11.Організація та управління господарською діяльністю.

Господарська діяльність (як і будь-яка інша) вимагає організа­ції та керівництва.

Організація господарської діяльнос­ті - це система заходів, спрямованих на раціональне поєднання в часі і просторі всіх елементів господарської системи відповідного рівня: економіки країни, господарської системи певного регіону (АРК, певної територіальної громади), суб'єкта господарювання.

Таким чином утворюється господарська система – впорядкована (організована) на певних засадах сукупність складових, необхідних для забезпечення господарської діяльності певного рівня.

Будь-яка господарська система складається з елементів (скла­дових або підсистем):

• суб'єкти (суб'єкти господарювання, органи управління та контролю, споживачі);

• майнова база (матеріальні ресурси, необхідні для функціонування системи);

• нормативна система - визначає правила її функціонування, правовий статус суб'єктів, прав. режими майна, прав.форми взаємовід­носин між суб'єктами, відповідальність тощо;

• інформаційна система - забезпечує двосторонній зв'язок між центром системи та/або її елементами та інші складові.

Господарські системи можуть бути різних рівнів:

• вищого - економіка країни (макроекономіка),

• середнього - економіка певно­го регіону,

• локального - суб'єкти господарювання,

• проміжних - господарські об'єднання, промислово-фінансові групи та інші об'єднання суб'єктів господарювання.

Складність господарської системи обумовлює, відповідно, і складність та рівень регулю­вання.

Загальнодержавний рівень застосовується для забезпечення функціонування економіки країни в цілому та визначення парамет­рів діяльності її складових (суб'єктів господарювання, їх об'єднань, органів управління різного рівня); регіональний рівень має врахову­вати специфіку господарської системи конкретного регіону в межах закріплених в законі повноважень; на локальному та проміжному рівнях суб'єкти господарювання та їх об'єднання з врахуванням вимог вищих рівнів регулювання визначають особливість господар­ських зв'язків між собою, власні параметри діяльності тощо.

Управління будь-якою господарською системою здійснюється в різних формах. До них належать:

• нормативне регулювання (тобто встановлення правил здійснення господарської діяльності конкрет­ної системи);

• планування (визначення з фіксацією у відповідному правовому документі основних напрямів і конкретних результатів діяльності господарської системи певного рівня); управління по­точними справами (вирішення конкретних організаційних питань);

• контроль (встановлення ступеня відповідності фактичних напря­мів і результатів діяльності учасників господарської системи пев­ного рівня встановленим правилам, виявлення порушень, вжиття заходів щодо їх усунення).

12.Державна політика у сфері господарювання – визначається гл. 2 гк.

Як відомо, однією з основних функцій держави є організація життя в суспільстві з метою забезпечення умов для нормальної його життєдіяльності. Це стосується й сфери господарювання -економічної основи держави. Державний рівень організації господарської діяльності має особливо важливе значення.

Державна економічна політика - це закріплені у відповідних економіко-правових документах (прогнозах, програмах, законодав­чих актах) цілі і завдання, що ставить держава, забезпечуючи комп­лексне вирішення подвійного завдання: поєднання в економічному житті ринкових засад господарювання і соціальної спрямованості економіки, що ґрунтується на оптимальному узгодженні інтересів суб'єктів господарювання, споживачів, суспільства в цілому та його різних верств. Політика може бути довго (стратегічна) і короткострокова (тактична). (ст. 9 ГК) При цьому держава застосовує такі форми реалізації економічної політики - економічну стра­тегію й економічну тактику.

Економічна стратегія — обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабних економічних та соціальних завдань, культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Еконо­мічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання (ч. 2 ст. 9 ГК України).

Економічна тактика - сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в по­точному періоді розвитку народного господарства (ч. З ст. 9 ГК України).

У ст. 10 ГК закріплені основні напрями економічної політики держави:

1. структурно-галузева політика: прогресивні зміни у структурі народного господарства, стимулювання розвитку галузей, науково-технічний прогрес, забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продук­ції та зростання рівня життя населення; складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економ.політи­ки;

2. інвестиційна політика: залучення і концентрація коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва у пріоритетних галузях, а також забезпечення ефективного і відпо­відального використання цих коштів та здійснення контролю за ним (регулюється ГК та законами України: від 18.09.1991 р. «Про інвес­тиційну діяльність», від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність»);

3. амортизаційна політика: забез­печення процесу відтворення основних виробничих і не­виробничих фондів переважно на якісно новій технологічній основі;

4. політика інституційних перетворень: роздержавлення економіки, приватизація та націоналізація виробничих фондів, розвиток різних форм власності і гос­подарювання, захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію протизаконних економіч­них структур;

5. цінова політика: дотримання не­обхідної паритетності цін, забезпечення стабільності оптових та роздріб­них цін (гл. 21 ГК та ЗУ «Про ціни і ціноутворення»);

6. антимонопольно-конкурентна політика: ство­рення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, недопущен­ня проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, сприяння зростанню ефективної соціально орієн­тованої економіки;

7. бюджетна політика: формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу , перерозподіл національ­ного доходу;

8. податкова політика: забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарю­вання, дотримання соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх дохо­дів;

9. грошово-кредитна політика: забезпечення економіки необхідним обсягом грошової маси, ефективного готівкового обігу, залучення коштів до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і роз­витку економіки (ЗУ «Про банки і бан­ківську діяльність», «Про цінні папери і фондовий ринок», «Про інститути спільного інвестування (па­йові та корпоративні інвестиційні фонди)»;

10. валютна політика: встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти, зростання державних валютних резервів та їх ефек­тивне використання (ЗУ «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», Декрет KM України від 19.02.1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»);

11. зовнішньоекономічна політика: регулювання відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'­єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизня­ного товаровиробника (ЗУ «Про зов­нішньоекономічну діяльність», «Про режим іно­земного інвестування», «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту», від «Про захист національного виробника від субсидованого імпорту», «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну» та ін.

Також у сфері господарювання держава здійснює екологічну політику (забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов жит­тєдіяльності населення, що регулюється системою екологічного законодавства), та соціальну політику (щодо захисту прав спожи­вачів, найманих працівників, працездатного безробітного населен­ня, непрацездатних громадян тощо).

Здійснюючи економічну політику, держава застосовує різні правові форми і засоби.

Правові форми державного керівництва економікою - це врегульовані правом, відмінні за конкретними цілями і способом здійснення види діяльності держави (уповноважених державних органів, а також органів місцевого самоврядування - щодо деле­гованих державою повноважень) у сфері економіки. Розрізняють такі основні правові форми: нормативне регулювання, планування, управління, контроль.

ГК (ст. 12-17) визначає основні засоби державного регулювання господарської діяльності: державне за­мовлення і державне завдання; ліцензування, патентування та кво­тування; сертифікацію та стандартизацію; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання податкових, інвес­тиційних та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій).