16,Візантійська імперія у мв X-XII ст..

В IX—XI столітті велике значення для Візантії мали взаємини з Київською Руссю. Після облоги Константинополя київським князем Олегом (907) Візантія була змушена укласти з Руссю торговельний договір, що сприяв розвиткові торгівлі вздовж великого шляху з «варяг у греки». Наприкінці X століття Візантія воювала з київським князем Святославом) за Болгарію і здобула перемогу. При київському князі Володимирі Святославовичу між Візантією і Київською Руссю було укладений союз. Василь ІІ віддав свою сестру Ганну заміж за Володимира. Наприкінці X століття Русь прийняла з Візантії християнство за візантійським обрядом

У 1019 році, завоювавши Болгарію, Вірменію й Іберію, Василь ІІ відсвяткував великим тріумфом найбільше посилення імперії з початку арабських завоювань. Доповнювали картину блискучий стан фінансів і розквіт культури.

Однак одночасно почали з'являтися перші ознаки слабості, що виражалося в посиленні феодальної роздрібненості. Знать, що контролювала величезні території і ресурси, часто успішно протиставляла себе центральній владі. Занепад почався після смерті Василя ІІ, при його браті Костянтині VIII (1025—1028) і при дочках останнього — спочатку при Зої і її трьох чоловіках, що послідовно змінювали один одного — Романі ІІІ (1028—1034), Михайлові IV (1034—1041), Костянтині Мономаху (1042—1054), з яким вона розділяла трон (Зоя вмерла в 1050), і потім при Феодорі (1054—1056). Ослаблення проявилося ще різкіше по заверешенню правління Македонської династії.

У результаті військового перевороту на престол зійшов Ісаак I Комнін (1057—1059); після його зречення імператором став Костянтин X Дука (1059—1067). Потім до влади прийшов Роман IV Діоген (1067—1071), якого скинув Михайло VII Дука (1071—1078); у результаті нового повстання корона дісталася Никифору Вотаніату (1078—1081). Протягом цих коротких правлінь анархія чимраз зростала, внутрішня і зовнішня криза, від якої страждала імперія, ставала все більш важкою. Італія була втрачена до середини XI століття під натиском норманів, але основна небезпека насувалася зі сходу — у 1071 році Роман IV Діоген зазнав поразки від турків-сельджуків під Маназкертом (Вірменія), і від цієї поразки Візантія так і не змогла оправитися. У 1054 році відбувся офіційний розрив між християнськими церквами, що збільшило до краю натягнуті відносини з Заходом і визначило події 1204 року (захоплення хрестоносцями Константинополя і розпад країни), а повстання феодалів підривали останні сили країни.

У 1081 році на престол вступила династія Комнинів (1081—1204) — представники феодальної аристократії. Турки залишалися в Іконії (Конійський султанат); на Балканах за допомогою Угорщини слов'янські народи створили майже незалежні держави; нарешті, Захід також являв собою серйозну небезпеку Візантії як з боку загарбницьких устремлінь, честолюбних політичних планів, породжених першим хрестовим походом так і внаслідок економічних претензій Венеції.