3). Інші види цін

Поряд з охарактеризованими вище основними видами цін в економічній практиці застосовується ряд інших груп цін, виділюваних по найрізноманітніших ознаках.

В економічному аналізі, плануванні й статистику, а також у дослідницьких цілях, поряд з поточними, діючими, фактично використаються порівнянні або, як іноді називають, незмінні ціни. Використання таких цін об'єктивно необхідно у зв'язку із природною зміною багатьох цін, процесами інфляції. Щоб урахувати зміну цін, треба встановити, скільки грошей ішло б на харчування родини в умовах, якби ціни залишалися незмінними. Звідси й прагнення застосовувати при аналізі порівнянні, незмінні ціни, використовуючи індекс цін, тобто коефіцієнт перерахунку, що відображає зміна цін. У цих же цілях іноді застосовуються реальні ціни, які являють собою ціну в грошовому вираженні щодо загального рівня цін. У ході прийняття споживчих рішень покупця цікавлять і відносні (порівнянні) ціни, тобто ціна даного товару в порівнянні із ціною деякого іншого родинного товару або того ж товару в іншому регіоні. Із цією метою встановлюється відношення цін. Найчастіше визначається відношення цін взаємозамінних товарів, іменованих субститутами.

В процесі проектування нових видів виробів й об'єктів для виробництва знову освоюваної продукції, товарів, послуг, матеріалів, напівфабрикатів, енергії використаються проектні ціни. З обліком їх наближеного, орієнтовного характеру часто визначається граничний рівень таких нових цін у вигляді лімітних цін.

Стосовно до об'єктів будівельної індустрії на етапі їхнього проектування визначається ціна будівництва об'єкта, обумовлена з урахуванням всіх видів витрат на створення й оснащення. Таку ціну прийнято називати кошторисною вартістю, тому що вона обчислюється на основі кошторисів, у яких просумовано витрати на створення готового будівельного об'єкта.

У більше широкому плані всі види цін, обумовлені за допомогою розрахунків, називають розрахунковими, а ціни, очікувані в майбутньому, - очікуваними.

Ряд цін на товари й послуги фіксується в документальній формі у вигляді прейскурантів, тобто покажчиків цін. Величини цін, представлених у таких документах, називають прейскурантними. В умовах державного ціноутворення прейскурант, цінник був основним, іноді первинним документом. У ринковій економіці прейскурант стає довідковим документом.

В ході здійснення планово-управлінських робіт використаються прогнозні й планові ціни, зміст і призначення яких ясні з їхньої назви. Цікаво, що відповідно до економічної теорії, що сповідалася в радянський період української історії, уважалося, що при державно-плановій системі господарювання величина державних цін, що становили переважну більшість усього цінового арсеналу, визначається державними планами, тобто в господарстві діють планові ціни. У дійсності ціни не встановлювалися планами, а були об'єктом оперативного керування з боку державних органів ціноутворення. У той же час державні плани економічного й соціального розвитку складалися на певній ціновій базі, що була скоріше прогнозно-аналітичної, чим планової. Безсумнівно, що й в економіці ринкового типу широко використаються прогнозні ціни, на основі яких складаються бізнеси-проекти, бізнес-плани, плани фірм, індикативні державні плани-прогнози.

Досить часто вид ціни визначався видом ринку, на якому вона утвориться. За цією ознакою виділяються біржові, аукціонні, комісійні ціни. В Україні радянського й пострадянського періоду було прийнято говорити й усе ще говорять про ціни так називаного колгоспного ринку й про кооперативні ціни (установлюваних кооперативними організаціями).

Наявність різних цін на однотипні товари в різних країнах приводить до необхідності використання світових цін, тобто цін світового ринку. Світові ціни являють собою або реально діючі на всесвітньому ринку ціни на товари даної групи, або ціни, визнані на певний період з боку організацій, що відають міжнародною торгівлею, або середні значення цін на ті самі товари, що встановилися в різних країнах і регіонах. У радянській практиці світові ціни мали вкрай обмежене застосування, тому що на внутрішніх ринках діяли тільки державні ціни на імпортні товари, а ходіння іноземної валюти було заборонено. Світові ціни обчислюються звичайно у вільно конвертованих валютах. У міру становлення ринкових відносин в Україні ціни на українських ринках придбали тенденцію наближатися до світового.

92.

Цінова політика і методи ціноутворення.

Витратний механізм ціноутворення являє собою, з одного боку, зв'язок між ціною й ціноутворюючими факторами й, з іншого боку - спосіб формування ціни, технологію процесу її зародження й функціонування, зміни в часі. Суть витратного підходу полягає в тому, що величина ціни товару стає в безпосередню залежність від витрат виробництва й обіги, що представляє витрати, витрати в грошовій формі на виробництво й реалізацію одиниці товару. Витратний підхід, складається в необхідності встановлення виду витрат, на підставі яких визначається ціна. Найчастіше використаються середні витрати розраховуючи на одиницю товару із усього кількості (партії) вироблених і продаваних товарів. Однак можуть бути застосовані й граничні витрати, під якими розуміється приріст загальних витрат, обумовлений збільшенням виробництва й продажі на одну одиницю. Звичайно граничні витрати нижче середніх.

При розрахунку нормального підприємницького прибутку враховуються:

• витрати, що забезпечують нормальне (прийняте, сформоване в галузі) розширене відтворення, тобто капітальні вкладення в основні фонди й приріст оборотних коштів;

• витрати на прибутку на науково-дослідні, дослідно-конструкторські й інші роботи, що забезпечують науково-технічний прогрес;

• витрати на житлове й інше соціальне будівництво;

• поточні витрати на соціальні потреби, фінансовані із прибутку;

• витрати по підготовці й перепідготовці кадрів, фінансовані із прибутку;

• відрахування в централізовані фонди, у тому числі відрахування на зміст апарата й у фонди концерну, асоціації, об'єднання;

• виплата дивідендів по акціях;

• відрахування податків, що враховують за рахунок прибутку.

Всі ці витрати, фінансовані за рахунок прибутку, ураховуються при визначенні нормального підприємницького прибутку в розмірі, що зложився в галузі й, отже, можуть бути обґрунтовані при «уторговуванні» цін.

Прибуток і рентабельність ураховуються в економічні (підприємницьких) витратах звичайно в розмірі, прийнятому в даній галузі виробництва. При цьому прибуток, що включає в підприємницькі витрати видів продукції, виробів, може бути визначена з урахуванням специфіки виробництва по різних моделях ціни, тобто пропорційно:

А) собівартості продукції, робіт, послуг;

Б) собівартості обробки або нормативної вартості обробки;

В) оплаті праці, включеної в собівартість;

Г) фондоємкості, капіталоемкості виробів.

У підприємницьких витратах ураховуються податок на додану вартість (ПДВ), якщо він додається до ціни, тобто нараховується понад ціну підприємства, а також акцизи. ПДВ входить у витрати підприємства й повинен бути відбитий у його витратах, тому що підприємство вносить його суму в бюджет, і, отже, вона повинна враховуватися при калькулюванні всіх витрат.

Акциз необхідно враховувати у витратах, якщо підприємство відраховує в бюджет акцизний податок. У цьому випадку ціна пропозиції визначається з урахуванням цього податку. Якщо ж акцизний податок сплачується збутовою базою або якоюсь іншою посередницькою організацією, то підприємство у своїх витратах може не враховувати акцизний податок, але при цьому повинне передбачити його при кінцевій реалізації своєї продукції.

Мита, тарифи й збори враховуються в підприємницьких витратах товарів, що відпускають на експорт.

Альтернативні (вмененные) витрати також ураховуються при розрахунку підприємницьких витрат. Під альтернативними (вмененными) витратами розуміються виражені в грошовій формі втрати, або упущені можливості, які виникають у результаті відмови від яких-небудь інших альтернативних рішень. Ці витрати іноді називають неявними витратами. Це - альтернативні витрати використання ресурсів, що належать власникам підприємства (або перебувають у власності підприємства як юридичної особи), які недоотримані в обсяг на явні (грошові) платежі.

93.

Ринковий механізм ціноутворення.

Серед безлічі цін (шкали цін) існує тільки одна, по якій покупці бажають і можуть придбати, а продавці готові реалізувати певну кількість товару. Така ціна називається рівноважної (ринкової) ціною, а у випадку, коли вона зафіксована в договорі, - договірної.

При будь-якій іншій ціні, що буде вище або нижче рівноважної, існує розрив між попитом та пропозицією. Ціна вище рівноважної стимулює виробників провадити більше продукції, але в споживачів знижує бажання купувати цей товар, перемикаючи їхній попит на інші товари. Як слідство, на ринку з'являється надлишкової пропозиція даного товару. Однак таке положення не може зберігатися постійно. Наявність надлишкового товару у виробників буде спонукувати їх до зниження ціни, у результаті ціна може впасти навіть нижче рівноважної. За новою ціною виробники будуть готові запропонувати набагато меншу кількість товару, але число покупців, готових придбати цей продукт, зросте. Попит перевищить пропозиція, утвориться дефіцит. У свою чергу, конкуренція між покупцями приведе до росту ціни, а ріст ціни підштовхне виробників до збільшення випуску товару.

Т. о., надлишок товару буде опускати його ціну, а недостача (дефіцит) викличе ріст ціни на продукт. Так буде тривати доти, поки при певній ціні кількість продукту, що готові придбати покупці, не збіжиться з кількістю товаруу, що виробники готові випустити й продати по цій же ціні. Ця й буде рівноважна ціна, а обсяг продукції буде називатися рівноважною кількістю.

1. Пропозиція росте, попит скорочується. При цьому відбувається зниження рівноважної ціни. Зміна рівноважної кількості може бути зі знаком +, - або 0. Все залежить від кількісного співвідношення змін попиту та пропозиції.

2. Пропозиція скорочується, попит росте. Тут спостерігається підвищення рівноважної ціни теж за рахунок зміни й попиту, і пропозиції. Зміна рівноважної кількості може бути різним, як й в 1-ом випадку, воно залежить від співвідношення змін попиту та пропозиції.

3. Пропозиція та попит ростуть. У цьому випадку на рівноважну ціну впливають дві протилежні тенденції:

• ріст пропозиції в напрямку зниження ціни;

• ріст попиту в напрямку підвищення ціни. При цьому рівноважна кількість збільшується.

4. Пропозиція та попит скорочуються. У такій ситуації вплив на рівноважну ціну невиразно. Якщо обсяги скорочення пропозиції більше скорочення попиту, то рівноважна ціна підвищується. У випадку якщо обсяги скорочення пропозиції менше скорочення попиту, те рівноважна ціна зменшується. Рівноважна кількість у кожному разі скоротитися.

Стелі цін застосовують звичайно для стримування інфляційних процесів, рішення соціальних проблем, наприклад, доступність яких-небудь продуктів найбіднішим верствам населення. Необхідність такого регулювання цін виникає під час війн, стихійних лих. Нижчі межі цін можуть установлюватися для підтримки вітчизняного виробника, для рішення соціальних питань (закон про мінімальну заробітну плату).

94.

Чинники, що впливають на величину ціни.

Знаючи попит на товар, розрахункову ціну пропозиції, а також ціни конкурентів, підприємство готове до встановлення остаточної ціни власного товару. Ця ціна буде перебувати в інтервалі між занадто низкою, що не забезпечує прибутку, і занадто високому, перешкоджаючому формуванню попиту. Мінімально можлива ціна визначається собівартістю продукції, максимальна - наявністю унікальних достоїнств товару підприємства. Ціни товарів конкурентів і товарів-замінників дають середній рівень, якого підприємству й варто дотримуватися при призначенні ціни.

Крім того, перед призначенням остаточної ціни для ринкового продажу підприємство повинне розглянути ряд додаткових міркувань:

1. урахувати психологію ціносприйняття. Продавець повинен ураховувати не тільки економічні, але й психологічні фактори ціни. Більшість споживачів дивляться на ціну, як на показник якості. Тому ціна (допустимо, що зросла в порівнянні з минулим періодом) повинна бути обґрунтована насамперед якістю. Багато продавців уважають, що ціна повинна виражатися непарним числом, допустимо 299, а не 300 грн. за одиницю товару. Психологічно споживач буде сприймати цю ціну в 200 із зайвим гривень не в 300 і вище;

2. перевірити передбачувану ціну на предмет надання знижок із ціни, які можуть мати місце під час висновку угод. Як правило, готується кілька варіантів таких угод. Тут знову ж спрацьовує психологія покупця й продавця. Якщо продавець погодився на одну-дві знижок, то покупець може бути задоволений зробленою угодою. Але при цьому в продавця можуть бути ще варіанти можливих знижок, які він не виставив;

3. крім усього, ураховувати реакцію на передбачувану ціну з боку інших учасників ринкової діяльності. Як відреагують на неї конкуренти? Довідавшись про встановлену фірму ціні, чи не піднімуть свої ціни постачальники сировини й матеріалів? Чи не вмішаються державні органи, щоб перешкодити торгівлі товарами по цее ціні? В останньому випадку необхідно знати й застосовувати закони, що стосуються встановлення цін.

При призначенні цін на свої товари продавець повинен строго дотримувати положень чинних законів в області ціноутворення. Він повинен уникати:

• фіксування цін. Продавці повинні призначати ціни без усяких попередніх консультацій з конкурентами. У противному випадку виникає підозри, що вони вступили в змову про ціни. Практика фіксування цін незаконна;

• цінової дискримінації. Продавець зобов'язаний пропонувати свій товар схожим за родом діяльності торговельним підприємствам на тих самих умовах продажу щодо цін. Однак цінова дискримінація припустима, якщо при поставці товару різним роздрібним торговцям продавець платить різні витрати, а також у випадках, коли виробник поставляє різним роздрібним торговцям той самий товар різного якісного рівня;- продажу за цінами нижче мінімально припустимих. Продавець не вправі пропонувати товар за ціною нижчою від собівартості з метою усунення конкурентів; - шахрайського завищення цін.

95.

Особливості відтворення в с/г

На відтворення в аграрному секторі економіки суттєво впливає родючість землі. В сільському господарстві земля є головним засобом виробництва, при правильному використанні вона постійно відновлює свою родючість, більше того, якісно поліпшується, в результаті різниці в природних умовах, насамперед різної родючості землі, на відміну від інших галузей праця однакової кваліфікації та фондоозброєності в сільському гос­подарстві дає різні результати, тобто продуктивність праці визначається тут передусім продуктивністю природних факторів.

Отже, за інших рівних умов темпи відтворення в сільському господарстві залежать від природи і родючості землі. Вплив природних факторів на результати виробництва можна обмежити розвитком продуктивних сил. Йдеться про економічну родючість, підви­щення якої досягається через раціональне використання землі, систематичне впрова­дження нових технологій, досягнень науки і техніки, поліпшення культури землероб­ства тощо. Маючи таку властивість, як родючість, земля безпосередньо впливає на ре­зультативність виробництва, а та обставина, що вона підвиїцується, передбачає підвищен­ня темпів відтворення.

Родючість ґрунтів, природні та біологічні процеси справляють значний вплив на спеціалізацію виробництва, на поєднання окремих галузей сільського господарства. Однією з найважливіїних особливостей відтворення в аграрному секторі економіки є те, що формування виробничого потенціалу цієї галузі здійснюється відповідно до природних і економічних умов, неоднорідність.

У зв'язку з тим, що відтворення в аграрному секторі економіки обумовлене природ­ними процесами, роботи технологічного циклу з вирощування сільськогосподарських культур і догляду за тваринами розподілені протягом усього року з інтервалами, які визначаються природою, причому природні фактори значно коригують календарні плани проведення сільськогосподарських робіт. Тому, щоб забезпечити своєчасне проведення сільськогосподарських робіт, необхідно пристосувати ритм виробництва до ритму при­родиПри відповідному роз­витку біологічних наук і промисловості продуктивність сільського господарства зроста­тиме відносно швидше, ніж у промисловості, оскільки в сільському господарстві поряд з людиною об'єктивно діють сили природи. Вміле використання їх на основі сучасної науково-технічної революції є одним з важливих напрямів соціально-економічного про­гресу суспільства.

Обмеженість земельного фонду сільськогосподарського призначення і зростаючі потреби в продуктах харчування обумовлюють необхідність тільки інтенсивного типу відтворення. Тим більше, що землі сільськогосподарського призначення постійно ско­рочуються. Ось чому інтенсифікація сільськогосподарського виробництва є безальтер-нативним перспективним напрямом його розвитку.

Додаткові вкладення праці й капіталу передбачають зміну технологічних способів виробництва, нову техніку і технологію. Щоб збільшити в значних розмірах капітал, необхідно винайти нові машини, нові системи рільництва, нові способи утримання худоби тощо, тобто головним для визначення економічної природи додаткових (по­слідовних) вкладень у землю є не кількісна їх сторона, а якісна, тобто не тільки те, які розміри засобів виробництва і праці вкладені в землю, а за яких умов ці вкладення .здійснюються, з якими технічними, технологічними й організаційними цілями. Усього цього може бути досягнуто разом зі змінами у всіх складових технологічного способу виробництва, тобто не тільки за рахунок розвитку продуктивних сил, а й змін в органі­заційно-економічних відносинах. У свою чергу, зміни в технологічному способі вироб­ництва об'єктивно створюють передумови для змін у соціально-економічних відноси­нах, які, у свою чергу, справляють вплив на розвиток техніко-технологічного прогресу в сільському господарстві.

Особливості відтворення в аграрному секторі економіки визначаються тим, що тех­нічний прогрес не обмежується рамками машинної техніки. Рослини і тварини висту­пають як предмети праці і знаряддя праці, а земля є головним засобом виробництва. Тому одним з найважливіших напрямів розвитку цієї галузі є виведення високовро­жайних культур і високопродуктивних тварин, впровадження у виробництво заходів, які забезпечують підвищення родючості землі, що становить сутність агротехнічного і зоотехнічного прогресу.

Підвищення технічної забезпеченості сільськогосподарського виробництва в поєднанні з використанням високоврожайних культур і високопродуктивних тварин є основою запровадження прогресивної технології виробництва. Ці напрями технічного прогресу мають тісний взаємозв'язок. Якість сільськогосподарських робіт визначається доскона­лістю техніки, що впливає на врожайність культур і продуктивність тварин. У свою чергу, нові, якісніші та врожайніші сорти культур вимагають досконаліших і ефектив­ніших машин, які слід використовувати в процесі виробництва. Ця відповідність забез­печує максимальний ефект прогресивної технології виробництва, що є основою швидких і сталих темпів відтворення. Разом із тим, як випливає з викладеного вище, відповідно до економічних законів взаємозв'язку продуктивних сил і економічних виробничих відносин особлтшості сільсько­го господарства як сфери прикладання праці й капіталу виявляються не тільки в техніко-технологічній основі виробництва й організаційно-економічних відносинах у ньому. Це яскраво виявляється перш за все в земельній ренті

96.

Агропромисловий комплекс

Агропромисловий комплекс — складна виробнича соціально-економічна система, яка охоплює ряд галузей народного господарства, що спеціалізуются на виробництві про­дукції сільського господарства, її переробці й реалізації.

Він має особливе значення в економіці. АПК належить до числа базових народно­господарських комплексів, тобто комплексів і галузей, які визначають умови підтриман­ня життєдіяльності суспільства.

До агропромислового комплексу належать усі види виробництва й виробничого обслуговування, створення й розвиток яких підпорядковані виробництву кінцевої спо­живчої продукції з сільськогосподарської сировини й існування яких поза реалізацією цього завдання недоцільне. З цього погляду АПК складається з таких трьох сфер і обслуговуючих ланок.

Перша сфера АІІК — саме сільське господарство, сільськогосподарське виробництво, в тому числі й особисті підсобні господарства (рослинництво, тваринництво, риболовство).

Друга сфера АПК — галузі, які виробляють для сільського господарства й агропро­мислового комплексу засоби виробництва: тракторне, сільськогосподарське і харчове машинобудування, виробництво мінеральних добрив та хімічних засобів захисту рос­лин і тварин; комбікормова промисловість; меліоративне й сільське будівництво.

Третя сфера АПК — галузі промислової переробки сільськогосподарської сирови­ни, зберігання й доведення кінцевого продукту до споживача.

Основною ланкою агропромислового комплексу є сільське господарство, яке висту­пає інтегратором у цій багатогалузевій системі. Постачаючи свою продукцію в численні галузі, воно саме використовує продукцію різноманітних галузей. Зі сфери сільського господарства більша частина продукції потрапляє в харчову промисловість — одну з найважливіших в агропромисловому комплексі, яка завершує інтегроване виробництво і випускає кінцеву продукцію.

У складі агропромислового комплексу можна виділити також виробничу і соціаль­ну інфраструктури. Виробнича інфраструктура агропромислового комплексу — систе­ма виробпичо-технічного забезпечення й обслуговування сільського господарства та інших галузей комплексу. До соціальної інфраструктури агропромислового комплексу вхо­дять житлово-комунальне господарство, організації культури, освіти, охорони здоров'я, підготовки кадрів, служба збуту та ін.

Утворення агропромислового комплексу являє собою важливу сучасну стадію суспіль­ного поділу праці й суспільного виробництва. Структура і функціонування АПК базу­ються на поєднанні спеціалізації, кооперування й диверсифікації виробничих процесів. Ці процеси характерні для макроекономіки епохи сучасної науково-технічної рево­люції. У зв'язку з цим розрізняють функціональну й галузеву структури АПК.

Функціональна структура АПК є його основоположним системним утворенням і включає шість основних функціональних стадій;

1) виробництво промислових засобів виробництва для галузей АПК;

2) виробництво безпосередньо сільськогосподарської продукції;

3) зберігання сільськогосподарської продукції;

4) виробництво предметів споживання із сільськогосподарської сировини;

5) реалізація сільськогосподарської продукції і продуктів її переробки;

6) транспортування і зв'язок.

Функціональна структура АПК — об'єктивна основа його галузевої структури — являє собою базу для виділення галузевих ланок комплексу. Галузева структура АПК, як уже підкреслювалось, включає три основні сфери.

До АПК належать також кредитні установи і науково-технічні організації, страхові агентства, експортні об'єднання та інші фірми, пов'язані з сільським господарством.

97.

Партнерства,корпорації, індивідуальні господарства

Підприємство — господарська ланка, якій властиві такі

риси:— наявність єдиного майна, необхідного для здійснення пев­ного економічного процесу, що відособлює його економічно; — технологічна зумовленість факторів виробництва (для виробництва хліба потрібні інші засоби виробництва і праців­ники, аніж для виробництва швейних виробів); — певне місце у системі суспільного поділу праці (спеціа­лізація, кооперація, комбінування, інтеграція); — певне місце в соціумі.

За формою організації підприємств розрізняють:— індивідуальне (одноосібне володіння);— товариство (партнерство);— корпорація.

Індивідуальні підприємства є власністю однієї особи, котра покладає на себе не тільки фінансовий ризик, а й виключну відпо­відальність за управління. Підприємець є водночас і власником, і працівником, і бухгалтером, і управлінцем.

Переваги індивідуальних підприємств:— економічна свобода вибору сфери діяльності, обсягів ви­робництва, напрямів використання доходу тощо;— оперативність; — безпосередня зацікавленість у продуктивній праці, ефек­тивному розподілі та використанні доходу;— низькі організаційні витрати. Недоліки індивідуальних підприємств: — обмежені фінансові можливості застосування досягнень НТП, новітніх форм організації праці;— обмежена можливість організації відпочинку тощо.

Товариства (партнерства) — форма організації підпри­ємництва, що ґрунтується на спільному (пайовому) формуванні громадянами чи юридичними особами статутного капіталу, на розподілі прав та відповідальності залежно від частки у статут­ному фонді та місця у структурі управління товариством

Юридична особа — це ділове підприємство, що має власний статут, рахунок у банку і занесене у державний реєстр, тобто пройшло процедуру офіційного заснування.

Повне товариство — об'єднання громадян та (або) юридич­них осіб з метою здійснення спільної господарської діяльності на основі угоди (договору) між ними. Повне товариство не є юри­дичною особою, його члени зберігають повну самостійність, але несуть повну солідарну відповідальність за зобов'язаннями не тільки майном підприємства, а й своїм власним майном.

Ця форма застосовується там, де переважає частка інтелек­туальної праці (брокерські, аудиторські, адвокатські фірми).

Товариство з обмеженою відповідальністю ґрунтується на відповідальності, яка обмежується тільки капіталом підприєм­ства, і підприємець не відповідає своїм майном. Ця форма менш ризикова для підприємця і тому більш поширена.

