5.3. Властивості рецепторів

За місцем розташування рецептори поділяють на екстеро-, пропріо- і інтерорецептори. Екстероре­цептори сприймають подразнення від зовнішнього середовища. До них належать сприймаючі клітини сітківки, вуха, рецептори шкіри, органів нюху, смаку. Інтерорецептори розташовані в тка­нинах різних внутрішніх органів (серця, печінки, нирок, крово­носних судин та ін.) і сприймають зміни внутрішнього середови­ща організму і стан внутрішніх органів. Пропріорецептори мі­стяться в м'язах, суглобах і сухожиллях і сприймають скорочен­ня і розтягання мускулатури, тобто сигналізують про положення і рухи тіла. Сигнали, які надходять від м'язів, дуже важливі в координації рухів. Припинення надходження цих сигналів у цен­тральну нервову систему різко порушує рухи, ходу людини. За рахунок м'язового відчуття ми безпомилково можемо сказати, в якому положенні перебуває наше тіло, його частини, навіть як­що ми заплющимо очі.

Рецептори відрізняються дуже високою збудливістю щодо адекватних подразнень. Про збудливість рецепторів судять за величиною порога подразнення. Поріг подразнення — це най­менша сила подразника, при якій виникає збудження.

Для того щоб виникло відчуття світла, досить подіяти на око 6...8 світловими квантами. Щоб зрозуміти, наскільки це мала ве­личина, зішлемося на такий приклад. Якщо 1 см³ води кожну секунду поглинатиме таку кількість енергії, яка здатна спричи­нити світлове відчуття, то для нагрівання цього об'єму води на ,1° С потрібен час, що дорівнює десяткам мільйонів років.

Або інший приклад. Темної ночі при абсолютній прозорості повітря світло звичайної свічки око може бачити з відстані 25... 27км.

Людина може відчувати запах навіть тоді, коли ніякими фі­зичними або хімічними способами неможливо встановити у повіт­рі присутність пахучих речовин. Кожний рецептор пристосований до свого якісно визначеного виду подразнення. Для таких спе­цифічних подразників пороги подразнення надзвичайно низькі.

Око сприймає тільки світлові хвилі, але не сприймає звуку або запаху. Смакові рецептори подразнюються певними хімічни­ми речовинами і не реагують на звук або світло. Ця особливість рецепторів е результат тривалого процесу еволюції.

Специфічні для даного рецептора подразники, до яких він спеціально пристосований в процесі філо- і онтогенезу, назива­ють адекватними.

При дії адекватних подразників виникають відчуття, харак­терні для певного органа чуттів,

Крім адекватних, існують також неспецифічні, неадекватні подразники, які зумовлюють тільки примітивні відчуття, власти- ві даному аналізаторові. Наприклад, при механічному подразненні ока (удар) виникає яскравий спалах світла («іскри поси­палися з очей»), але ні образ предмета, ні кольори при цьому не сприймаються. При ударі у вухо виникає дзвін у вухах. Щодо неадекватних подразників різко знижується чутливість рецепто­рів. Неадекватні подразники не дають того багатства відчуттів, які властиві адекватним діям. Зрозуміло, що неадекватні подраз­нення не дають змоги сприймати якісний характер подразника, який діє на органи чуттів.

Рецептори здатні пристосовуватися, «звикати» до сили по­дразника. Цю властивість називають адаптацією. При адаптації знижується або підвищується чутливість рецепторів. Побризкав­ши одяг духами, ми добре відчуваємо їхній запах. Але минає деякий час, і ми перестаємо відчувати запах духів, хоч сторонні люди цей запах відчувають. Одягнувши вперше новий одяг, ми його відчуваємо. Але незабаром це минає. Внаслідок адаптації Тактильних рецепторів шкіри ми швидко перестаємо відчувати

одягнені годинник, окуляри, капелюх тощо. Кому із нас не доводилося виходити із освітленої кімнати в темну ніч, коли, як ка­жуть, «хоч око виколи». Але минає кілька хвилин, і ми уже ба­чимо дорогу, предмети, які нас оточують. Вийшовши з темного приміщення, людина «сліпне» від яскравого світла. Через дея­кий час око адаптується до дії світла і зір відновлюється.

Швидкість адаптації різна для різгіих рецепторів. Вона най­більша для рецепторів, які сприймають дотик до шкіри, і най­менша для рецепторів м'язів. Мала швидкість адаптації м'язо­вих рецепторів дає нам змогу здійснювати чіткі і координовані рухи, що особливо важливо для гімнастів і акробатів. Найповільніше адаптуються рецептори кровоносних судин і легенів, що забезпечує постійну рефлекторну саморегуляцію артеріально­го тиску і дихання.

Адаптація відрізняється від втоми тим, що вона швидко ви­никає після початку подразнення і зразу ж минає після його за­кінчення.

Фізіологічний механізм адаптації дуже складний. Зумовлена адаптація насамперед змінами в кіркових відділах аналізаторів, а також процесами, які здійснюються у самих рецепторах. Якщо в умовах досліду реєструвати імпульси з нервів, які проводять збудження від рецепторів, можна виявити постійне зниження гу­стоти імпульсів до повного зникнення їх, незважаючи на безпе­рервну дію подразника. Це означає, що в мозок припиняється подача сигналів з рецепторів. Можливо, внаслідок цього і відбу­вається адаптація.