­гіч­но­го діа­па­зону слова і контекстуальні “зашкалю­ва­ння” його зна­чень у теоріях сигніфікації та куль­ту­ро­ге­нези пов’язані із поважною роллю символу як “заступ­ника” поняття “знак”: уживані сино­ні­міч­но “сим­вол” і “знак” харак­тери­зують біоло­гіч­но уні­кальну людську здат­ність до означування — при­своєння іме­ні “ре­чам” — і асоцію­вання обох — рефе­рен­та й імені — із певними сен­сами. Термін живе у єдності своїх логічних і містичних значень, активно фор­муючи проблемне поле дискусій про основні харак­теристики масо­вих комуні­кацій.

Символ як одиниця комунікації: логіко-психологічні, мовні та соціальні аспекти

Найпоширеніше, найзагальніше й найпростіше визначення символу – “знак, що передає абстрактні поняття у конкретній фор­мі”. А далі шляхи різних теорій символу розходяться через різне розуміння знаковості, репрезентації й абстракції.

У літературно-риторичній традиції символ-абстракцію розу­міють як ідею, яку треба за допомогою мовних засобів зашифрувати чи розшифрувати. Тому наголошують на вагомості форми-образу у вираженні змісту: наприклад, образ птаха матеріалізує ідею польоту, птах у клітці – художня форма для ідеї обмеження свободи. Символ-троп має свої специфічні особливості у характері взаємодії плану змісту і плану вираження, що відрізняють його, з одного боку, від нефігуративних, буквальних означників, а з іншого боку – від генеа­логічно спорідненіших із ним фігур метафоризації.

Символи зберігають тісний зв’язок із метафорами, але від­різняються від них мірою іконічної виразності: “візуальний” план значення у символу проступає чіткіше, аніж у метафори. Символ ближчий до універсальних значень – значень ідеї, а метафора конкретизує ситуативний зміст. Ніна Арутюнова вбачає знакову спе­ці­алізацію символу у його здатності передавати трансцендентні сенси:

Метафора поглиблює розуміння реальності, символ веде за її межі [2; С. 25].

Не випадково у визначеннях символу логічні властивості цього знака можуть стояти поряд із метафізичними імплікаціями його застосувань:

Символ — це абстрактна реальність, втілена в конкретний знак, здатний передавати найскладніші логічні поняття, містичні явища і стани [8; С. 5].

У концепції дименціональної онтології В. Франкла символ потрактований як механізм інформаційного обміну між реаль­нос­тями, що різняться складністю когнітивних параметрів:

Дію символу можна порівняти з ефектом перспективи. Подібно до того, як перспектива засобами другого виміру передає третій, дає змогу у площині побачити простір, так і символічний образ робить незбагненне доступним і зрозумілим [19; С. 127].

При цьому В. Франкл зауважує, що така аналогія між перс­пективою і символічним образом сама є не що інше, як симво­лічний образ. У розумінні суті символічної метамови він солі­дарний із К. Ясперсом, який стверджував, що поняття символу – це всього лише символ [19].

Важливо, що і у В. Франкла, психолога екзистенційного напряму, і у К. Юнга, психоаналітика духовності, трактування сим­волу недвозначно пов’язане із його сенсотворчою здатністю. Функ­ція символу полягає у пошукові смислу. Як уточнює послідовник Юнга Е. Едингер, посередництво символу потрібне для підтри­мування контакту недовершеної частини “я” із канонічною формою особистісної ідентичності, інформація про яку міститься поза сферою еґо, у розширеному вимірі “я”:

Оскільки цілісна особистість значно більша, ніж еґо, символ реалізує наш зв’язок із надособистісними силами, які становлять джерело нашого існування і сенсу нашого життя [20; С. 123].

Згідно із психоаналітичними й екзистенційно-психологічними інтерпретаціями, взаємодії світу, знака і творців знака постають у кількох взаємодоповнювальних аспектах: 1) як цілеспрямована діяльність людини у царині конструювання і програмування значень (перформативні символи, раціонально створені і закріплені у прак­тиці комунікації знаки); 2) як підсвідомі репродукції глибинних ба­жань і мотивацій (спонтанний вияв “природної” людини, “вибух ре­пре­сованого символічного універсуму”); 3) як саморозкриття фе­номенів навколишньої дійсності.

Отже, три основні взаємопов’язані функції і джерела симво­лізму ґрунтуються на механізмах свідомого відображення світу людиною, мимовільного вивільнення людських бажань і внут­ріш­ньої онтологічної проекції – відображення світом свого змісту. Твердження про те, що людина створює символ, як і про те, що сим­вол формує людину, належать до рівноцінних уявлень у фено­ме­но­логії цього знака.

