33. Образ Іспанії в новелі Меріме «Кармен»

Творчість Меріме збігається з періодом взаємодії в літературі романтизму та реалізму. З одного боку, письменник залишається в колі ідей, тем та образів романтизму, з іншого – дивиться на них з відстані та підриває романтичний світогляд зсередини.

Новела була улюбленою формою творчості Меріме.

"Кармен"(1845 р.). Всесвітня слава цього твору почалася в 1875 році, коли Ж. Бізе поставив однойменну оперу, яка з тріумфом продовжує своє життя на всіх оперних сценах світу.

Задум. Історія створення. Задум новели виник під час подорожі Меріме до Іспанії в 1830 році. Там він зустрів прототип жіночого образу – циганку Карменсіту. Перш ніж розпочати твір, письменник здійснив велику дослідницьку роботу. Він вивчав наукові праці про циган, мову цього народу. Усі ці зусилля мали на меті забезпечити правдивість "місцевого колориту" та іспанського характеру, який зображений у новелі. У цьому виявляється подвійне ставлення Меріме до романтичних тем – він не відмовляється від них, але критично їх перевіряє. Проблематика: 1) вільне кохання, що підкоряється лише власним законам; 2) руйнівна дія буржуазної цивілізації на людей самобутньої і давньої культури, в душах яких збереглося почуття гордої незалежності і здатність до самовідданої пристрасті.

Сюжетно-композиційні особливості. Структура оповіді в новелі ускладнює її композиційну і сюжетну побудову – це оповідь в оповіді. Така складна структура твору пов'язана з наміром письменника поглиблено пізнати людину в цілому, а не тільки її характер. Француз, фахівець давньої історії, зустрічає колишнього солдата, а тепер розбійника Хосе Марію, який розповідає йому про свою пристрасть і ревнощі до циганки Кармен. Меріме використовує прийом контрасту: на фоні симпатичного, але стриманого і цілком зануреного в себе вченого особливо виразна сила почуття і темпераменту Хосе і Кармен.

Коли Хосе вперше побачив Кармен, він був єфрейтором і сподівався стати офіцером. Він змушений був супроводжувати красуню циганку до в'язниці, тому що вона полоснула ножем іншу робітницю тютюнової фабрики. Кармен тікає з-під варти. До в'язниці потрапляє закоханий Хосе. Його понизили в званні до простого солдата. Хосе стає рабом пристрасті. Кармен грається його почуттями. Через неї Хосе побився з поручиком свого полку, а це означало, що його військова кар'єра була остаточно зіпсована. Він стає контрабандистом. У Кармен новий коханець – пікадор Лукас. Усе закінчується трагічно. Хосе вбиває її ножем та віддає себе в руки правосуддя.

Своєрідність методу. Романтичне і реалістичне в новелі. На рівні сюжету – це типовий романтичний твір. Від романтизму – вибір персонажів ("цільні", природні люди, що нехтують мораллю), "місцевий колорит", тобто екзотика (дія відбувається в Іспанії) і незвичайні події.

Схожість новели з творами романтизму суто зовнішня, бо в ній головне не сюжет, а те, як він розробляється і викладається. На цьому рівні виявляється скептичне ставлення Меріме до загальноприйнятих тем, образів та прийомів романтизму: немає нічого піднесеного в образі Кармен, що добре усвідомлює і Хосе, який навіть у розпалі пристрасті об'єктивно бачить недоліки і вади своєї коханої.

На думку оповідача, треба не захоплюватися, а шукати причини вчинків героїв у їхній психології та середовищі й оточенні, що сформували їхні характери. Таку саму функцію виконує і рамкова організація оповіді. Твір починається сповіддю оповідача і закінчується (IV розділ) невеличким науковим екскурсом в етнічну історію циган.

Розлогість "дослідницької" частини новели не випадкова: історія Кармен і Хосе занурена в реалістичний опис країни, історії народу, його звичаїв.

Романтична історія одержує глибоко реалістичне обґрунтування. Новела виявила великий талант Меріме-психолога, який так переконливо, з такою силою і пристрастю і водночас без перебільшення, без мелодраматичних ефектів й штучного пафосу зміг розповісти про вічну драму кохання.