Зміиіане т,оварист,во (командит,не) — об'єднання кількох фізичних і (або) юридичних осіб для спільної діяльності на ос­нові договору. Воно складається із дійсних членів (комплемен-тарів), які несуть повну (необмежену) відповідальність за зобо­в'язаннями товариства, та членів-вкладників (командитистів), які відповідають за зобов'язаннями товариства тільки своїми внесками.

Переваги товариств над одноосібними підприємствами:— зростання фінансових можливостей;— більша довіра з боку кредитних установ;— зниження ризику банкрутства; — зростання ефективності внаслідок обміну досвідом та роз­поділу функціональних обов'язків.

Недоліки товариств:— загострення суперечностей між інтересами учасників то­вариства;— розбіжності іцодо вироблення єдиної стратегії;— розбіжності у прийнятті управлінських рішень. Корпорація (акціонерне товариство) — форма об'єднання

капіталів учасників акціонерного товариства (АТ). Вона засвід­чує внесення капіталу у формі акцій і дає право акціонеру на отримання доходу та участь в управлінні товариством. Акціо­нерні товариства бувають закритого (ЗАТ) та відкритого типу (ВАТ). Різниця між ними в тому, іцо перші не випускають акцій, або випускають їх без права вільної купівлі-продажу, а другі (ВАТ) — випускають акції, які вільно купують та продають. Переваги акціонерних товариств:— значно кращі умови залучення фінансових ресурсів;— менший ризик банкрутства (за обмеженої відповідально­сті);— порівняно більша стійкість;— ефективний менеджмент та маркетингове обслуговування. Недоліки акціонерних товариств:— організація та ліквідація АТ вимагає значних витрат;— розбіжності в інтересах учасників АТ утруднюють досяг­нення ефективного управління;— складна організаційна структура управління породжує бюрократизацію.

У сучасній ринковій економіці активізується роль об'єд­нання підприємств.

Картель — угода (гласна або негласна) між незалежними підприємствами щодо проведення єдиної цінової політики, роз­поділу ринків збуту, узгодження умов обміну патентами, ліцен­зіями тощо. Виробнича діяльність картельною угодою не регла­ментується. Синдикат — форма об'єднання підприємств, які виробля­ють однорідну продукцію, що передбачає збереження виробни­чої самостійності при втраті права на самостійний збут про­дукції. Створена спільна структура займається реалізацією то­варів, а доходи розподіляються за часткою кожного підприєм­ства у реалізованій продукції.

Трест — форма об'єднання, яка передбачає втрату юридич­ної та економічної самостійності як у виробництві, так і в реалі­зації. Трест несе повну відповідальність усім своїм майном за ре­зультати господарської діяльності всіх підприємств, що входять до його складу. Частка кожного підприємства визначається па­кетом акцій, пропорційно цій частці розподіляються і доходи.

Концерн — об'єднання багатьох промислових, фінансових, торговельних підприємств, які формально зберігають свою са­мостійність, але фактично підпорядковані фінансовому контро­лю та керівництву головної фірми, котра несе відповідальність за господарську діяльність об'єднаних підприємств у межах па­кетів акцій кожного з них.

Конгломерат, — багатогалузеве об'єднання, яке виникає на основі інтенсивної експансії головної фірми у чисельні, мало пов'язані між собою галузі економіки шляхом скуповування пакетів акцій інших підприємств.

Риси конгломерату:— відсутність галузевого ядра;— зміна власника підприємства за незмінних виробничих програм;— незмінність товарів та послуг, що пропонуються на ринку;~ провідна роль банків та інших фінансово-кредитних уста­нов, які здійснюють стратегію поглинання та підпорядкування через інтенсивну спекулятивну діяльність.

Диверсифікати — багатогалузеві корпорації, об'єднані си­стемою участі, виробничою кооперацією, патентно-ліцензійни­ми угодами, спільними виробничими та науково-дослідними програмами, єдиною системою фінансування.

Риси диверсифікату:— наявність галузевого ядра;— об'єднання суміжних галузей;— впровадження принципово нових видів діяльності та їхніх результатів — товарів і послуг;— допоміжна роль банків та інших фінансово-кредитних уста­нов.

98.

Заробітна плата

Заробітна плата – це ціна, що виплачується за використання праці. Важливо розрізняти грошову (номінальну) заробітну плату та реальну. Номінальна заробітна плата – це сума грошей, що одержує працівник за годину, день, місяць. Реальна заробітна плата виражається в сумі товарів та послуг, які працівник може придбати на свою грошову заробітну плату. Законодавчо встановлюється мінімальна заробітна плата. Вона становить розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якої не може здійснюватись оплата за виконану працівником місячну, годинну норму норму праці. Заробітна плата за своїм складом неоднорідна, вона включає різні за функціональним значенням складові частини. Співвідношення цін утворює структуру заробітної плати. Заробітна плата має дві форми: відрядну і погодинну. Відрядну форму в основному застосовують, коли рівень механізації виробництва такий, що результат діяльності значною мірою залежить від інтенсивності праці робітників. Комплексна механізація та автоматизація виробництва обумовлюють широке використання погодинної форми заробітної плати . Існує тарифна система оплати, яка включає тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики. Тарифну систему оплати праці використовують для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників – залежно від їх кваліфікації та відповідальності за розрядами тарифних сіток.

Є декілька теорій:

1.Марксизм: заробітна плата – перетворена форма власності або ціни роб сили.

2. Неокласичена: продається праця. Зар плата – ціна праці. Рівень заробітної плати визначається попитом і пропозицією на ринку праці. Неокласиків цікавлять лише фактори, які впливають на рівень заробітної плати: продуктивність праці, кількість працездатного населення, економічна кон’юктура , коливання попиту і пропозиції на ринку праці, вплив профспілок.

3. Кенсіанська теорія: регулятором на ринку праці є держава, яка через податкову політику стимулює виробництво і тим впливає на рівень заробітнойї плати.

99.

Номінальна і реальна заробітна плата.

Заробітна плата – це ціна, що виплачується за використання праці. Важливо розрізняти грошову (номінальну) заробітну плату та реальну.

Номінальна заробітна плата – це сума грошей, що одержує працівник за годину, день, місяць.

Реальна заробітна плата виражається в сумі товарів та послуг, які працівник може придбати на свою грошову заробітну плату.

Наприклад, в кооперативах та колективних підприємствах існує така особливість: їх особисті доходи та заробітна плата виникають в результаті реалізації товарів та послуг, які створені колективною працею і є продуктами праці. Але це не означає, що продукт праці існує лише там. Продукти праці існують всюди і найчастіше від успішної реальзації цього продукту праці залежить заробітна плата людей

100.

Норма прибутку і фактори, що його визначають.

Величина прибутку залежить від середньої суспільної норми прибутку. Це означає, що до певної межі прибуток можна розглядати як функцію капіталу, оскільки фактором зромтання маси прибутку є розмір капіталу:

Мр = рКа.

Де Мр – маса прибутку, р – норма прибутку, Ка – розмір авансованого капіталу.

Щодо прибутковості, дозодності підприємства, слід відрізняти, по-перше, прибутковість усього підприємства як отримання доходу на весь авансований капітал, по-друге, прибутковість виробів конкретної партії, тобто отримання доходу на витрати виробництва для виготовлення цієї кількості продукції.

Загальна прибутковість підприємства визначає норму прибутку як відсоткове відношення прибутку до авансованого капіталу. Якщо прибуток Р – це різниця між ціною і собівартістю, Ка – авансований капітал, то формула норми прибутку буде такою:Р = Р/Ка х 100.

101.

Економічне зростання і економічні цикли.

Сутність поняття «економічне зростання» можна визначити як кількісне збільшення та якісне вдосконалення за відповідний пе­ріод результатів виробництва (товарів, по-слуг) та його основних факторів, що знаходить свій вираз і в комплексному вдосконаленні соціально-економічних відносин у суспільстві. У західній літературі під цим терміном прийнято розуміти лише збільшення обсягів, товарів і послуг, створених за 'дний період.

Виокремлюють два основних типи економічного зростання:

екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і практично при збереженні незмінними Їх попере­дніх техніко-технологічних параметрів.

Інтенсивний тип економічного зростання характеризується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто раціональнішого використання всього вироб­ничого потенціалу.

Як відхилення від закономірного процесу економічного зрос­тання в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце ре­гресивний тип розвитку, для якого характерне довготривале зниження обсягів суспільного виробництва. Зокрема, таке явище спостерігалось протягом 90-х років у всіх країнах СНД, у т. ч. в Україні.

Щодо основних типів економічного зростання, то на практиці вони не існують в абсолютних формах. У реальному житті вони проявляються або як переважно екстенсивний, або як переважно інтенсивний тип економічного зростання.

102.

Суть та основні елементи грошової системи.

Гр. с-ма – форма організації гр. обороту в країні, яка встановлена на законодавчому рівні. В Україні з-н про Нацбанк регламентує гр. с-му країни. В складі гр. с-ми існують підсистеми: 1) с-ма безгот. розрах., 2) валютн. с-ми; 3) с-ми готівк. обігу. Елементи гр. с-ми: 1) найменування гр. одиниці – нац. валюта з істор. корінь нації. 2) Масштаб цін – величина гр. одиниці, про це свідчить відмінності в рівнях цін на одні й ті ж товари в різник країнах. Він залежить від інфляційних Гр. системи розділяють на 3 групи: I) залежно від форми, в якій функціонують гр., II) за хар-ром ек. сис-ми; III) за хар-ром регулювання нац. вал. сис-ми. За I) розрізняють 2 форми: саморегульовані гр. с-ми – базуються на використанні повноцінних гр. та банкнот, які розмінюються на повноцінні гр. (вже не існує). Тут роль держави незначно проявляється: визначає масштаб цін (фіксація вагомого металу в гр. один), порядок обміну – пропозиція гр. – готівка поза банками та депозитами на поточн. рах., Мб – гр. база. = С+R, контроль банку через операції на відкритому ринку, фінансування ком. банків, валютні інтервенції. м - мультиплікатор, він визначається не тільки ЦБ, а й нормами обов’язкового резервування – м=1/r , r – норма обов’язкового резервуваннячим нижче r, тим вище м і більше обсяг гр. пропозиції, і навпаки.; обліковою ставкою – вона впливає на гр. базу, а отже і на рівень м, ринковою % ставкою – з її рістом розширюються позички зріст гр. бази, банк. резерви і м  зріст пропозиц. гр.; зміною багатства – зміна співвідношення між депозитн. гр. та готівкою, при рості багатства, зріст депозитн гр., що посилює м і збільшує пропоз. гр.; тінізацією підприємницької дія-ті – зростає запас готівки, зменшення депозиту, кредитування, мультиплікатора, зниження пропозиції гр.; низьким станом довіри до банків - зниження депозитів і м, банки змушені збільшувати резерви і скорочувати кредитування, щоб підсилити свою ліквідність. Обсяг пропоз. гр. формується під впливом 4-х суб’єктів: ЦБ, ком. банками, банк. вкладниками та позичальниками.

103.

Характеристика базових грошей та грошових агрегатів.

Центральні банки структуризують гр. масу з врахуванням ліквідності окремих їх компонентів. НБУ відокремлює 4 гр. агрегати. Гр. агрегат – це специфічн. показник гр. маси, що хар-зує певний набір її елементів залежно від їх ліквідності. М0 – вся готівка поза банк. сферою, найвужчий показник, регулювання і контроль за ним складніший. М1 – М0 + гр., які розміщені в банках на поточних рах. (депозити до запитання). Включає в себе гр., які виконують функцію засобу обігу та засобу платежу. Це найбільш ліквідні гр. М2 – М1+гр, які розміщені в банках на строкових вкладах, М3 – М2+ гр., які розміщені в банках для проведення трастових операцій. М2 і М3 – включають в себе функцію заощадження (строкові депозити, ощадні сертифікати, трастові вклади). Ліквідність гр. маси знижується з кожним наступним агрегатом. Показник грошової бази – характеризує масу гр. з боку появу їх на балансі ЦБанку. Він включає в себе: всю готівку в обороті поза банк. сис-мою, резерви ком. банків на рах. в ЦБ, готівка в касах ком. банків. Гр. маса обчислюється за формулою: MB =C+R або Гб= Гвип+Грез, де Гвип (С) – сума готівки, випущен. ЦБ і не повернені в його фонди, він кількісно більший від М0 на суму готівки в касах банків., Грез – сума гр. резервів на рах. в ЦБ, він якісно і кількісно відрізняється від М1, М2, М3. Це сума зобов’язань ЦБ перед комерційними. Безготівковий елемент гр. агрегатів – зобов’язання ком. банків перед своїми клієнтами.

