1.

Предмет економічної теорії, еволюція його визначення

Еволюція визначення предмета економічної теорії:

• Давньогрецькі та давньоримські мислителі. Меркантилісти, фізіократи, класична політична економія. Марксисти.

1. Вчення про закони домашнього господарства, домоводства;

2. Наука про створення, примноження та розподіл багатства нації;

3. Наука про виробничі відносини і закони, що управляють виробництвом, розподілом, обміном та споживанням благ на різних етапах розвитку людського суспільства.

   • Сучасні західні економісти (А.Маршалл, П.Самуельсон, Е. Долан, Дж. Робінзон, К.Р. Макконнелл, С.Л. Брю) визначають економічну теорію як науку про:

1. сферу індивідуальних і суспільних дій людей, що найтіснішим чином пов’язана зі створенням і використанням матеріальних основ добробуту;

2. дій людей у процесі вибору обмежених ресурсів для виробництва різних товарів;

3. діяльність людей за умов рідкісності ресурсів;

4. вивчення поведінки людей як зв'язку між метою та обмеженістю засобів, що можуть мати альтернативні шляхи застосування;

5. ефективне використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального задоволення потреб людини.

Навіть при такому розмаїтті визначень предмета ек.т., жодне з них не є повним вичерпним розкриттям сутності досліджуваного об’єкта.

Ек.т. – динамічна наука, яка постійно збагачується новими знаннями, предмет її дослідження розширюється й уточнюється. Розвиток ек.т. відбувається на основі поєднання процесу плюралізації зі зростаючою тенденцією до інтеграції її різноманітних напрямків і шкіл.

Отже, ек.т. – сусп. наука, яка вивчає закони розвитку ек.с-м, діяльність ек. суб’єктів, спрямовану на ефективне господарювання в умовах обмежених ресурсів, з метою задоволення своїх безмежних потреб.

Ек.т. включає такі розділи:

• основи ек.т.(політекономія) – фундаментальна, методологічна частина ек.н, яка розкриває сутність ек. категорій, законів та закономірностей функціонування і розвитку ек.с-м у різні історичні епохи;

• мікроекономіка вивчає ек.процеси і поведінку ек. суб’єктів первинної ланки: домогосподарства, підприємства, фірми. Вона аналізує ціни окремих товарів, витрати на їхнє вир-во, прибуток, з/п, попит і пропозицію на товари.

• макроекономіка вивчає закономірності функціонування господарства в цілому, тобто на рівні нац. ек-ки. Об’єктом її дослідження є валовий нац. продукт, нац. дохід, нац. багатство, рівень життя населення, проблеми безробіття, інфляція та її причини, грош. обіг та рух процента, податкова політика, кредитно-банківська

с-ма;

• мезоекономіка вивч. Окремі галузі і підсистеми нац. ек-ки (агропром. Комплекс, військ-пром комплекс, територіально-ек. комплекси, вільні ек.зони)

• мегаекономіка вивч. Закономірності функціонування і розвитку світової ек-ки в цілому, тобто на глобально-планетарному рівні.

2.

Зародження та основні етапи розвитку ек.т.

Термін „економіка” ввів Аристотель у ІІІ ст. до.н.е. (гр.- мистецтво ведення домашнього господарства). Мислителі стародавнього світу робили спроби з’ясувати внутр. підвалини ек.розв. та формували окремі елементи ек.знань. Ек. думка Стародавнього світу та Середньовіччя: багатство ототожнювалось з натур. формою продуктів, засуджувалось лихварство і підтримувався існуючий на той час феодальний тип господарства.

Ек.н. як с-ма знань про сутність ек.процесів та явищ почала складатися лише в XVI-XVII ст.,коли ринкове господарство почало набувати заг. х-ру. Основні етапи розв. ек.н:

• Меркантилізм ( А.Монкретьєн, Т. Манн, Д.Юм): основне джерело багатства – сфера обігу торгівлі; багатство ототожнювалося з накопиченням металевих грошей (золотих і срібних). Вир-во розглядали як передумову для створ. багатства. Вважали: баланс у торгівлі повинен бути системним, тобто треба менше купувати і більше продавати.

• Фізіократи (Ф.Кене, А. Тюрбо, В.Мірабо, Д.Нюре) – виник у Франції в сер XIXст., як реакція на меркантилізм. Джерелом багатства вважали тільки працю у с/г вир-ві. Вважали, що промисловість, транспорт і торгівля – непродуктивні галузі господарства.

• Класична політична економія (У.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо) виникла з розвитком капіталізму: зосередження уваги на аналізі ек. явищ і закономірностей розв. всіх сфер сусп. вир-ва, прагнення розкрити ек. природу багатства, капіталу, доходів, обігу механізму конкуренції. Відстоювання ідеї лібералізму, невтручання держави в ек-ку. Започаткували трудову теорію вартості.

• Марксизм, або політична економія праці (К. Маркс, Ф. Енгельс): дослідження с-ми законів капіталістичного сусп-ва з позицій робітничого класу. Подовжували дослідження трудової теорії вартості, зробили аналіз розвитку форм вартості, запропонували свої концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці, відтворення, ек. криз, земельної ренти. Заперечували приватну власність і ринок, виступали за посилення і зростання зубожіння трудящих, сусп. власність, стверджували неминучість краху капіталізму.

• Маржиналізм (К.Менгер, Ф.Візер, У.Джевонс,Л.Вальрас) – теорія, яка пояснює ек. процеси і явища, виходячи з універсальної концепції використання граничних, крайніх величин, які х-ють зміну одних явищ у зв’язку зі зміною інших. Дослідження маржиналістів ґрунтуються на таких категоріях, як „гранична корисність”, „гранична продуктивність”, „граничні витрати”. Маржиналізм викор. Кількісний аналіз, ек-математичні методи і моделі.

Сучасні напрямки ек.теорії:

1. Неокласицизм(засновники- А.Маршалл,А.Пігу;послідовники-Л.Мізес, Ф.Хайєк, М.Фрідмен, А.Лаффер, Дж.Гілдер) - заперечує необхідність втручання держави в ек-ку, розглядає ринок як само регульовану ек. с-му, здатну самостійно встановлювати необхідну рівновагу між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Він охоплює багато різних концепцій і шкіл: монетаризм, теорію економіки пропозиції, теорію раціональних очікувань та ін.

2. Кейнсіанство (засновник-Дж.Кейнс; послідовники-Дж.Робінсон, П.Сраффа, А.Хансен). Виникло в 30-х рр. ХХ ст.. як відповідь на потреби подолання Великої депресії. Це теорія, яка обґрунтовує об’єктивну необхідність активного втручання держави в регулювання ринк. ек-ки шляхом стимулювання сукупного попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної політики.

3. Інституціоналізм або інституціонально-соціологічний напрям(Т.Веблен, Дж. Коммонс, У.Мітчелл) розглядає ек-ку, як с-му, в якій відносини між господарюючими суб’єктами складаються під впливом ек-них, пол-них , правових, соціологічних і соц-психологічних фкторів. об’єкти вивч. – „інститути”, держава, корпорації, профспілки, правові, морально-етичні норми, звичаї.

4. Неокласичний синтез (Д.Хікс, П.Самуельсон)- обґрунтовує принцип поєднання ринкового і держ.регулювання ек.процесів, наголошує на необхідності руху до змішаної ек-ки.

3.

Методи пізнання економічних процесів і явищ

Метод ек.т. – сукупність прийомів, засобів і принципів,за доп. Яких досліджуються категорії і закони функціонування та розвитку ек.с-м.

1. Загальнонаукові:

   • Діалектичний – базується на викор. Законів і принципів філософії, обґрунтованих нім. філософом Георгом Гегелем, сутність яких полягає у пізнанні ек. явищ і процесів у їхньому взаємозв’язку та взаємозалежності, у безперервному розвитку, у розумінні того, що накопичення кількісних змін зумовлює зміни якісного стану, що джерелом розвитку є єдність і боротьби протилежностей.

   • Наукова абстракція полягає у поглибленому пізнанні реальних ек. процесів шляхом виокремлення основних, найсуттєвіших сталих сторін певного явища очищених від всього випадкового, неістотного. Результат застосування: формування понять, ек. категорій, виявлення і формув. законів.

   • Аналіз і синтез: при аналізі об’єкт дослідження розкладається на складові частини, кожна з яких вивчається окремо; при синтезі відбувається об’єднання різних елементів, сторін об’єкта в єдине ціле з урахуванням взаємозв’язків між ними.

   • Індукція і дедукція. Індукція – це метод пізнання від окремого до загального, від знання нижчого ступеня до знання вищого ступеня. Дедукція – метод пізнання від загального до одиничного. Метод індукції і дедукції забезпечує діалектичний зв’язок між ними.

   • Метод поєднання логічного і історичного підходів: історичний метод вивчає процеси у тій історичній послідовності, в якій вони виникали, розвивалися і змінювалися один за одним у житті. Логічний метод досліджує ек. процеси в їхній логічній послідовності, прямуючи від простого до складного, звільняючись при цьому від історичних випадковостей, зиґзаґів і подробиць, не властивих цьому процесові

   • Ек. моделювання-формалізований опис і кількісний вираз ек. процесів і явищ (за доп. матем. і економетрики), структура якого абстрактно відтворює реальну картину ек. життя. Розрізняють макро- і мікроекономічні;абстрактно-теоретичні і конкретно-ек-чні; статичні і динамічні;графічні;математичні;комп’ютерні.

   • Ек.експеримент – штучне відтворення ек. процесів і явищ з метою вивчення їх оптимально сприятливих умов та подальшого практичного впровадження. Ек експеримент дає змогу 7на практиці перевірити обґрунтованість наукових гіпотез і рекомендацій, щоб попередити помилки і провали в ек. політиці держави.

   • Аналогія – перенесення властивостей одного явища на інше. Заздалегідь мають бути визначені й інші схожі ознаки, які дають можливість застосовувати аналогію, встановлювати необхідні зв’язки і відхилення між ознаками явищ, що існують у реальній дійсності.

   • Метод порівнять викор. для визначення схожості та відмінності господарських явищ. Необхідність порівняння як загальнонаукового методу зумовлюється тим, що в ек. житті ніщо не може бути оцінено само по собі. Способи порівнянь: порівняння ознак, властивостей, статистичних величин, ек. категорій, дій ек .законів у різних умовах.

   • Структурно-функціональний: передбачає розгляд будь-якого ек. явища як системного з обов’язковим аналізом ф-цій елементів, взаємодіють, вивчає системні ознаки, що зберігаються за об’єктом дослідження незалежно від х-ру їхньої трансформації.

2.Специфічні:

• Соц-ек. експеримент

• Статистичний – статистичні матеріали групують за математичними проблемами.

4.

Функції політичної економії. Політична економія та обгрунтування економічної політики. Політекономія вивчає відносини між людьми в вирішальній сфері їх життєдіяльності: у виробничо-господарській економічній діяльності. Значення політекономії в житті суспільства може бути охарактеризоване її функціями.

Політекономія як одна з галузей наукового знання, виконує:

1)пізнавальну функцію. Нею політекономія забезпечує накопичення наукових знань в галузі виробничо-господарської діяльності людей, а в цілому – нарощування інтелектуального потенціалу суспільства, розширює науковий кругозір людей, озброює їх знаннями об’єктивних законів економічного розвитку суспільства, силою наукового передбачення.

2) методологічну. Політекономія вивчає виробничо-господарські відносини людей в глибинній їх сутності. Це фундаментальна наука, є методологічною основою всіх економічних наук. Це свого роду економічна філософія.

3) практичну. політекономія – теоретична основа економічної політики держави, підприємств, фірм. На основі її законів та теоретичних висновків органи держуправління, фірми визначають свої програмні цілі, економічну стратегію і практику. Політекономія сприяє нарощуванню економічного потенціалу.

4) ідеологічну. Політекономія формує погляди, суспільні ідеї, суспільну свідомість. Є вихідною основою формування економічного і політичного мислення.

5.

Економічні категорії та закони, їх класифікація

Виробничо-господарській діяльності властиві об’єктивні економічні закони. Економічні закони - внутрішні, істотні, стійкі причинно-наслідкові зв’язки і залежності економічних відносин людей. Об’єктивний характер економічних законів обумовлений такими обставинами: 1)виробництво життєвих благ здійснюється на основі і з використанням предметів, законів, сил природи існуючих незалежно від волі і свідомості людей; 2)матеріальною основою життєдіяльності людей є їх безперервний обмін речовин з природою; вони не можуть припинити споживання, як найважливіший компонент цього обміну, а тому не можуть на свій розсуд припинити виробництво, не можуть вільно маніпулювати обсягами і видами виробництва.

Економічні закони виступають як пануюча тенденція соціально-економічного розвитку суспільства. Вони проявляються не в кожному окремому явищі або процесі, а у всій їх сукупності на досить довгих відрізках часу; вони визначають спільну логіку економічного розвитку. Люди не безсильні перед цими економічними законами, не лишені своїх інтересів і активної ініціативності в їх реалізації. Закони незалежні від волі і свідомості людей, але не від їх діяльності. Це закони виробничо-господарської діяльності людей, суспільних дій, і вони мають місце лише в людському суспільстві. закони та здійснюючи свою виробничо-господарську діяльність в їх руслі, люди добиваються високих результатів в своїй діяльності. Економічні категорії. Будь-яка галузь наукових знань здійснює типізацію, класифікацію великої кількості досліджуваних явищ. Результатом цих узагальнень в економічній науці є економічні категорії. Економічна категорія – наукове зібрання понять, яке абстрактно характеризує сутність багатьох однорідних, аналогічних економічних явищ. Інструмент наукового пізнання виробничо-господарських явищ і процесів; абстракція, що відображає в науковій свідомості дійсні економічні відносини. Економічні категорії істинні, оскільки існують ті відносини, відображенням яких є. Категорія – наукове поняття, яке характеризує окремі сторони ек. явища (ціна, прибуток, зарплата). Економічні закони виявляють суттєві, стійкі і необхідні причини, наслідкові зв’язки і взаємозалежність даного економічного процесу. Закон – суть економічних явищ.

Економічна теорія вивчає закони, які виражають причинно-наслідкові взаємозв’язки і взаємозалежності. що виникають у сферах виробництва, розподілу, обміну та спож-ня.

Ек. закон – це стійкий, істотний, причинно-наслідковий зв'язок і взаємозалежність явищ і процесів ек. життя. Ек. закони розкривають взаємозв'язок, внутрішню залежність кількох або багатьох однопорядкових явищ. Крім того, в законах фіксується динаміка, процеси руху й розвитку ек. життя.

Ек. закони хар-ся такими особливостями: вони мають сутнісний х-р; виявляються через прак­тичну діяльність людей. Тому ек. закони діють не так безумовно, як закони природи; вони проявляються як основні пануючі тен­денції ек. розвитку сусп-тва.

Форми вияву ек. закону — це рез-т дії його причинно-наслідкового зв'язку. Це те, що можна спостерігати на поверхні розвитку ек. явищ. Зміст ек. закону містить його кількісне вираження, або, інакше кажучи, математичну модель закону.

Ек. закони математично виявляються у різних формулах функціональної залежності. Визначення кількісного вираження ек. закону має дуже важливе значення Воно дає можл-ть наочно побачити, як розвиваються ек. процеси; своєчасно виявити недоліки і вжити відповідних заходів щодо усунення їх.

Типи: осн., загальний, особливий.

Пізнання ек. законів дає змогу визначити основні тенденції ек. розвитку сусп-тва, передбачити його перспективу. Є два шляхи пізнання ек. законів: через виявлення нових законів і через поглиблення розкриття змісту, механізму дії та взаємодії законів. Пізнання ек. законів сприяє правильному їх використанню в господарській д-сті.

Механізм використання ек. законів містить комп­лекс заходів, спрямованих на подолання ек. суперечностей, розробку форм, принципів і методів використання ек. за­конів з метою ефективного ведення господарства Цей механізм охоплює дії державних органів, які розробляють на основі ек. законів правила господарювання, д-сті різних ринкових стр-р (бірж тощо), підприємців, фірм як основних ланок господарства

Розрізняють три рівні використання ек. законів: економіко-теоретичний (вчити всіх), безпосередньо управлінський (дії держави) і практичний (дії п-ств).

6.

Ек.потреби, їх суть та види. Закон зростання потреб

Потреба – це нужда в чому-небудь, об’єктивно-необхідному для підтримки життєдіяльності і розвитку людини, колективу, нації, сусп-ва в цілому; внутр. збудник активності.

Ек.потреби – це потреби в ек. благах.

Класифікація:

1. За х-ром виникнення:

• Первинні-пов’язані із самим існуванням людини: їжа, одяг, безпека, житло;

• Вторинні, виникнення та зміна яких зумовлені розв. цивілізації.

2. За засобами задоволення:

• Матеріальні(потреби в матер.благах)

• Нематеріальні(духовні потреби)

3. За нагальністю задоволення:

• Першочергові( предмети першої необхідності)

• Другорядні(предмети розкоші)

4. За можливостями задоволення:

• Насичені, вгамовані(мають чітку мету і можливість повного задоволення)

• Ненасичені, невгамовні(не можуть бути задоволені повністю, не мають меж насичення)

5. За участю у відтворювальному процесі:

• Виробничі(потреби у засобах вир-ва)

• Невиробничі(потреби у споживчих благах)

6. За суб’єктами вияву:

• Особисті( виникають і розвиваються у процесі життєдіяльності індивіда)

• Колективні, групові(потреби груп людей, групові)

• Суспільні(потреби функціонування та розвитку сусп-ва в цілому)

7. а кількісною визначеністю та мірою реалізації:

• Абсолютні(перспективні потреби, які мають абстрактний х-р і є орієнтиром ек. розвитку)

• Дійсні(формуються залежно від досягнутого рівня вир-ва і є сусп-ною нормою для певного періоду)

• Платоспроможні(визначаються платоспроможним попитом)

• Фактичні(задовольняються наявними товарами та послугами)

Всезагальний ек.закон зростання потреб відбиває внутрішньо необхідні, суттєві й сталі зв’язки між вир-цтвом та споживанням, потребами та існуючими можливостями їхнього задоволення.

