Формування спільної міграційної політики Європейського Союзу

О. А. Малиновська

Характерна для нинішнього світу інтенсифікація міжнародних міграцій, що є наслідком і водночас одним із вагомих чинників глобалізації, повною мірою спостерігається і на Європейському континенті. У зв’язку з цим така важлива складова інтеграційних процесів, як пересування людей, поряд із вільним рухом товарів та капіталів, є предметом спільних політичних рішень Європейського Союзу. Вона стосується ситуації і всередині співтовариства, і його міграційних відносин із третіми країнами.

Для України міграційна політика об’єднаної Європи становить подвійний інтерес. По-перше, до ЄС з нашої держави спрямовується досить численний еміграційний потік. Активно розвивається також співпраця у царині запобігання нелегальній міграції як серйозній загрозі регіональній безпеці. По-друге, євроінтеграційні наміри України передбачають, окрім іншого, досягнення відповідності європейським стандартам у сфері міграційного законодавства та менеджменту.

Питанням європейської інтеграції, участі в ній України присвячено доволі багато розробок українських учених. Серед них, зокрема, праці таких авторів, як І. Грицяк, В.Муравйов, Б.Парахонський, О.Сушко, О.Чалий. Разом з тим у науковій літературі лише побіжно висвітлено формування спільної міграційної політики ЄС. Ця прогалина, насамперед, зумовлена тим, що процес гармонізації міграційного законодавства та адміністративної практики в Європі розпочався відносно недавно і розвивається надзвичайно динамічно. Тому основну увагу в цій статті приділено сучасному етапові формування спільної міграційної політики Євросоюзу, його безпековому аспекту.

Міграційна політика лише поступово і з великими труднощами стала предметом спільних зусиль у рамках ЄС. Адже національні міграційні політики країн-членів значно відрізнялися, що відображало різну соціально-економічну ситуацію, характер і ступінь гостроти міграційних проблем, особливі стосунки з колишніми колоніями, що виявлялися в спрощеному порядку в’їзду вихідців із них. Різні були правові, адміністративні, фінансові можливості європейських держав, культурні та політичні традиції.

У перші роки європейської інтеграції міграційним питанням приділяли мінімальну увагу. У 1980-ті рр. їх вирішували переважно шляхом неформальних міжурядових відносин, у 1990-ті вони набувають формалізації, і лише після 1999 р. розпочався період розробки і запровадження єдиної для ЄС міграційної політики і практики [1, 138].

Зазначимо, однак, що уже під час створення шістьма західноєвропейськими країнами Спільного ринку передбачався вільний рух робітників в інтересах економічного розвитку. Гарантії свободи пересування робочої сили зафіксувала Паризька угода (1952) про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі, а також два Римські договори, завдяки яким було створено Європейське співтовариство з атомної енергії та Європейське економічне співтовариство (1957) [2]. Проте відповідні норми фактично набули сили лише у 60-ті рр. ХХ ст. У Приписі Ради європейських співтовариств від 15 жовтня 1968 р. [3] зазначалося, що «мобільність робочої сили в рамках Співдружності має бути одним із засобів, який гарантує працівникові можливість поліпшити умови життя та праці й сприятиме його соціальному розвиткові, та водночас допомагатиме забезпеченню потреб економіки держав-членів». Свободу пересування мали постійні, сезонні, прикордонні робітники, а також особи, які працюють не за наймом.

Згодом було прийнято цілу низку директив та рекомендацій щодо прав працівників-мігрантів з країн ЄС, а 1976 р. — затверджено Програму дій щодо працівників-мігрантів та членів їхніх сімей. Громадяни країн-членів набули право вільно обирати місце проживання та працювати в межах кордонів співтовариства. Будь-яка дискримінація у працевлаштуванні, умовах оплати праці на підставі громадянства не припускалася.

Завдяки прийняттю Єдиного європейського акта (1986), яким внесено зміни до основоположних Римських угод, правом на вільне пересування змогли скористатися не лише економічно активні особи. Проте для проживання на території інших держав ЄС вони мали довести свою економічну спроможність і отримати дозвіл від місцевої влади. На громадян третіх країн, які постійно проживали на території співтовариства, право на вільне пересування на той час не поширювалося. Разом з тим Єдиний європейський акт засвідчив розуміння того, що мігранти потребують уваги і захисту з боку спільних європейських структур [4, 275].

Щоб спростити переміщення населення, було прийнято низку директив, які забезпечували студентам і пенсіонерам однакові соціальні пільги і послуги на території всіх країн співтовариства і тим самим створювали умови для змін країни проживання цими категоріями громадян. Міграціям працюючих сприяло рішення про взаємне визнання дипломів і кваліфікації. Іммігранти з країн ЄС отримали право на працевлаштування в державних установах, тобто на робочих місцях, які раніше могли обіймати лише громадяни відповідних країн.

Поступово узгоджувалися позиції щодо пересування між членами Союзу громадян третіх країн, які постійно проживали на їх території. Так, отримали право на вільне пересування іноземці — члени сімей громадян країн ЄС. Однак переважно громадяни третіх країн й досі підпадали під дію не спільного, а національного законодавства країн перебування.

Якісно новим кроком у регулюванні міграційних процесів було підписання 1992 р. Договору про створення Європейського Союзу (Маастрихтської угоди) [5], де цілком категорично заявлено, що будь-який громадянин країни-члена є громадянином Союзу, тобто серед іншого має право вільно пересуватися і обирати місце проживання на всій його території.

Політика у сфері притулку, правила перетину зовнішніх кордонів і контролю на них, імміграційна політика (умови в’їзду, пересування, проживання, об’єднання сімей, працевлаштування іноземців, запобігання несанкціонованій імміграції) були кваліфіковані Маастрихтською угодою як питання, що становлять спільний інтерес і мають вирішуватися на міжурядовому рівні [6, 367]. Окремо наголошувалося, що їх розглядатимуть відповідно до Європейської конвенції щодо прав людини, а також Конвенції ООН 1951 р. про статус біженців.

Проте міграцію було віднесено до сфери юстиції та внутрішніх справ так званої «третьої основи» ЄС разом з наркоманією та міжнародним шахрайством. Тобто гармонізація відповідної політики розглядалася частіше у контексті внутрішньої безпеки, а не прав людини. Тому спільні рішення мали переважно правоохоронну природу і меншою мірою передбачали використання інструментів зовнішньої політики чи надання допомоги країнам походження мігрантів [7, 173].

Міграційні питання залишалися у компетенції окремих країн. До того ж у Маастрихтській угоді зазначалося, що ніщо не перешкоджає урядам застосовувати заходи, які вони вважають необхідними, з метою контролю над імміграцією з третіх країн, запобігання злочинності та контрабанді [8, 313]. Основні інституції ЄС мали дуже незначні повноваження у цій сфері. Рішення приймалися здебільшого у формі необов’язкових рекомендацій і лише за умови повної одностайності. Разом з тим після підписання Маастрихтської угоди члени ЄС змогли узгодити багато важливих питань, які пізніше було інкорпоровано у спільне законодавство.

Так, значним кроком у формуванні єдиного європейського міграційного простору було набрання чинності 1995 р. Шенгенськими домовленостями спочатку для семи країн ЄС (Бельгія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Франція), трохи згодом ще для трьох (Данія, Швеція та Фінляндія). 1996  р. Норвегія та Ісландія, які не були членами ЄС, уклали щодо своєї участі у домовленостях спеціальні угоди. 1997 р. до Шенгенських угод приєдналися Італія, Австрія та Греція.

Ще 1960 р. країни Бенілюксу скасували контроль на своїх внутрішніх кордонах. 1985 р. у замку Шенген у Люксембурзі було підписано угоду між урядами держав економічного Союзу Бенілюкс, Федеративною Республікою Німеччиною і Французькою Республікою [9]. Прикордонний контроль як такий не відмінявся, проте значно послаблювався (щоб уникнути подвійних перевірок, створювалися спільні прикордонні пости, запроваджувався візуальний та вибірковий контроль). Окрім того, впродовж п’яти років сторони угоди мали підготуватися до остаточного скасування прикордонного контролю на внутрішніх кордонах і його перенесення на зовнішній кордон. Завершення цього процесу було підтверджено 1990 р. підписанням Конвенції про застосування Шенгенської угоди [10].

З метою запобігання небажаним наслідкам відміни прикордонного контролю Конвенція передбачала заходи боротьби з неконтрольованою міграцією, торгівлею зброєю та наркотиками, контрабандою. Вона запроваджувала постійний обмін інформацією та співпрацю між правоохоронними та судовими інституціями різних країн, зокрема, створення Шенгенської інформаційної системи, до якої мали вносити дані про всіх осіб, які за тих чи інших обставин привертали увагу поліції країн-учасниць.

Шенгенські домовленості передбачали також узгодження візових політик держав, що їх підписали. Зокрема, було введено візу єдиного взірця, складено список країн, громадяни яких повинні мати візи для в’їзду до Шенгенського простору. Періодично його переглядають. Нині до нього входить 101 країна світу, в тому числі й Україна.

Конвенція містила також спільні критерії щодо видачі віз. Відповідно до неї (ст. 5) в’їзд іноземцеві дозволяється, якщо його не розглядають як особу, що становить загрозу будь-якій країні, що є договірною стороною, до того ж він має необхідні для перетину кордону документи, візу, підтвердження мети та умов запланованої поїздки, фінансові засоби і для поїздки, і для повернення.

Первісно Шенгенська угода містила також розділ, присвячений питанню притулку. Проте згодом у зв’язку з підписанням у 1990 р. Дублінської конвенції [11] (набула чинності 1997 р.) його було вилучено. Підписавши Дублінську конвенцію, країни ЄС погодилися, що розгляд заяв шукачів притулку повинна брати на себе та країна, яка дозволила їм в’їзд, тобто оформила візу, або ж перша країна в’їзду у разі нелегального проникнення.

Одночасно розроблялися механізми гарантій, які мали забезпечити прозорість, об’єктивність і справедливість надання статусу біженця. Наприклад, одним із основних положень Резолюції Ради ЄС 1995 р. про мінімальні гарантії процедур надання притулку [12] було забезпечення можливостей для оскарження відмови у наданні статусу біженця. Причому подання апеляції мало призупиняти виконання наказу про депортацію.

