1.3.5. Функціоналістська парадигма

Функціоналістська парадигма полягає в аналізі культури як системи, що складається зі структурних елементів, функціонально пов'язаних між собою, що виконують функції підтримки і збереження цілого культури. Культурологічний аналіз у такому випадку ґрунтується на виявленні функцій культурних елементів у їхній системі.

Англійський антрополог Б. Малиновський (1884–1942) пов'язував виникнення і розвиток соціокультурних інститутів із задоволенням людських потреб. Відмінність між культурами, таким чином, виявляється в різних способах задоволення органічних потреб індивіда. У своїй «Науковій теорії культури» він стверджував, що всі суспільні явища необхідно досліджувати в контексті культури як цілісного феномена, проте вважав найбільш прийнятною для їхнього вивчення методологію природничих наук.

Американський соціолог Т. Парсонс (1902–1979) розглядав взаємодію і взаємозв'язок функціональних елементів культури як умову забезпечення розвитку й підтримання всієї системи. У своєму дослідженні «Соціальна система» він наголошував на необхідності аналітичного вивчення явищ культури як структурованих символічно значущих систем.

Сучасна наука надає перевагу розгляду функціоналізму не як теорії, а як загальнонаукового методу дослідження культури.

1.3.6. Теологічна парадигма

Теологічна парадигма культурології ґрунтується на систематизованих принципах релігійного віровчення. її принцип полягає в тому, що людська діяльність стає культурогенною в тій мірі, в якій її пронизує ідея Бога.

Російський філософ М. Бердяев (1874–1948) вважав, що культура народилась із культу, отже, витоки її сакральні. Розглядаючи людину як творця культури, він у дослідженні «Смисл історії» виявляє драматизм стосунків культури та людини. Прагнення до трансцендентного стримується символічними формами культури, що протистоять свободі особистості.

Німецький філософ К. Ясперс (1883–1969) створив концепцію «осьового часу», яка була намаганням виявити універсальний смисл культурної історії. За його визначенням, в період з 800 по 200 pp. до н. є. зроблено якісний ривок свідомості людства, що виразився одночасно у грецькій філософії, іудаїзмі, іранському зороастризмі, індійському буддизмі, китайських конфуціанстві та даосизмі, які слугують джерелом єдності культур Сходу і Заходу.

Англійський соціолог А. Тойнбі (1889-1975) розглядає культури як одну з багатьох сходинок на шляху реалізації людиною свого божественного покликання. У своїй дванадцятитомній праці «Вивчення історії» він вбачає прогрес Людства у духовному вдосконаленні та сходженні до синкретичної релігії. Він розкрив діалогічну сутність розвитку культури у своїй концепції «Виклику і Відповіді». Перешкода сприймається творчим началом як Виклик, Відповіддю на який стає акт культуротворчості. А. Тойнбі визначає розвиток культури як серію Відповідей, що дає людський дух на. Виклик природи і суспільства. При цьому можливі різні Відповіді на один і той самий Виклик, відповідно можливі різні варіанти культурного розвитку. Ідеї А. Тойнбі поклали кінець абсолютному пануванню концепції суспільно-економічних формацій класичного еволюціонізму, яка поступилась місцем сучасним концепціям нелінійності, дискретності та альтернативності соціокультурного розвитку.