У логіко-семіотичній концепції Ч. Пірса уявлення про символ найбільш раціональне і абстрактне. Знакове оформлення результатів будь-якої ментальної роботи він розглядав як основну і достатню умову визначення цього феномену. Отже, символ-абстракція у логіко-семіотичному розумінні має функцію і властивість озна­чу­вати об’єкти і поняття засобами, що не мають до них прямого стосунку. З історичного погляду, логічна пірсеанська традиція, у якій символ – це будь-який знак, що задовольняє умову роз­ме­жу­ва­ння референта, концепту і репрезентації, – є пізнішою порівняно із ро­мантичною, літературознавчою традицією аналізу сим­волу як тропа. Вона ж й універсальніша, бо не вимагає від символу нічого, крім здатності означувати. Можна сказати, що логіко-семіотичне і риторично-семіологічне трактування символу є антаго­ністичними, хоч поступово цей антагонізм стерся у загаль­ному обсесивному захопленні потенціалом символізму.

Символ-знак задовольняє потребу соціальних маніпуляцій з ідеями. Через посередництво символу – слова чи графічного зобра­ження – думки та уявлення можна тиражувати, “транс­пор­тувати” у часі, “розбудовувати”. Трансляція професійних знань стає можливою без обов’язкової прямої передачі усіх знарядь і предметів праці, а тяглість історичного досвіду забезпечують описи фактів, а не “відтворення” самих подій. Ентузіазм антропологів стосовно симво­лізму і його форм викликаний усвідомленням ролі знаків у впорядкуванні і розвитку комунікативної системи “людина – лю­дина”: засобами зображення й опису ідею слона можна передати незмірно більшій кількості людей, ніж якби це конче щоразу вимагало демонстрації самої тварини.

У символові матеріально реалізується людська здатність до абстрагування – базованого на узагальнювальних і селективних процедурах перцептивного процесу, який робить матеріальний світ доступним психологічній реальності і фіксує об’єкти зі статусом “речі” у вигляді ментальних “образів” цієї речі. Абстрагування передбачає опору на найголовнішому – і при цьому ігнорування численних інших, менш суттєвих стимулів; класифікацію і струк­туризацію – і при цьому часткову (більш чи менш суттєву) перебу­дову смислових зв’язків в індивідуальному рецептивному полі; асиміляцію і трансформацію деталей у ході формування єдиного цілісного образу. Про жодну “копію” речі у свідомості не йдеться, оскільки існує така система перцептивних фільтрів.

Символи – це конвенційні, соціально значущі форми абстра­гування, яким приписані значення та ідеї, пов’язані із групою однорідних предметів чи феноменів. Завдяки спрощеним сигні­фі­ка­там, і, як наслідок, розширеній денотативній місткості, сим­воли ре­ально працюють як категорії, що об’єднують однорідні факти, по­лег­шують узагальнення і референції до оцінно суміжних, видових і “споріднених” явищ. Наприклад, присутня на мітингу лю­дина за­па­м’ятає далеко не кожного промовця, а тим більше – до­кладний зміст виступів. Із часом склад персонажів соціодрами та зміст сказаного ще більш спресуються у довготерміновій пам’яті. “Те, що за­ли­шається”, набуває символічного значення (“демо­кра­ти” – “ко­му­ніс­ти”, “влада” – “опозиціонери”, “захисники” – “руйнів­ни­ки”). Власне, і сам “запис” у пам’яті полегшує уже готова чи ак­тив­но формована у ході подій символічна матриця із структурами го­тових категорій (як правило, об’єднаних за етичним принципом “добре” – “погано”) для відтворення значень.

“Зміст” пам’яті і керунок селективності – а отже, і міру спотворень при абстрагуванні – визначає тісно пов’язана із проце­сами утримування змісту мотиваційна сфера. Однією із важливих функцій мас-медіа є зіставлення різних варіантів абстрактних “надбудов” над матеріалом, фактом, ситуацією. Навіть заголовки часто фіксують момент пошуку істини, герменевтичну різно­пла­но­вість тексту і можливість різночитань, маючи на меті, що­правда, ар­гументувати на користь однієї із позицій: “Конкуренція чи диктат?” (Е, 27.11-4.12.03), “Антитероризм чи насильство?” (ЛГ, 12.05.04), “Недисци­плі­нований чи інакомислячий?” (П, 8-14.06.06), “Коаліція чи “пере­ворот”?” (Е, 23-25.06.06); “ВЕЗ: “огорожа” чи “оазис”? (Д, 30.04.10). Завжди існує певний простір довільності сприйняття, у якому більш чи менш виразно окреслені контури різних варіантів репрезентації події, актуалі­зовуваних згодом згідно із прагматичною потребою. “Синхронічні” варіанти різночитання знака накладаються на діахронічні зміни його інтерпретацій, і це нормально з погляду когнітивної психології та семіотики, для яких сприймання, означування – це і акт, і процес, “і частка, і хвиля”.