Відповідно до цього закону безперервний розвиток потреб є рушійною силою ек. та духовного прогресу людства, що, у свою чергу, стимулює появу дедалі нових і нових потреб.

7.

Благо. Корисність благ. Закон спадної граничної корисності

Засоби задоволення людських потреб наз. Благами.

Розрізняють такі блага:

1.неуречевлені(сонячне світло, здоров’я, спілкування, земля) й уречевлені(дари природи, продукти праці, одяг, їжа, житло)

2.Неекономічні (необмежені, їхні обсяги перевищують певні людські потреби) та неекономічні(обмежені, обсяги яких менш за існуючи потреби).

Носіями ек. благ виступають найрізноманітніші товари та послуги.

В їхній сукупності розрізняють:

• Споживчі блага(товари та послуги призначені для вир-ва споживчих благ)

• Матеріальні блага(товари та послуги сфери матеріального вир-ва) і нематер.блага

(створюються у сфері нема тер. Вир-ва)

• Теперішні блага(перебувають у безпосередньому користуванні екон. Суб’єктів, зможуть скористатися у майбутньому)

Людина потребує не в цілому блага, а його певної кількості. Сутність корисності кожної нової одиниці блага залежить від уже певного запасу подібних одиниць. Потреба в нових одиницях блага зі збільшенням їх числа поступово насичується. Тому в міру збільшення споживання кожної нової одиниці блага ступінь насиченості збільшується, а корисність кожної наступної додаткової одиниці блага-зменшується. Остання одиниця товару, що споживається суб’єктом, має для нього найменшу корисність. Отже, цінність блага певного виду визначається корисністю граничного(останнього) екземпляру, що задовольняє найменшу потребу суб’єкта. Цей стійкий взаємозв’язок між вказаними ек. явищами отримав назву закон спадної граничної корисності.

Корисність—задоволення, яке приносить споживання блага.

8.

Ек.інтереси, їх суть і класифікація. Суперечності ек. інтересів та форми їх подолання.

Усвідомлення потреб і прагнення задовольнити їх зумовлюють мотивацію поведінки людини, спонукаючи її до певної цільової дії. У реальній дійсності потреби набувають конкретної форми інтересів.

Ек. інтереси – усвідомлене прагнення ек. суб’єктів задовольнити певні потреби, що є об’єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності.

Класифікація:

1. За ознакою суб’єктивності: (Особисті; Колективні; Суспільні.)

2. За важливістю: (Головні; Другорядні.)

3. За часовою ознакою: (Поточні; Перспективні.)

4. За об’єктом інтересів: (Майнові; Фінансові; Інтелектуальні.)

5. За ступенем усвідомлення: (Дійсні; Уявні.)

С-ма ек. інтересів завжди суперечлива. Суперечності ек. інтересів мають як об’єктивну так і суб’єктивну основу. Перша пов’язана з виявами суб’єктивізму та волюнтаризму. Друга заснована на відмінностях в ек. становищі різних суб’єктів. У реальному житті єдності інтересів досягають ч/з реалізацію кожного з них в процесі їхньої взаємодії та взаємо реалізації. Особистий інтерес найманого працівника не можна реалізувати якщо не буде реалізований інтерес підприємства, на якому він працює. Отже, мають бути реалізовані інтереси підприємця, споживачів, продукції, суспільства в цілому. Незважаючи на те, що кожний вид ек. ін-сів персоніфікованим, відокремленим, ґрунтується на певній потребі він органічно пов’язаний з колективним і сусп. ін-сом. Це створює підґрунтя для єдності визначальних інтересів і відбивається у меті вир-ва.

Обмеженість виробничих ресурсів. Крива виробничих можливостей.

На основі виробничих ресурсів обчислюється виробничий потенціал суспільства. Виробничий потенціал суспільства являє собою сукупність виробничих ресурсів, тобто факторів виробництва, з урахуван­ням їх обсягу, структури, технічного рівня та якості. Він харак­теризує максимально можливий обсяг виробництва продукції за умови повного використання робочої сили, підприємницького ресурсу, капіталу і землі.Нині особливе місце у виробничому по­тенціалі суспільства посідають природні ресурси — розвідані та освоєні природні багатства (с/г угіддя, корисні копалини, вода тощо).Економісти досліджують способи, за допо­могою яких продукти виробляються і споживаються, бо люди хочуть споживати значно більше, ніж економіка може виробити. Блага обмежені, тоді як потреби здаються безмежними. Фундаментальним принципом політичної економії є безперечна істина, яку називають законом обмеженості ресурсів. Цей закон стверджує, що блага є обмеженими, бо немає достатньо ресурсів, аби виробляти всі блага, що їх люди потребують для споживання. Якщо ресурси землі, робочої сили і капіталу обмежені, то це означає, що в усякій даний момент існує межа виробничих можливостей, виробничого потенціалу суспільства. У певний момент часу країна може виробляти лише певну кількість зерна, хліба, телевізорів, верстатів, палива. Якщо ми хочемо збільшити кількість одного продукту, то це можливо лише за рахунок змен­шення виробництва іншого продукту. Самуельсон називає цю обмеженість виробничого потенціалу країни межею виробничих можливостей. Межа виробничих можливостей відбиває максима­льні кількості продуктів і послуг, які можуть одночасно виробля­тися за даних ресурсів, якщо припустити, що всі ресурси повніс­тю використовуються. Еконо­міка виробляє два великих і протилежних за функціональним призначенням типи продуктів: споживчі блага (СБ) та інвести­ційні ресурси (ІР). Коли кіль­кість вироблених споживчих благ зростає, то випуск інвестиційних ресурсів падає. Щоб поглибити розуміння сутності виробничих можливостей, зобразимо графік. Довільно розмістимо дані з виробництва споживчих благ по горизонтальній осі, а інвестиційних ресурсів по вертикальній. Точки А, В, С, D, Е, F відповідають різним комбінаціям кількості споживчих благ та ін­вестиційних ресурсів. За допомогою нанесених точок ми виводимо криву — межу виробничих можливостей. Кожна точка на кривій виробничих можливостей яв­ляє собою якийсь максимальний обсяг виробництва двох типів продуктів. Ця крива фактично показує деяку межу. Усі комбінації інвестиційних ресурсів і спожив­чих благ на кривій показують максимальні їх кількості, які мо­жуть бути одержані лише в результаті найбільш ефективного ви­користання всіх наявних ресурсів. Точки, що знаходяться за ме­жами кривої, як, наприклад, точка W недосяжні за даної кількості ресурсів і за даної технології виробництва. З іншого боку, будь-яка точка всередині області, обмеженої кривою МВМ, наприклад точка U, указує, що якісь ресурси не використовуються або використовуються не кращим чином. Отже, графік межі виробничих можливостей ілюструє той факт, що національна економіка, повністю використовуючи наявний потен­ціал, у короткостроковому періоді не може збільшити виробниц­тво будь-якого блага, не зменшивши виробництво іншого блага. Отже, функціонування економіки на межі виробничих можливостей свідчить про її ефективність.

10.

Виробництво та його основні фактори.

Виробництво-це не лише процес створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людини. Це ще й відтворення самого життя людини, оскільки при цьому забезпечуються засоби їхнього фізичного існування, а також реалізація і розвиток їхніх здібностей.

Виробництво як процес суспільної праці складається з таких фаз: безпосереднього виробництва, розподілу, обміну, споживання. Процес виробництва-це взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, які перебувають у суперечливій єдності, але відносно автономні у своєму розвитку. Останній може бути як еволюційним, так і стрибкоподібним. Розподіл включає в себе: розподіл ресурсів, розподіл предметів споживання, розподіл доходів. Обмін – відносини, завдяки яким товари та послуги рухаються від виробників до споживачів. Споживання – використання створених благ, реалізація їх корисності. Буває виробниче і особисте. Виробництво поділяється:1) матеріальне (промисловість, будівництво, с/г), 2) сферу послуг: а) виробництво матеріальних послуг (транспорт, зв’язок), б) нематеріальні послуги (банківська і фінансова діяльність), 3) виробництво нематеріальних благ (мистецтво тощо). Виробництво поділяється на: первинне -грунтується на безпосередньому привласненні того, що дає природа (мисливство, рибальство), вторинне – грунтується на первинному, є похідною від нього: обробна промисловість, будівництво. Третинне – створення різноманітних послуг.

Земля як фактор виробництва має такий економічний зміст: 1. Є операційним базисом виробництва. 2. Є сховищем природних ресурсів.3. Є природною основою с/г (як предмет і засіб). 4. Є різною за родючістю. Капітал – це майно або засіб виробництва, що належить підприємцям або іншим власникам, і використовується в процесі створення товарів і послуг. Капітал існує в продуктивній формі, коли його власники одержавили доход від користування і володіння своїм майном. Праця – це інтелектуальна або фізична діяльність, направлена на виготовлення благ та надання послуг. Праця – це діюча робоча сила. Підприємницька діяльність передбачає використання ініціативи, новаторства і ризику в організації виробництва. Земля і капітал – матеріальні фактори виробництва. Підприємницька діяльність і праця – особливі фактори виробництва. Всі фактори є взаємозамінюючими, що зумовлено різними причинами, але головними є обмеженість ресурсів, ефективність їх використання. Висновок: фактори мають спільну рису: рідкісні або маються в обмеженій кількості.