104.

Грошовий обіг та його закони.

Грошовий обіг є складовою частиною платіжного обігу. Грошовий обіг, що включає обіг готівки є складовою частиною грошового обігу.

Рух грошової одиниці в безготівковому обігу відбивається у виді записів по рахунках у банку. У подібній ситуації рух готівки заміщається кредитними операціями, виконуваними при участі банку, по рахунках учасників відповідних операцій. Поняття «грошовий обіг» можна віднести тільки до частини грошового обігу, а саме – до готівково-грошового обігу.

Під грошово-платіжним обігом розуміється частина грошового обігу, де гроші функціонують як засіб платежу незалежно від того, безготівковий це чи обіг наявний.

Емісія грошей - випуск у звертання грошових знаків у всіх формах. Емісійними органами є центральні банки, здійснюючі випуск банкнот, і казначейства, що емітують казначейські квитки і розмінна монета. Важливу роль грає також депозитно-чекова емісія грошей, що складає в збільшенні депозитів (внесків) на рахунках клієнтів банків, яке веде до зростання кількості чеків, що обслуговують безготівковий платіжний оборот. Ріст депозитів відбувається в зв'язку зі збільшенням залишків внесків на рахунках клієнтів у результаті одержання ними кредитів. Цей залишок клієнти можуть використовувати для оплати наявними, виписки чеків і здійснення інших платіжних операцій. Унаслідок цього відбувається збільшення грошової маси в звертанні, що вважається однієї з причин інфляції. З виникненням паперово-грошового і кредитного звертання саморегулювання грошової емісії стає неможливим. Збільшення грошової маси в звертанні необхідно, якщо ростуть обсяги виробництва і реалізації товарів і послуг. Якщо ж пропозиція грошей перевищує попит на них, то це приводить до росту цін, тобто до інфляції.

Цей аспект грошового обігу – контроль за інфляційними процесами – і визначає актуальність даної роботи.

Переміняючи форму вартості (Т-Д, Д-Т), гроші знаходяться в постійному русі між трьома суб'єктами: фізичною особою, що хазяюють суб'єктами й органами державної влади. Рух грошей при виконанні ними своїх функцій у наявній і безготівковій формах являє собою грошовий обіг.

Суспільний поділ праці і розвиток товарного виробництва є об'єктивною основою грошового обігу. Утворення загальнонаціональних і світових ринків дало новий поштовх подальшому розширенню грошового обігу. Гроші обслуговують обмін сукупного суспільного продукту, у тому числі кругообіг капіталу, звертання товару і надання послуг, рух позичкового капіталу і доходів різних соціальних груп.

Грошовий обіг здійснюється в двох формах: наявної і безготівковий.

Готівково-грошове звертання – рух готівки в сфері звертання і виконання ними двох функцій (засобу платежу і засобу звертання). Готівка використовуються: для кругообігу товарів і послуг; для розрахунків не зв'язаних безпосередньо з рухом товарів і послуг, а саме: розрахунків по виплаті заробітної плати, премій, посібників, пенсій і т.д.

Готівково-грошовий обіг включає рух усієї готівково-грошової маси за визначений період між населенням і юридичними особами, між населенням і державними органами, між юридичними особами і державними органами.

Готівково-грошове звертання здійснюється за допомогою різних видів грошей: банкнот, металевих монет, інших кредитних інструментів (векселів, банківських векселів, чеків, кредитних карток). Емісію готівки здійснює ЦБ. Він випускає готівку в звертання і вилучає їх, якщо вони прийшли в непридатність, а також заміняє гроші на нові зразки купюр і монет.

Безготівкове звертання – рух вартості без участі готівки: переміщення коштів по рахунках кредитних установ, залік взаємних вимог.

Безготівкове звертання здійснюється за допомогою чеків, векселів, кредитних карток і інших кредитних інструментів.

Безготівковий грошовий обіг охоплює розрахунки між: підприємствами, установами, організаціями різних форм власності, мають рахунок в кредитних установах; юридичними особами і кредитними установами по одержанню і поверненню кредиту; юридичними особами і населенням по виплатах зарплати, доходів по цінних паперах; фізичними і юридичними особами зі скарбницею держави по оплаті податків, зборів і ін. обов'язкових платежів.

Залежної від специфічної структури грошей і тих функцій, що вони виконують, діють відповідні закони грошового обігу.

При золотому обігу і тоді, коли грошово-кредитні гроші вільно обмінюються на золото, кількість грошей, необхідних обігу (КГ), залежить від суми цін і швидкості обігу грошової одиниці. Це можна визначити за такою формулою:

КГ=СЦ-К+ПЛ-ВП :О

де СЦ — сума товарних цін;

К — сума цін товарів, проданих у кредит;

ПЛ — сума платежів за борговими зобов'язаннями;

ВП — сума взаємопогашених безготівкових платежів;

О — швидкість оборотів грошової одиниці.

Основними елементами грошового обігу виступають: товарна маса, що перебуває в обігу; рівень цін на товари; швидкість обо­роту грошей. При цьому не рівень цін на товари залежить від кількості грошей в обороті, а навпаки, кількість грошей, що пе­ребуває в обігу, залежить від рівня цін. Крім того, не швидкість обігу грошей залежить від їх кількості, а кількість грошей зале­жить від швидкості обігу.

При функціонуванні повноцінних грошей в обігу знаходи­лася лише необхідна кількість грошових одиниць. Роль регуля­тора тут стихійно збігалася з функцією грошей як засобу на­громадження.

В обігу, крім повноцінних, перебувають і паперово-кредитні грошів що підпорядковуються закону обігу паперових грошей Суть його полягає в тому, що їх кількість у сфері обігу повинна дорівнювати кількості золотих грошей, необхідних для нормаль­ного функціонування товарообігу.

105.

Мікроекономічний рівень господарюваня

Домогосподарства є основними суб’єктамин мікроекономічного рівеня господарюваня, їм належить надзвиичайно важлива роль у системі економічних відносин. Задоволення потреб домогосподарства у матеріальних та нематеріальних благах виступає природною метою виробництва. Попит домогосподарств є одним з найвагоміших компонентів сукупного попиту на кінцеві блага. Домогосподарства як власники виробничих факторів передають їх діловим одиницям (підприємствам), які мають здійснювати їхнє ефективне

поєднання. Домогосподарства виконують в економіці три основні функції: споживання, постачання факторів виробництва та заощадження. Отже, домогосподарство – це економічна одиниця, що складається з одного та більше чоловік, які ведуть спільне господарство, що забезпечує економіку факторами виробництва і використовує зароблені на цьому кошти для поточного споживання товарів та послуг і заощадження з метою задоволення своїх потреб. Вважається, що воно виступає єдиним економічним суб’єктом і реалізує свої потреби як єдине ціле.

106.

Попит і пропозиція. Ринкова рівновага.

Попит і пропозиція є невід’ємними категоріями ринкової організації господарювання, що виражають об’єктивні економічні відносини товарного вироюництва. Попит визначає сукупну суспільну чи ринкову потребу в товараї (послугах), яка зумовлена алптоспроможністю і виражена в грошовій формі. Попит завжди конкретно визначений, має властивість динамічно змінюватись під впливом ряду факторів. Попит залежить від платоспроможності покупців, тобто від забезпеченості потенційної потреби в товарах і послугах грошовим покриттям. Отже, універсальною формою вираження попиту є гроші.

Пропозиція представлена результатами господарської діяльності (виробництва), що набувають товарного вигляду і можуть бути доставлені на ринок у певному обсязі і в певний час. Як функція і результат товарного виробництва пропозиція представлена відповідним суб’єктом – продавцем. Вирішальною передумовою ринкової пропозиції залишається обсяг виробництва.

На практиці ціна рівноваги встановлюється як загальне для попиту та пропозиції середнє значення ціни певного товару за умови збалансованості абсолютних потенційних значень пропозиції та попиту. Співвідношення попиту і пропозиції відбиває конкретні пропозиції виробництва і споживання з урахуванням вартісно-цінової визначеності товарів. Діалектика взаємозалежності попиту і пропозиції відбивається у ринковій рівновазі.

107.

Суть кредиту. Його форми.

Кредит – форма руху позичкового капіталу, тобто грошового капіталу, що надається в позику. За своєю сутністю він є позичкою в грошовій або товарній формі на умовах повернення зі сплатою процента і характеризує відносини між кредитором і позичальником.

Кредит існує в конкретних формах:

Комерційний - продаж товарів у борг з відстрочкою платежу;

Банківський – надається банками та іншими кредитно-фінансовими установами, які мають ліцензію, різним господарським суб’єктам у формі грошових позик;

Споживчий надається банками, фін сово-кредитними установами і торговими підприємствами приватним особам для оплати товарів довгострокового користування;

Іпотечний – під заставу;

Державний – позичальник – держава; кредитор – населення і приватний бізнес;

Міжнародний – між державами в грошовій або товарній формі.

Серед усіх форм кредиту центральне місце посідає банківський кредит.

108.

Інфляція

Інфляція – це тривале і швидке знецінення гр. внаслідок надмірного зростання їх маси в обороті. Вона виявляється в зростанні цін на товари, тарифи, послуги, у падінні вал. курсу нац. гр., у товарному дефіциті. Ін-я - прояв знецінення гр. незалежно від зв’язків між гр. і товарами на ринку. Ще в епоху повноцінних гр. ін-я просліджувалася в псуванні монет, зниженні варт. золота. Але розмах отримала при обсязі неповноцінних гр. Форми прояву: 1) цінова – зростання цін, 2) девальвація – падіння курсу через розрив між цінами на внутрішн. ринку та на ринках інш. країн 3) ін-я заощаджень товарний дефіцит, ін-йні очікування. Закономірності ін-го процесу – в залежності від співвідношення темпів росту пропозиції гр. та темпів знецінення гр. : 1 стадія – темп зросту пропозиції опереджає темпи знецінення гр. 2 – темпи знецінення гр. випереджають темпи зростання їх пропозиції. Вимірювання ін-і: 1) індекс цін: споживчих товарів\цін (ІСЦ)= вартість “споживчого кошика” в поточному році (P1G0)/ на базовий рік (Р0G0), G - кільк. товарів у кошику базового періоду; на засоби вир-ва (ІЦВ=(P1G0/(Р0G0); ВВП або дефлятор ВВП. За темпами знецінення гр. ін-я: 1) повзуча – зріст цін на 5% за рік; 2) помірна або відкрита – до 20%, підвищення цін за зріст попиту. 3) галопуюча – до 100%непедбачене підвищення цін, яке не регулюється 4) гіперін-я – більше 100% - падає роль гр., поширюється бартер, стихійні процеси в ек. За ек. змістом: 1) ін-я витрат – тиск на ціни з боку зростання виробничих витрат. Це зріст виробничих затрат (на з\пл, ел\ен), падіння продуктивності праці тощо. 2) ін-я попиту – тиск на ціни з боку гр. із-за зростання їх пропозиції від банків,.

джерело, за рах. якого покривається різниця між загальною потребою під-ва в оборотному капіталі та обсягом коштів, які воно має у своєму розпорядженні на конкретну дату.

109.

Необхідність кредиту в ринковій економіці.