Одна із причин популярності аналізу символічної діяльності у сучасній західній, зокрема американській комунікативній теорії, полягає у його суголосності ідеям конструктивізму – теоретичного підходу, який рішуче заперечує проти того, що слова можна ототожнювати з речами, приймати їх за чисті втілення “реальності”, точні замінники чи копії речей у свідомості. Конструктивізм вважає певний образ дійсності результатом відповідної перцептивної активності. При зміні стану речей у реальності перцепція не обов’язково зміниться. А от образ зовнішнього світу може стати інакшим при самій лише зміні фокусу сприймання. Отож людина здатна тримати саму себе у пастці упередженостей, які походять із емотивно забарвлених намірів. У такому конструктивістському контексті символ пояснюють як складник поведінки, яка “транс­фор­мує дану “реальність” у велику кількість символічних реальностей” [26].

Символічний інтеракціонізм належить до теорій, що най­більше посприяли зближенню концепцій символізму і поведінки, комунікації і соціальності:

Символи можливі і важливі тому, що вони соціальні. Символи мають значення тому, що члени груп використовують їх у певний спосіб; і вони мають значущість, тому що їх використання впливає на спосіб поведінки членів групи [28; С. 34].

Символічна інтеракція (термін, упроваджений в обіг Г. Блу­мером) серед членів соціуму є можливою тому, що люди уявляють світ як поділений на “порційні” шматки інформації і дають речам та ситуаціям відповідні назви згідно із значущістю об’єктів для діяльності людини. “Об’єкт” у теорії соціальної інтеракції – це не просто матеріальний об’єкт із належними фізичними властивостями, а будь-який вияв мети діяльності, інтересу і намірів. Люди, згідно із теорією соціальної інтеракції, живуть не у світі речей, а у світі соціальних об’єктів – символів певного виду активності. До них належать і осередки соціальної діяльності, і знаряддя праці, і атрибути побуту. Однак символічна природа соціальності розкри­вається найбільшою мірою через ідеальні об’єкти, до яких соціальні інтеракціоністи зараховують, наприклад, “заохочення”, “турботу батьків про дітей”, “престиж”, “взаємо­підтримку”, “любов”, “свобо­ду”. Об’єктивація таких вартостей і систем стосунків осо­бливо помітна у світі рекламної реальності, де існування речі виправдане лише її здатністю нагромаджувати символічний капітал.

Існування об’єктів засвідчує мова, яка становить, згідно із поглядами соціальних інтеракціоністів, не що інше як репозиторій значущостей певного суспільства:

Словник пов’язаний із культурою у тому простому сенсі, що у ньому слід очікувати більшої кількості назв для тих речей, що є більш важливими в житті народу, аніж для тих, які є менш важливими [28; С. 62].

Мова не просто “інкрустована” символами, вона уся є сим­во­лічною системою, частиною значимого світу. У процесі розвитку соціальних структур обов’язково фор­му­ються нові символи. Оскільки значення закорінене у поведінці й соціальній дії, то діяльність трансформує значення: соціальним змінам відповідає “символічна мобілізація”. У публіцистичному сло­вовжитку навколо розумінь символізму як “умовності” і “знако­вості”, “ідеальності” непомітно нашаровуються пейоративні коно­тації, закріплювані повторюваним протиставленням “символу” і “реальності”: “візит натовських урядовців до Києва мав радше символічний, аніж реальний зміст”; “це всього лише символічний жест влади у відповідь на справедливі вимоги народу”.

Згідно з концепцією символічного обміну, більшість сим­во­ліч­них форм, використовуваних сьогодні людиною, є не властиво вар­тостями, а виразниками вартостей. Символічні взаємодії сягають найархаїчніших рівнів соціального життя: групова ідентифікація через одяг, захоплення клейнодів у бою. Гроші – символічний замінник товару – прийшли на зміну прямому обмінові, характерному для первісних суспільств, і стали засобом економічної співпраці для мільйонів людей із різних матеріальних культур. Цілі величезні суспільні сфери – економічна, шоу-бізнесова, спортивна – тримаються на засадах і принципах символічного обміну й симво­лічного поширення. Шоу-індустрія, використовуючи обме­жений реєстр символів-“зірок”, перетворила ціле людство на свою ауди­торію. Спорт – ще одна знакова реальність, у якій беруть участь сотні і тисячі, а значення перемоги і поразки, задоволення чи ущемлення амбіцій приписується мільйонам, цілим націям. Щоб переконатися у цьому, варто поглянути на газетні заголовки публікацій про тріумфи у світі спорту: “Бразилія на колінах”, “Руму­ни знову поступилися”, “Українці перестрибнули всіх”, “Показали спину янкам”, “Україна скинула Росію із шахового трону”.

Використання знаків – відповідників вартості й суспільного престижу – поступово вивільняло час для творчого розвитку та пере­творювало символи у самостійну обігову одиницю культури, засіб взаєморепрезентації різних суспільств і обміну вартостями у масштабах світу. Проте символізація мови не лише створює зруч­ності, а й несе у собі чимало небезпек: вона розширює мовну базу стереотипізації і виробляє звичку використовувати слова в інфльованому вигляді.