11.

Ефективність суспільного виробництва, її економічні та соціальні показники.

Ефективність вир-ва - категорія, яка хар-є віддачу, результативність вир-ва. Вона свідчить не лише про приріст обсягів вир-ва, а й якою ціною, якими витратами ресурсів досягається цей приріст, тобто свідчить про якість ек. зростання. Формула(Результати /Витрати).Еф-ть вир-ва :1.Економічна еф-ть-це досягнення виробництвом найвищих результатів за найменших витрат живої та уречевленої праці або зниження сукупних витрат на одиницю продукціі.2.Соціальна еф-ть - це ступінь відповідності результатів вир-ва соціальним потребам сус-ва, інтересам окремої людини. Для визначення ефективного використання кожного фактора вир-ва окремо, застосовується сис-ма конкретних показників:

Продуктивність праці на мікрорівні визначається як відношення обсягу виробленої продукції до кіл-ті робітників, зайнятих у її вир-ві, або до кіл-ті відпрацьованих людиною годин за певний проміжок часу. Формула (Обсяг прод-ії/кіл-ть робітників)

Трудомісткість-це показник, який відображає кіл-ть затраченої живої праці на вир-во одиниці продукції. Ф-ла (Вар-ть затрат живої праці/вар-ть основних фондів)

Фондовіддача-це показник, який хар-є еф-ть використання засобів праці, тобто кіл-ть продукції, виробленої з одиниці основних виробничих фондів. Ф-ла (Вар-ть виробленої продукцїі/вар-ть основних фондів)

Фондомісткість-показує вар-ть витрат виробничих фондів на одиницю виробленої прод-ії

Ф-ла(Вар-ть основних фондів/вар-ть виробленої продукції)

Матеріаловіддача - хар-є еф-ть використаних предметів праці тобто показує, скільки вироблено продукції з одиниці витрачених матеріальних ресурсів(палива, сировини і т.д) Ф-ла(Вар-ть прод-ії/вар-ть матеріалів)

Матеріаломісткість-є зворотним показником матеріаловіддачі, який хар-є вар-ть витрат матеріальних ресурсів на одиницю виробленої продукції. Ф-ла(Вар-ть матеріала/вар-ть одиниці продукта)

Капіталомісткість - показник, близький до показника фондомісткості прод-ії. Він визначається як відношення обсягу капітальних вкладень до зумовленого ним приросту обсягу виробленої продукції.

Еколого ефективність. Е=Ео-(А+В+С)

Ео- загальноекономічний ефект господарюючого суб’єкта .

А- вар-ть природоохоронних заходів .

В- втрати від пошкодження природного середовища.

С- вар-ть природних ресурсів.

Рентабельним може вважатися лише те вир-во, у якого еколого економічний є додатною величиною.

12.

Місце і роль людини в економічній системі.

Як біологічна істота людина - унікальний продукт природи, мисляча істота, наділена сукупністю фізичних і розумових здібностей, здатністю взаємодіяти з природою і жити за її законами. Людина як соц. істота є частиною сус-ва, тобото має багатогранні стосунки з іншими людьми (екон., сімейні, нац., політ.), виконує і підкоряється юрид. законам, притримується певних прийнятих в суспільстві правил поведінки, норми. Людина - біосоц. істота – має можливість використовувати у своїй діяльності природні й екон. закони. Людина економічна-головний творчий суб’єкт ринковоі ек-ки,який володіє свободою вибору і приймає економічно раціональні та оптимальні рішення з урахуванням усіх наявних можливостей і умов, відповідно до своїх особистих інтересів, мети і пріоритетів. В економ. сис-мі людина виступає як виробник, як суб”єкт економічних відносин, як споживач, як носій кінцевої мети сус-го вир-ва. Людина в економ. сис-мі :виробник, споживач, суб’єкт економ. відносин, носій кінцевої мети вир-ва. Успіх вир-ва на всіх рівнях визначається насамперед людьми, зайнятими у виробничому процесі. Усі інші фактори вир-ва діють не самі по собі, їх приводить у рух людина. Людині, її праці належить центральне місце у вир-ві не тільки як найактивнішому факторові вир-ва-матеріально-речових, науково-дослідницьких і організаційно-управлінських. В історичному плані людина-виробник пройшла у своєму розвитку стадію індивідуального працівника і стадію сукупного працівника.

13.

Цивілізаційний та формаційний підходи до пізнання суспільного розвитку

Вчені-економісти минулого і сучасності по різному трактують сутність та особливості істор. Розвитку сусп-ва. Найбільшого поширення набули форм. Та цив. Підходи до розуміння процесу ек. розвитку людського сусп-ва.

Форм. підхід був розроблений К.Марксом і його послідовниками. Суть його полягає в тому, що продуктивні сили сусп-ва у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб вир-ва, а спосіб вир-ва у поєднанні з політичною набудовою сусп-ва - соц-ек.формацію. Основоположним ек. ядром кожного способу вир-ва, відповідно і формації, є панівна форма власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами вир-ва.

Форм. Підхід передбачає, що розвиток людського сусп-ва відбувається як послідовна зміна одного способу вир-ва іншим:

• Первіснообщинний

• Рабовласницький

• Феодальний

• Капіталістичний

• Комуністичний

Форм. Підхід виходить з того, що вирішальна роль у сусп. розвитку належить процесу вир-ва, та його головною рушійною силою є протиріччя між продуктивними силами й виробничими відносинами і загострення класової боротьби в суспільстві.

На потребу глибинного наукового пізнання закономірностей розвитку сусп-ва, ек. теорія сформульована окрім форм., цивілізаційний підхід.

Цивілізація—історично конкретний стан сусп-ва, який хар-ся досягнутим рівнем продуктивних сил, особливої форми вир-ва і відповідною духовною культурою людей.

В основу цив. підходу покладено такі принципи:

• Багато вимірності аналізу ек. сист.

• Природної еволюційної поступовості істор. процесу

• Відмови від класових, конфронтаційних оцінок змісту і цілей системи

• Пізнання системи в єдності її ек-их і соціокультурних елементів

Посилення ролі людського фактора у сусп. розвитку, визнання світової історії, як єдиного планетарного цілого

Найважливішою рисою цивілізації є її гуманістична спрямованість. Людина виступає не лише головним суб’єктом вир-ва та цивілізації в цілому але й в її безпосередньою метою, цільовою функцією.

14.

Зміст та структура економічних систем.

Система – органічно ціле утворення, що складається з ряду створюючих його частин, закономірно та міцно пов’язаних між собою причинно-наслідковими зв’язками та залежностями.

Економічна система – зв’язуюча ланка між природною та суспільною системами. При цьому вона різними своїми сторонами входить до складу і природи і суспільства. В сфері економіки функціонують ресурси, науково-технічні, організаційні досягнення, що формуються суспільною системою. Суспільна система формує потреби, якісні та кількісні характеристики продуктів. Під економічною системою розуміється особливим образом упорядкована система зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних благ і послуг. Структура економічної системи: 1.Продуктивні сили. 2. Виробничі відносини. 3. Господарський механізм. Продуктивні сили – матеріальна основа економічної системи. Включає 2 елементи: робочу силу і засоби виробництва. Робоча сила: 1. Особистий фактор виробництва. 2. Сукупність фіз. І духовних здібностей людей до праці. 3. Підприємницькі здібності людини. Засоби виробництва – речовий фактор суспільного виробництва: 1.Предмети праці: а) дані природою. Б)перероблені людською діяльністю (сировина). 2.Засоби праці: а) машини, устаткування, інструменти. Б) технологічні процеси і енергопостачання. В) інформація, інформаційне забезпечення. Виробничі відносини є об’єктивні і матеріальні, адже складаються незалежно від волі і свідомості людей і є суспільною формою проявц продуктивних сил. Вони поділяються на соціально-економічні і організаційно-економічні. Соц.-ек. – це зв’язки людини з людиною. Орг.-ек. – відносини, що характеризують організаційну форму розвитку продуктиних сил. Господарський механізм – частина економічної системи, що регулює економічну діяльність і забезпечує раціональне співвідношення між окремими підсистемами і елементами економічної системи. Кожна економічна система включає в себе: провідний тип власності на ресурси (приватний і державний), основні групи суб'’ктів суспільного виробництва і відносини між ними, економічну форму результатів виробництва, принципи організації виробництва, розподілу, обміну, споживання; загальні економічні закони.

15.

Основні типи ек. сис-м

Система-це сукупність взаємопов’язаних і розміщених у належному порядку елементів певного цілісного утворення.

Традиційна ек.сис-ма властива слаборозвинутим краінам. Вона хар-ся багатоукладністю ек-ки, збереженням натурально-общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці, нерозвиненою інфраструктурою найпростішими формами орг-ії праці і вир-ва, бідністю населення.

