7. Денотат і конотації.

Денотат — цілісний образ предмета, ментальний слід референта; клас предметів, які відповідають поняттю, вираженому знаком.

Конотація — ситуативне, прагматичне значення. Конотація - одне із центральних понять семіології, зокрема, в інтерпретації Р. Барта, який розглядав її як непрямий, опосередкований спосіб передачі смислу. Наприклад, в описі вбрання і поведінки персонажа може проступати конотація "нервозності" цього героя. У семантичній парадигмі денотат і конотації протиставлені як основне і "допоміжні" значення. Конотації - значеннєві нашарування психологічного та історико-культурного походження - найчастіше є наслідком зміни контекстів, вони становлять собою той аксіологічний слід, який слово несе за собою, переходячи із тексту у текст. Один із найпотужніших чинників утворення конотацій - історичний. Змінюється епоха -змінюється і спосіб уживання та розуміння багатьох слів. Наприклад, преса і поп-культура сьогодні можуть без коментарів уживати слово "буржуй" у позитивному значенні (''газета української буржуазії", "весняний бал української буржуазії").

7. Теорія інтертекстуальності. Інтермедіальність.

Інтертекстуальність - це відкритість тексту до середовища культури і його численні "виходи" в ін.тексти. Форми впливу одного тексту на ін. можуть бути імпліцитними чи експліцитними, а спонуки до використання запозичень-свідомими чи несвідомими. "Попередній" текст здатен переходити в "наступний" у вигляді фрагментів, щільних пластів, або ж присутність інших авторів, текстів, концепцій дає про себе знати на рівні "слідів" та натяків анонімного характеру.

Інтертекстуальність може виявлятися на структурному, композиційному, тематичному, лексичному, прагматичному (конотативно-смисловому) та будь-якому іншому рівні. Повторення типових номінативних і тематичних елементів, користування напівфабрикатами смислу - кліше, парафразами, метафорами та іншими засобами, які мова і культура пропонують творцям текстів, -типові форми імпліцитної інтертекстуальності.

У сучасних медіа виникли спецалізовані жанри опосередко-ііапого тексту. Наприклад, матеріали рубрики "Хіт-парад подій і цитат" у львівській газеті "Високий Замок", що культивують принцип зіставлення, мозаїки цитат, є прикладом не просто інтертекстуального принципу, а інтертекстуального жанру.

Теорія інтертекстуальності пояснює результат впливів середовища культури на окремий текст. Природним для семіології стало також виникнення понять, які відображають сумарний ефект безперервного архівування текстів у колективній пам'яті. Можна уявити собі велике злиття усіх джерел комунікативного досвіду, віртуальну співприсутність усіх створених людською спільною інформаційних ресурсів. Такий грандіозний обшир семіотичної маси, яка увібрала у себе інформаційні запаси людської культури та інструменти трансляції цієї інформації, у теорії відомого тартуського лінгвіста Ю. Лотмана названо семіосферою. Вміст семіосфери - "різнотипні семіотичні утворення"; цей знаковий універсум підпорядкований такому ж ладові масштабів - глобальне, національне, локальне, - як і інші соціальні продукти та види практик. Українських культурологів турбує проблема екології української семіосфери: "Ідеться про закорінювання українства як реального середовища, як семіосфери, як української креатосфери, як достатньо "густої" і динамічної української комунікативної мережі в містах...".

Інтермедіальн. Звідси безко­нечні посилання, крос-референції, намагання у згорнутому вигляді репрезентувати цілий "хор" голосів на підтримку певних значень та ідей, тексти, жанри і комунікативні формати, характерні для одного медіуму, коментують, критикують чи пропагують у текстах, поширюваних через інший медійний канал. Це і телекритика у друкованих медіа, і огляди преси на ТБ, і аналіз веб-сторінок чи матеріали Інтернет-форумів, вміщувані у газетах.

Інтертекстуальний потенціал сучасних засобів масової комунікації зростає завдяки явищу інтермедіальності, суть якого у тому, що тексти, жанри і комунікативні формати, характерні для одного медіуму, коментують, критикують чи пропагують у текстах, поширюваних через інший медійний канал. Це і телекритика у друкованих медіа, і огляди преси на ТБ, і аналіз веб-сторінок чи матеріали Інтернет-форумів, вміщувані у газетах.

Вихід тексту в інші тексти - це і гра, і соціальна потреба. Мережі інтертекстуальних значень інтегрують індивіда в культуру, а соціальна функція інтертекстуальності передбачає насамперед зрозумілість і доступність текстів. Комунікація за посередництвом медіа тому й називається масовою, що основана на засадах інтертекстуальності-загальнозрозумілості. Текст із районної газети у центральній вирізнятиметься локальною специфікою, текст із органу соціалістів у бульварному виданні змінить своє значення на іронічне, стане засобом означення абсурду і гротеску. Втім, саме на таких інверсіях ґрунтується більшість ефектів сучасної культури сміху.