Виник кредит в сфері товарн. обміну, коли продукти починають вироблятися не для внутрішнього споживання, а для обміну або продажу. Він розвивався на основі функції гр. як засобу обігу. З його появою гр. стали виконувати функцію засобу платежу, полегшуючи реалізацію товарів. За допомогою К. товаровиробник розширював вир-во, коли коштів не вистачало, при організації власного вир-ва або його початку. Передумови К: 1) необхідність акумуляції тимчасово вільної вартості для надання її в позику, 2) довіра 3) збіг ек. інтересів кредитора і постачальника через переговори. Укладають угоду, визначають розмір і термін позички, %. 4) матеріальна відповідальність учасників. Тому вони повинні бути юридично самостійними. 5) отримання регулярних доходів для погашення К.: виручка від реалізації товару, з\пл тощо. Причини К: нерівномірність кругообігу К, сезонні та постійні коливання. (графіки)

Сезонні під-ва – с\господ, під-ва з вилову риби, заготівлі лісу тощо. Несезонні – горна, металургійна промисловість тощо. Потреба в оборотному капіталі протягом року постійно коливається. Визначають його середню потребу на підставі сер. величин. Ці коливання є однією із причин необхідності кредиту. К – балансуюче

до суми капіталу, наданого в позичку, помножене на 100. Інтервал часу, до якого застосовується % ставка – період нарахування %%. (рік, кв). Рівень % під впливом конкуренції на ринку позичкового капіталу, залежить від його попиту і пропозиції. Існує ринкова норма % - в даний момент на гр. ринку, середня норма % - на певний період. Чинники рівня норми %: норма прибутку; рівень нагромадження і заощадження; масштаб вир-ва; різниця між внутрішній та зовнішнім боргом держави; циклічність коливань вир-ва; сезонність вир-ва та реалізації продукції; темпи інфляції; повернення К; рівень % ставок ЦБанку; міжнар. переливи капіталу. Існують різні способи нарах. %: на евроринку вважається Лондонська міжбанківська ставка пропозиції (ЛІБОР), % на %, фіксована ставка та “плаваюча”. Функції позичкового %: 1) розподіл прибутку – раціональне тимчасове використання К. для отримання доходу та на сплату % і одержання власного прибутку. 2) збереження позичкового капіталу - повернення суми кредитору. Роль: 1) % сприяє ефективному використанню К., зміцнює комерційні та господарські розрах. 2) збільшення доходів банків, зміцнення їх стійкості. 3) ефективне використання суб’єктами власних

кредитора. 4) К. відносини – вартісні, так як виникають з рухом вартості. Але вони не еквівалентні, тому що переміщення гр. не супроводжується зустрічним рухом еквівалента. Вартість переміщується назад після певного періоду. Кредитор тут повинен визначити доцільність кредитування та розмір плати за К. 5) повернення власнику гр. з %, який компенсує кредитору втрату доходу від позичених гр., стимулює позичальника до ефективного використання кредитн. гр. 6) на мікрорівні К. відносини перервні, тобто після повернення вартості і % вони перериваються. На макро- вони безперервні і мають загальносуспільний хар-р. 7) забезпечує зростання вільної вартості, тобто її капіталізацію. Тобто формування позичкового капіталу. Елементи К. відносин: 1) об’єкти – вартість, яка передається в позичку одним суб’єктом інш. в товарній або гр. формі (позичена вартість – реальна цінність за обсягом). 2) Суб’єкти – кредитори - учасники К. відносин, які мають власні вільні кошти і передають у тимчасове користування інш. суб’єктам. (фіз та юр особи, держава, банки) Та позичальники – учасники К. відносин, які мають потребу в додаткових коштах і одержують позичку від кредиторів в тимчасове розпорядження. Стадії руху К.: 1) формування вільної варт. як джерела надання позичок (не використовується для прибутку) ; 2) розміщення вільної варт. в позичку (захист від К. риску) 3) використання позичальником коштів, одержаних у тимчасове розпорядження 4) вивільнення використаних позичальником коштів з його обороту або формування в нього доходів, достатніх для повернення позички 5) повернення позичальником вартості кредитору та оплата %.

110.

Принципи кредитування.

Кредит – це суспільні відносини, що виникають між ек. суб’єктами у зв’язку з передачею один одному в тимчасове користування вільних коштів (вартості) на засадах зворотності, платності та добровільності. Принципи к-ня: 1) цільове призначення позички – базова передумова забезпечення інтересів сторін. Позичальник чітко визнає ціль, на яку будуть позичені кошти. Вони погоджуються 2-ма сторонами і вступають в кр. відносини. 2) строковість позички – чітко визнаний строк користування позичкою. 3) поверненість позиченої вартості – повернення кредитору всього обсягу одержаної позички. 4) забезпеченість – заходи, що гарантують повернення позички у визначенні строки. Забезпеченням може бути: майно (нерухоме,

кредитоспроможність, прогнозування ризику при укладі угоди, стимулювання кредитора до прискорення обігу капіталу, нарощування вільних коштів, ек. їх витрачення. Функція капіталізації вільних гр. доходів – трансформація з допомогою К. нагромаджень та заощаджень юр. та фіз. осіб у дохід, тобто в позичковий капітал. Маса позиченої вільної вартості не змінюючи власника, приносить йому дохід в формі позичкового капіталу. Ця ф. притаманна лише К., виражає його ознаки: зворотність і платність.

111.

Банки, їх роль та функції. Центральні та комерційні банки.

Банки – це кредитно-фінансові установи, що виконуюють різноманітні операції в інтересах юридичних та фізичних осіб за рахунок їх грошових капіталів та накопичень у вигляді вкладів. З розвитком кредитно-фінансових операцій відбувалось укрупнення та розвиток самих банків, їх спеціалізація, утворювалась банківська система. Банківська система тієї чи іншої країни включає центральний банк, сітку комерційних банків та ряд спеціалізованих банків.

Керівну роль в банківській системі відіграє центральний банк. Він ще називається емісійним та резервним банком, оскільки він має право емісії грошей та цінних паперів та зберігання золотовалютного резерву країни. Центральний банк – це державна кредитна установа, наділена правом випуску банкнот, регулювання грошового обігу, кредиту та валютного курсу, зберігання офіційного золотовалютного резерву.

В кожній країні маються комерційні банки, які можуть бути як приватні, так і

державні. В своїх емісійних, кредитних та валютних операціях вони підкорені центральному банку, але в своїх комерційних операціях та операціях з клієнтами вони самостійні. Комерційні банки – цеведуча ланка кредитної системи. Основне місце в їх операціях займає кредитування промислових та торгових заходів, фізичних та юридичних осіб.

Функції центральног банку: зберігає резервний валютний державний фонд в золоті, банкнотах, цінних паперах; управляє, керує валютними резервами в комерційних банках; здійснює емісію грошей; здійснює емісію цінних паперів; регулює діяльність кредитної системи та кредитування в країні; здійснює торгівлю монетарним золотом тощо.

Функції комерційних банків: зберігати мінімальні валютні резерви в обсязі, встановленому центральним банком; здійснювати кредитні операції; зберігати тимчасово вільний капітал своїх клієнтів; виконувати різні комерційні операції на доручення клієнтів тощо.

112.

Необхідність і сутність фінансів. Державні фінанси.

Фінанси – це економічні відносини або між людьми в суспільстві, або між державою та суспільством, виражені через гроші.

Фінанси асоціюються з тими процесами суспільного життя, які обов’язково супроводжуються рухом грошових коштів:

• розподіл прибутку;

• формування фондів внутрішньогосподарського призначення на підприємстві;

• перерахування податкових платежів до бюджету;

• внесення коштів у благочинні фонди та інші позабюджетні фонди тощо.

Фінанси виражають реально існуючі в суспільстві виробничі відносини і виступають в якості економічної категорії. Завдяки фінансам здійснюються багатоманітні процеси перерозподілу вартості суспільного продукту у всіх структурних підрозділах економіки, в галузях матеріального виробництва та невиробничої сфери.

Розподіл та перерозподіл вартості за допомогою фінансів обов’язково супроводжується рухом грошових коштів, які приймають специфічну форму фінансових ресурсів.

Державний бюджет – утверджений в законодавчому порядку план доходів та витрат держави, складений на рік.

Цільові та спеціальні фонди – пенсійний, зайнятості, ліквідації наслідків лих тощо.

113.

Фінансова система

Фінанси- це система економічних івдносин щодо формування і вмкористання грошових фондів на основі розподілу і перерозподілу ВВП відповідно до виконання державою своїх функцій. Осноними функціями фінансів є акумулююча, регулююча, розподільча і контролююча. Основними суб”єктами є: державні фінанси,фінанси підприємницьких організацій і фінанси населення. Фінансова система – це сукупність різних видів фінансів та відповідних установ. Крім названих суб”єктів фін системи є ще особисте і майнове страхування громадян. Державні фінанси- це сукупність грошових фондів, які акамулюються в руках держави і використовуються для виконання нею соціально-

економічних функцій. основними елементами держ фінансів є держбюджет, позабюджетні фонди і держ кредит.

Державний бюджет – утверджений в законодавчому порядку план доходів та витрат держави, складений на рік. Він виконує розподільчу та контрольну функцію. Джеролом державного бюджету є податки ( це примусове вилучення державою доходів з фіз та юр осіб відповідно до прийнятих законів).

Фінанси – це економічні відносини або між людьми в суспільстві, або між державою та суспільством, виражені через гроші. Фінанси асоціюються з тими процесами суспільного життя, які обов’язково супроводжуються рухом грошових коштів: розподіл прибутку; формування фондів внутрішньогосподарського призначення на підприємстві; перерахування податкових платежів до бюджету; внесення коштів у благочинні фонди та інші позабюджетні фонди тощо. Фінанси виражають реально існуючі в суспільстві виробничі відносини і виступають в якості економічної категорії. Завдяки фінансам здійснюються багатоманітні процеси перерозподілу вартості суспільного продукту у всіх структурних підрозділах економіки, в галузях матеріального виробництва та невиробничої сфери. Розподіл та перерозподіл вартості за допомогою фінансів обов’язково супроводжується рухом грошових коштів, які приймають специфічну форму фінансових ресурсів.

Фінансова система економічних відносин щодо формування використання грошових фондів на основі розподілу і перерозподілу ВВП відповідно до виконуваних державою функцій. Основними суб”єктами фін.системи є: державні фінанси, фінанси підприємств і організацій, фінанси населення. Фінансова система – це сукупність різних видів фінансів та відповідних установ. Крім названих суб”єктів фінансової системи є ще такі: особисте та майнове страхування громадян. Державні фінанси – це сукупність грошових фондів, що акумулюються в руках держави і використовуються для виконання нею соц-ек. ф-ій. Основними елементами державних фінансів є: держ.бюджет, позабюджетні фонди, держ.кредит. Державний бюджет – це річний план акумуляції державних доходів та їх витрат згідно з вимогами закону про бюджет. Це баланс доходів і витрат держави. Державний буджет виконує розподільчу та контрольну ф-ії. Бюджетна система – це сукупність усіх бюджетів країни у їх взаємодії. Бюджетна система залежить від державного устрою країни та її політичної системи і складається з 2 чи 3 ланок. Державні бюджети виконюють ф-ії оборони, управління нар.госп., зв”язок пошта,залізниця – це місцеві бюджети. Ф-ії місцевих бюджетів: розвиток комунального господарства і розвиток охорони здоров”я і освіти. Джерелом державного бюджету є податки.

Фіскальна або фінансова політика держави є складовою частиною грошової політики держави. Фіскальна – це бюджетна політика, політика регулювання сукупного попиту шляхом зміни витрат з доходів бюджету. Фіскальна політика через державні витрати та доходи регулює сукупний попит з метою впливу на інфляцію, безробіття та інші економічні процеси. Основні важелі фіскального механізму – податки, державні витрати, дефіцит бюджету, державні закупівлі, соціальні витрати, державні програми в бюджеті. Автоматичний фіскальний механізм – співвідношення доходів споживання та накопичень, він здатен забезпечити відносну стабілізацію на основі циклічних коливань економічного розвитку. Фіскальна політика не може дати стабілізації економіки співвідношення попиту та пропозиції, стійкого грошового обігу, високої зайнятості, відсутності інфляції тощо без дії автоматичного фіскального механізму.

Фіскальна політика – частина грошової політики держави, бюджетна політика, яка дає можливість регулювати сукупний попит та пропозицію, впливає на грошовий обіг. По своїй економічній сутності державний бюджет – це грошові відносини, що виникають у держави з ФО та ЮО з приводу розподілу національного доходу. Бюджетне планування та балансування як важливий елемент фінансової політики держави своїм змістом відображає процес формування та використання

загальної сукупності фінансових ресурсів держави та її окремих адміністративно - територіальних одиниць.

114.

Споживання і заощадження. Прожитковий мінімум і соціальний захист населення.

