2.4. Розвиток вітчизняної науки управління

Початок формування української практики управ­ління відносять до часів Київської Русі. Спершу уяв­лення про управління існувало на рівні практики, а з часом — мистецтва, тобто сформульованих правил гос­подарювання та управління державою, зафіксованих у літописах та кодексах. Однією з перших визначних літописних пам'яток, у якій зафіксовані певні правила управління, є Повість минулих літ Києво-Печерського монаха Нестора (прибл. 1110). Це міжнародні угоди, зокрема, з Візантією; княжі грамоти; правові кодекси («Руська правда»), літературні твори («Повчання» Во­лодимира Мономаха) тощо. Так, «Руська правда» — це комплекс юридичних документів XI—XII ст., у якому відображено складність соціального життя Київської Русі та її розвиток. У «Повчанні» Володимира Монома­ха (1053—1125) описано ідеальну картину необхідного для країни управління підданими. Автор закликає своїх «дітей» бути працелюбними, відповідальними, самостійними, контролювати стан справ, набувати но­вих знань і водночас «не забувати бідних, сиріт і вдів, не дозволяти сильним згубити людину». В іншому до­кументі йдеться про обмеження прав лихварів, про їх відносини з боржниками. Отже, князі Київської Русі обґрунтовували і встановлювали певні правила уп­равління господарством, націлені на зміцнення паную­чого в країні ладу.

Однак дослідження власне української управ­лінської думки і практики належать до кінця XVIII — початку XIX ст. Вони пов'язані з працями українських економістів Михайла Балудянського (1769—1847), який став першим ректором Санкт-Петербурзького університету, Василя Каразіна (1773—1842) — заснов­ника Харківського університету, випускників Києво-Могилянської академії — Андрія Самборського (1732— 1815), Михайла Ліванова (1751—1800), які присвятили свої праці організації сільського господарства, та ін.

У другій половині XIX ст. розвиток теорії управ­ління в Україні, як і у всьому світі, відбувався в руслі розвитку економічної теорії, оскільки від того, яка те­орія формує систему економічних відносин в країні, за­лежить і практика прийняття управлінських рішень. Істотний внесок у світову скарбницю економічної та управлінської думки в цей час зробив, зокрема, Іван Вернадський (1821—1884), який першим у світовій на­уковій літературі розробив класифікацію економічної думки, виділивши у ній два основних напрями — пози­тивний, представники якого вважали, що економічний розвиток вирішальною мірою залежить від активної діяльності держави, і негативний, прихильники якого заперечували необхідність втручання держави у розви­ток економіки, вважаючи, що вона розвиватиметься са­ма по собі завдяки природним законам. Ця кла­сифікація не втратила свого значення і нині, особливо для України, де формується нова система економічних відносин і де досі немає балансу між регулюючими захо­дами з боку держави і ринковою самоорганізацією. Вер­надський підтримував ідею розвитку мануфактур у Росії, вважаючи їх основою для майбутнього еко­номічного розвитку.

Істотна роль у формуванні та розвитку економічної теорії належить Михайлу Тугану-Барановському (1865—1919). Обґрунтувавши теорію змішаної еко­номіки, він зробив значний внесок у розв'язання проб­леми державного регулювання економічними процеса­ми. Туган-Барановський зауважував, що надмірний централізм є небезпечним для свободи особистості, але елементи його необхідні для майбутнього соціалістич­ного ладу, оскільки він є основою планування. Вчений акцентував на необхідності вивільнення ініціативи працівників, розвитку місцевого самоуправління, тру­дової кооперації, яка, на його думку, сприятиме форму­ванню асоціацій у виробництві та кооперативів — у сільському господарстві.

Отже, наприкінці XIX — початку XX ст. в Україні було обґрунтовано питання державного регулювання економіки в умовах ринкових відносин, взаємодії дер­жавного централізму і місцевого самоуправління, поєднання планових і ринкових методів управління на­родним господарством. Тобто українська економічна та управлінська думка розвивалась у загальносвітовому контексті.