Реалізм

Говорячи про реалізм ХІХ ст., слід мати на увазі, що, звичайно, Гомер і Шекспір, Сервантес і Гете, Мікеланджело, Рембрандт чи Рубенс були великими реалістами. Мова йде про визначену художню систему, яка отримала теоретичне обґрунтування як естетично усвідомлений метод. Звернення до сучасності у всіх її проявах з опорою на точну науку стало основною вимогою цієї художньої течії. Художники-реалісти, узагальнюючи живу дійсність, намагалися створити типові образи в типових обставинах.

Цікавим і плідним був творчий шлях французького письменника Фредеріка Стендаля (Марі-Анрі Бей ля).

Прославився він в основному своїми романсами, серед яких особливе місце займає “Червоне і чорне” (1830 р.). В романі він створив типову картину життя сучасного йому суспільства. Про глибокий соціальний смисл роману говорить уже його назва. Під червоним і чорним Стендаль розумів зіткнення двох сил – революції і реакції. Революція – це червоне. Реакція, що утвердилась в період Реставрації, - це чорне.

Вершиною французького реалізму є творчість Оноре де Бальзака (1799-1850 рр.), великого майстра реалістичного роману на Заході. Ніхто з письменників Заходу ні до, ні після Бальзака не зумів дати такого всебічного зображення буржуазного суспільства, як зробив це великий автор “Людської комедії”. Літературна спадщина Бальзака величезна за об’ємом. Досить багато у нього ранніх творів, які він випускав під псевдонімом і від значної частини відмовився сам. Справжня історія творчості Бальзака починається з 1829 р., коли вийшов в світ його роман “Шуани”. Це був твір, який приніс йому успіх. В 1834 році Бальзак прийшов до думки про те, що все, написане ним до цього часу, можна об’єднати в один великий твір. Так зародилася ідея “Людської комедії”. Бальзак ділить свій твір на три частини: 1) “Етюди звичаїв”; 2) “Філософські етюди”; 3) “Аналітичні етюди”.

Створюючи історію звичаїв свого часу, Бальзак вважав необхідним зображувати сучасне йому суспільство через зображення особистих відносин. В центрі його оповіді стоять сім’ї і сімейні відносини, але автор показує, як вони підкоряються основним тенденціям часу.

Бальзак вважав, що призначення мистецтва – це служіння людині, людству, а велич генія повинна вимірюватися владою його таланту над світом. Життєвий і творчий шлях самого Бальзака – яскраве підтвердження сказаного. Широта його планів, сміливість думки, правда слова і геніальне передбачення майбутнього роблять його одним із найбільших вчителів світу.

Блискучою сторінкою в історії реалізму в Англії є творчість Чарльза Діккенса (1812-1870 рр.), автора романів “Посмертні записки Піквінського клубу”, “Пригоди Олівера Твіста”, “Домбі і син”, “Холодний дім” та багатьох інших творів.

В своїх творах він розкрив протиріччя між бідністю і багатством, пристрасно звинуватив соціальну несправедливість, прославив красу, людську гідність і працелюбність простої людини, висловив віру у можливість зміни суспільства шляхом переконання і перевиховання людей.

В історію світової літератури Діккенс ввійшов як блискучий гуморист-сатирик. В його романах сміх стає могутнім оздоровчим струменем для суспільства.

З іменем Діккенса пов’язана ціла епоха в розвитку англійської літератури. Він належить до тих великих письменників, які є гордістю національної англійської культури. Разом з тим твори Діккенса поряд з творами Стендаля, Меріме, Бальзака, Теккерея, Гейне, Уїтмена, Беранже та інших письменників становлять золотий фонд світової літератури.

Вершиною ліричної драматургії 70-х років стала опера “Кармен” французького композитора Жоржа Бізе (1838-1875 рр.). Сюжет опери запозичений з однойменної новели Проспер Меріме, але зміст новели в опері зазнав суттєвих змін. Музика “Кармен”, сповнена життя і світла, яскраво утверджує свободу людської особистості. Герої опери змальовані соковито, темпераментно, у всій психологічній складності характерів.

англія

Творчість Джейн Остен стала пов’язуючою ланкою між спадщиною просвітників і новою хвилею реалізму. Вона називала себе ученицею Філдінга, Річарсона, Каупера, С.Джонсона, Стерна. Вона висміювала епігонів сентименталізму (Маккензі, Шарлоту Сміт), які замість реального людського почуття зображували у своїх творах слізливі зустрічі і розставання. Новаторський характер романів Остен помітив Скотт, який назвав її “матір’ю сучасного роману” і охарактеризував її основні твори (“Погорда й упередженість”, “Почуття й чутливість” , “Менсфільд-парк” , “Емма”) як твори, “зосереджені навколо повсякденного укладу людського життя і стану сучасного суспільства”.  Стосунки між людьми в її романах залежать від грошових відносин і моральних установ, які існують у суспільстві. Остен показувала індивідуальний характер звичайної, нічим зовнішньо не примітної людини. Але монотонна череда будень в її романах не провокує нудьги. Нудьгу перемагає тонка іронія і дотепність автора, які проглядають за намірено об’єктивною манерою оповіді.