У 1996 р. було вироблено спільну позицію щодо узгодженого застосування терміна «біженець» [13], в основу якого покладено тлумачення терміна, якого дотримується УВКБ ООН. Разом з тим європейські країни погодилися з необхідністю захисту осіб, яким у разі повернення на батьківщину загрожує небезпека внаслідок обставин, що не були враховані у Конвенції 1951 р. Тобто притулок в Європі може бути надано ширшій категорії, ніж це передбачено Конвенцією Об’єднаних Націй.

Наступним кроком гармонізації політики європейських держав у сфері міграції було підписання 1997 р. Амстердамської угоди (набула чинності 1999 р.), де окрему частину присвячено свободі пересування, притулку та імміграції. Спеціальним протоколом, що додавався до угоди, до права ЄС інтегровано Шенгенські домовленості.

Єдина політика у сфері міграції мала передбачати: справедливий розподіл витрат; спільні стандарти допуску членів сімей іммігрантів та працівників-мігрантів; спільні стандарти допомоги біженцям; забезпечення рівності прав громадян та іноземців; полегшення доступу до громадянства; підвищення рівня участі іноземців у політичному житті; недопущення дискримінації у працевлаштуванні, умовах проживання [14, 48].

Кардинально новим було те, що Амстердамська угода містила положення, яке давало змогу ЄС приймати обов’язкове для країн-членів законодавство в міграційній сфері. Було встановлено п’ятирічний термін, упродовж якого питання віз, притулку та імміграції мали бути переміщені з «третьої основи» Євросоюзу, тобто сфери юстиції та внутрішніх справ, до «першої основи», яка раніше стосувалася тільки економічних питань і де ширші повноваження мали не окремі уряди, представлені в керівництві ЄС Європейською Радою, а Єврокомісія, Європарламент та Європейський суд. Окрім того, передбачався перехід від одностайних рішень до таких, що прийматиме кваліфікована більшість [15].

У жовтні 1999 р. на саміті у Тампере (Фінляндія) голови держав ЄС домовилися про реалізацію Амстердамської угоди, зокрема у сфері імміграції та притулку. Було розроблено стратегію створення єдиного європейського простору cвободи, безпеки та справедливості, визначено короткотермінові та довготермінові цілі. За словами тогочасного голови Єврокомісії Романо Проді, після створення єдиного ринку, введення спільної валюти та створення Шенгенського простору гармонізація міграційної політики знаменувала новий етап в об’єднанні Європи [16, 131].

У Тампере було декларовано, що ЄС має виробити спільну політику у сфері притулку та імміграції, маючи на увазі необхідність постійного контролю на зовнішніх кордонах, припинення незаконної імміграції і знешкодження тих, хто її організовує. Чотири складові такої політики: співпраця з країнами походження мігрантів, єдина європейська система надання притулку, справедливе ставлення до громадян третіх країн, ефективніший менеджмент міграційних потоків.

З метою реалізації виробленої у Тампере стратегії Європейська комісія запропонувала спеціальний механізм зближення міграційних політик країн-членів [17]. Документ складався з двох частин. У першій з них було визначено спільну керівну мету та принципи у чотирьох сферах: управління міграційними потоками, прийняття економічних мігрантів, партнерство з третіми країнами та інтеграція громадян третіх країн. Друга частина пропонувала інструменти досягнення поставлених цілей, зокрема, розробку національних планів, прийняття спільних законодавчих рішень, залучення європейських інституцій, використання можливостей громадянського суспільства тощо. Ці механізми успішно застосовували в інших сферах інтеграції, вони мали бути ефективними і в цьому випадку.

На першому етапі формування спільної міграційної політики ЄС, упродовж якого мали затвердити мінімальні стандарти, було створено ЄВРОДАК (2000), спільну дактилоскопічну базу шукачів притулку [18], Європейський фонд допомоги біженцям з бюджетом 216 млн євро на період 2000—2004 рр. для підтримки країн-членів в організації прийому шукачів притулку [19]. У лютому 2003 р. затверджено механізм визначення країни, відповідальної за розгляд клопотання про надання статусу біженця, поданого в одній з країн-членів громадянином третьої країни, який мав підвищити ефективність застосування Дублінської конвенції [20].

Прогрес було досягнуто у формуванні єдиних підходів до трудової міграції з третіх країн. Несприятлива демографічна ситуація і дефіцит робочої сили привели Європейську комісію до думки, оприлюдненої у 2000 р., що політика нульової імміграції до Європи більше не прийнятна [21]. По-перше, вона неефективна, по-друге, приплив робочої сили ззовні потрібний для успішного економічного зростання. У 2003 р. було прийнято директиву щодо правового статусу громадян третіх країн, які тривалий час (не менше п’яти років) проживають на території країн-членів. Вона забезпечує іммігрантам основні економічні та соціальні права на рівні з громадянами, а також право на пересування чи проживання особам, які мають дозвіл на проживання в одній з країн ЄС, на території інших [22]. Після бурхливих дискусій Рада Міністрів схвалила рішення щодо права на возз’єднання сімей іммігрантів [23], яке викликало особливо гострі суперечки, оскільки безпосередньо впливало на кількість іммігрантів.

Під час формування спільної політики значну увагу було приділено питанням інтеграції. У червні 2003 р. Єврокомісія затвердила Послання з імміграції, інтеграції та працевлаштування, яке закликало країни-члени узгоджувати свої зусилля з інтеграції мігрантів [24]. Пакет документів Європейської Ради спрямовано проти дискримінації. У Відні за рішенням Єврокомісії було створено Європейський центр моніторингу з питань расизму та ксенофобії, який досліджує, аналізує ситуацію, пропагує позитивний досвід [25].

У сфері запобігання нелегальній міграції, одного з пріоритетів спільної міграційної політики ЄС, затверджено директиви Європейської Ради щодо гармонізації розміру штрафів, що стягуються за перевезення до ЄС іноземців без належних документів; стосовно посилення правоохоронних структур із запобігання нелегальному в’їзду; а також щодо взаємного визнання рішень про вислання громадян третіх країн [26].

Під час саміту ЄС у Севільї у 2002 р. укладено угоду про запобігання нелегальній міграції, яка передбачала підвищення рівня співробітництва з третіми країнами — і з країнами-постачальниками мігрантів, і транзитними країнами, удосконалення управління кордоном, прикордонного контролю та процедури реадмісії. Було затверджено план упровадження спільної охорони зовнішнього кордону Євросоюзу, започатковано пілотний проект спільного патрулювання на Середземному морі [27]. У листопаді 2002 р. Європейська Рада затвердила рамкове рішення щодо запобігання недозволеного в’їзду, транзиту та перебуванню, відповідно до якого країни-члени мали запровадити спільні стандарти до кінця 2004 р. [28].

Підбиваючи підсумки виконання стратегії, розробленої в Тампере, Європейська комісія зазначала, що в результаті спільних зусиль було зміцнено право на свободу пересування для громадян країн ЄС, створено основи єдиної політики щодо притулку та імміграції, розпочато реалізацію концепції спільного управління зовнішнім кордоном. Комісія визнавала, що її пропозиції не завжди підтримували країни-члени, що спільні рішення народжувалися у постійних дискусіях. Проте політика поступового прогресу забезпечувала результати [29].

Наступний етап формування єдиної міграційної політики ЄС розпочався у листопаді 2004 р. прийняттям так званої Гаазької програми, що містить амбітні плани досягти до 2010 р. спільних політичних рішень у сфері міграції та притулку. Її важливі риси полягають, по-перше, у визнанні невідворотності розвитку міграційних процесів, по-друге, прийнятті вже розширеним складом ЄС-25, по-третє, акцентуванні питання безпеки, що відзеркалювало світові реалії після 11 вересня 2001 р.

У програмі сформульовано завдання: створити єдину європейську систему притулку; розвивати легальну міграцію та боротися з нелегальним працевлаштуванням; забезпечити інтеграцію громадян третіх країн; розвивати зовнішньополітичний вектор міграційної політики; удосконалювати менеджмент міграційних потоків. Варта уваги та обставина, що, на відміну від попередньої, до цієї програми включено пункти щодо легальної імміграції на територію Союзу. Ще одна важлива відмінність — виокремлення зовнішньополітичного виміру міграційної політики. Нове формулювання, очевидно, передбачає перетворення питань міграції та притулку на складову спільної зовнішньої політики Євросоюзу [30].

Для реалізації Гаазької програми у червні 2005 р. Європейська Рада затвердила план дій [31]. Відповідно до нього впродовж п’яти років передбачено створити прозорі та зрозумілі спільні правила легальної імміграції. Водночас триватиме подальша координація дій у запобіганні нелегальній міграції за повної поваги прав мігрантів, у тому числі тих, хто перебуває на території ЄС у неврегульованому статусі. З метою безпеки посилюватиметься скоординований контроль на зовнішніх кордонах ЄС. Нові члени Євросоюзу мають повністю інтегруватися до Шенгенської системи, контроль на кордонах з ними і між ними буде припинено. У зв’язку з цим буде створено нову шенгенську інформаційну систему, введено біометричні показники до ідентифікаційних документів громадян. У перспективі діятиме єдина консульська служба ЄС, першим кроком до якої має бути організація спільних консульських центрів, до них звертатимуться за візами у будь-яку країну ЄС громадяни третіх країн.

План дій передбачає також завершення формування спільної європейської системи притулку, що включатиме запровадження єдиної процедури розгляду клопотань шукачів притулку і надання єдиного статусу біженця. Наступним пріоритетом названо максимізацію позитивного впливу міграції на суспільство та економіку, головним чином шляхом поліпшення інтеграції мігрантів, запобігання їхньої ізоляції та соціального виключення.

