2. Розвиток історичної освіти в росії на початку хх ст.

На початку ХХ ст. в Росії у методиці викладання історії широке розповсюдження отримали ряд нових методів та підходів. Одним з них був метод питань та планів. Їх складав вчитель і давав учням для домашньої роботи. При цьому максимальна увага приділялась роботі з підручником, правилам його читання та складання плану і виписок з нього. Наряду з цим та іншими традиційними методами великою популярністю користувалися реальний та лабораторні методи. В першому основна увага приділялася роботі з джерелами, що спеціально відбиралися в залежності від їх доступності та інтересу до них учнів. Очевидним недоліком було нехтування систематичним вивченням курсу історії. Лабораторний метод ґрунтувався на самостійній роботі учнів з історичними джерелами і науково-популярною літературою. Вчитель ніби вводив учнів в лабораторію історичного дослідження, а ті в свою чергу робили найпростіші відкриття, узнаючи те, що вченим-історикам давно вже було відомо.   Пошуки активізації шляхів навчанні історії призвели до подальшого розвитку та вдосконалення системи реферування, розробленої Н.Покотило та Б.Влахопуловим. В складанні рефератів вони бачили основний засіб розвитку в школярів навиків самостійної роботи. Дещо інакше до активізації розвитку мислення учнів на уроках історії підходив М.Ковалевський. в його системі сполучалося вивчення у певній послідовності різних засобів навчання: джерел, наочності, науково-популярної літератури і спеціально підготовленого підручника. Результатом роботи повинні були стати стислі письмові відповіді учнів по всім вивченим темам курсу.  На початку ХХ ст. дуже популярним посібником з методики навчання історії було «Практичне керівництво для вчителя-початківця» М.Покотила, в якому автор подав системний виклад основних проблем історичної дидактики. Головна ідея посібника – впровадження такого навчання, яке сприяло б розвитку самодіяльності учнів, навчало самостійно розбиратися у складних питаннях. Відповідно основними методами автор вважав бесіду та запитання, що спрямовують пізнавальну діяльність учнів.

3. Методика навчання історії в радянському союзі (1917 – поч. 30-х рр. Хх ст.)

Після жовтневої революції 1917 р. у методиці викладання історії почалися радикальні зрушення. Насамперед відмовились від традиційного змісту історичної освіти, історію як учбовий предмет замінили курсом суспільствознавства. В рамках останнього залишились лише окремі елементи курсу історії з відповідним новим відбором фактів та їх висвітленням. У новій трудовій радянській школі викладання у класах відмінялося і замінювалося трудовим, програми мали виключно рекомендований характер, а предметна система викладання оголошувалась неприйнятною. Відмінялися також екзамени, оцінювання за балами і домашні завдання. Замість класів рекомендувалося введення дрібних груп – «бригад»; замість уроків – лабораторно «студійних» занять. Вважалося, що вивчати школі потрібно не основи наук, а життєві комплекси. Зміст учбового матеріалу будувався за трьома основними темами: природа, суспільство, праця. Головною метою шкільної освіти була трудова діяльність учнів і завдання вчити їх здобувати знання, спираючись на творчу самостійність. Історичні відомості повідомлялися у зв’язку з вивченням питань сучасності: ґенеза та розвиток ринкових відносин, робітничого руху тощо. Вважалось, що вчити історію до нових часів і розвитку капіталізму взагалі не доцільно. В програмі 1925 р. для старших класів матеріал групувався за соціологічними типами з прикладом історії різних країн. Ці нариси, зокрема включали наступні теми: 1.Феодалізм. 2.Місто і міська культура. 3. Зародження торгового капіталізму. 4. Революції епохи торгового капіталізма. 5. Держава торгового капітала. 6. Культура торгового капітала. Розвитку творчої самостійності учнів мали сприяти трудовий, лабораторно-бригадний метод, дослідницький методи. Школярі знайомились з цілевою установкою, вивчали подані джерела, відповідали на питання. Як підсумок їх потрібно було прочитати невеликий заключний нарис та зробити висновки. Так, - відзначає В.Студенткин, - в ході виконання комплексної теми: «Вивчення села в минулому і теперішньому…» вивчалися феодально-кріпосницькі відносини. Спочатку учні вивчали джерела та літературу з теми, потім проводили опитування селян і знайомились з їх побутом, приймали участь в дискусіях. На основі зібраного матеріалу вони готували доповіді: «Взаємовідносини селян і поміщиків», «Селянське господарство», «Селянські хвилювання», ілюструючи їх відповідними діаграмами. Методичні поради з організації бригадно-лабораторної роботи містилися в роботі Б.Жаворонкова і С.Дзюбинського «Подвижная лабораторія по обществоведению». Наприклад, лабораторно-трудовий метод передбачав накопичення матеріалу на екскурсії, його відпрацювання шляхом опису та синтез в лабораторії разом з книгою. Одним із засобів формування соціально-активної особистості було застосування отриманих знань на практиці. Школярі проводили бесіди з селянами і робітниками, виступали з доповідями, організовували відкриті зустрічі і вистави у дні революційних свят. Таким чином, історія батьківщини в якості окремого курсу до 1933 р. в школах СРСР не вивчалась. Цей матеріал частково був представлений у відповідних розділах всесвітньої історії. В школах не користувалися ні підручниками ні посібниками, а основним джерелом знань був вчитель.