Ринкова хар-ся пануванням приватної власності на інвестиційні ресурси, передбачає фун-ня великої кіл-ті діючих виробників і покупців товарів, свободою підприємницької дія-ті, особисту свободу всіх екон. суб’єктів, однаковий доступ їх до ресурсів, науково-технічних досягнень, інформаціі. Втручання держави в економ. процеси виважене. Усі економічні рішення приймаються ринковими суб’єктами самостійно.

Командна базується на пануванні держ. власності, одержавленні та монополізації народного гос-ва, централізованому директивному плануванні вир-ва і розподілі рес-ів, не визнає реальних товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення. Притаманні висока затратність вир-ва, несприйнятливість до НТП, зрівняльний розподіл результатів вир-ва, відсутність матер-их стимулів до ефективної праці, хронічний дефіцит.

Змішана хар-ся високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої інфрастру-ри сус-ва; різноманітністю форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб’єктів поєднанням ринкового мех-му з державними методами регулювання еко-ки;орієнтацією на посилення соц. спрямованості розвитку ек-ки. Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування.

Економічна система: її сутність та структурні елементи.

Система – органічно ціле утворення, що складається з ряду створюючих його частин, закономірно та міцно пов’язаних між собою причинно-наслідковими зв’язками та залежностями.

Економічна система – зв’язуюча ланка між природною та суспільною системами. При цьому вона різними своїми сторонами входить до складу і природи і суспільства. В сфері економіки функціонують ресурси, науково-технічні, організаційні досягнення, що формуються суспільною системою. Суспільна система формує потреби, якісні та кількісні характеристики продуктів. Під економічною системою розуміється особливим образом упорядкована система зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних благ і послуг. Структура економічної системи: 1.Продуктивні сили. 2. Виробничі відносини. 3. Господарський механізм. Продуктивні сили – матеріальна основа економічної системи. Включає 2 елементи: робочу силу і засоби виробництва. Робоча сила: 1. Особистий фактор виробництва. 2. Сукупність фіз. І духовних здібностей людей до праці. 3. Підприємницькі здібності людини. Засоби виробництва – речовий фактор суспільного виробництва: 1.Предмети праці: а) дані природою. Б)перероблені людською діяльністю (сировина). 2.Засоби праці: а) машини, устаткування, інструменти. Б) технологічні процеси і енергопостачання. В) інформація, інформаційне забезпечення. Виробничі відносини є об’єктивні і матеріальні, адже складаються незалежно від волі і свідомості людей і є суспільною формою проявц продуктивних сил. Вони поділяються на соціально-економічні і організаційно-економічні. Соц.-ек. – це зв’язки людини з людиною. Орг.-ек. – відносини, що характеризують організаційну форму розвитку продуктиних сил. Господарський механізм – частина економічної системи, що регулює економічну діяльність і забезпечує раціональне співвідношення між окремими підсистемами і елементами економічної системи. Кожна економічна система включає в себе: провідний тип власності на ресурси (приватний і державний), основні групи суб'’ктів суспільного виробництва і відносини між ними, економічну форму результатів виробництва, принципи організації виробництва, розподілу, обміну, споживання; загальні економічні закони.

В економічній літературі визначають різні моделі, типи економічних систем. Класифікація їх залежить від різних критеріїв. Головними з них є домінуюча форма влвсності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і коорднинації економічної діяльності тощо. Поширеною є класифікація економічних систем за технологічним способом виробництва, рівнем розвитку продуктивних сил. Розрізняють доіндустріальне суспільство – економічну систему, в якій домінує ручна праця; індустріальне суспільство, основою якого є машинна праця; постіндустріальне суспільство, що грунтується на автоматизованій праці, оснащеній комп’ютерною інформацією.

Ринкова економіка – різноманітність форм власності при домінуванні приватної, панування товарно-грошових відносин, свобода підприємництва, конкурентний механізм гсподарювання, матуріальне стимулювання, вільне ціноутворення, регулююча економічна роль держави, особиста свобода, домінування індивідуального інтересу тощо.

Адміністративно-командна система заснована на пануванні державної власності, одержавленні народного господарства, відсутності конкуренції, директивному плануванні, неринкових господарських зв’язках, зрівняльному характері розподілу, ігноруванні законів товарно-грошового обігу тощо.

Змішана економічна система – різноманітність форм власності та господорювання, якісні зрушення у відносинах приватної власності, конкурентний механізм, значна економічна роль держави, прогнозування соціально-економічних процесів.

Перехідна економічна система характерна для країн, які звільнились від недоліків адміністративно-командної системи. В таких умовах трансформаційні проецси відбуваються суперечливо, бурхливо, з гострими соціально- економічними потрясіннями, кризовими явищами.

16.

Власність:її сутність, форми.

Власність-складна і багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність сус-их відносин - екон-их, соціальних, політичних, національних, морально-етичних, релігійних. Займає центральне місце в екон. сис-мі. Вл-ть визначає сус-ий спосіб поєднання робочої сили із засобами вир-ва, специфічність дій економ. законів певної економ. сис-ми, цілі та мотиви вир-ва, хар-р розподілу і споживання створеного продукту, класову і соціальну стр-ру сус-ва, панівну сис-му політ-і та економ. влади.

Історичні форми вл-ті 1.Первіснообщинна (хар-ні однакові права всіх членів общини на панівний об’єкт вл-ті –землю ,а також на засоби праці).2.Рабовласницька (хар-я абсолютною концентрацією прав вл-ті рабовласника на засоби вир-ва, результати праці).3.Феодальна (передбачає абсолютні права вл-ті феодала на землю й обмежені права на працівника).4.Капіталістична (хар-я зосередженням прав вл-ті підприємця на засоби та результати праці і відсутністю вл-ті на найманого робітника).

Форми власності: ПРИВАТНА (індивідуальна, особиста, приватно-трудова, приватно-капіталістична) КОЛЕКТИВНА (кооперативна, корпоративна, громадських ор-цій) ДЕРЖАВНА (усього народу, комунальна)

Кожна форма вл-ті за своїм змістом багато структурна та історична. Кожна функціон-на форма вл-ті має відбивати насамперед рівень зрілості сус-го поділу праці. Форма вл-ті визначається специфікою сус-і продуктивної сили праці як об’єкта індивід. власності людини. ПРИВАТНА-це такий тип вл-ті ,коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об’єктом вл-ті та отримання доходу належить приватній особі. В усіх своїх формах є потужним фактором розвитку сус-ва, оскільки стимулює у власника підприємницьку ініціативу. ДЕРЖАВНА-це така сис-ма відносин, за якої абсолютні права на управл-ня і розпорядження власністю здійснюють органи дер-і влади.

17.

Різноманітність форм власності та форм господарювання.

З ек. точки зору власність відображує, з одного боку відносини між людьми з приводу присвоєння засобів вир-ва, а з іншого-спосіб поєднання робочої сили з засобами вир-ва.

Відносини власності визначають:1.спосіб поєднання робочої сили та засобів вир-ва.2.соціальну стр-ру сус-ва, його поділ на класи3.хар-р викор-ня та споживання створеного в процесі вир-ва продукту.4.специфіку обміну та розподілу створюваного продукту.5.мету вир-ва та хар-р упр-ня економ.процесами.

Форми власності: ПРИВАТНА (індивідуальна, особиста, приватно-трудова, приватно-капіталістична) КОЛЕКТИВНА (кооперативна, корпоративна, громадських ор-цій) ДЕРЖАВНА (усього народу, комунальна)

Кожна форма вл-ті за своїм змістом багато структурна та історична. Кожна функціон-на форма вл-ті має відбивати насамперед рівень зрілості сус-го поділу праці. Форма вл-ті визначається специфікою сус-і продуктивної сили праці як об’єкта індивід. власності людини. ПРИВАТНА-це такий тип вл-ті ,коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об’єктом вл-ті та отримання доходу належить приватній особі. В усіх своїх формах є потужним фактором розвитку сус-ва, оскільки стимулює у власника підприємницьку ініціативу. ДЕРЖАВНА-це така сис-ма відносин, за якої абсолютні права на управл-ня і розпорядження власністю здійснюють органи дер-і влади.

18.