Творчість В.Скотта породила цілу “історичну епоху” в англійській літературі. До жанру історичного роману звертаються Діккєнс ( “Барнебі Радж”, “Повість про два міста” ), Ш.Бронте ( “Шерлі” ), Теккерей ( “Генрі Есмонд” ). Наслідуючи Скотта, письменники пов’язують минуле із сучасним. А в їхньому сучасному домінувала проблема робітничого руху і пов’язаного з ним чартизму.

Англійські письменники Діккєнс, Теккерей, Гаскелл, Дізраелі, Ш.Бронте, Карлейль були прихильниками соціального миру. Співчуваючи народу, вони шукали шляхи взаємопорозуміння між “нацією багатих” і “нацією бідних”. Письменники, які займали активну суспільну позицію, в більшій своїй частині групувалися навколо журналу Діккєнса “Household reading” (“Домашнє читання” ). Символом особливостей світогляду письменників школи Діккєнса (найбільш яскравим представником якої вважають Елізабет Гаскелл) є так звана “різдвяна філософія”. Надаючи реалістично вірні, документально точну картини положення робітників, вони вірили, що навіть найлютіший злодій (а таких було чимало серед підприємців періоду первісного накопичення капіталу) зможе переродитися під впливом християнського світовідчуття. Вони добивались не революції, а реформ, які б поліпшили стан суспільства. У звісному ступені рух письменників, який очолив Діккєнс, породив жанр “робітничого роману” (“Шерлі” Ш.Бронте, “Олтон Локк” Кінгслі, “Скрутна година” Діккєнса ). “Робітничий роман” зіграв вельми позитивну роль в процесі врегулювання соціальних проблем. Промисловці все ж таки пішли на реформи, ситуацію було змінено на краще без кровопролиття.

Досить важливе місце в процесі розвитку англійського реалізму займає творчість Шарлоти Бронте. В романах “Джейн Ейр” та “Шерлі” вона підвергла різкій критиці державні установи, показала правдиву картину системи освіти і положення соціально незахищених верств. 

Взагалі англійський класичний реалізм відрізняється зосередженням на проблемах гріху й моралі, несе в собі сильний християнський вплив. Названа особливість є неодмінною рисою вікторіанської епохи, яку названо на честь правління королеви Вікторії (1837 – 1901). Вікторіанська епоха вважається однією з провідних в історії Англії. 

франція

Літературний процес у Франції ХІХ ст. відзначався співіснуванням і взаємодією

різних літературних напрямів, стилів, жанрів. У середині ХІХ ст. розквітло ціле су-

зір’я всесвітньовідомих письменників-реалістів. (Стендаль, Бальзак, Флобер та ін.),

а в 1860—70 роки з’явлися натуралізм, імпресіонізм, символізм.

Французький реалізм ХІХ ст. пройшов у своєму розвитку 2 етапи:

І етап — кінець 20—40-ві роки — становлення і утвердження реалізму як про-

відного напрямку в літературі. Цей етап представлений творчістю П.Періме,

Ф.Стендаля, О. де Бальзака.

ІІ етап — 50—70-ті рр. Цей етап пов’язаний із творчістю Г.Флобера — послідов-

ника реалізму бальзаківсько-стендалівського типу і попередника «натуралістичного

реалізму» Е.Золя.

Становлення реалізму як методу відбувалося у другій половині 20-х років, тобто

в період, коли домінуючу роль у літературі відігравали романтики. Поряд з ними

творчу діяльність розпочали Меріме, Стендаль, Бальзак. Протягом 1-ї половини

ХІХ ст. майже всіх їх незмінно називали романтиками. Лише у 50-ті рр. — вже піс-

ля смерті Стендаля і Бальзака — французькі письменники Шанфлері і Дюранті у

спеціальних деклараціях запропонували термін «реалізм».

Із теоретичних праць, які присвячені обґрунтуванню принципів реалістичного

мистецтва, слід виділити памфлет Стендаля «Расін і Шекспір» та праці Бальзака

40-х рр. — «Листи про літературу, театр і мистецтво».

Риси критичного реалізму:

• зосередження на невідповідності буржуазного устрою нормам людяності;

• зображення розмаїття соціальних типів;

• розвиток жанру роману-епопеї;

• інтерес до класової боротьби, соціальних проблем;

• увага до складного внутрішнього світу людини.

Реалісти перенесли акценти із зображення незвичайного на повсякденне життя.

Цей напрям передбачав відтворення дійсності у типових узагальнених обставинах,

образах та ситуаціях. Проза життя стала головною темою реалістичного твору. На

перший план вийшли прозові жанри, чільне місце посідав роман.

Досконала людина як літературний герой була неможлива в естетиці реалізму. З

цього приводу Ф.Стендаль говорив про «смерть героя». Цього письменника вважа-

ли основоположником реалізму у французькій літературі, хоча сам він називав себе романтиком, а його творча манера позначена таким незвичним поєднанням елемен-

тів романтизму та реалізму, що за життя він був визнаний лише вузьким колом зна-

вців літератури та письменників. Ф.Стендаль темами своїх романів обрав життя

Франції періоду Реставрації («Червоне і чорне») та полум’яні свободолюбиві пори-

ви Італії («Пармський монастир»). Отже, ознаки реалізму як літературного напряму

з’явились у творах Стендаля, який назвав роман дзеркалом, і вимагав від письмен-

ників підкорення «залізним законам реального світу».

Остаточно утвердив естетичні принципи реалізму Оноре де Бальзак. Якщо Стен-

даль змалював суспільні прошарки та картини провінційного і столичного життя як

щаблі до сходження головного героя суспільною драбиною, то Бальзак прагнув якомо-

га ширше змалювати життя Франції свого часу. У межах одного роману такий задум

втілити було неможливо. Отож, прозаїк і створив «Людську комедію», про жанр якої

сперечаються й досі: це цикл романів, повістей і новел чи епопея.

Новий етап реалізму відкрив Г.Флобер, майстер психологічного розкриття харак-

теру і художньої деталі, естетика якого почала вимагати повного і точного відо-

браження дійсності, правди в усьому, аж до найменших деталей. Водночас пись-

менник твердив, що точність другорядна, вона була «трампліном для того, щоб

піднятися вище»; метою мистецтва стала не правда, а краса. Він полемізував із

школою «щирого реалізму», представники якої прагнули зробити літературу копі-

єю дійсності. За Г.Флобером, правда в мистецтві — це вміння проникнути під зов-

нішнє і відобразити сутність життя. «Усе придумане — істинне», — писав він.

Французька реалістична новела розповідала про душевні переживання людини, по-

казала суперечності суспільства, підняла соціальні й політичні проблеми сучасності.

Пафос новелістики П. Меріме — у зображенні буржуазної дійсності як сили, що спри-

яла вихованню у людей низьких, корисливих інтересів. Вершини французька реалісти-

чна новелістика ХІХ ст.. досягла у творчості учня Г.Флобера — Гі де Мопассана.

Реалістичні традиції продовжились у натуралізмі, найвидатнішим представни-

ком і теоретиком якого був Е.Золя. Провідним жанром цього літературного напря-

му стали роман і епопея.

Романос

В лоне литературы романтизма существовало направление, близкое к реализму, – так называемый "костумбризм". Его представители, тяготевшие к жанру очерка, сосредотачивали свое внимание на жизни и нравах той или иной испанской провинции или области (например, кастилец Рамон де Месонеро Романос, 1803–1882).

По-прежнему оставалась сильна и заметна просветительская линия в бытописании. Кроме раннего Ларры (до 1835 г.) ее придерживался Месонеро Романос. Даже там в его «Мадридских сценах» и «Мадридской панораме», где он явно любуется дорогим его сердцу традиционным бытом, он не забывает о своем долге критиковать невежество, безделье, претенциозность, увлечение иностранщиной и другие пороки плохо устроенного общества. Почти в любом очерке Месонеро Романос не только рисует бытовой факт, но и размышляет, сравнивает, негодует.

• все они запечалили в своїх произведениях своеобразные черты столичного и провинциального быта, колоритные фигуры людей разнообразных профессий и общественных состояний.

• писал «очерк-размышление», в котором нетрудно увидеть зародиши будущего ессее («Портрет»).

Кальдерон