1.3.3. Психологічна парадигма

Психологічна парадигма ґрунтується на ідеї психологічної зумовленості культуротворчості людства. Її підґрунтям є ствердження вирішальної ролі несвідомих імпульсів у поведінці людей, яке становить суть психоаналітичної концепції 3. Фрейда. Згідно з психологічною концепцією, визнається існування єдиного за змістом психічного простору, який об'єднує первісні реакції архаїчної людини і духовні стани сучасних індивідів. Цей простір проявляється у тотожності смислів прадавніх міфів, казок, легенд образам культурної творчості людства. Визнається провідна роль неусвідомлених і латентних моментів у формуванні культурних процесів.

Австрійський психоневролог 3. Фрейд (1856–1939) розглядав культуру як систему норм і заборон, що знімає психологічний конфлікт між устремліннями людини до індивідуальної свободи і стримує ці устремління заради інтересів соціуму культурними нормами. Культура тлумачиться ним у роботі «Тотем і табу» як спосіб приборкання людської агресивності й деструктивності, пов'язаних із дією природного потягу до задоволення. Відповідно, прогрес культури, на його думку, не впливає на людину позитивно, навпаки, він «невротизує» особистість, негативно впливаючи на її психічне здоров'я. Сублімація як переключення частки статевої енергії на культуротворчість розглядається як її джерело.

Швейцарський психолог К. Юнг (1875 –1961) увів у науку поняття колективного несвідомого як загальнолюдського досвіду пам'яті про минуле, що є фундаментом формування психіки. Колективне несвідоме має культурне походження, проте успадковується біологічним шляхом. Воно зберігається у вигляді архетипів як його первісних структур. Архетипи становлять фундаментальні переживання людської психіки. Вони позбавлені предметності та є психічними смислами, в чистому вигляді, що неусвідомлено організовують і спрямовують життя людської душі. Колективне несвідоме в концентрованому вигляді зафіксоване у міфології, релігії і проявляє себе у художній творчості людини. У своїй праці «Архетип і символ» К. Юнг твердить, що культура веде не боротьбу, а діалог з несвідомим у намаганні зберегти цілісність людської особистості. Проте розвиток цивілізації та раціоналізація свідомості, на його думку, веде до втрати психічної рівноваги людини, Якщо свідомість не приймає досвід архетипів, то вони вторгаються в культуру в своїх примітивних і жорстоких формах. Символічне знання оберігає людину від зіткнення з колосальною руйнівною енергією колективного несвідомого.

Важливим моментом психологічної концепції є визнання особистості, її внутрішньо прихованих процесів, поведінкових і ціннісних стереотипів, взаємодії з оточенням основним предметом культурного аналізу.

1.3.4. Соціологічна парадигма

Соціологічна парадигма пройшла шлях від природничо-науково орієнтованої (механістичне розуміння соціальних процесів, підкорення людини та її культуротворчості впливу зовнішніх соціальних сил) до центрованої аналізом суб'єктивних смислів культури (ідей, цінностей, вірувань), що визначають її об'єктивні явища, соціальні інститути.

Німецький соціолог М. Вебер (1864–1920) вивчав вплив ідей і уявлень на формування соціокультурних типів, Він обґрунтував тезу про рівнозначність економічних і світоглядних факторів в історичному процесі та застосував її у своїх працях «Протестантська етика і дух капіталізму», «Господарча етика світових релігій». М. Вебер розглядав релігію як один з найважливіших способів надання смислу соціокультурній діяльності людини, визначення системи цінностей і норм певної культури. Ним створений метод «ідеальних типів» як теоретичних конструкцій, отриманих в результаті акцентування і зв'язування феноменів, характерних для різних культур. Ідеальні типи не мають прямого аналогу в культурній дійсності, проте уможливлюють цілісне вивчення множинності культурних явиш,.

Російський соціолог П. Сорокін (1889–1968) розумів культуру як систему значень – цінностей, за допомогою яких підтримується інтеграція суспільства. Він стверджував, що культура не є конгломератом елементів, а завжди пронизана одним принципом і виражає одну цінність. Відповідно, культурологічний аналіз має бути підкорений пріоритетному виявленню культурних цінностей. У своїй роботі «Соціальна і культурна динаміка» П. Сорокін виокремлює три типи культури: ідеаціональну, ідеалістичну і чуттєву. Ідеаціональний тип культури ґрунтується на єдиній реальності та цінності Бога, наближення до якого становить смисл людського життя. Чуттєва культура (її історія починається з Нового часу) визнає як єдину цінність сенсорно сприйнятий людиною світ. Вона позбавлена символізму і натуралістична. Ідеалістична культура має перехідний характер, оскільки поєднує в собі цінності перших двох (ренесансна, давньогрецька).

Російський соціолог М. Данилевський (1822–1885) у роботі «Росія і Європа» розробив концепцію локальних культурно-історичних типів, що послідовно проходять у своєму розвитку стадії народження, розквіту, занепаду і загибелі. Він виділив 10 культурно-історичних типів: єгипетська культура, китайська, давньосемітська, індійська, іранська, єврейська, грецька, римська, аравійська, європейська. В основі філософії М. Данилевського лежить ідея заперечення єдності людства, єдиного прогресивного напрямку його розвитку.

Німецький філософ Е. Фромм (1900–1980) здійснив спробу соціально-психологічної інтерпретації динаміки людської культури. Людська природа як сукупність універсальних потреб, що мають статус екзистенційних, оскільки виступають у вигляді устремлінь людського «я», реалізується залежно від соціальних умов. Соціальний характер тлумачиться ним у дослідженнях («Втеча від свободи», «Психоаналіз і релігія», «Мати чи бути») як ядро структури характеру, притаманне більшості членів цієї культури. Саме він робить людину типовим представником конкретної культури.

Німецький філософ О. Шпенглер (1880–1936) вважав, що культура є зовнішнім проявом внутрішнього складу душі народу. Розуміючи культуру як організм, він вважав, що кожна культура має свій темп розвитку, час життя і стадії від зародження через молодість, зрілість і старість до смерті. Життєвий цикл культури він визначав у 1000 років, після чого вона втрачає творчий потенціал розвитку і перероджується на цивілізацію як останню механістичну фазу культури. У своїй праці «Занепад Європи» він виділяв 8 типів культур: єгипетську, індійську, вавілонську, «аполонійську» (античну), «магічну» (візантійсько-арабську), «фаустівську» (європейську) і культуру майя.

Соціологічна парадигма культурології заклала основи розуміння культур як сутнісних феноменів, існування яких задається системою категорій культурної свідомості.