74. Переворот 9 термідора та Директорія у Франції.

Сили, яі організували змову і повалили диктатуру Робесп’єра 9 термідора ІІ року Республіки (27 липня 1794 р.) увійшли в історію революції як «термідоріанці». Відповідно термідоріанським був названий встановлений режим, лідерами якого стали Баррас, Таньєль, Фреро та інші. В уряді панували представники підприємницьких кіл, які збагатіли на спекуляціях під час революції – нувориші, які об’єдналися з незалежними. Паризьку комуну і секції було розігнано. Були скасовані повноваження комітету громадського порятунку, комітету загальної безпеки і Революційного трибуналу. Якобінський клуб був розгромлений. Проти якобінців, які були звинувачені в розв’язанні терору, були застосовані найжорстокіші терористичні методи.

Навесні у Парижі почалися повстання, через нестачу продовольства. Конвент ухвалив 21 травня 1795 р. Декрет про забезпечення столиці продовольством. Так були придушені останні масові санкюлотські виступи періоду революції.

22 серпня 1795 р. Конвент ухвалив нову Конституцію, згідно якої:

- законодавча влада належала законодавчому корпусу, який складався із 2 палат: Ради п’ятисот і Ради старійшин. Щороку повинна була оновлюватися третина обох рад;

- виконавчу владу доручали Директорії, до складу якої входили 5 чоловік, яких призначала Рада старійшин із 50 кандидатів, що їх представляла Рада п’ятисот;

- Директорія призначала 6 міністрів, котрі відповідали тільки перед нею;

- відновлювався майновий ценз, виборчі права надавались тільки платникам податків. Виборець повинен був мати нерухому власність;

- Конституція закріплювала всі антифеодальні завоювання революції, зокрема законність продажу церковних земель. Підтверджувалась заборона для емігрантів повертатися на батьківщину, їхнє майно оголошувалося «надбанням республіки, що не підлягає поверненню».

Директорія (26 жовтня 1795 – 9 листопада 1799) – виконавча влада – 5 чоловік.Призначала 6 міністрів. Ділилася на Законодавчий корпус, який ділився на: Раду старійшин (250 чол. не молодші 40 років) та Рада п’ятисот (500 чол. не молодші 30 років).

Термідоріанський режим і народжена ним конституція 1795 р., яка дала життя Директорії закріплювали антифеодальні завоювання революції, але не рахувались достатньою мірою з інтересами інших прошарків суспільства. в країні панувала корупція і хаос. Це поставило Директорію в залежність від підтримки з боку армії. Розгромом роялістського заколоту і переможним італійським походом Наполеон Бонапарт уславився не тільки як полководець, а як політик та дипломат. Спроба Директорії позбутися Бонапарта – єгипетська експедиція – мала протилежний результат. Зазнавши поразки в Північній Італії, Директорія прискорила своє повалення.

75. Проблеми історії французької революції у французькій історіографії

Впродовж 1814-1815 рр. відбувається відновлення історичної науки, епоха Романтизму на яку припадає: загострення сприйняття історичного минулого; ставлення до Французької революції: консервативний напрям – дворянство та ліберальний – буржуазія.

Представники консервативного напряму – де Местр, Луї де Бональд – прихильники необмеженої монархії (тобто все у світі зроблено монархічно). Представники ліберального напряму – Огюст Тьєрі, Ґізо, Огюст Міньє. Тьєрі та Ґізо творці теорії «боротьби класів». У 1824 р. вийшла 2 томна праця О. Міньє «Історія Французької революції» - в центрі роботи ідея необхідності революції, яка стала переломним рубежем в історії Франції.

Граф Алексіс де Токвіль «Давній порядок і революція» 1856 р.: заперечував існування революційного порядку в країні, формування нового модерного суспільства (селянська власність, адміністративна централізація, урівняння громадян у правах).

Формується демократичний напрям у французькій історіографії – Жюль Мішле, який вважав, що головна сила революції – народ, засуджував діяльність якобінців.

В др.. пол.. 19 ст. формується Робеспєрівський напрям – Луї Блан – творець соціалістичної доктрини, написав 12 томів «Історії Французької революції». Запропонував загальну схему революції, виділив 2 різні революції:

1) 1789 р. - перемога буржуазії;

2) 1793 р. – невдала спроба утвердити принцип братерства, ідеалізував постать Робесп’єра

З кінця 19 ст. починаються основні дослідження з історії французької революції. Відбувається дискусія навколо революції, виділяються 2 напрямки: консервативно-монархічний та радикально-республіканський. Ці напрямки розглядали такі проблеми: хронологічні межі революції; причини революції; якобінська диктатура як терор. 1889 р. збудовано Ейфелеву вежу на честь 100-річчя революції. Вперше питання про хронологічні межі революції висунув Альфонс Оляр, під редакцією якого виходив журнал «Французька революція». Альберт Матьє запропонував 4 етапи революції. В основі його поділу була концепція відмінних цілей, що їх переслідували різні групи суспільства під час революції. 4 етапи:

1) 1787 – 1788 рр. – змова аристократі ї (ліберальний етап);

2) 1789 р. – буржуазний;

3) 1792 р. – демократично-республіканський

4) 1793 р. – соціальний.

Завершилась революція падінням уряду Робесп’єра – 1794 р. Цей погляд вплинув на російську історіографію.