Натуральне виробництво

Взаємодія людини з природою в процесі праці відбувається з моменту виникнення людства, в усіх суспільно-економічних формаціях. В одних основною метою виробництва є задоволення власних потреб, в інших – збагачення, отримання максимального прибутку. Це означає, що суспільне виробництво має різні форми свого вияву. Виділяють три основні форми: натуральну, товарну і безпосередньо суспільну. Відповідно розрізняють натуральне, товарне та суспільне виробництво. Історично першим є натуральне виробництво, при якому продукти праці призначаються для задоволення власних потреб, для споживання всередині господарства, що їх виробило. В усіх докапітал. формаціях госп-ва були натуральними - існував замкнений кругообіг (рух) продуктів, які, як правило, не виходили за межі цих госп-в. Суспільний поділ праці (ПП) у натур. госп-ві розвинений ще слабо; мета вир-ва вкрай обмежена - задоволенню потреб, незначних за обсягом, одноманітних; воно малоефективне і забезпечує дуже повільний розвиток продуктивних сил. Першою важливою причиною виникнення товарного вир-ва, є сусп. ПП, тб спеціалізація виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певній вироб. діяльності: спочатку у рабовласницькому сусп-ві ремесло відокремлюється від землеробства (виникнення такого товар. в-ва, який спеціально розрахованого для обміну), потім з’являються металеві гроші, виділяється клас купців (торгівельний капітал). Другою причиною виникнення товарного в-ва є соц-економічна відокремленість виробників, яка виступає у формі приват. власності на засоби вир-ва. Сусп ПП виступає у трьох формах: загальній (–це поділ суспільного вир-ва на окремі сфери: промисловість, с\г, сфера мат. та немат. в-ва, частковій (– це розпад сфер на окремі галузі, види в-ва (напр, у с\г виділяють тваринництво, рослинництво, у промисловості – важку, легку, харчову, текстильну та ін)), одиничній (– це ПП всередині окремого підп-ва на професії, види зайнятості). Основою для товарного в-ва є загальний та частковий ПП. Товарне в-во є такою орг-цією суспіл. госп-ва, коли окремі продукти виробляють відокремлені виробники, і для задоволення суспільних потреб необхідні купівля –продаж на ринку цих продуктів, що стають товарами. Основними рисами тов. вир-ва є: а) суспільний ПП; б) приватна власність на засоби в-ва; в) повна соціально-економічна відокремленість виробників; г) економічні звязки між відокремленими товаровиробниками шляхом обміну; д) стихійний та анархічний характер розвитку.

Безпосередньо суспільне в-во – – це безтоварне планомірне, високоорганізоване в-во продуктів і послуг, яке виникає на вищих ступенях еволюції капіталізму; це найрозвинутіша форма, яка поступово приходить на зміну товарній формі в-ва, підриває її. Це в-во розвивається на основі одиничного ПП як в межах окремих гігантських компаній, національних держав, так і в м/н-масштабі.

19.

Власність як економічна категорія. Структура власності та її історичні типи, види, форми. Власність – сукупність відносин окремих індивидів, груп людей та їх асоціацій до речей, як до своїх, і відносин між людьми з приводу приналежності речей.

Власність як економічне явище являє собою сукупність неіснуючих поза зв’язком між собою таких елементів: 1) об’єкти власності; 2) суб’єкти власності; 3) відносини власності.

Об’єкти (матеріально-речовий зміст) – присвоювані, такі що знаходяться в розпорядженні людей речі: фактори виробництва життєвих благ.

Суб’єкти або носії відносин власності – це люди, їх різні об’єднання та асоціації, які присвоюють, володіють та розпоряджаються об’єктами власності.

Відносини власності – сукупність відносин між людьми з приводу приналежності речей та інших об’єктів власності.

Відносини власності беруть свій початок у виробництві. Виробництво – не лише процес створення життєвих благ, це також процес їх присвоєння людьми, у відповідності з їх участю у виробництві.

Власність не лише результат та одна з істотних рис виробництва, а і у зв’язку з безперервністю виробничих процесів, вона є непремінною предпосилкою виробництва.

Виробниче присвоєння – це первинне та початок власності, подальший рух відносин власності здійснюється у формах відчудження та вторинного присвоєння на стадіях розподілу та обміну.

Відносини власності є системостворюючим фактором у всій системі економічних відносин, а тому і основою існуючого строю. У зв’язку з цим вони законодавчо закріплюються та захищаються державою. В результаті економічні відносини власності отримують юридичну форму, а їх суб’єкти наділяються правом власності.

Економічні відносини власності первинні, фундаментальні, бо вони виникають у виробництві та розподілі об’єктів власності в кінцевому випадку визначається участю людей у виробничо-господарській діяльності. Право власності вторинне, похідне, однак шляхом законодавства держава може активно впливати на розподіл матеріального багатства в країні. Функціонуванню власності притаманне багатоманіття форм.

По об’єктам власності розрізняють: 1) власність на фактори виробництва, в тому числі на засоби виробництва, робочу силу; 2) власність на предмети споживання; 3) інтелектуальну власність.

По суб’єктам розрізняються такі її соціальні форми: 1) індивідуальна; 2) колективна; 3) державна.

В ряді випадків при аналізі економічних відносин виділяють дві соціальні форми власності: 1) приватну; 2) державну.

На основі індивідуальної, колективної, державної власностей шляхом об’єднання майна виникають и функціонують різні змішані форми власності, в тому числі за участю іноземних громадян та юридичних осіб.

Особливе місце серед форм власності по її об’єктам займає власність на засоби виробництва.

Об’єкти інтелектуальної власності: вироби мистецтва, науки, літератури, науково-технічні розробки, відкриття, раціоналізаторські пропозиції, а також фірмові знаки.

Індивідуальна власність громадян складає економічну основу їх особистої незалежності, прав и свобод людини.

Структура індивідуальної власності: 1) особиста власність, що носить споживчий характер; 2) індивідуально-трудовая приватна власність.

Колективна власність. Суб’єкти: колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства та інші господарські об’єднання, що мають статус юридичної особи. Вона виникає на основі або шляхом добровільного об’єднання грошових коштів, майна громадян та інших юридичних осіб з метою створення кооперативів, акіионерних товариств.

20.

Відносини власності на засоби виробництва і природні ресурси. Права власності.

Відносини привласнення засобів виробництва та його результатів – основа відносин власності. Саме власність на засоби виробництва характеризує сутність усієї сукупності відносин власності. Власник засобів виробництва значною мірою привласнює і результати виробництва. Особливість природних ресурсів як засобів виробництва полягає в тому, що вони не є результатом людської праці. Принципово нових рис набувають відносини власності у зв’язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням постіндустріальної структури виробництва. Докорінна перебудова економічних відносин здійснюється на грунті глибоких якісних змін передусім у структурі власності на засоби виробництва. Йдеться про її еволюційно позитивне самозаперечення і формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої сили та засобів виробництва. Насамперед, це відбувається в процесі “дифузії”, “розпорошення” власності внаслідок поширення відносин акціонування, корпоратизації.

Право власності – це зовнішня форма, що законодавчо, інституціонально закріплює реальні економічні процеси. Права власності:

• право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;

• право користування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;

• право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;

• право на доход, тобто право володіння результатами від використання благ;

• право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення блага;

• право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища;

• право на передачу благ у спадок;

• право на безстроковість володіння благом;

• право на відповідальність увигляді стягнення;

• право на залишковий характер.

21.

Власність на засоби виробництва та способи з”єднання факторів виробництва.

Відносини привласнення засобів виробництва та його результатів – основа відносин власності. Саме власність на засоби виробництва характеризує сутність усієї сукупності відносин власності. Власник засобів виробництва значною мірою привласнює і результати виробництва. Принципово нових рис набувають відносини власності у зв’язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням постіндустріальної структури виробництва. Докорінна перебудова економічних відносин здійснюється на грунті глибоких якісних змін передусім у структурі власності на засоби виробництва. Йдеться про її еволюційно позитивне самозаперечення і формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої сили та засобів виробництва. Насамперед, це відбувається в процесі “дифузії”, “розпорошення” власності внаслідок поширення відносин акціонування, корпоратизації.

Функціонуванню та взаємодії факторів виробництва передує їхнє поєднання. Характер і спосіб поєднання факторів виробництва – це однопорядкові, але не тотожні категорії. У характері поєднання факторів виробництва відображається сукупність важливих соціально-економічних рис тієї чи іншої економічної системи, її виробничих відносин, а у способі їх поєднання – конкретно-історична комбінація засобів виробництва та робочої сили, порядок їх застосування, тобто особливості продуктивних сил. У способі відбивається організаційно-трудове поєднання факторів виробництва. Йому відповідають організаційно-трудові відносини (спеціалізації, кооперації, наукової організації праці, управління стандартами, якістю тощо), які походять з відносин організації безпосереднього використання факторів виробництва як елементів продуктивних сил. Поєднання факторів виробництва – це динамічне явище. Проблеми, що виникають при поєднанні такі: 1) забезпечення збалансованого розвитку засобів виробництва і трудових ресурсів; 2) формування і підтримка мотивації до впровадження більш прогресивних засобів виробництва; 3) забезпечення заміни ручної праці на технологічно оснащену; 4) досягнення доцільних пропорцій при формуванні техніко-технологічної бази виробництва; 5) створення і утримання на належному рівні механізму економічного управління процесом поєднання і використання факторів виробництва.

22.

Товар та його властивості. Суперечності товару.

Товар - це продукт праці, це річ, яка задовольняє будь-які потреби людини та призначена для обміну, продажу на ринку.

У товарного продукта 2 начала: 1) природнє \ з речовин природи\; 2) суспільне у зв’єязку з призначеністю товару для обміну.

Відповідно товар володіє двома властивостями: 1) споживчя вартість; 2) вартість.

1/ споживча вартість—це корисність речі, її здатність задовольнити будь-які людсбкі потреби. Не є товаром дані природою і не створені людською працею; створені людською працею для споживання іншими людьми, але що поступає в їх розпорядження прямо чи безпосередньо без обміну або через обмін, коли вони покинули сферу обміну та знаходяться в сфері споживання. Якістю товару є суспільно-споживча вартість – це також споживча вартість, яка: 1-має корисність,-створена не для влсного споживання,а для обміну на ринку, 2-вона створена в кількості та структурі суспільної потреби; 3-це споживча вартість не лише окремих речей,а всієї маси речей даного роду, призначена для продажу в зіставлення з потребою їх в суспільстві.

Мінова вартість товару—це кількісне співідношення, пропорція в якій даний товар обмінений на інший товар. Кожний товар має декілька мінових вартостей. Абстрагування від природніх якостей товарів показує, что спільним для всіх товарів і основою є те, що всі товари-продукти, згустки кристали людської праці. Втілена в товарах суспільна праця образує вартість тавару.

23.

Товарне виробництво: суть,умови виникнення, основні ознаки, види

На зміну натуральному господарству прийшли товарне виробництво і заснована на ньому товарна форма господарювання. Товарне виробництво – це такий тип організації економіки, при якому продукти праці виробляються для продажу на ринок. Товари виробляються з метою задоволення потреб споживачів і надходять до них через використання ринкових відносин. Звичайно, що при цьому господарюючий суб’єкт націлений на отримання вигоди. Така орієнтація виробництва зумовлює необхідність постійних економічних зв’язків між виробниками і споживачами, економічну взаємозалежність їх, яка розпочиеається з придбання засобів і предметів праці і закінчується реалізацією продукції чи послуг, та ін.

Загальною умовою виникнення, розвитку і функціонування товарного виробництва є суспільний поділ праці. На його основі виникають виробничі відносини між людьми у формі обміну продуктами праці.

Безпосередньою причиною виникнення товарного виробництва є економічна відособленість товаровиробників. Вона нероздільно пов’язана з розвитком приватної власності на засоби виробництва та економічною і юридичною свободою виробника.

Економічна відособленість товаровиробників – це таке становище, за якого вони самостійно вирішують питання господарської діяльності: що виробляти, якими засобами, які ресурси використовувати тощо. Вона передбачає самостійне розпорядження виробленою продукцією, володіння нею, її відчуження та використання відповідно до власних інтересів. Тому економічне відособлення невіддільне від власності на засоби виробництва і вироблювану продукцію. На певному ступені суспільного поділу праці економічний зв’язок різних власників неминуче виступає у товарній формі.

З економічною відособленістю товаровиробників нерозровно пов’язані еквівалентність і відплатність їх відносин. Це є однією із загальних ознак товарного виробництва і обміну.

Товарне господарство виникає також через наявність суперечності між виробництвом і споживанням, невідповідність споживної вартості вироблених благ потребам суспільства та його членів. Це вимагає обов’язкового визнання споживачами виробленої продукції апостеріорі, тобто грунтуючись на певному досвіді. Відсутність саме такого визнання фактично означає відсутність товарного господарства і товарної форми господарювання. В натуральному господарстві споживачі також користуються продуктами не лише особистої праці, а й праці своїх одноплемінників. Однак вони отримують свою частину без права відкинути її або вільно обирати іншого виробника.

Як конкретно-історичний тип організації суспільного виробництва, товарне господарство характеризується постійним рухом уперед. Товарне виробництво й обіг у своєму розвитку проходять дві стадії: нижчу – бартерне господарство, вищу – грошове господарство. В бартерному будь-який товар можна безпосередньо обміняти на будь-який інший безвикористання грошей. У грошовому існує особливий товар – гроші, який можна обміняти на будь-який інший товар, а останній – на гроші. В господарстві, заснованому на грошовому обміні, суспільні витрати нижчі, ніж там, де обмін здійснюється за допомогою бартеру.

Основні загальні ознаки товарного виробництва не залежать від специфіки економічної системи. До них належать: суспільний поділ праці; економічна відособленість виробників; еквівалентність відносин; ринковий зв’язок між виробниками і споживачами; визнання суспільного характеру праці через ринок; здійснення економічних процесів у товарно-грошових формах шляхом купівлі-продажу; Виробництво для обміну і в розрахунку на вигоду; конкуренція. Серед них також відкритість системи відносин, існування таких категорій, як товар, вартість, мінова вартість тощо, і законів товарного виробництва та обміну. Ці ознаки мають такий самий об’єктивний характер, як і товарне виробництво та обіг.

Специфіка товарного виробництва насамперед пов’язана з існуванням різних його типів. По-перше, товарне виробництво поділяється на просте і підприємницьке (тобто розвинуте, розширене). Просте товарне виробництво грунтується на особистій праці власників засобів виробництва і є вихідною формою товарного виробництва. Воно невелике за своїм обсягом, характеризується безпосереднім і добровільним поєднанням виробника з засобами виробництва, відсутністю купівлі-продажу робочої сили як товару. В товарній формі виступають лише речові фактори виробництва та готова продукція.

Просте й підприємницьке товарне виробництво має як спільні риси, так і суттєві відмінності. Спільним є те, що вони існують за умови панування приватної власності на засоби виробництва, ринкової форми зв’язку між виробниками і спожтвачами, конкуренції між товаровиробниками тощо. Відмінності полягають у тому, що при простому товарному виробництві виробник і власник засобів виробництва і продуктів праці – це одна особа, тоді як при підприємницькому виробництві виробник відокремлений від засобів виробництва і продуктів праці. В умовах простого товарного виробництва процес виробництва здійснюється на основі індивідуальної праці. Він спрямований на задоволення особистих потреб виробника і членів його сім’ї. Підприємницьке виробництво передбачає спільну працю найманих працівників заради прибутку власника господарства. Просте товарне виробництво засноване, як правило, на нескладній техніці, а підприємницьке – на великій машинній індустрії, автоматизованих системах тощо.

Сьогодні просте товарне виробництво є характерним для країн, що розвиваються. В розвинутих країнах воно має залишковий характер і виступає у вигляді дрібного товарного господарства ремісників, фермерів, роздрібних торговців та ін. Останнє набуває все більше підприємницької спрямованості як дрібний бізнес, породжений вже існуючою економічною системою.

Розрізнябть ще два типи товарного виробництва: перший – із стабільною, другий – з безперервно оновлюваною номенклатурою товарів.

24.

Проста і розвинена форми товарного виробництва.

Специфіка товарного виробництва насамперед пов’язана з існуванням різних його типів. По-перше, товарне виробництво поділяється на просте і підприємницьке (тобто розвинуте, розширене). Просте товарне виробництво грунтується на особистій праці власників засобів виробництва і є вихідною формою товарного виробництва. Воно невелике за своїм обсягом, характеризується безпосереднім і добровільним поєднанням виробника з засобами виробництва, відсутністю купівлі-продажу робочої сили як товару. В товарній формі виступають лише речові фактори виробництва та готова продукція. Просте й підприємницьке товарне виробництво має як спільні риси, так і суттєві відмінності. Спільним є те, що вони існують за умови панування приватної власності на засоби виробництва, ринкової форми зв’язку між виробниками і спожтвачами, конкуренції між товаровиробниками тощо. Відмінності полягають у тому, що при простому товарному виробництві виробник і власник засобів виробництва і продуктів праці – це одна особа, тоді як при підприємницькому виробництві виробник відокремлений від засобів виробництва і продуктів праці. В умовах простого товарного виробництва процес виробництва здійснюється на основі індивідуальної праці. Він спрямований на задоволення особистих потреб виробника і членів його сім’ї. Підприємницьке виробництво передбачає спільну працю найманих працівників заради прибутку власника господарства. Просте товарне виробництво засноване, як правило, на нескладній техніці, а підприємницьке – на великій машинній індустрії, автоматизованих системах тощо.

Сьогодні просте товарне виробництво є характерним для країн, що розвиваються. В розвинутих країнах воно має залишковий характер і виступає у вигляді дрібного товарного господарства ремісників, фермерів, роздрібних торговців та ін. Останнє набуває все більше підприємницької спрямованості як дрібний бізнес, породжений вже існуючою економічною системою.

25.

Відносини власності на фактори виробництва і характери їх поєднання. Права власності.

Відносини власності – сукупність відносин між людьми з приводу приналежності речей та інших об’єктів власності.

Відносини власності беруть свій початок у виробництві. Виробництво – не лише процес створення життєвих благ, це також процес їх присвоєння людьми, у відповідності з їх участю у виробництві.

Власність не лише результат та одна з істотних рис виробництва, а і у зв’язку з безперервністю виробничих процесів, вона є непремінною предпосилкою виробництва. Виробниче присвоєння – це первинне та початок власності, подальший рух відносин власності здійснюється у формах відчудження та вторинного присвоєння на стадіях розподілу та обміну. Відносини власності є системостворюючим фактором у всій системі економічних відносин, а тому і основою існуючого строю. У зв’язку з цим вони законодавчо закріплюються та захищаються державою. В результаті економічні відносини власності отримують юридичну форму, а їх суб’єкти наділяються правом власності.