В економічній науці всі витрати сімейного бюджету прийнято ділити на три основні групи: 1) особисті споживчі витрати; 2) податки та інші обов’язкові платежі; 3) грошові заощадження та накопичення. Переважає перша група, бо вона пов’язана із задоволенням природний потреб. Податки та інші обов’язкові платежі зменшують суму коштів, які родина може витратити та споживчі цілі. Зниженню витрат на покупку товарів та послуг сприяє задоволення частини потреб за рахунок натурального самозабезпечення шляхом виробництва продуктів харчування в особистому господарстві. Зменшують витрати також наявність запасів продуктів, одягу, висока забезпеченість предметами тривалого користування за рахунок доходів попередніх періодів. Хтось вивільнені кошти витрачає на якісь інші потреби, але багато людей та сімей вільні кошти, тобто зекономлені кошти намагаються заощадити на майбутнє (освіту дітей, випадкову хворобу, відпочинок тощо).

Прожитковий мінімум – це величина доходу, гарантована державою. Він не може перевищувати верхню межу малозабезпеченості, але і не може опускатись за її нижню межу, тобто бути меншим фізіологічного мінімуму. Конкретними формами гарантій можуть бути офіційно визначені мінімальні значення пенсій, заробітної плати, використання різноманітних грошових доплат та інших шляхів допомоги. Прожитковий мінімум даної країни залежить від ряду факторів: стану економіки країни, особливостей соціальної політики держави тощо. Соціальний захист – це проблема реалізації принципу соціальної справедливості. Вона не зводиться до перерозподілу, а вимагає профілактичних заходів для попередження негативних явищ ринкової економіки. Держава надає людям певні соціальні гарантії – це зобов'язання держави перед членами суспільства по формуванню їх доходів, умовам отримання певних товарів та послуг, робочих місць. Основні способи реалізації соціальних гарантій можна представити таким чином: а) обов’язкове соціальне страхування та здійснення певних трансфертних платежів; б) державне фінансування соціальної сфери (освіти, медицини, культури); в) визначення стандартів малозабезпеченості та мінімальних рівнів доходів; г) регулювання відносин зайнятості.

115.

Суть і види економічного відтворення.

Процес суспільного виробництва, взятий не як одноразовий акт, а в постійному повторенні та відновленні, називається суспільним відтворенням. Відтворення завжди має суспільний характер, виступає у певних суспільних формах. Через це в кожній економічній системі поряд з відтворенням предметів споживання та засобів виробництва здійснюється також відтворення певних економічних виробничих відносин між людьми. Просте відтворення – це відновлення виробництва в незмінних масштабах щодо кількості та якості виготовленого продукту. Розширене відтворення – це відновлення виробництва в кожному наступному циклі у зростаючому масштабі щодо кількості та якості виготовленого продукту. Відтворення – це постійне відновлення вир-ва. Регресивне відтворення – коли темпи економічного розвитку мають від’ємне значення. Процес розширеного відтворення має 2 основних типа: екстенсивний і інтенсивний. Екстенсивний – розширення обсягів вир-ва за рахунок зростання основного капіталу, робочої сили, матеріальних витрат тощо. Інтенсивний – підвищення ефективності виробничих факторів на основі НТП. Відтворення включає в себе наступні елементи: відтворення матеріальних благ, робочої сили, природного середовища і вироб. відносин.

Фактори економічного ростання:

-прямі:1)збільшення чисельності та підвищення якості труд.ресурсів; 2)збільшення кількості та поліпшення якості основного капіталу; 3)удосконалення технології та організації виробництва; 4)поліпшення кількості і якості, тип природних ресурсів,які залучаються у господарський оборот, пошук альтернативи; 5)удосконалення системи управління, підприємниціькі здібності

-непрямі: 1)зниження ступеня необгрунтованої монополізації ринку; 2)зменшення цін на виробничі ресурси; 3)зниження податкового пресу, розширення можливостей утриманого кредиту; 4)фактори попиту і пропозиції.

116.

Комплексна характеристика кризи

Виникнення криз пов”язане як із конкретною сферою життєдіяльності суспільства, так і з конкретним соціально-економічним середовищем, де реалізується та чи інша сфера діяльності людей. одні вчені до криз відносять досить вузьке коло питань – перенаселення планети, порушення екологічної рівноваги, виснаження ресурсів. Інші найголовнішою кризою вважають економічну відсталість країн, що розвиваються.

Кризи поділяють на три сфери дії. До першої належать проблеми, які виникають у сфері взаємодії природи й суспільства. Серед них: надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством тощо, освоєння ресурсів світового океану, оволодіння космічним простором. Сьогодні споживання ресурсів, що відновлюються і що не відновлюються, досягло величезних масштабів і характеризується тенденцією до подальшого зростання.

До другої сфери належать проблеми суспільних взаємовідносин, а саме: між державами різних економічних устроїв, подолання економічної відсталості багатьох країн світу, локальні, регіональні та міжнародні кризи тощо. На перший план серед них вийшла проблема регіональних конфліктів, у тому числі і в державах, що переходять до ринкових відносин. У розв”язанні цієї проблеми зацікавлені не лише держави, які мають ракетно- ядерний потенціал, а й народи усієї планети.

Третя сфера – розвиток людини, забезпечення її майбутнього. Вона охоплює передусім проблеми пристосування сучасної людини до умов природного й соціального середовища, що змінюються під впливом НТП, питання сучасної урбанізації, боротьби з епідеміями і тяжкими захворюваннями.

Класифікація криз за сферами дії не означає, що вони відокремлені одна від одної. Межі між сферами часто мають умовний характер, а окремі глобальні проблеми зумовлені процесами, що є результатом взаємодії не лише природи й суспільства, а й відносин між державами.

117.

Циклічність – форма економічного розвитку.

Сутність поняття «економічне зростання» можна визначити як кількісне збільшення та якісне вдосконалення за відповідний пе­ріод результатів виробництва (товарів, по-слуг) та його основних факторів, що знаходить свій вираз і в комплексному вдосконаленні соціально-економічних відносин у суспільстві. У західній літературі під цим терміном прийнято розуміти лише збільшення обсягів, товарів і послуг, створених за 'дний період.

Виокремлюють два основних типи економічного зростання:

екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і практично при збереженні незмінними Їх попере­дніх техніко-технологічних параметрів.

Інтенсивний тип економічного зростання характеризується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто раціональнішого використання всього вироб­ничого потенціалу.

Як відхилення від закономірного процесу економічного зрос­тання в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце ре­гресивний тип розвитку, для якого характерне довготривале зниження обсягів суспільного виробництва. Зокрема, таке явище спостерігалось протягом 90-х років у всіх країнах СНД, у т. ч. в Україні.

Щодо основних типів економічного зростання, то на практиці вони не існують в абсолютних формах. У реальному житті вони проявляються або як переважно екстенсивний, або як переважно інтенсивний тип економічного зростання.

Функціонування ринкової економіки, як і будь-якої економічної системи, не є рівномірним і безперервним. Еконо­мічне зростання час від часу чергується з процесами застою та спаду обсягів виробництва, тобто зниженням усієї економічної (ділової) активності. Такі періодичні коливання свідчать про цик­лічний характер економічного розвитку.

Циклічність — це об'єктивна форма розвитку національної економіки і світового господарства як єдиного цілого. Інакше кажучи, це закономірний рух від однієї макроекономічної рівно­ваги в масштабі економіки в цілому до іншої.

За своїм змістом циклічність досить багатоструктурна. З точки зору довготривалості виокремлюють кілька типів економічних циклів: короткі (2—3 роки), середні (близько 10 років) та довгі (40—60 років).

Оскільки характерна риса циклічності — це рух економіки не по колу, а по спіралі, то вона є формою прогресивного її розвит­ку. За сучасних умов циклічність можна розглядати як один зі способів саморегулювання ринкової економіки.

У теорії цикл трактується як період розви­тку економіки від початку однієї кризи до наступної. Економічний цикл (у класич­ному трактуванні) включає такі фази: кри­зу, депресію, пожвавлення та піднесення, яке знаходить своє ос­таточне відображення у новій кризі. Прояви економічних циклівможна побачити за рядом ознак — показників економічної акти­вності, основними з яких є: рівень завантаженості виробничих потужностей; сукупні обсяги виробництва; загальний рівень цін;

зайнятість населення (безробіття) та рівень його доходів; прибут­ки та курси акцій найбільших корпорацій; динаміка попиту на товари тривалого користування; інвестиції у нове будівництво тощо.

Головне значення має фаза кризи, яка починає і завершує цикл. У ній зосереджено основні ознаки й суперечності цикліч­ного процесу відтворення.

Криза — це різке порушення існуючої рівноваги внаслідок диспропорцій, що зростають. Відбувається скорочення попиту на товари, а також виникає надлишок їх пропозиції. Труднощі зі збутом призводять до скорочення виробництва і росту безробіт­тя. Зниження платоспроможності населення ще більше усклад­нює збут. Усі економічні показники погіршуються. Відбувається падіння рівнів заробітної плати, прибутку, інвестицій, цін. Через «омертвіння» капіталу у вигляді нереалізованих товарів фірми відчувають брак грошових коштів для поточних платежів, тому швидко зростає плата за кредит — ставка позичкового процен­та. Курси цінних паперів падають, настає хвиля банкрутств і масового закриття підприємств. Криза завершується з початком депресії.

Депресія — це фаза циклу, яка виявляється в застої виробниц­тва. На цій фазі відбувається просте відтворення, виробництво не збільшується, проте й не зменшується. Поступово реалізуються товарні запаси, які виникли під час кризи через різке зменшення платоспроможного попиту. Рівень безробіття залишається висо­ким, але стабільним. За умов скороченого виробництва ставка позичкового процента падає до свого мінімального значення. Проте поступово зростає сукупний попит і готуються умови для наступного пожвавлення виробничої та комерційної діяльності.

Пожвавлення розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва (у відповідь на зростання попиту) і помітного ско­рочення безробіття. Підприємці намагаються відновити прибут­ковість виробництва, нарощують інвестиції в нову, продуктивні­шу техніку, що пожвавлює попит — спочатку на капітальні блага, а потім і на споживчі, адже зростає зайнятість. Поступово °бсяг виробництва досягає попереднього найвищого рівня й еко-Чоміка вступає у фазу піднесення.

Піднесення (зростання) — це така фаза циклу, коли обсяг ви-Робництва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає високими темпами. Будуються нові підприємства, підвищується за­йнятість, активізується попит на капітальні й споживчі блага, до­ходи та прибутки, зростають ціни й процентні ставки, жвавішає комерційна діяльність, прискорюється обіг капіталу. Таким чи­ном, розпочинається справжній економічний бум, швидке еконо­мічне зростання, яке, проте, вже закладає основу для наступної нової кризи, котра і завертатиме цикл.

Обґрунтування чотирифазної структури циклу було зроблено К. Марксом. Графічно це подано на рис. 4, де ОА — загальна лі­нія розвитку виробництва за значний період; Q — обсяг вироб­ництва; t — час; ВС — ламана лінія руху фаз циклу.

Органічна цілісність циклу виявляється в тому, що в кожній з його фаз формуються умови для переходу до іншої. При цьому такий перехід здійснюється в основному на засадах ринкових ре­гуляторів, отже, як правило, автоматично. Слід зазначити, що криза відрізняється від порушення рівноваги між попитом і про­позицією на будь-який товар чи в окремій галузі тим, що вона виникає в класичному розумінні як загальне надвиробництво, яке супроводжується стрімким падінням цін, банкрутством банків і масовою зупинкою та розоренням підприємств, ростом безробіт­тя тощо. Слід розрізняти два типи криз: кризи надвиробництва і кризи недовиробництва. Так, останні були характерні у 90-х роках для всіх країн СНД, у т. ч. й України, де скорочення обсягу виро­бництва за ці роки становило понад 3/5.

Теорії циклів. Існують різні точки зору щодо пояснення причин середніх економічних циклів. Се­ред них на увагу заслуговують такі:

1) циклічні коливання, зумовлені специфі­кою сфери обігу — незбігом у часі актів продажу товарів, послуг і оплати за них (проте це лише формальна можливість, а не реальна причина);

2) головна причина спаду — це суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів (К. Маркс, Ф. Енгельс та інші послідовники). Близько до цієї позиції стояли (ще до Маркса) й ті, хто економічний спад пояснював недоспоживанням значної маси людей, яке було ви­кликане недоліками розподілу (Дж. Гобсон, Г. Мальтус);

3) цикл зумовлюється співвідношенням оптимізму і песимізму з економічній діяльності людей (В. Парето, А. Пігу);

4) цикл — результат технічних нововведень, що вимагає зрос­тання інвестицій, а останні й спричиняють піднесення виробниц­тва (Й. Шумпетер);

5) циклічність зумовлюється надлишком заощаджень і неста­чею інвестицій у виробництво (Дж. Кейнс);

6) причиною циклів є невідповідність між грошовим капіта­лом і пропозицією (І. Фішер).

