31. Соціально-економічний і політичний розвиток Гетьманщини у і пол. XVIII ст.

На кінець ХVІІ ст. Лівобережжя перетворилося на центр політичного і культурного життя в Україні. Цей край українці називали Гетьманщиною, а росіяни - Малоросією. Старшина фактично витиснула рядових козаків з вищих посад і відсторонила їх від участі в урядуванні, бажаючи домогтися у царя особливих привілеїв для себе.У 1708 р. перед Україною виникла загроза нападу Польщі та Швеції. На прохання Мазепи про допомогу Петро І відповів відмовою. Ставало ясно, що подальша централізація управління в Росії та існування Гетьманщини були несумісні. Окрім цього, участь козаків у Північній війні виявила, що їхня боєздатність менша, ніж регулярного російського війська. Коли поповзли чутки про намір Петра І реорганізувати козацтво, а гетьмана замінити російським ставлеником, то захвилювались і старшина, і Мазепа. Такі дії Петра І з юридичного огляду розв'язували руки Мазепі, бо за умовами угоди 1654 р. Росія була зобов'язана надавати Україні військову підтримку. Отут Мазепа робить свій історичний вибір і починає переговори зі Швецією. Він обіцяє Карлові XII зимові квартири в Україні для шведської армії, запаси їжі та фуражу та військову допомогу в обмін на звільнення України від впливу Москви. Петро І здійснює рішучі заходи. Збирається Глухівська рада, де обирається новий гетьман - І. Скоропадський, Було зруйновано козацьку столицю Батурин, а її мешканці повністю винищені. Бік Мазепи взяли запорожці під орудою кошового отамана К. Гордієнка. За це Петро І у 1709 р. ліквідує Запорізьку Січ. Вирішальний бій між супротивниками стався 27 червня 1709 р. під Полтавою. Війська Карла XII і Мазепи були розбиті, і вони відступили у Молдавію під владу Туреччини. Тут 22 вересня 1709 р. І. Мазепа помер. Спілка зі Швецією і поразка у війні з Росією безумовно відіграли фатальну роль в історії України. Головними причинами провалу політики Мазепи можна вважати передусім вузькість соціальної бази, на яку він спирався, і переоцінка сил Швеції. Це й зумовило неможливість збереження оптимального варіанту української автономії у найскладніших внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах.

1715 р. гетьман Іван Скоропадський був позбавлений права призначати полковників без згоди російського міністра-резидента (згодом Малоросійської колегії), а з 1730-х рр. призначення полковників узагалі перенесли до Петербурга. Про такі факти у вітчизняній історіографії заведено говорити з підкресленим пафосом. Навряд чи це доречно в історії, яка не потребує «брому»... Провина імперії лише в тім, що вона Імперія, і в жертву «єдинодержавію» приносилася не тільки Гетьманщина.

Утім, у самій Гетьманщині політичні традиції Речі Посполитої виявилися на подив життєздатними як у середовищі старшини, так і рядового козацтва. Попри найжорстокіші репресії, що обрушилися на голови козацької еліти у зв’язку зі «зрадою богохульника» Мазепи, вже 1723 р. в тому ж коломацькому похідному таборі було підписано чолобитні до Петра I, в яких містилися скарги на безкарність царських чиновників в українських містах і вимоги вивести царську армію за межі Гетьманщини. Петиція так розлютила Петра, що «бунтівників» негайно викликали до Петербурга для допиту. На них чекав Сибір, а самого наказного гетьмана Павла Полуботка (за доносом його ж співвітчизника Феофана Прокоповича) — імовірніше за все, плаха. Розв’язка настала несподівано: у казематі Петропавлівської фортеці помер Полуботок, а через місяць зійшов у могилу і Петро I.