Після жовтневого перевороту 1917 р. у колишньому СРСР сформувалась своя управлінська парадигма. Во­на, на відміну від західної, опиралась не на функціону­вання організацій як вільних ринкових агентів, а на централізоване планування їх діяльності державними органами управління. За планової економіки під­приємства мали суто номінальну самостійність, підпо­рядковуючись централізованому впливу не лише у виз­наченні напрямів діяльності, а й у формах їх ор­ганізації. Основним засобом управлінського впливу бу­ло адміністрування, покликане забезпечити виконання доведених з центру планів. Ініціатива на підприємст­вах, в організаціях не заохочувалась, людей вважали звичайними гвинтиками організаційного механізму, які повинні займати своє місце і виконувати відповідні функції. Через жорстке централізоване адмініструван­ня ця система управління була названа командно-адміністративною.

Певні спроби змінити таке становище було зроблено у 70-ті роки (реформа М. Косигіна) та у 80-ті роки XX ст. (перехід до госпрозрахунку). Проте реформи не були цілісними і не сформували умов, за яких підприємство було б зацікавлене у власному розвитку. І лише у 90-ті роки, після розпаду СРСР, відбулися суттєві зміни в економічній системі пострадянських держав, в т. ч. й в Україні: руйнування планово-адміністративної системи і перехід до ринкової.

Однак перехід до ринку виявився несподіваним для більшості керівників, що спричинило істотне погір­шення роботи їх підприємств, а в багатьох випадках і банкрутування. У ринковій економіці найгострішою є проблема конкурентоспроможності. Це вимагало від керівників організацій концептуальних змін системи управління — переходу від суто механістичного сприй­няття організації, структурні елементи якої пасивно очікують управлінських сигналів з вищого за ієрар­хією рівня і беззастережно їм підкоряються до уявлен­ня її як живого організму, який для забезпечення свого існування повинен мати підвищену чутливість до змін зовнішнього середовища господарювання, вміти своє­часно пристосовуватися до них, діяти на випереджен­ня. Це можливо лише за умов децентралізації управ­ління, тому трансформаційний період вимагав перехо­ду до нової управлінської парадигми, основними поло­женнями якої є:

• поліцентричність економічної системи країни;

• формування і функціонування ринкових господа­рюючих суб'єктів як відкритих соціально орієнтованих систем;

— гнучке поєднання інструментів ринкового механізму з державним регулюванням соціально-економічних процесів;

— використання повною мірою творчого потенціалу працівників підприємства.

Формування в Україні нової, притаманної постіндустріальному суспільству парадигми управління, є тривалим складним процесом, який вимагає значних ментальних і світоглядних змін, професійних мене­джерів та працівників інших категорій. В основі нової парадигми мають бути концепції, принципи і методи управління, що довели свою ефективність у країнах із розвинутою ринковою економікою. Однак необхідно враховувати й особливості вітчизняної економіки, мен­талітет і поведінкові характеристики населення, інші інституційні характеристики суспільства, які можуть не тільки внести корективи у плани й терміни пере­хідного періоду, а й збагатити теорію й практику мене­джменту новими ідеями.

Отже, розвиток менеджменту як науки відбувався у контексті загального історичного й соціально-економіч­ного розвитку людства. Спираючись на постулати еко­номічної теорії, теоретики й практики менеджменту ви­окремлювали найважливіші напрями управлінського впливу для забезпечення ефективного функціонування організацій, визначали найефективніші форми й мето­ди його здійснення, акумулюючи для цього знання з га­лузей науки. Теорія й практика управління перебува­ють у постійному пошуку, вбираючи все нове й позитив­не, що допомагає менеджерам успішно долати пробле­ми, з якими стикаються організації, виборюючи своє право на існування і розвиток у конкурентному і мінли­вому бізнес-середовищі.

Тема 3. Основи теорії прийняття управлінських рішень

3.1. Сутність прийняття управлінських рішень.

3.2. Типи управлінських рішень і вимоги до їх прийняття.

3.3. Технологія прийняття управлінського рішення.

Прийняття управлінських рішень — це визначаль­ний процес управлінської діяльності, оскільки формує напрямки діяльності організації та її окремих праців­ників. Робота з прийняття управлінських рішень вима­гає від менеджерів високого рівня компетентності, знач­них затрат часу, енергії, досвіду. Вона передбачає і ви­сокий рівень відповідальності, оскільки для втілення прийнятих рішень у життя необхідно забезпечити ефек­тивну та злагоджену роботу всього організаційного ме­ханізму.