Незважаючи на відмінність у підходах, практично всі згадані економічні концепції розглядають економічний цикл як поро­дження внутрішніх причин. Це — так звані іптернальні теорії. Ті ж теорії, які пояснюють економічні цикли зовнішніми причи­нами — наприклад, зміною сонячної активності, що призводить до неврожаю в сільському господарстві та до загального еконо­мічного спаду; війнами та різними політичними потрясіннями;

освоєнням нових територій (що зумовлює надмірну міграцію ро­бочої сили), називаються екстернальними.

Так: Теорія циклів К.Маркса – в основі циклів лежить економічна криза перевиробництва товарів, як одна з закономірностей капіталістичної економіки, як проява протиріч капіталізму. При цьому мета капіталістичного виробництва полягає не в задоволенні потреб людей, а в збагаченні, виробництві прибавочної вартості. Теорія циклів Кейнса – в основі неї покладено споживання, як об’єктивну стійку величину, яка є єдиною метою будь-якої господарської діяльності. Головні фактори – цінність капіталу, ставка відсотку та податки. Кейнс дає практичні рекомендації по обмеженню негативних наслідків спадів шляхом державного регулювання економіки через ставки відсотків, інвестиції, кредити, податки, ціни та інші економічні важелі. Теорія Кондратьєва – теорія великих циклів. Причинами цих циклів є НТР, що викликають підняття інноваційної діяльності. Першооснова довгий хвиль – кібернетика, генна інженерія, нова хімія. В основі теорії лежить процес якісних змін базисних поколінь машин та технологій.

118.

Світове господарство: його суть та структура.

Розвиток світового господарства, пристосування його до змін, пов’язаних з НТП, зумовили розмаїття структур – соціально-економічної, регіональної та функціональної. Єдність світового господарства досягається через розв’язання суперечностей його різноманітності.

Важливою суперечністю СГ є суперечність між країнами розвинутої економіки та державами перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки. Суперечності СГ зачіпають усі його структури. Дія цих суперечностей переплітається як на національному, так і на субрегіональному та глобальному рівнях. Розв’язання зазначених суперечностей можливе за умови переростання СГ у єдиний організм, у якому розвиватимуться держави усіх соціально-економічних систем.

Організаційно-економічну структуру сучасного СГ визначає поєднання регіональної та функціональної підструктур. Регіональна підструктура представлена економічними об’єднаннями країн, що ґрунтуються на територіальному принципі і мають на меті розв’язання широкого кола економічних проблем. До неї належать міждержавні регіональні загальноекономічні об’єднання та регіональні економічні комісії ООН.

Функціональна підструктура представлена міждержавними економічними організаціями з певних питань функціонування СГ. Це спеціалізовані економічні об”єднання ООН із загально функціональних та галузевих напрямів; міждержавні галузеві організації; міжнародні галузеві організації підприємців; міжнародні кооперативні організації.

119.

Міжнародна торгівля та її економічні основи.

Міжнародна торгівля – обмін товарами та послугами між державно оформленими національними господарствами або їх, представниками.

Зовнішня торгівля – сукупність експортно-імпортних операцій окремої країни. Це торгівля однієї країни з іншими суб’єктами світового господарства.

Світова торгівля – сукупність зовнішньої торгівлі країн світового співтовариства.

Показники обсягу МТ: 1) експорт – вивезення товару з країни; 2) імпорт – ввезення товару в країну; 3) зовнішньоторговельний обіг – сукупний обсяг експорту-імпорту за певний проміжок часу; 4) фізичний обсяг – оцінка обсягу експорту і імпорту в постійних цінах в рамках одного періоду; 5) генеральна торгівля – вартість зовнішньоторговельного обігу та вартість транзитних товарів; 6) спеціальна торгівля – чистий зовнішньоторговельний обіг; 7) реекспорт – вивезення раніше ввезеного товару; 8) реімпорт – ввезення раніше вивезеного товару.

МТ розділяють на три види:

по критерію об’єкту: торгівля сировиною, паливом, продовольством, полу фабрикатами, готовими виробами; а) виробничого призначення, б) невиробничого призначення; торгівля послугами.

По критерію взаємодії суб’єктів: традиційна торгівля, торгівля спеціалізованою продукцією, зустрічна торгівля;

По критерію регулювання: звичайна МТ, дискримінаційна МТ, преференціальна МТ.

Протекціонізм – державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом збільшення кількості обмежень в торгівлі. Він буває селективний (передбачає захист від іноземної конкуренції не всього національного виробництва, а лише окремих галузей), колективний ( політика інтеграційних угруповань держав по відношенню до третіх країн), скритий (одночасне зниження рівня мита та розширення кількості нетарифних обмежень) та монопольний ( державна політика одноосібного здійснення та регулювання зовнішньоторговельних відносин).

Вільна торгівля – політика, направлена на відкриття ринку для іноземних конкурентів шляхом зниження кількості обмежень у торгівлі. Здійснення вільної торгівлі означає невтручання держав у розвиток торгівельних відносин між суб’єктами світового господарства.

120.

Національний обсяг виробництва вимірюється за наступною системою показників

Валовий випуск – це сумарна вартість усіх товарів та послуг, вироблених економікою за певний проміжок часу (включає всі товари навіть ті, що використовують на виробництво інших товарів та послуг).

Проміжні продукти – це товари і послуги, які кілька разів переробляються і продаються перш ніж дійдуть до кінцевого споживача, вони служать сировиною для виробництва іншого.

Кінцевий продукт – це різниця між валовим і проміжним продуктом. ВНП і ВВП – близькі за змістом.

ВНП – це вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених нац. факторами виробництва, як у межах своє країни та за її межами.

ВВП – це вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених в межах нац. теріторії певної країни за певний період, як нац. так і іноземними ресурасами.

ВНП=ВВП – доходи іноземних виробників+доходи нац. виробників, які надішли ззакордону.

Існують 3 способи розрахунку ВВП і ВНП:

1. Виробничий метод: ВВП розраховується як сума доданих вартостей;

2. За витратами (метод кінцевого використання) ВВП(ВНП)=C+I+G+Ex

C-споживчі витрати на товари і послуги; I-інвестиційні витрати (валові інвестиції)

G – витрати сектору держави; Ex - чистий експорт (різниця між експортом та імпортом)

3. За доходами (розподільчий) ВВП=W+P+R+i+A+Tn

W- з/п, яка включає в себе з/п, преміальні, нарахування на з/п, доходи д/г від особистого підсобного господарства та інші види доходів; P- прибуток корпорації, що включає весь прибуток (3 складові: податок на прибутки корпорації виплата дивідендів, нероподілений прибуок корпорації); R- рента (доходи, що отримують власники обмежених ресурсів); i-відсоток на капітал; А- амортизація; Tn-непрямі податки (податки на додану вартість, акцизи, мито)

Розрізняють номінальний і реальний ВВП- це розрахунок ВВП за поточними ринковими цінами.

Номінальний –це розрахунок ВВП за поточними ринковими цінами

Реальний- це обсяг товарів і послуг розрахованих за базовими цінами

Дефлятор ВВП=ВВП ном.:ВВП реал. ЧНП=ВНП-А; НД=ЧНП- Tn; НД= W+ P+R+i

ОД=НД- податки по прибутку корпорації-прибутки нерозподілені корпорації +трансфертні платежі

Трансферти - це економ. операції через які одні інституційні одиниці безплатно і безвозвратно передають іншим товари, активи та права власності. Трансферти грошової форми: пенсії, степендії, субсидії.Натуральні трансферти: надання послуг, допомоги, буплатний проїзд.

Трансфертні поділяють на поточні та капітальні. Поточні - це поточні податки, соц. Виплати, відрахування на соц. страхування, страхове відшкодування. Капітальні - це витрати на безоплатній та безворотній основі на капітальні вкладення і капітальний ремонт на запобігання та ліквідацію надзвичайних ситуацій.

121.

Система нац. рахунків

Система нац. рахунків введена ООН у 1993 р.

Система нац. рахунків – це узгоджена система збору, опису та зв’язків основних потоків статистичної інформації відображених у макроекономічних показниках, що характеризують найважливіші результати і пропорції економічного розвитку.

Класифікація видів економічної діяльності в системі нац. рахунків:

• Виробництво товарів для власного споживання, продажу.

• Виробництво послуг фінансового характеру для реалізації. Послуги поділяються на фінансові та не фінансові.

• Діяльність органів державного управління, що надають ринкові послуги.

• Діяльність некомерційних організацій, які обслуговують д/г.

• Діяльність найманої домашньої прислуги.

• Житлові послуги, які надаються домовласниками будинків і квартир для власного споживання.

До системи нац. рахунків невимогається:

1. зростання вартості активів зумовлених інфляційними чинниками.

2. невимогаються результати природного приросту рослин і тварин, якщо цей приріст здійснюється без участі людини.

Система нац. рахунків ґрунтується на концепції первісних доходів (підприємницькі здібності, капітал, праця, земля).

Отримувач доходів	Форма
Підприємництва	прибуток
Власники землі	орендну і рентну
Наймані працівники д/г	зарплату
Органи державного управління	податки на виробництво, імпорт.

У системі нац. рахунків здійснюється поділ на потоки і запаси.

Потоки – це показники, які дають кількісну характеристику виробництва, закупівель, виплат, тощо.

Запаси – це показники, які характеризують наявність ресурсів на ту чи іншу дату.

Зкпер = З поч. + Н – Вилуч.

З_кпер – запаси на кінець періоду;

Н – надходження.

У системі нац. рахунків здійснюється розмежування на:

Кінцева продукція – це продукція, яка використовується для кінцевого особистого споживання інвестицій чи експорту.

Проміжна – це продукція, яка використовується для виробничого споживання.

Також здійснюється розмежування платежів на податки і виробництво.

Податки на продукти, встановлені пропорційно вартості або обсягу виробленої і реалізованої продукції.

Податки на виробництво встановл. пропорційно факторам виробництва (податки на землю, нерухомість, основний капітал).

122.

Сукупний попит та сукупна пропозиція

Сукупний попит АD - це величина обсягу продукції,яку готові купити макроекономічні субєкти за кажного рівня цін.

АD=C+I+G+E_X

Інвестеційний попит поділяється на відновлення зношення капіталу(амортизація) або купівля абсолютно нового капіталу(інвестиції).

Чинники, які визначають можливий попит д/г:

1)дохід від участі у виробнцтві

2)податки та транспортні платежі

3)величина майна

4)доход від майна

5)ступінь деференціації населення за доходом

6)чисельність населення

7)гранична та середня схильність до споживання та заощадження

Y=C+S; c=C:y- середня схильність споживача.

c`=∆C: ∆Y - приріст витрат на споживача у загальному прирості доходу д/г.

С=С_°+С`*Y - функція споживання д/г.

Попит за кордон:

-співвідношення цін на вітчизняні та закордонні товари;

-обмінний курс нац.валют або реальні умови обміну

Θ=P:(e*P^z) Θ-реальні умови обміну

Р-рівень цін на вітчизняні товари

P^z-рівень цін на закордонні товари

е-обмінний курс

Зростання Θ показує, що умови поліпшуються, але за кордоном, це подоржчення, а одже і скорочення попиту.

Р

АD кожна точка показує скільки будуть купувати за пеного рівня цін

Q

На сукупний попит впливають цінові чинники:

1)зміна процентної ставки

2)ефект багатства(при високому рівні цін реальна вартість накопичених фінансових активів зменшується, а одже зменшуватимиться обсяг та структура імпорту)

Нецінові чинники:

1)зміни о споживчих витратах(добробут споживача, очікування споживача, його заборгованість,податки)

2)зміни в інвестеційних витратах(зміна процентної ставки, очікувані прибутки від інвестицій, податки з підприємств та супсидій, технологія, надлишкові потужності)

3)зміни у витратах на чистий експорт(нац.дохід у закордонних країнах, обмінні курси, зміни у держ.витратах)

Сукупна пропозиція - це обсяг товарів та послуг, які фірми готові вироб. та продавати протягом року за кожного рівня цін при інших рівних умовах.