На виконання плану дій 1 вересня 2005 р. Єврокомісія затвердила пакет ініціатив щодо спільних стандартів повернення іноземців, які нелегально перебувають у країнах ЄС [32], а також розглянула питання інтеграції іммігрантів та співробітництва в міграційній сфері в інтересах розвитку. Віце-президент ЄС Франко Фратіні, відповідальний за питання юстиції та внутрішніх справ, підкреслив, що ці документи присвячені двом бокам однієї медалі, якою є гармонійна, прозора та ефективна міграційна політика Євросоюзу. Він зазначив, що нелегальні мігранти мають зрозуміти, що вони змушені будуть повернутися на батьківщину. Разом з тим ЄС повинен забезпечити гуманні й справделиві шляхи повернення, а також зважати на той вплив, який це повернення може справити на країни походження мігрантів. У зв’язку з цим Ф.Фратіні наголосив на необхідності посилити зовнішню складову міграційної політики ЄС, тобто співпрацю з іншими країнами. Водночас іноземці, яким дозволено залишитися, мають отримати всю можливу допомогу в інтеграції в суспільство країн прийому.

У затвердежному Єврокомісією у складі вересневого пакета Посланні щодо інтеграції іммігрантів підкреслювалося, що це має відбуватися на основі єдиних принципів, а також подальшого уточнення прав і обов’язків громадян третіх країн на території ЄС [33]. Хоча інтеграцію здійснюють країни-члени, а не ЄС загалом, і залежить це від можливостей цих країн, їхніх традицій тощо, невдачі тієї чи тієї країни в цій справі можуть негативно вплинути на весь Євросоюз, тому це питання спільного інтересу.

Визначені ЄС принципи інтеграції зводять до такого: інтеграція є динамічним, двостороннім процесом взаємного погодження між іммігрантами та мешканцями країн-членів; імміграція передбачає повагу до базових цінностей ЄС; працевлаштування є ключовою умовою інтеграції і вирішальною умовою забезпечення участі іммігрантів у суспільстві, їхнього внеску в суспільство й очевидності цього внеску для інших його членів; базові знання мови, історії, структури суспільства, необхідні для інтеграції іммігрантів, а створення умов для того, щоб вони отримали ці знання, вкрай важливе для успішної інтеграції; освіта є вирішальною для підготовки іммігрантів, особливо їхніх нащадків, до активнішої ролі в суспільстві; доступ іммігрантів до суспільних інституцій та послуг нарівні з місцевими жителями є істотним базисом інтеграції; взаємодія між іммігрантами та громадянами є фундаментальним механізмом інтеграції; різноманітність культур та релігій гарантована Хартією фундаментальних прав, яка має забезпечуватися, якщо це не суперечить іншим правам чи національному законодавству; участь самих іммігрантів у демократичному процесі та у формуванні інтеграційних політик, особливо на місцевому рівні, сприяє інтеграції; включення питань інтеграції в галузеві політики на всіх рівнях — важлива складова у формуванні політики інтеграції та її реалізації.

Єврокомісія запропонувала створити Європейський фонд інтеграції та періодично скликати Європейський інтеграційний форум. Окрім того, у кожній країні передбачається організація спеціальних контактних пунктів для обміну інформацією та узгодження політик, акумуляції позитивного досвіду.

Зовнішній вектор міграційної політики ЄС знайшов розвиток у вересневих Посланнях Єврокомісії щодо міграції та розвитку і щодо регіональних програм захисту. Перше спрямоване на розвиток співробітництва з країнами виходу мігрантів, зокрема сприяння у подоланні бідності. Мігранти та діаспори можуть значно допомогти в цьому шляхом переказу зароблених за кордоном коштів і застосування набутих знань й навичок, тому ЄС повинен сприяти таким трансферам, розширювати можливості для тимчасової та обертової міграції, розвивати спільні з країнами походження проекти з міграції студентів, науковців, робітників. У Посланні йшлося також про запобігання шкоди, якої завдає країнам, що розвиваються, «відплив мізків» [34].

Щодо Послання з регіональних програм захисту, його поява зумовлена тим, що хоча кількість шукачів притулку в Європі зменшується, проблема біженців у світі стоїть вкрай гостро. Біженці переважно залишаються в регіонах походження. Це вимагає надання допомоги у створенні умов для їх прийому. Перший пілотний проект такого спрямування передбачено реалізувати у Білорусі, Молдові та Україні. Його метою є розвиток уже існуючої тут процедури розгляду заяв шукачів притулку, їх документування та інтеграції, а також запровадження субсидіарних форм захисту, які не передбачені Конвенцією ООН 1951 р. про статус біженців, проте їх широко застосовують країни ЄС відповідно до Європейської конвенції прав людини. Другий пілотний проект здійснюватиметься в Африці, в регіоні Великих озер і Африканського рогу [35].

У стратегії ЄС легальна міграція та захист біженців нерозривні з завданням боротьби з нелегальною міграцією, доцільність чого вкотре підтвердили події осені 2005 р., коли сотні вихідців з Центральної Африки намагалися штурмувати іспанські анклави в Марокко з метою подати клопотання про притулок і таким чином дістатися Європи. Ці атаки відбувалися на тлі численних спроб мігрантів з Африки та Близького Сходу нелегально дістатися європейського берега морем за допомогою контрабандистів, що часто закінчувалося трагічно.

Реагуючи на ситуацію, глави держав-членів ЄС на зустрічі у Хемптон-Корті (Великобританія) у жовтні 2005 р. доручили Єврокомісії підготувати план невідкладних практичних дій, здійснення яких передбачалося у тісній співпраці з країнами походження та транзиту мігрантів. На зустрічі йшлося, що за умови належного регулювання міграція є позитивним явищем як для країн призначення, так і походження мігрантів. Особливо підкреслювалося, що її варто розглядати у двох нерозривних аспектах — безпеки та розвитку. А зусилля з її регулювання мають спрямовуватися не на наслідки, а на причини, тобто передбачати не лише контроль на кордонах, а збільшення допомоги країнам, що розвиваються.

Пріоритетні заходи у відповідь на виклики міграції (саме таку назву мало Послання Єврокомісії від 30 листопада 2005 р., підготовлене на виконання вказаного доручення) [36] передбачали діяльність у трьох площинах: посилення взаємодії між країнами-членами; співпраці з основними країнами — постачальниками мігрантів, зокрема в Африці; співпраці з країнами-сусідами. У рамках ЄС планувалися значні спільні зусилля з охорони зовнішнього кордону на Середземному морі з метою запобігання нелегальному переправленню мігрантів та порятунку людей на морі. Серед іншого — створення системи нагляду, мережі середземноморського берегового патруля. Розробка відповідних заходів покладалася на FRONTEX, нещодавно створене агентство ЄС, відповідальне за спільні операції у захисті зовнішнього кордону Союзу.

Щодо країн-постачальників, передбачалося збільшення допомоги для подолання бідності та нестабільності з метою створення життєвих перспектив для потенційних мігрантів у них на батьківщині, а також розширення можливостей легальної міграції. Щодо країн-сусідів, враховувалося, що вони є одночасно і країнами походження, і країнами транзиту мігрантів. Значна фінансова та технічна допомога надаватиметься цим країнам у розвитку системи управління міграціями. Загалом боротьба з нелегальною міграцією, торгівлею людьми та забезпечення виконання міжнародних допомленостей щодо захисту біженців залишатимуться у фокусі співробітництва з третіми країнами. У сфері сприяння легальній міграції йшлося про налагодження обміну інформацією щодо потреби у робітниках у країнах ЄС і наявності та кваліфікації потенційних мігрантів у країнах сусідах. Таким чином, досить чітко було окреслено основні напрями спільних дій Євросоюзу в рамках зовнішньополітичної складової міграційної політики.

Під час виконання Гаазької програми серйозні кроки було зроблено в напрямі створення єдиної європейської системи притулку. Так, 1 грудня 2005 р. Комітет з питань юстиції та внутрішніх справ ЄС затвердив Директиву щодо єдиних мінімальних стандартів під час розгляду клопотань про надання статусу біженців [37]. У лютому 2006 р. Єврокомісія затвердила Послання щодо посилення практичної співпраці країн-членів щодо притулку, спрямоване на гармонізацію не лише законодавства, а й адміністративної практики [38]. Зокрема, передбачається запровадження єдиної процедури розгляду клопотань шукачів притулку, вироблення спільного підходу до інформації про країни походження біженців, що покладено в основу прийняття рішень про надання чи відмову у наданні їм захисту (планується створити єдину європейську базу даних), а також опрацювання механізмів направлення спеціалістів та матеріальних ресурсів у разі раптового і масового прибуття біженців до країн, що розташовані на кордоні ЄС.

Від загальних заяв до конкретних кроків перейшла Єврокомісія також у питанні легальної імміграції. 21 грудня 2005 р. вона затвердила Політичний план щодо легальної імміграції, прийняття якого ознаменувало документальне підтвердження зміни курсу імміграційної політики ЄС від раніше цілком обмежувальної до прагматичнішої і відкритішої [39].

Легальна імміграція, за висловом віце-президента та комісара ЄС з питань юстиції та внутрішніх справ Франко Фратіні, має стати відповіддю на демографічні та економічні виклики, що постали перед Європою, а також на міграційний тиск на її кордони [40]. Мета затвердженого плану полягає у використанні потенціалу міграції для розвитку Європи, в тому числі шляхом щонайповнішої інтеграції тих іноземців, які вже перебувають на її території, а також регульованого залучення нових контингентів іноземних працівників.

«Дорожня карта імміграції», як назвали план, містить кілька розділів. Перший присвячений розробці необхідного спільного законодавства щодо в’їзду і перебування громадян третіх країн з метою працевлаштування, а також гарантій їхніх прав і свобод. Окрему категорію становитимуть кваліфіковані спеціалісти, які користуватимуться режимом найбільшого сприяння. Врегульовуватиметься також порядок залучення сезонної робочої сили з-за кордону. Планується оформляти сезонним робітникам багаторазові багаторічні візи, за якими вони мали б право періодично в’їжджати на територію ЄС. Квота імміграції до ЄС встановлюватиметься для кожної країни окремо і залишатиметься в компетенції національних урядів.

