1. Проблема методів навчання історії та їх класифікація.

Загальновідомо, що в історичній дидактиці, як і в педагогіці загалом існують різні точки зору з питання про класифікації методів навчання. Історичне коріння класифікації сучасних методів навчання треба шукати в теорії і практиці дореволюційної російської та радянської школи наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. В той час словесні методи навчання історії взагалі були оголошені пасивними. Їм протиставлялись дослідницький, лабораторний, практичний, проектний, евристичний, активно-трудовий. До середини ХХ ст. у методичній літературі переважно висвітлювалися методи викладання історії, причому чітких відмінностей між поняттями «методи» і «прийоми» не існувало. Класифікація запропонована радянськими методистами у середині ХХ ст. носила методичний характер і спиралася на особливості навчального історичного матеріалу. У 60 рр. дидакти відійшли від методичного напряму в класифікації і почали використовувати дидактичні підходи, які не були пов’язані із специфікою окремого предмета і застосовувались у навчанні в цілому. Відповідно було запропоновано кілька схожих класифікацій, що включали: методи усного викладення, методи наочності, методи роботи з друкованими і письмовими текстами.  В 60-70-х рр. увагу методистів знову привертають ідеї активізації пізнавальної діяльності учнів у навчанні. Були обґрунтовані і введені у практику проблемне навчання, евристична бесіда, програмоване навчання тощо. Саме тоді радянський дидакт Є.Голант запропонував розподіл методів навчання на «пасивні» та «активні», залежно від участі учнів у навчальній діяльності. Зрозуміло, що термін «пасивні» застосовувався умовно і використовувався для визначення низького рівня активності учнів, переважно репродуктивної діяльності при майже повній відсутності самостійності і творчості.  Загальнодидактичну класифікацію методів з урахуванням рівня пізнавальної діяльності учнів поширили на процес навчання історії І.Лернер та В.Скаткін: В.Скаткін:  1. інформаційно-рецептивний 2. репродуктивний 3. проблемного викладу 4. евристичний 5. дослідницький І.Лернер: 1. пояснювально-іллюстративний 2. репродуктивний 3. проблемного викладу 4. частково-пошуковий 5. дослідницький Загалом, наукова дискусія 50-70-х рр. не привела до становлення єдиного погляду на проблему методів навчання історії. Кожна із запропонованих класифікацій була піддана детальному аналізу і критиці, а їхні автори продовжували розвивати і пропагувати свої ідеї. Однак вони сприяли розвитку методичної думки, акцентували увагу на різних аспектах і компонентах процесу навчання історії. В умовах становлення вітчизняної системи шкільної історичної освіти наприкінці ХХ ст., проблема методів навчання відійшла на другий план. Тому в методичній літературі і до сьогодні зберігається різнобій термінів і підходів до характеристики навчальної практики. Виходячи із сучасних уявлень методистів про зміст поняття «метод навчання», метод навчання історії – це впорядкований спосіб взаємодії учасників навчального процесу, спрямований на досягнення цілей і завдань шкільної історичної освіти. Відповідно критерієм для класифікації методів навчання історії може бути характер цієї взаємодії, насамперед між учителем і учнями. Виходячи з цього критерію і враховуючи класифікацію Є.Готланда, розподіляємо методи навчання історії на пасивні, активні та інтерактивні. При використанні пасивних методів вчитель виступає в ролі «джерела знань», і передає їх до «необізнаного джерела», тобто до учнів. Останні засвоюють та відтворюють матеріал, що передається педагогом (за І.Лернером такі методи відносяться до пояснювально-ілюстративних та репродуктивних). Як правило це відбувається у форматі лекції-монологу, читання демонстрації, опитування учнів щодо вивченого змісту. Учні між собою не спілкуються і не виконують творчих завдань. Активна методика передбачає, що учні стають «суб’єктами» навчання, активно виконують творчі завдання, беруть участь у діалозі з вчителем. Хоча школярі в цьому випадку більш активні основною формою взаємодії залишається монолог, а викладач виступає як своєрідний полюс, навколо якого концентрується вся комунікація учасників процесу навчання. Сутність інтерактивних методів у тому, що навчання відбувається шляхом взаємодії учасників навчання. Це співнавчання, в якому і вчитель і учні є суб’єктами навчання. Основний принцип інтеракції: постійна взаємодія учнів між собою, їх співпраця, спілкування, співробітництво, на відміну від активних та пасивних методів, коли комунікація відбувається тільки між учнями і вчителем. Складовою частиною кожного методу навчання є прийоми навчання. Прийом навчання – спосіб взаємодії вчителя і учнів, що може бути виражений у переліку (алгоритмі) дій вчителя, спрямованих на організацію пізнавальної діяльності учнів, адекватних специфіці матеріалу, що вивчається. Термін «прийоми навчання» застосовуються, якщо мова йде про поєднання прийомів викладання (діяльність вчителя) і прийомів учіння (діяльність учня): у своїй сукупності вони складають прийоми навчання – найважливішу частину організації навчального процесу. Прийоми навчальної роботи слугують не тільки методичним інструментом, але і є органічною частиною змісту навчання. Одночасно із засвоєнням історичного матеріалу, учні опановують знання про способи навчальної роботи і застосовують їх на практиці спочатку за зразком, а потім усе більш самостійно. У визначенні прийому підкреслена і головна ознака цього поняття як категорії методичної: його адекватність навчальному історичному матеріалу. Попередньо в результаті аналізу змісту шкільної історичної освіти виділені два основних компоненти: факти і теорія. Відповідно до них прийоми навчальної роботи можна умовно розділити на 2 групи: 1) прийоми формування уявлень (емпіричний рівень пізнання) – образів зовнішнього боку історичного факту у свідомості учня; 2) прийоми засвоєння теорії (теоретичний рівень пізнання): історичних понять,причинно-наслідкових зв’язків та тенденцій історичного розвитку. Іноді одні і ті самі прийоми входять у різні групи цієї класифікації. Це не порушує цілісності даної класифікації, а говорить про універсальність окремих прийомів і їх складну структуру.