PD_{1 D2}

Q

Крива пропозиції показує нац.обсяг виробництва товарів і послуг за кожного можливого рівня ціни при інших рівних умовах.

Цінові фактори, які впливають на пропозицію: зміна процентної ставки, зміна загального рівня цін. Нецінові: зміна цін на ресурси (наявність власних ресурсів), зміна цін на імпортовані ресурси, співвідношення цін на нац.та заруб.ресурси, зміна економічно-правових норм(податки і сібсидії, державне регулювання), зміни у рівні технології та продуктивності праці.

Рівновага: якщо сукупний попит змінюється в межах горизонтального відрізку, то зростання попиту приведе до збільшення обсягу нац.виробництва при сталих цінах. Зростання попиту при межах вихідного відрізка призведе до обсягу нац.вироб. Якщо сукупний попит зростає в межах вертикального відрізку, то це призведе до інфляційного підвищення цін, зростання номінального обсягу ВВП при незмінності ВВП.

123.

Бюджетний дефіцит

За станом розрізняють державний бюджет:

— нормальний (збалансований), коли надходження і ви-даткибіоджету врі-вноважені;

--профіцитний, кташ даходи перевищують видатки.

--дефіцитний, коли видатки перевищують доходи;

Причини бюджетного дефіциту:

— спад виробництва внаслідок циклічних коливань, якиіі призводить до зниження рівня доходів (а відтак і податків), щo надходять до державного бюджету;

— збільпіення державних витрат на розвиток військово-промислового комплексу (ВПК), реалізацію соціальних програм, фінансування збиткових підприємств тощо;

— значний сектор "тіньової економіки", що уникає сплати податків;

— зростання витрат на утримання управлінського апарату;

— непомірні втрати, приписки, розкрадання державних ре­сурсів тощо.

Заходи щодо обмеження бюджет,ного дефіцит.у:

— перехід від фінансування до кредитування;

— ліквідація дотацій збитковим підприємствам;

— зменшення видатків на фінансування ВПК, соціальних програм, державне управління;

— зміна системи оподаткування.

Дефіцитний бюджет,, зазвичай, має місце у період спаду обсягів національного виробництва, коли податкові надходжен­ня зменшуються, а потреба у видатках зростає.

124.

Державний борг

Нагромаджена сума позичених урядом коштів для фінансування дефіцитну державного бюджету утворює дер­жавний борг.

Державний борг існує у двох формах:

— внутрішнього боргу перед юридичними та фізичними

особами країни;

— зовнішнього боргу перед іноземними країнами (міжна­родними фінансовими організаціями, урядами іноземних країн та іноземними приватними особами й організаціями).

Існує безпосередній зв'язок між бюджетним дефіцитом і дер­жавним боргом:

з одного боку, державний борг є різницею між нагрома­дженою сумою всіх позитивних сальдо бюджетів і сумою всіх від'ємних сальдо (дефіцитів), отже, бюджетний дефіцит формує державний борг; з другого боку, зростання боргу потребує додаткових витрат бюджету на його обслуговування, що зумовлює зростання бю­джетного дефіциту.

Вплив державного боргу на економіку:

— позитивний — у фазі економічного спаду використання державних запозичень стимулює споживчий попит, збільшує рівень зайнятості населення, сприяє зростанню рівня доходів у суспільстві, стимулює економічне зростання;

— негативний — витіснення приватного капіталу, що обме­жує економічне зростання, спричиняє до перерозподілу доходів на користь власників державних облігацій, зменшення обсягу споживчого попиту, збільшення податків для обслуговування державного боргу, перекладання відповідальності за погапіен-ия боргових зобов'язань на майбутні покоління тощо.

Не всяке зростання боргу держави перетворюється на "бор­говий тягар". Для оцінки безпеки подальшого зростання держав­ного боргу важливе значення має порівняння приросту обсягу

реального ВВП та реальної ставки відсотка на обслуговуванії я боргу.

Якщо реальна ставка відсотка за борг перевищує темп приросі реального ВВП, то державним боргом неможливо управляти, зростає співідношення тобто борговий тягар посилюється. ВВП

Якщо відсоткова ставка (R_r) і приріст ВВП урівноважені (R _r= ∆ВВП), то весь приріст ВВП використовується для виплати процентів на обслуговування боргу, що теж є небезпечним.

Якщо ж R _r < ∆ВВП, то таке зростання боргу не створює не безпеки і є бажаним для суспільства.

Держава, що вдається до запозичень, мусить управляти дер­жавним боргом.

Управління державним боргом — це система заходів дер­жави, пов'язана з:

— вивченням кон'юнктури на ринку позичкового капіталу;

— випуском та розміщенням нових боргових зобов'язань;

— погапіенням нових боргових зобов'язань;

— виплатою відсотків на позики;

— зміною строків позик;

— зміною відсоткових ставок на позики (конверсія);

— анулюванням боргу (у випадку фінансової неспроможності держави).

Держава може рефінансувати свій борг, тобто випустити нові боргові зобов'язання для розрахунку за старі борги.

125.

Податки

Головним джерелом доходів держави є податки. Податки — обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня платниками податків у порядку та на умовах, визначених законодавством.

Функції податків

Фіскальна— централізація частини ВВП у бюджеті на загаль­носуспільні по­треби

Розподільча— перерозподіл вар­тості ВВП між державою, юридич­ними та фізичними особами

Регулююча— вплив податків на різні аспекти діяльності їхніх платників

Класифікація податків

Залежно від рівня державних структур:— загальнодержавні (встановлюються державними органа­ми влади вищого рівня);

— місцеві (встановлюються місцевими органами влади та

управління).

За об'єктом оподаткування:

— податки на доходи фізичних і юридичних осіб (заробітну плату, прибуток, ренту тощо);

— податки на майно (сплачуються постійно впродовж усьо­го часу перебування майна у власності);

— податки на споживання (сплачуються при використанні

доходів).

За методом стягнення:

— розкладні — спочатку встановлюється обсяг податкових надходжень, необхідних для потреб держави, а потім цю суму розкладають на окремі частини за територіями і, нарешті, між окремими платниками;

— окладні — встановлюються спочатку податкові ставки, а далі — розмір податку для кожного платника.

Визначальним критерієм класифікації податків є форма оподаткування.

За цією ознакою розрізняють такі податки:

Прямі — вилучаються безпосередньо у власників майна, отримувачів доходу.

Непрямі (опосередковані) — вилучаються у сфері реалізації або споживання товарів та послуг, тобто перекладаються на спо-живача і не залежать від рівня доходу.

Прямі податки, у свою чергу, набувають двох форм:

— реальні (земельний податок, домовий, на гропіовий капі­тал і т. ін.);

— особисті — встановлюються для конкретного платника особисто (прибутковий податок з громадян, податок на прибу­ток корпорацій, на спадщину, на дарування, на приріст капіта­лу, на майно і т. ін.).

Непрямі податки поділяють на три групи: фіскальні моно­полії, акцизи і мито.

Фіскальні монополії — це встановлені державою ціни на това­ри та послуги, які забезпечують їй певні грошові надходження, тоб­то є своєрідним джерелом доходів держави від реалізації монополі­зованих товарів. Монополія держави може бути повна і часткова.

Повна монополія виявляється у виключному праві держави на виробництво і реалізацію певних товарів за встановленою нею ціною. Об'єктом повної монополії зазвичай є такі товари масового споживання, як сіль, сірники, горілчані та тютюнові вироби тощо.

Часткову монополію держава реалізує через монополізацію нею або тільки ціноутворення, або виробництва і ціноутворен­ня, або ціноутворення і реалізації.

Акцизи — це непрямі податки у вигляді надбавки до ринко­вої ціни, яка (надбавка) належить державі. У перекладі з ла­тинської мови ассійо ("акциз") означає "відрізати", "відсікати".

Акцизи існують у таких формах:

— фіксовані — встановлені на одиницю товару в грошовому вираженні;

— пропорційні — як відсоток до обсягу реалізації;

— специфічні — на окремі види товарів (вироби із золота і срібла, автомобілі, тютюнові вироби);

— універсальні — встановлені на весь обсяг реалізації (пода­ток з продажу, податок з обороту, податок на додану вартість).

Податок на додану вартість (ПДВ), податок на прибуток та прибутковий податок з громадян — найпоширеніші види по­датків у світовій практиці оподаткування.

Мито — встановлюється за ввезення та вивезення товарів через кордон або за транспортування іноземних товарів на тери­торії певної країни транзитом.

Розрізняють такі форми мита.

За походженням — експортне й імпортне.

За метою:

— фіскальне — має бюджетне призначення;

— протекціоністське — для захисту вітчизняного ринку від конкуренції з боку іноземних товарів та послуг;

— антидемпінгове — встановлюється на багатосторонній основі з метою розвитку світової торгівлі. Воно невелике за роз­міром і є перехідною ланкою до безмитної торгівлі;

— статистичне — для обліку експортно-імпортних опе­рацій в умовах вільної зовніпіньої торгівлі (не має бюджетного призначення);

— компенсаційне — встановлюється за угодою торговельних сторін з метою уникнення цінової конкуренції між ними.

За ставками:

— специфічне — встановлене на одиницю товару;

— адвалорне — як відсоток від вартості товару та послуг;

— змішане — яке передбачає чинність адвалорного і специ­фічного мита.

У співвідношенні прямих та непрямих податків частка пря­мих податків у структурі податкових надходжень до державно­го бюджету тим більша, чим багатша держава. Це не означає другорядності непрямих податків. Останні мають багато як пе­реваг, так і недоліків.

Переваги непрямих податків:

— півидке надходження до бюджету, оскільки оподаткову­ються реалізація та споживання;

— рівномірність вилучення у територіальному аспекті;

— мотиваційна роль у створенні державою умов для вироб­ництва і реалізації як передумови стабільності податкових над— обмеження споживання одних груп товарів та послуг і розширення інших завдяки диференціації податкових ставок державою.

Недоліки непрямих податків:

— неадекватність податків розміру доходів платників;

— непомірна обтяжливість для малозабезпечених верств на­селення.

В Україні переважають непрямі податки. Це пояснюється:

— низьким рівнем доходів переважної більшості юридичних та фізичних осіб;

— значною часткою "тіньового" сектору економіки;

— великою кількістю збиткових підприємств;

— низьким рівнем податкової культури. Зв'язок між розміром податкової ставки та обсягами подат­кових надходжень до бюджету дослідив американський еко­номіст А. Лаффер.

Податкові находження

оподаткування

Ця крива виявляє таку ставку оподаткування, за якої подат­кові надходження досягають максимального обсягу (N). При подальпіому зростанні податкової ставки нівелюються стимули до підприємництва та праці, знижується податкова база та по­даткові надходження до бюджету. При податковій ставці 100 % держава не отримуватиме доходу, оскільки охочих працювати безоплатно немає.

126.

Вплив держави на економіку

Уряд здійснює вплив на економіку за допомогою економіч­ної політики держави.

Економічна політика — це система економічних цілей та засобів (інструментів), які забезпечують вирішення стратегічних (довгострокових) і тактичних завдань розвитку економічної системи країни, втілених у держав­них (урядових) програмах.

Основні завдання, що постають перед урядами держав.

1. Розробка законів, норм і правил володіння власністю та функціонування ринків.

2. Здійснення державних (урядових) закупівель економі­чних благ з метою забезпечення ними підприємницького та до-могосподарського секторів, а також виробництво державним сектором суспільних благ з подальшим їх продажем чи пере-діічею в частково оплачуване чи безоплатне користування (спо­живання).

3. Здійснення трансфертних виплат: на соціальне стра­хування, на випадок безробіття, виплати субсидій, субвенцій, допомог.

4. Справляння податків. Сума затрат на державні закупівлі речових товарів і послуг та виплату трансфертів становить за­трати держави.

5. Прямий вплив уряду на розподіл ресурсів. Уряд знач­ною мірою може впливати на структуру виробництва, маніпу-люючи податками і затратами, рекомендуючи "що" виробляти.

Шляхом регламентування норм права уряд впливає на те, "як" виробляти. За допомогою податків і трансфертних виплат уряд впливає на виріпіення проблеми "для кого" виробляти