У другій частині плану йдеться про поширення інформації щодо можливостей легальної міграції та працевлашутвання в ЄС. Наприклад, планується створити європейський WEB-портал імміграції. Третій розділ присвячено діяльності з інтеграції іммігрантів та членів їхніх сімей на ринку праці та в суспільстві країн прийому, що передбачає мовне навчання, соціальну орієнтацію тощо. Нарешті, заключний розділ плану стосується міграційного менеджменту, який мають здійснювати в тісній співпраці з країнами походження мігрантів. Наприклад, щоб запобігти проблемам, з якими країни походження стикаються внаслідок «відпливу мізків», планується заохочувати зворотну міграцію, обертову міграцію тощо.

У плані передбачено, що 2006 р. буде присвячено дослідженням і дискусіям із зазначених питань, а у 2007 р. за їх результатами мають бути підготовлені конкретні ініціативи.

Таким чином, дедалі очевидніша тенденція до заохочення іммігрантів, передовсім висококваліфікованих, без чого ЄС не зможе укріпитися як конкурентоспроможний світовий центр. Уже досягнуто домовленості про спрощення процедури прийому науковців із третіх країн [41], які наберуть чинності через два роки. Активна політика проводитиметься й щодо міграції некваліфікованих сезонних працівників. Вірогідними є підходи, що є типовими для традиційно іммігрантських країн, таких як США чи Канада.

На сучасному етапі процес формування спільної міграційної політики ЄС значно динамізувався. Демографічні реалії та економічні потреби Євросоюзу, так само, як і міркування внутрішньої та зовнішньої безпеки, потребують його подальшої активізації. Необхідність спільної міграційної політики актуалізується і внаслідок поглиблення інтеграції в Європі. Адже будь-яке рішення в цій сфері, прийняте на національному рівні, невідворотно впливатиме на ситуацію в інших країнах-членах.

Створення єдиного європейського міграційного простору відбувається поступово, іноді нерівномірно і з очевидними труднощами, проте цілком послідовно. Урахування цього процесу в Україні є необхідним, оскільки вона належить до нього як географічно, так і політично (внаслідок євроінтеграційної політики), а головне фактично, завдяки сотням тисяч українців, які працюють, навчаються, укладають шлюби в Європі.

Розвиток зовнішнього вектора міграційної політики ЄС розширює для України можливості співпраці з Євросоюзом у сфері запобігання нелегальній міграції, торгівлі людьми, забезпечення безпеки кордону. Посилення уваги до інтеграції іммігрантів та спрощення порядку легальної трудової імміграції до ЄС поліпшують умови захисту прав та інтересів громадян України за кордоном, розширюють можливості працевлаштування в країнах ЄС, що за нинішньої економічної ситуації в Україні має важливе соціально-економічне значення.

Разом з тим з формуванням спільної міграційної політики ЄС для України пов’язані і певні виклики, що потребують адекватних відповідей. По-перше, запровадження більш відкритої імміграційної політики посилюватиме привабливість Євросоюзу для потенційних мігрантів з України, передовсім висококваліфікованих, що може негативно позначитися на людському та інтелектуальному потенціалі держави і тому вимагатиме нарощування зусиль зі скорочення еміграції, повернення емігрантів на батьківщину. По-друге, розгалужене і деталізоване законодавство в міграційній сфері потребуватиме в процесі інтеграції до ЄС наполегливої праці з його імплементації, досягнення відповідності європейським стандартам.

Джерела

1. Geddes A. The Politics of Migration and Immigration in Europe. — L.; Thousand Oaks; New Delhi: SAGE Publications, 2003. — 220 p.

2. Договор о создании Европейского Экономического Сообщества // Сб. междунар. правовых док., регулирующих вопр. миграции / Международ. орг. по миграции. — М., 1994. — С. 278-284.

3. Предписание 1612/68 от 15 октября 1968 года о свободе передвижения трудящихся с поправками, внесенными предписанием 312/76 от 9 февраля 1976 года //Сб. международ. правових док., регулирующих вопр. миграции/ Международ. орг. по миграции. — М., 1994. — С. 289-293.

4. Bourdouvalis C. The European Union and the Immigration Problem: Small Steps and Possible Solutions // Immigration into Western Societies: Problems and Policies / Ed. By E. Ucarer and D. Puchala. — L., W.: Printer, 1997. — P. 266-278.

5. Договор о создании Европейского Союза (Маастрихстский договор) // Сб. междунар. правовых док., регулирующих вопр. миграции / Междунар. орг. по миграции. — М., 1994. — С. 147-151.

6. Boeles P. Fair immigration proceeding in Europe. — Hague: Nijhoff, 1997. — XVIII, 510 p.

7. Koslowski R. European Union Migration Regime, Established and Emergent //Challenge to the nation-state: Immigration in the Western Europe a. the U.S. / Ed. by Joppke Chr. — Oxford: Oxford Univ. press, 1998. — P. 153-190.

8. Population and Migration in the European Union / Ed.by P.Rees. J.Stillwell, A.Convey, M.Kupiszevski. — Chichester: John Wiley and Sons, 1996.

9. Соглашение между Правительствами государств Экономического Союза Бенилюкс, Федеративной Республики Германии и Французской Республики о постепенной отмене контроля на общих границах (Шенгенское соглашение) // Сб. междунар. правових док., регулирующих вопр. миграции/ Междунар. орг. по миграции. — М., 1994. — С. 318-324.

10. Конвенция о применении Шенгенского соглашения от 14 июня 1985 года между Правительствами государств Экономического Союза Бенилюкс, Федеративной Республики Германии и Французской Республики о постепенной отмене контроля на общих границах // Сб. международ. правових док., регулирующих вопр. миграции / Междунар. орг. по миграции. — М., 1994. — С. 325-354.

11. Конвенция, определяющая государство, ответственное за рассмотрение заявлений о предоставлении убежища, поданных в одном из государств-членов Европейских Сообществ (Дублинская конвенция) //Сб. международ. правовых док., регулирующих вопр. миграции / Международ. орг. по миграции. — М., 1994. — С. 137-146.

12. Резолюция Совета Европейского Союза от 20 июня 1995 г. о минимальных гарантиях процедур предоставления убежища // Сб. междунар.-правовых док. и нац. законодат. актов по вопр. беженцев. — Минск: Тесей, 2000. — С. 171-179.

13. Совместная позиция от 4 марта 1996 г., определенная Советом на основании статьи К.3 Договора об Европейском Союзе по согласованному применению определения термина «беженец» в ст. 1 Женевской Конвенции от 28 июля 1951 г. относительно статуса беженца // Сб. междунар.-правовых док. и нац. законодат. актов по вопр. беженцев. — Минск: Тесей, 2000. — С. 180-191.

14. Asylum and Migration Policies in the European Union/ Research Inst. Of German Soc. For Foreign Affairs, Berlin; Ed. By Angenendt S. — Bonn, Europa Union Verl., 1999. — 345 p.

15. Analysis of the Treaty of Amsterdam in so far as it relates to asylum policy by the European Council on Refugees and Exiles (ECRE) // www.: ecre.org

16. Watts J. Immigration Policy and the challenge of Globalization: Unions and Employers in Unlikely Alliance. — Ithaca: ILR Press, 2002. — 183 p.

17. Communication from the Commission to the Council and the European Parliament on an open method of coordination for the Community immigration policy (COM(2001) 387 final of 11 July 2001) //The Migration Acquis. 2002 update / Ed. by van Krieken. — Hague, 2002. — P. 265-277.

18. Council Regulation Decision concerning the establishment of EURODAC for the comparison of fingerprints for the effective application of the Dublin Convention on the State responsible for examining applications for asylum lodged in one of the European Union Member State (2000/2725/EC of 11 December 2000) // www.ecre.org/eu_development.

19. Council Decision establishing a European Refugee Fund as a solidarity measure to promote a balance in the efforts made by Member States in receiving and bearing the consequences of receiving refugees and displaced persons (2000/596/EC of 28 September 2000) // www.ecre.org/eu_development.

20. Council Regulation (EC) No 343/2003 of 18 February 2003 establishing the criteria and mechanisms for determining the Member State responsible for examining an asylum application lodged in one of the Member States by a third-country national // Official Journal of the European Union. — L.50. — 25.02.2003. — P.1.

21. Communication from the Commission to the Council and the European Parliament on a Community Immigration Policy (COM(2000)757 of 22 November 2000) // www.ecre.org/eu_development.

22. Council Directive concerning the status of third country nationals who are long-term residents (2003/109/EC of 25 November 2003) // Official Journal of the European Union. L.016. — 2004. — 1 January. — P. 44-53.

23. Сouncil Directive on the right of family reunification (2003/86/EC of 22 September 2003) // Official Journal of the European Union. L.251. — 3.11.2003. — P. 12.

24. Communication from the Commission to the Council and the European Parliament, the European Economic and Social Committee and the Committee of the Regions on immigration/ integration and employment (COM(2003)336 final of 3 June 2003)// www.europa.eu.int/ comm/justice_home/doc-centre/immigration.

25. Diversity and Equality for Europe. Annual Report 2001/ European Monitoring Centre on Racism and Xenophobia. — Vienna, 2002. — 116 p.

26. Council Directive on the mutual recognition of decisions on the expulsion of third-country nationals (2001/40/EC of 28 May 2001) //The Migration Acquis. 2002 update / Ed. by van Krieken. — Hague, 2002. — P. 238-241.

27. Andreas P. Redrawing the Line: Borders and Security in Twenty-first Century // International Security. — 2003. — Vol. 28, No 2. — P. 78-111. — Р. 102.

28. Council Framework Decision on the Strengthening of the penal framework to prevent the facilitation of unauthorized entry. Transit and residence // Official Journal of the European Communities. L. 328. — 2002. — 5 December. — P. 1-3.

29. Commission presents Communication on results of the Tampere programme and future guidelines: Press Release // www. europa.eu.int/rapid/pre...

30. Selm van J. The Hague Program Reflects New European Realities // www. migrationinformation.org

31. Commission agrees 5 year Roadmap for Freedom, Justice and Security // www.europa.eu.int/rapid/pressReleasesAction.do

32. Proposal for a Directive of the European Parliament and of the Coundil on common standards and procedures in Member States for returning illegally staying third-country nationals COM(2005)391(Final) //www.europa.eu.in/ eur-lex/lex/LexUniServe

33. Communication from the Commission to the Council, the European Parliament, the European Economic and Social Committee and the Committee for the Regions: A common Adgenda for Intergration. Framework for the integration of Third-Country Nationals in the European Union. COM(2005)389 // www.europa.eu.in/eur-lex/lex/LexUniServe

34. Communication from the Commission to the Council, the European Parliament, the European Economic and Social Committee and the Committee for the Regions Migration and Development: Some concrete orientations. COM(2005)390(Final) //www.europa.eu.in/eur-lex/lex/LexUniServe

35. Communication from the Commission to the Council and the European Parliament on Regional Protection Programmes Com(2005)388 //www.europa.eu.in/eur-lex/lex/LexUniServe

36. Communication from the Commission to the Council and the European Parliament Priority actions for responding to the challenges of migration: First follow-up to Hampton Court. COM(2005)621// www.europa.eu.in/eur-lex/ lex/LexUniServe

37. Council Directive 2005/85/EC of 1 December 2005 on minimum standards on procedures in Member States for granting and withdrawing refugee status // Official Journal of the European Communities. — L. 326. — 13.12.2005.— P. 13.

38. Communication from the Commission to the Council and the European Parliement on Strengthened practical cooperation- New structures, new approaches: improving the quality of decision making in the common European asylum system.COM(2006)0067 final //www.europa.eu.in/eur-lex/lex/LexUniServe

39. Communication from the Commission: Policy Plan on Legal Migration // www.europa.eu.in/eur-lex/lex/LexUniServe

40. Economic Migration in the EU: Commission presents a roadmap on Legal Migration // www.europa.eu.in/rapid/press ReleaseAction.do

41. Council Directive 2005/71/EC of 12 October 2005 on a specific procedure for admitting third-country nationals for the purposes of scientific research // Official Journal of the European Communities. — L. 289. — 3.11.2005. — P. 15.

ОСОБЛИВОСТІ ЗАХИСТУ ВНУТРІШНІХ РИНКІВ КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ В УМОВАХ ІНТЕГРАЦІЇ ДО ЄС

О. М. Струк

Процес інтеграції країн Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) в ЄС передбачав реформування та лібералізацію їхньої зовнішньоторговельної політики шляхом ліквідації державної монополії у сфері зовнішньої торгівлі, зниження митних тарифів і скасування більшості кількісних обмежень на міждержавний рух товарів і послуг. Разом з тим в умовах перехідного періоду на початку 90-х років ХХ ст. відбувався процес реформування і реструктуризації більшості галузей національного виробництва країн ЦСЄ, які не мали досвіду міжнародної конкуренції і функціонування в ринкових умовах. Природно, що різке і незбалансоване відкриття внутрішніх ринків для іноземних товарів та послуг могло завдати непоправної шкоди окремим національним галузям, що перебували на початковій або перехідній стадії свого розвитку.

Тому з метою адаптації національних виробників до діяльності в умовах жорсткої конкуренції, поряд з політикою лібералізації зовнішньої торгівлі, країни Центрально-Східної Європи здійснювали політику захисту внутрішнього ринку, яка була гармонійно інтегрованою в загальний процес реформування зовнішньоторговельної сфери. Основні завдання такої політики: створення поля для ефективної конкуренції як стимулу економічного зростання та вдосконалення умов діяльності національних підприємств на внутрішньому ринку країни.

Обравши курс на європейську інтеграцію, Україна стала на шлях комплексного реформування усіх сфер суспільного життя відповідно до європейських стандартів. Тому державі необхідний комплексний аналіз інструментів та механізмів, що можуть бути використані для захисту національних інтересів на внутрішньому ринку за умов його лібералізації.

Важливим у цьому є досвід країн з перехідною економікою. У даній роботі проаналізовано механізми захисту внутрішнього ринку країн ЦСЄ в умовах інтеграції в Європейський Союз, а також можливості застосування їхнього досвіду в Україні. Зважаючи на те, що структура економіки Польщі наближена до економіки України, дослідженню польського досвіду приділено значну увагу.

Процес інтеграції країн Центрально-Східної Європи в ЄС розпочався ще наприкінці 80-х років ХХ ст. з підписання широкого спектра угод. У цей час Європейський Союз ще ані економічно, ні політично не був готовим до розширення. Однак вже у 1990 р. було укладено перші угоди про торгівлю й економічне співробітництво, а наприкінці 1991 р. розпочався процес підписання угод про асоціацію. В 1992 р. набули чинності Тимчасові торговельні угоди, які через два роки було замінено Європейськими угодами, що передбачали комплексне пристосування господарських і правових систем до існуючих в ЄС. Однією з головних умов цих документів було створення зони вільної торгівлі більшістю промислових товарів (за винятком текстилю і виробів, що підпадали під регулювання Європейського об’єднання вугілля і сталі) [2].

Водночас у Європейських угодах було закладено низку пільгових для країн ЦСЄ положень, що мало зробити процес відкриття їхніх національних ринків менш болісним. Так, відповідно до Європейських угод лібералізація ринків сторін протягом перших п’яти років здійснювалася асиметрично, що полягало в односторонньому відкритті ринків з боку ЄС. Однак після закінчення цього терміну процес взаємної лібералізації мав бути завершеним повністю.

Також з метою адаптації національних галузей до ринкових умов країнам було встановлено різні за тривалістю перехідні періоди, які з часом були скорочені. Так, до кінця перехідного періоду (2004 р.) Польща зберігала право охорони своїх інтересів у галузі накопичення державної власності, що була предметом приватизації. Зокрема йшлося про власність, використання, продаж і оренду нерухомості, трансакційні операції і посередництво в торгівлі нерухомістю, природними ресурсами і пов’язаною з ними діяльністю, а також юридичні послуги.

Важливим інструментом захисту національних інтересів країн-кандидатів було і право на використання односторонніх охоронних заходів (хоча й за погодженням обох сторін) [11]. Такі заходи могли застосовуватися як щодо торгівлі сільськогосподарською продукцією, так і з метою протидії таким негативним явищам, як надмірний експорт, демпінг, загроза імпорту певного виду товару для національних виробників, а також для обмеження експорту, імпорту чи транзиту у випадках, обумовлених з точки зору публічної моральності, соціальної політики, суспільної безпеки, інтелектуальної і промислової власності тощо.

Окрім цього, Польща, намагаючись підтримати вітчизняного виробника, застосовувала селективні тарифні обмеження, що було закріплено відповідними угодами з ЄС. З цією метою в 1991 р. було введено гнучкий митний тариф, що передбачав застосування 9-ти рівнів митних ставок: від 0% до 45% (наприклад, товари промислового призначення — 25%, продукти харчування і вироби текстильної промисловості — 25 %—30%, предмети розкошу — 35%—45%), а також інші тарифні обмеження імпорту [17].

Використання нетарифних бар’єрів стало чи не найбільш поширеним інструментом захисту національних ринків і серед країн-кандидатів, і країн-членів ЄС. Так, наприклад, у 1994 р. кількість імпорту, до якого застосовувалися нетарифні бар’єри в Угорщині складала 19,5%, у той час як в ЄС — 16,5%. У Чехії, яка для захисту національних інтересів взяла за основу правові рамки раніше діючої системи ліцензування, на імпортовану продукцію харчування та сільського господарства накладалися спеціальні компенсаційні збори для приведення їх ціни у відповідність з рівнем цін на продукцію національного виробника [12] і які обраховувалися в процентному розмірі від митної вартості продукції або в формі визначеної суми за одиницю продукції.

Важливе місце серед інструментів нетарифного захисту посідали охоронні заходи, пов’язані з технічними, санітарними чи екологічними стандартами. Яскравим прикладом цього є запроваджена в ЄС 7 квітня 1993 р. цілковита заборона на імпорт живих тварин (парнокопитних) і м’яса з цілого регіону Східної Європи, де було вжито відповідних заходів [16].

У цілому країни ЦСЄ намагалися поступово лібералізувати свій зовнішньоторговельний режим. Про це свідчить суттєве протиріччя, яке виникло в Угорщині між незвичайно високим рівнем відкритості економіки для залучення іноземного капіталу та явним небажанням керівництва країни відкривати національні ринки для іноземних товарів і послуг. Крім цього, політика стабілізації, що здійснювалася в країнах Центрально-Східної Європи на початку 90-х років, аж ніяк не сприяла цьому процесу. Навпаки, стабілізаційні заходи 1995 р. в Угорщині свідчили про значний відхід від курсу лібералізації шляхом введення додаткових 8% тимчасових мит на імпортні товари за винятком продукції енергетики та машинобудування. Адвалерні мита та адміністративні стягнення, а також ПДВ у розмірі 25 % накладалися на усі товари іноземного виробництва.

Парадокс полягав у тому, що такі зміни не позначилися негативно на зовнішньоторговельному балансі Угорщини. Адже держава, залучаючи іноземних інвесторів, захистила їх від подібних можливих змін у зовнішньоторговельній сфері. І одним з важливих інструментів цього стали вільні економічні зони, які де-юре знаходилися поза митною територією цієї країни.

Набагато менше всеосяжний процес лібералізації в країнах Центрально-Східної Європи охопив торгівлю продукцією так званих чутливих сфер, до яких традиційно належали сільське господарство, харчова індустрія, металургія, текстиль, а також низка інших галузей залежно від особливостей економічної структури задіяних країн. Віднесення окремих галузей до чутливих було зумовлено різними, часом досить суб’єктивними причинами. Передусім висувався аргумент, що режим підтримки деяких з них діяв у рамках ЄС, або ж галузь перебувала в стані занепаду і потребувала політичного втручання. Проте не обійшлося й без політичного лобі у впливових країнах, що успішно домагалися підтримки цих галузей. У зв’язку з цим між ЄС та країнами-кандидатами виникали часом дуже гострі суперечки, що як правило завершувалися перемогою однієї з сторін. Зокрема Польща домоглася поступок у торгівлі запчастинами для автомобілів, а також отримала право на продовження (на один рік) митної охорони ринку нафтопродуктів та сталі.

Загалом мита на товари чутливих сфер згідно з Європейськими угодами мали бути скасовані до кінця п’ятого року їхньої дії, але додаткові протоколи передбачали їх відміну вже до кінця 1994 р. [2].

Одним з найважливіших питань у процесі інтеграції країн Центрально-Східної Європи в ЄС залишається сфера сільського господарства. Комплексна підтримка цієї галузі забезпечується в рамках Спільної сільськогосподарської політики (ССП), а захист від іноземної конкуренції — за допомогою широкого арсеналу нетарифних заходів, поміж яких — ветеринарні та фітосанітарні обмеження, податкова політика та ін. У найбільшій країні ЦСЄ — Польщі, у сільськогосподарському виробництві у першій половині 90-х років була зайнята величезна кількість населення, хоча сама галузь характеризувалася низькою продуктивністю і прихованим безробіттям.

Заходи лібералізації щодо торгівлі сільськогосподарськими продуктами охоплювали шість товарних груп. Ці заходи відрізнялися видами бар’єрів та ступенем відкриття ринків. Було встановлено базові мита і вирівнювальні оплати, впроваджено п’ятирічні концесії [16]. Також знято кількісні обмеження, проте не передбачалося утворення зони вільної торгівлі і не запроваджувалися умови stand still. Характерно, що охоронні заходи набули у сільському господарстві чітко виражених форм, що залишилися незмінними ще з 1991 р. і використовуються в такому ж вигляді й сьогодні [3]. Це зокрема прямі виплати та компенсації фермерам у депресивних територіях, заходи з підтримки цін у вигляді експортних субсидій, підтримка загальних послуг в сільськогосподарській галузі тощо.

Хоча обсяг державної допомоги для селян в країнах Центрально-Східної Європи як частина ВВП був більшим, ніж у країнах-членах ЄС (рис. 1), для польських селян він складав лише чверть їхніх доходів, тоді як для аграріїв з країн ЄС — близько половини.

Основним спірним питанням на переговорах щодо сільського господарства між урядами країн ЦСЄ та Європейською Комісією (ЄК) стали компенсаційні виплати та квотування продукції.

Спочатку ЄК була проти поширення системи компенсаційних виплат на нових членів у зв’язку з тим, що ці виплати початково були передбачені для компенсації втрат фермерам від політики підтримки цін, яких вони зазнали після впровадження реформ Мак-Шеррі [впровадження реформ Мак-Шеррі розпочалося у 1992 р. Їхнє головне завдання полягало у зменшенні дисбалансів ринку та стимулюванні попиту. Реформи передбачали зниження гарантованого рівня цін до рівня, наближеного до світових цін, повну компенсацію втрат фермерам шляхом надання їм прямих допоміжних виплат, регулювання обсягів сільськогосподарської продукції у спосіб виведення земель з обігу і встановлення меж на виплати надбавок за тварин.]. А оскільки в країнах-кандидатах така політика не здійснювалася, то не було потреби компенсувати втрати фермерам. Понад те, за підрахунками експертів, повна інтеграція Чехії, Угорщини, Польщі, Естонії та Словенії (ці країни початково розглядалися як кандидати «першої хвилі» розширення ЄС) в спільну сільськогосподарську політику ЄС вимагала збільшення видатків на 10 млн євро — порівняно з 3,5 млн євро у разі, якщо система прямих компенсаційних виплат не буде поширюватися на ці країни. Зокрема для самої лише Польщі необхідно було витратити близько 60% цієї суми [4]. Водночас непоширення системи цих виплат на нові країни-члени суперечило б основному принципу acquis, відповідно до якого правила ЄС мають у повному обсязі бути застосованими новими країнами-членами.

Пропонований Європейською Комісією компроміс полягав в тому, що країна-кандидат отримає 25% від повного обсягу виплат у 2004 р., які у 2005 р. збільшаться до 30%, а в 2006 р. — до 35%. Після 2006 р. розмір виплат зростатиме по 10% щороку аж до 2013 р., починаючи з якого нові країни-члени отримуватимуть повний обсяг компенсаційних виплат. Для цього їм пропонувався ще 10-річний перехідний період.

Європейська Комісія вважала, що 1995-1999 рр. є найбільш відповідним базовим періодом, щодо якого мають узгоджуватися розміри квот продукції, тоді як Польща та інші країни-кандидати вимагали визначення базовим більш давній період. Наприклад, щодо польових культур ЄК хотіла використати для розрахунку середній рівень показників протягом періоду 1994/1995—1998/1999 років, а Польща вимагала, щоб враховувався середній рівень показників за період 1986/1987-1990/1991 років. Сукупний ефект такого базового періоду щодо більшості сільськогосподарської продукції значно збільшив би базовий обсяг виробленої продукції.

З метою демонстрації переваг своєї позиції Європейською Комісією було проведено аналіз можливих наслідків приєднання країн-кандидатів до сільськогосподарських ринків ЄС, що базується на 4 сценаріях [5]: (І) не вступ країни-кандидата до ЄС; (ІІ) вступ без компенсаційних виплат, використовуючи недавній базовий період для розрахунку системи квотування продукції; (ІІІ) вступ з повним обсягом компенсаційних виплат, використовуючи недавній базовий період для розрахунку системи квотування продукції; (ІV) вступ на умовах країни-кандидата (повний обсяг компенсаційних виплат та більш давній базовий період для розрахунку системи квотування продукції).

У таблиці 1 продемонстровано переваги, які Польща може отримати в 2007 р. згідно з кожним з чотирьох сценаріїв (використано 2000 р. як базовий та гіпотетичні господарства розміром 20 га).

Основна мета наведеного дослідження — продемонструвати, що сільське господарство країн-кандидатів отримає переваги від членства в ЄС навіть без прямих компенсаційних виплат та за дії базового для встановлення квот більш пізнього періоду. Обсяг виробництва зернових культур у Польщі зросте на 17%, тваринництва — понад 30%, сукупний дохід — майже на 35%. Водночас, якщо Польщі буде надано право отримувати компенсаційні виплати, а за базовий буде взято більш давній період, то обсяг продукції тваринництва зросте майже на 50% протягом 2002-2007 рр., а обсяг сукупного доходу до кінця цього періоду збільшиться аж на 225%.

Однак польський уряд без ентузіазму поставився до викладених вище пропозицій, вказуючи, що проведений аналіз не відображає дійсності, оскільки господарства розміром 20 га не є нормою в країнах-кандидатах, а визначення базовим більш ранній період передбачає завищення розриву у цінах між країнами-кандидатами та ЄС. Твердження Європейської Комісії про те, що надання повного обсягу компенсаційних виплат польським фермерам перешкоджатиме реструктуризації спростовувалося тим, що розмір виплат залежав від площі землі, обсягу виробленої продукції чи поголів’я худоби. Вагомим аргументом польської делегації було і те, що прийняття пропозицій ЄС призведе до ситуації, коли Польща стане нетто-вкладником в бюджет ЄС — до 1 млн євро в рік, і це, якщо вступ відбудеться у 2004 р., збігатиметься з періодом, коли витрати країни на обслуговування зовнішнього боргу досягнуть максимуму [5].

З огляду на подібний опір й інших країн Центрально-Східної Європи, Європейська Комісія зрештою пом’якшила свої початково жорсткі умови. Погоджена сторонами позиція була прийнята на Копенгагенському саміті. Погоджено й десятирічний перехідний період, однак графік прямих компенсаційних виплат змінено на більш сприятливий для країн-кандидатів. Розмір базових виплат залишився на тому самому рівні — 25% у 2004 р., 30% у 2005 р., 35% — у 2006 р., до 2013 р. він досягне свого максимального рівня. Нові країни-члени можуть за бажанням збільшити ці виплати або до 55% від загального рівня виплат в ЄС-15 у 2004 р. з прогресивним зростанням (рис. 2), або до загального рівня прямої підтримки, що надавалася фермерам у нових країнах-членах перед вступом, плюс 10%.

Одночасно з реформою Спільної аграрної політики ЄС в рамках «Agenda 2000» Європейська Комісія розробила для кожної країни документ «Партнерство заради вступу», що є ключовим елементом інтенсифікації стратегії допомоги країнам-кандидатам в їхній підготовці до інтеграції. Цілі й завдання цих документів стали основою Національних програм підготовки країн Центрально-Східної Європи до членства в ЄС, що передбачали два етапи: ревіталізація (1999—2001 рр.) та адаптація (2002 — дата вступу до ЄС). Складові етапу ревіталізації — скринінг (пристосування та моніторинг нормативно-правової бази) та твінінг (створення дієвої системи консалтингу, яка спиралася б на органи державного управління).

Хоча спільна сільськогосподарська політика дедалі більше підпорядковує собі аграрну політику нових країн-членів, і сьогодні існує чимало напрямів і заходів у цій сфері, що мають чітко означену національну специфіку. Так, чеський уряд зберіг за собою можливості формування сільськогосподарської політики у таких сферах, як специфічні умови здійснення прямих платежів, спрямування та структура підтримок розвитку сільського господарства тощо.

Загалом процес відкриття ринків країн Центрально-Східної Європи, що розпочався наприкінці 80-х років ХХ ст., відбувався досить швидкими темпами. Важливу роль у цьому відіграли міжнародні зобов’язання, зумовлені членством цих країн в СОТ, Угодами про асоціацію з ЄС, іншими преференційними угодами. Вони не лише прискорили сам процес лібералізації, а й допомогли зберегти його здобутки, попереджуючи можливість руху в протилежному напрямку. Європейські угоди стали важливим чинником зовнішнього тиску на прискорення реформування зовнішньоторговельної сфери цих країн та створення передумов для їхньої повноцінної інтеграції в ЄС.

З урахуванням трансформаційних перетворень, що відбувалися в економіці країн ЦСЄ, в Європейські угоди було включено низку пільгових умов, які дозволяли пом’якшити можливі негативні наслідки для економік цих країн на першому етапі лібералізації. Зокрема країни домоглися асиметрії у взаємному відкритті ринків, перехідних періодів для окремих галузей з метою їхньої адаптації до ринкових умов, права використання односторонніх охоронних заходів та селективних тарифних обмежень, а також широкого спектра нетарифних бар’єрів у торгівлі тощо.

Сфера сільського господарства виявилася однією з найбільш чутливих як для країн-кандидатів, так і для країн-членів ЄС. Ще на початку 90-х років держави ЦСЄ почали активно впроваджувати охоронні заходи у цій сфері. Однак окремі важливі питання (розмір прямих виплат та квотування продукції) вирішувалися на двосторонньому рівні, де результат залежав як від особливостей структури національної економіки сторін, так і від послідовного та кваліфікованого відстоювання національних інтересів на переговорах.

У цілому, як виявилось пізніше, ефективна та збалансована політика захисту внутрішнього ринку була однією з важливих передумов переходу країн Центрально-Східної Європи на ринкові принципи функціонування їхніх національних економік.

Для України, що проголосила курс на європейську інтеграцію, зазначений досвід захисту національних ринків країнами ЦСЄ є необхідним для ефективного реформування зовнішньоторговельної сфери.

Зважаючи на трансформаційний стан розвитку національної економіки, Україна має всі підстави, щоб в процесі майбутніх переговорів з ЄС щодо взаємної лібералізації ринків домагатися асиметрії у відкритті ринків, встановлення перехідних періодів (терміном до 10 років), а також використання односторонніх охоронних заходів для окремих галузей. Зокрема це сільське господарство, банківсько-фінансовий сектор та окремі сектори, що мають преференційні умови (авіаційний транспорт, телекомунікації), а також сфера охорони навколишнього середовища.

Митно-тарифна політика держави повинна спрямовувалась як на лібералізацію зовнішньої торгівлі та легалізацію «тіньових» потоків імпорту, так і на захист національного товаровиробника. Зважаючи на те, що в рамках ЄС передбачено тарифний захист для окремих секторів економіки, Україні необхідно ввести селективні тарифні обмеження для тих галузей, що можуть зазнати найбільших втрат у процесі лібералізації ринку. Передусім до таких галузей належать сільське господарство та автомобілебудування. Крім цього, оскільки Україна є транзитною державою, важливим аспектом торговельного режиму є передбачуваність та прозорість митної політики в транспортній галузі. Тому до застосування митно-тарифного захисту у цій сфері слід підходити вкрай обережно.

Також необхідно переглянути саму структуру тарифної сітки України, оскільки вона є надмірно складною порівняно з країнами ЄС, що призводить до невизначеності підприємців при здійсненні торгівлі у разі внесення тарифних змін, а також сприяє численним спекуляціям щодо класифікації продукції та виявам корупції у цій сфері.

Вже сьогодні важливо якнайшвидше завершити процес реформування національної системи нетарифного регулювання відповідно до вимог ГАТТ/CОТ, зокрема у сфері санітарних, екологічних та технічних стандартів. Це дозволить імплементувати інструменти та механізми нетарифного захисту, які діють в рамках ЄС, у зовнішньоторговельну сферу України, що сприятиме адаптації чутливих галузей національної економіки до умов лібералізованого ринку. Окрім цього, необхідно вжити дієвих заходів з метою протидії неофіційним торговельним бар’єрам у формі складних та тривалих бюрократичних процедур, великої кількості необхідних документів та дозволів тощо. Наявність таких бар’єрів погіршує діловий клімат в державі та нівелює зусилля уряду, спрямовані на підвищення її інвестиційної привабливості.

Сільське господарство залишається однією з найважливіших галузей національної економіки України, яка вирішальною мірою визначає соціально-економічне становище суспільства. Зважаючи на те, що ця галузь є найбільш захищеною в рамках ЄС, Україні необхідна чітка та обґрунтована позиція щодо поступового та диференційованого процесу відкриття національного ринку у цій сфері. Крім цього, вже сьогодні потрібно вивчати можливості заміни існуючих заходів підтримки сільськогосподарського сектору, що заборонені в рамках ЄС, охоронними заходами у вигляді гарантованих цін і експортних субсидій, прямих виплат чи компенсацій фермерам, а також іншими видами підтримки, які активно використовуються країнами Центрально-Східної Європи і спрямовані на стимулювання структурних змін у цій сфері.

Слід виходити з того, що у процесі адаптації національної економіки до розвиненіших економік країн-членів ЄС збереження незалежності щодо вибору напрямів, форм і темпів розвитку стратегічних галузей є надзвичайно важливим для забезпечення економічної безпеки держави.

Головним державним пріоритетом сьогодні є підтримка галузей, що застосовують конкурентоспроможні технології, мають високу додану вартість і є перспективними на світовому технологічному ринку. Така підтримка повинна відповідати стратегії національного інноваційного розвитку та її довгостроковим цілям. Для ефективної реалізації цієї політики доцільно застосувати увесь спектр інструментів захисту внутрішнього ринку, що активно використовується в рамках ЄС. Це передусім митний контроль, квотування та сертифікація для обмеження імпорту неякісної продукції та продукції, яку здатні виготовляти вітчизняні підприємства тощо. Крім цього, надання державної підтримки підприємствам у придбанні іноземних ліцензій і технологій дасть можливість швидко модернізувати національне виробництво та здобути технологічні переваги на міжнародних і внутрішніх ринках.

Зрозуміло, що застосування протекціоністських заходів не дасть змоги вирішити всі проблеми економіки України. Значно більшу загрозу порівняно з іноземними конкурентами становлять такі внутрішні проблеми національної економіки, як недорозвиненість базових ринкових інститутів, низька конкурентоспроможність вітчизняних товарів та послуг, висока вартість кредиту та відплив інтелектуального потенціалу за кордон. Тому вироблення ефективної стратегії захисту національних інтересів України на внутрішньому ринку в умовах європейської інтеграції має органічно поєднуватися з активною політикою підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, зміцненням національних галузей економіки, а також інтенсивним розвитком демократичних та ринкових інститутів.

Джерела

1. Bielawski J. Globalization and Polish Foreign Economic Policy // The Polish Quarterly of International Affairs.— PFSM Warsaw.— 2000.— № 3.— Volume 9.— P. 13—39.

2. Borowiec J., Wilk К. Teoria a praktyka europejskej integracji gospodarczej.— Wroclaw: Wyd. Akademii Ekonomicznej im. Oskara Langego we Wroclawiu, 1997.— 197 s.

3. Сzech Republic toward EU accession // A world Bank Country Study: Main Report, 19650.— 1999.— Vol. 2.— 350 p.

4. Daugbjerg С., Swinbank A. The CAP and EU Enlargement: Prospects for an Alternative Strategy to Avoid the Lock-in of CAP Support // JCMS.— 2004.— № 1.— Volume 24.— P. 99—119.

5. Inham H., Ingham M. How big is the problem of Polish Agriculture? // Europe-Asia Studies.— 2004.— March.— № 2.— Vol. 56.— P. 213—234.

6. Kaminski B. Hungary’s Integration into EU markets production and trade restructuring // Trade, Development Research Group.— Washington, DC 20433.— 1999.— June.— 29 p.

7. Lukas Z., Poschl J. Mittel — und Osteuropas Landwirtschaft vor dem EU-Beitritt // Osteuropawirschaft.— 2003.— 48 Jhg.— № 4.— P. 195-214.

8. Pysz P. Polens Stabilisierungspolitik seit 1990: was ist «polnisch» daran? // Osteuropawirschaft. — 2003. — 48 Jhg. — № 4.— P. 364-377.

9. Quaisser W. Der Aussenhandel Mittel- und Osteuropas mit der Europaischen Union in den sensiblen Sektoren // Ost-Europa Institut Munich: Working Paper.— 1996.— № 198.— 57 p.

10. Swinnen J. Transition and Integration in Europe: Implications for Agricultural and Food Markets, Policy and Trade Agreements // The world economy. — 2002. — Volume 25. — P. 481—499.

11. Umowy o Wolnym Handlu ze Wspolnotami Europejskimi oraz krajami EFTA I CEFTA oraz uzgodzien Rundy Urugwajskej. Praca zbiorowa / Pod red. G Kaweckiej-Wyrzykowskiej. — Warszawa: IKiCHZ, 1995. — 107 p.

12. Von Jiri K., Neustadt A. Die Aussenwirtschaft der Tschechischen Republik: Konzeption, Massnahmen, Ergebnisse // Neuorientierung der Aussenwirtschaftsbeziehungen in Ostmitteleuropa. — Marburg: Herder-Institut, 1994. — P.  59—75.

13. Губені Ю. Концептуальні напрямки стратегічного розвитку аграрної політики Чеської Республіки // Економіка АПК.— 2005.— № 8. — С. 139—154.

14. Губені Ю. Розвиток і адаптація аграрної політики Чеської Республіки до інтеграційних вимог Європейського Союзу // Економіка України. — 2002. — № 7. — С. 78—82.

15. Ліманський А., Рушковський Я. Суспільно-політичні аспекти інтеграції Польщі з Європейським Союзом // Регіональна економіка. — 2001. — № 4. — C. 141—149.

16. Луцишин П. В., Федонюк С. В. Європейські інтеграційні процеси: формування єдиного ринку: Монографія. — Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Л. Українки, 2004. — 200 с.

17. Мельник В. В. Трансформація торговельних режимів України і Польщі у контексті Європейських інтеграційних процесів // Вісник Терноп. акад. народ. господарства: Спец. вип. — 2001. — С. 201—205.

МIНIСТЕРСТВО ФIНАНСIВ УКРАїНИ БУКОВИНСЬКА ДЕРЖАВНА ФIНАНСОВА АКАДЕМIЯ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ КАФЕДРА ЗАГАЛЬНОЕКОНОМІЧНИХ ДИСЦИПЛІН Індивідуальне навчально-дослідне завдання з дисципліни "Економічна історія" на тему: "ЄС: процес формування та перспективи розвитку" Науковий керівник: Петращак О.О. Виконавець: студент ІІІ курсу групи КС-32 Колісник Б.Д. Чернівці 2009

Зміст

  Вступ. 3 Історія виникнення, склад та функції ЄС.. 4 Особливості економіки Європейського Союзу. 9 Розширення Євросоюзу перспективи та наслідки. 13 Висновок. 19 Список використаних джерел та літератури: 21

Вступ

Розпочнемо з того, що метою дослідження мого індивідуального навчально-дослідного завдання є одна із найпотужніших інтеграційних зон світу – Європейський Союз, а саме дослідження процесу формування даної структури та перспектив відносно її розвитку. Із самого початку слід відзначити власне історичні передумови створення Європейського Союзу. Почнемо з того, що у 50-х роках у більшості європейських країн були розвинуті індустріальні господарства. Їхній розвиток відзначився динамічністю та стабільністю. Швидкі темпи економічного зростання доповнюються початком органічної інтеграції в єдиний західноєвропейський економічний простір. Організаційне оформлення цей процес отримав ще у 1951 році. Саме тоді у Парижі було створено Європейське об’єднання вугілля та сталі. Ця міжнародна організація об’єднала кам’яновугільну, залізнорудну, металургійну галузі промисловості і контролювала 60% виплавлення сталі, 50% видобутку кам’яного вугілля в Західній Європі. Важливим кроком в інтеграційному процесі було підписання Римського договору про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). Метою даного Співтовариства є створення "спільного ринку", забезпечення рівномірного розвитку, стабільності й добробуту населення в Західній Європі. Створення ЄЕС свідчило про подолання антагоністичного протистояння в Європі між індустріальними країнами, перш за все між ФРН і Францією. Вже у наступні десятиліття стали очевидними і незаперечними позитивні результати європейської інтеграції.

Історія виникнення, склад та функції єс

Еволюція Європейського Союзу бере свій початок із створення "спільного ринку", який передбачав ліквідацію бар’єрів і обмежень для ввозу і вивозу товарів, капіталів, сприяв пересуванню людей, проведенню єдиної торгівельної політики відносно третіх країн, усунення перепон для руху капіталів Європейського інвестиційного банку та інше. Європейський Союз утворений в 1993 відповідно до Маастріхтського Договору 1992 на базі Європейських співтовариств, 12 країн, що об’єднали: Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Франція. У 1994 підписані угоди про вступ в ЄС Австрії, Норвегії, Фінляндії і Швеції. Договір в розвиток ідеї єдиної Європи передбачає створення політичного, економічного і валютного союзу, завершення формування єдиного внутрішнього ринку усунення всіх перешкод на шляху вільного пересування товарів, послуг, капіталів і людей. Країни ЄС зобов’язалися проводити спільний курс у сфері зовнішньої політики і безпеки, основних напрямів внутрішньої економічної політики, координувати політику в питаннях охорони навколишнього середовища, боротьби із злочинністю, в тому числі з наркобізнесом, у області юстиції та інше. Встановлено єдине європейське громадянство. Створено Європейський валютний інститут і Європейський центральний банк, а в 2000 році було введено єдину валюту - євро. Країни Європейського союзу належать до групи економічно розвинених країн з однотипною економікою. Вони характеризуються досить високим рівнем економічного розвитку. Про високий рівень економічного розвитку свідчить той факт, що в багатьох країнах ЄС (зокрема, в Бельгії, Австрії, Данії та Фінляндії) ВВП на душу населення становить близько і навіть понад 30000 дол. США, а в Ірландії – майже 40000 дол. США. Для порівняння: в Україні цей показник становить 6394 дол. США за паритетом купівельної спроможності валют. Це менше від найбідніших нових членів ЄС - Болгарії та Румунії (вступили тільки на початку 2007 р), де цей показник становить відповідно 8078 та 8480 дол. США і складає лише 22,6% від середнього рівня ЄС. Але, зважаючи на політику ЄС, спрямовану на прискорення економічного розвитку відсталих регіонів, у них є можливість покращити ці показники протягом наступних семи років. Функціонування Європейського Союзу, з його досить розгалуженим апаратом проведення спільних інтеграційних заходів має власну фінансову базу, основу якої складають бюджет, автономні фонди, зокрема Європейський фонд розвитку, Європейський соціальний фонд, Європейський регіональний фонд, а також Європейський інвестиційний банк. У останні десятиліття положення ЄС в світовій економіці змінилося. Розвиток західноєвропейської інтеграції надає серйозну дію на структуру і стан зовнішньоекономічних зв'язків. Ще в 70-х років ЄС перетворився на великий торгівельний блок сучасного світу. Його експорт більш ніж в 2,7 разу перевищував американський. Частка ЄС в експорті капіталу у формі прямих інвестицій виросла до 25% в 1991-1993 рр. Була вдосконалена система гарантування приватних інвестицій. Державні гарантії приватних інвестицій доповнилися системою угод про захист інвестицій, поміщених із країнами, що розвиваються. Активність міжнародних компаній країн ЄС виявляється, перш за все, на північноамериканському ринку. У середині 80-х років кумулятивний об’єм західноєвропейських інвестицій в США перевищив американський в ЄС. Країни ЄС, в більшості своїй колишні метрополії величезних колоніальних володінь, приділяють особливу увагу відносинам з країнами, що розвиваються. Вони прагнуть зберегти і поглибити свою присутність в світі, що розвивається. РФ на сьогодні також є деяким інтересом для країн Європейського Союзу, про що свідчить значне збільшення капіталовкладень в російську економіку. Росія сьогодні подібно до багатьох інших країн з економікою, що розвивається або перехідною, виступає в основному як імпортер іноземних інвестицій. Проте на сьогодні можна констатувати погіршення структури іноземних інвестицій в РФ. Як і Європейський союз в цілому, його правова система представляє собою складне утворення. Основним його компонентом є право Європейського співтовариства, в яке звичайно включають також установчі договори і правові аспекти інститутів ЄС, створені в рамках Європейського об'єднання вугілля і стали і Евротома. У даній роботі розглянуті основні принципи, система і джерела права ЄС, що є основою правової системи цієї організації. Склад ЄС: Європейська Рада Рада Міністрів Комісія ЄС - виконавський орган Європейський парламент Суд ЄС Європейська Рада стала найвищим політичним органом в ЄС, хоча його створення не було передбачено договорами про установу Європейських Функції: Рішення Європейської Ради не є обов'язковими для виконання, але дають політичний імпульс процесу розвитку ЄС і визначають його найважливіші напрями. Європейська Рада має значення вищої інстанції, до якої Комісія ЄС і Рада Міністрів можуть апелювати в складних випадках. Дана функція Європейської Ради обумовлена високим рівнем повноважень, якими володіють глави держав і урядів в своїх країнах. Рада міністрів – головний інститут Європейського Союзу, уповноважений ухвалювати рішення. У його рамках представники урядів держав-членів обговорюють законодавчі акти Співтовариства і приймають або відкидають їх шляхом голосування. Теоретично існує тільки одна Рада, проте її склад і назва міняється відповідно до тематики, таким чином можна умовно говорити про декілька Рад: по сільському господарству, фінансам, освіті, спільним проблемам і закордонним справам. Засідає двічі в рік і кожне засідання, як правило, отримує назву на ім'я міста, в якому воно проводилося. Рада Міністрів в деякому роді підзвітна національним урядам, але їх рішення, не можуть бути скасовані. Склад: Кожна держава ЄС має в Брюсселі постійне представництво, де працюють дипломати і чиновники зі всіх національних міністерств. В ході робочих нарад представники держав-членів опрацьовують питання, що вимагають рішення на рівні Ради Міністрів. Функції: Рада Міністрів уповноважена ухвалювати рішення. Його роль полягає в тому, щоб давати необхідний поштовх розвитку, визначати загальні політичні директиви Союзу. Європейська Комісія склад – виконавський орган ЄС. Складається з 20 представників держав-членів, званих Членами Комісії, які призначаються на п'ятирічний термін. Всі представники незалежні в своїй діяльності від національних урядів, хоч і призначаються ними. Один з членів Комісії обирається Головою. У Комісію входять по 2 представники від кожної з 5 великих держав-членів (Франція, Німеччина, Італія, Сполучене Королівство, Іспанія), і поодинці від інших. Штаб-квартира Комісії в Брюсселі підрозділяються на Генеральний Директорат і на інші департаменти. Функції: Ініціювати вироблення політики Виконувати рішення Виступати гарантом правових положень, що потрапляють під її юрисдикцію. Парламент багатонаціональний складається з 626 членів, які обираються на основі прямого загального виборчого права кожні 5 років на виборах в державах-членах Європейського Союзу. Функції: Діяти як провідна політична сила Виконувати законодавчі функції в деяких областях Вирішувати питання про призначення і зняття Членів Комісії Грати ключову роль в ухваленні бюджету. Суд ЄС складається з 15 суддів, яким допомагають 9 Генеральних Адвокатів. Судді висуваються своєю країною, а призначаються Радою Міністрів держав-членів на шестирічний термін, кожні 3 роки оновлюється половина складу суддів. Їх незалежність гарантується. Суд розташований в Люксембурзі. Функції: Стежити за тим, щоб тлумачення і застосування правових інструментів відповідало законам Співтовариства. Регулювати розбіжності між державами-членами, між державами-членами і самим ЄС, між інститутами ЄС, між ЄС і фізичними або юридичними особами, включаючи співробітників його органів. Давати висновки за міжнародними угодами. Відповідно до Маастріхтського договору. Накладати у разі невиконання його рішень штрафи у формі одноразово виплачуваної суми. Невід’ємним елементом економічної інтеграції є валютна інтеграція – процес координації валютної політики, формування наднаціонального механізму валютного регулювання, створення міждержавних фінансових і валютно-кредитних організацій. Введення євро завершило початий в 70-і роки перехід від одновалютної (Бретон-вудської) системи, заснованої на доларі як єдиній світовій валютно-резервній валюті, до системи, що спирається на дві суперрегіональних резервних валют - долар і євро. Поява нової валюти, стабільність якої спочатку підтримує стабільність національної валюти будь-якої з країн, що входить у валютний союз, рівнозначно революції в світовій фінансовій системі.