Економічні відносини власності первинні, фундаментальні, бо вони виникають у виробництві та розподілі об’єктів власності в кінцевому випадку визначається участю людей у виробничо-господарській діяльності. Право власності вторинне, похідне, однак шляхом законодавства держава може активно впливати на розподіл матеріального багатства в країні. Право власності – це санкціоноване суспільством (законами держави), традиціями, звичаями, розпорядженням адміністрації відносини між людьми, які виникають у зв’язку з існуванням благ та їх виробництвом. В західній літературі сформувалася така теорія, як “Пучок прав власності”: право володіння (право виняткового фізичного контролю над благами), право користування (право застосування корисних властивостей благ для себе), право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ), право на дохід (право мати результати від використання благ), право суверена (право на відчуженність, споживання, зміну блага), право на безпеку (право на захист від експроріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища), право на передачу благ у спадщину, право на безстроковість володіння благом, заборона на користування засобом, що надає шкоди зовнішньому середовищу, право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення блага за сплату боргу, право на залишковий характер, тобто право на впровадження процедур та існування інституцій, що забезпечують відновлення порушених повноважень.

26.

Тенденції розвитку відносин власності.

З точки зору розвитку відносин власності у світі є 2 тенденції: інтеграції і деінтеграції. Інтеграція: 1.Утворення міжнародних форм власності і форм господарювання (ТНК). 2.Утворення міждержавних форм власності. 3. Корпоративна форма власності (акціонерна). Деінтеграція: 1.Сімейні або партнерські фірми. 2.Власність акціонерних підприємств розповсюджується між працівниками підприємства (кожен з робітників є акціонером). 3. Роздержавлення і приватизація. Роздержавлення може відбуватися в межах державної власності і поза її межами. В межах державної власності є такі форми роздержавлення: поява нових видів державної вл-ті (муніципальна, комунальна), оренда з правом наступного викупу, дерегуляція державних підприємств, комерцілізація державних підприємств, концесія, корпоратизація державних підприємств. Головна мета роздержавлення: Підвищення конкурентноспроможності і підвищення ефективності державних підприємств. Форма поза межами державної власності: приватизація (продаж, пільгова), створення спільних або змішаних підприємств, акціонування за участю державних підприємств, розвиток корпоративної і колективної власності на основі державної вл-ті.

27.

Товар і його властивості.

Товар - це продукт праці, який має дві властивості: по-перше, задовольняє певну потребу людини; по-друге, здатний обмінюватись на інші блага в певних пропорціях. Отже, цьому властиві споживна вартість і вартість. Товаром може бути як матеріальне, так і нематеріальне благо, в тому числі й послуга.

Споживна вартість – це здатність задовольняти потреби людини. Кінцевою метою будь-якого виробництва є створення споживних вартостей. Споживна вартість продукту праці безпосередньо не виражає суспільних відносин, але має історичний характер, оскільки її роль та значення змінюються залежно від змін у суспільстві. Якщо благо створюється виробником для особистого споживання, то воно має споживну вартість для самого виробника. Якщо ж внаслідок суспільного поділу праці продукт (послуга) призначається для когось іншого, то він є суспільною споживною вартістю. В умовах товарного виробництва споживна вартість – це здатність товару задовольняти потреби не самого виробника, а покупців.

Вартість, на відміну від споживної вартості, не лежить на поверхні явищ, тому з’ясування її природи як другої властивості товару є більш складним. Формою її прояву є мінова вартість, тобто кількісне співвідношення (пропорція), в якому одні споживні вартості обмінюються на інші. В найрізнорідніших товарах спільною є одна властивість: Вони – продукти праці. Прирівнювання різнорідних товарів один до одного передбачає, очевидно, їх об’єктивну рівність ще до обміну. Внутрішнім змістом товару є вартість як вкладена в товар праця – те спільне, що знаходить вираження у міновому співвідношенні товарів. Саме вартість робить їх порівнянними. Як споживні вартості товари якісно розрізняються, як вартості – мають спільну міру.

Вартість виражає відносини між товаровиробниками з приводу порівняння витрат їх праці на виробництво благ і послуг, якими вони обмінюються.

Кількісні характеристики праці, витраченої на виготовлення товару, втілюються у величині вартості товару.

Розрізняють індивідуальну і суспільно необхідну працю й відповідно індивідуальну і суспільну вартість товару.

Товаровиробники діють у різних індивідуальних і природно-кліматичних умовах. Тому на виробництво товарів одного й того самого виду, однакової маси і однакової якості витрачається різна кількість праці, що знаходить своє втілення в витратах робочого часу. Згідно з цим у товарах втілюється різна індивідуальна вартість. Робочий час, витрачений на виробництво товару окремими виробником ( підприємством), називається індивідуальним робочим часом, а вартість, створена ним, - індивідуальною вартістю.

Проте на ринку товари однакової споживної вартості оцінюються покупцями (споживачами) однією мірою, яка не збігається з індивідуальним робочим часом. Це означає, що ринок у процесі обміну враховує лише сусільну вартість. Величина її визначається не індивідуальними витратами праці, а суспільно необхідним робочим часом, тобто тим робочим часом, який визначається наявними суспільно нормальними умовами виробництва при середньому в конкретному періоді і в даному суспільстві рівні уміння й інтенсивності праці товаровиробників. Суспільно необхідний робочий час і зумовлена ним величина суспільної вартості не залишаються незмінними і залежать від продуктивної сили праці та її інтенсивності. Продуктивна сила праці визначається, в свою чергу, рівнем розвитку науки, природними здібностями, досвідом, культурою і кваліфікацією робітника, а також суспільною комбінацією виробничого процесу та природними умовами, в яких він відбувається. Величина вартості товару змінюється прямо пропорційно кількості та обернено пропорційно продуктивній силі праці.

Базовою величиною для вимірювання вартості товару є витрати простої праці (тобто без спеціальної кваліфікації), посильної кожному здоровому члену суспільства на даному етапі розвитку. Складна праця – кваліфікована, вона вимагає попередньої підготовки виробника. За одиницю складної праці створюється більша вартість, ніж за одиницю простої. Складна праця зводиться до простої через ринкові відносини.

У процесі праці людина створює споживну вартість і вартість товару. Це випливає з подвійної природи, яка створює товар. З одного боку, вона має корисний зміст і створює блага і послуги, що задовольняють ті чи інші потреби людей. Певна корисна праця є природною необхідністю існування людей незалежно від суспільних умов. З другого боку, праця кожного товаровиробника є частиною всієї суспільної праці як витрати людської робочої сили взагалі безвідносно до її конкретних форм. Перший вид – це конкретна праця, другий – абстрактна праця.

Конкретній праці властиві мета, певний характер операцій, предмет, засоби і ,нарешті, результати. Вона витрачається в доцільній, корисній формі, що характеризує її з одного якісного боку. Конкретна праця створює певну споживну вартість ( хліб, вугілля, метал, будинки, обслуговування тощо). Розрізнення споживних вартостей зумовлюється тим, що вони є результатами якісно різних видів корисної праці. Саме специфічний характер конкретної праці кожного товаровиробника і породжує її відмінність від праці іншого товаровиробника.

Другий бік праці – праця взагалі як продуктивна витрата розумових здібностей, сили мускулів тощо безвідносно до її корисної доцільної форми. Вона характеризує працю насамперед кількісно, як джерело вартості в товарному виробництві.

Якщо немає товарного виробництва, то немає й товару з його двома властивостями і відповідно немає абстрактної праці й породжуваної нею вартістю. Абстрактна праця, яка значною мірою створює вартість, є специфічною формою праці, що властива лише товарному господарству і відбиває відносини товаровиробників.

Конкретна праця, створюючи споживну вартість, впливає й на вартість товару. В свою чергу, абстрактна праця, значною мірою створюючи вартість, впливає і на споживну вартість товару.

Обидві властивості товару – споживна вартість і вартість – тісно взаємопов’язкні і впливають одна на іншу. Ця взаємопов’язаність знаходить свій вияв в такій ознаці товару, як цінність. Вона визначається, з одного боку, суспільно необхідними витратами на виробництво товару, а з іншого – індивідуальним сприйняттям кожним покупцем споживної його вартості. Звідси категорія цінності поєднує в собі як об’єктивне, так і суб’єктивне сприйняття товару покупцем.

28.

Вартість (цінність): альтернативні теорії. З появою грошей з'являється й ціна. Ціна - це грошове вира­ження вартості. Як грошове вираження вартості ціна не обов'язково повинна збігатися з вартістю. Вона може бути вищою або нижчою від вартості.

Вартість – проявляється у формі минової вартості: Х товаруА=Yтов.В. Минова вартість – це пропорція, в якій товари одного роду обмінюються на товари іншого роду. 3 основних теорії:

1-а теорія вартості ( Адам Смітт, Давід Рікардо, Карл Маркс) – згідно цієї теорії вартість – це загальна людська трата втілена в товари. Величина вартості визначається суспільгно-необхідними затратами праці. 2-га теорія вартості – суб‘єктивно-психологічна(Менгер, Візер, Бем-Баверк) – базується на концепції граничної корисності, яку вони досконально розробляли. Згідно цієї концепції вартість т-ру визначається граничною корисністю останнього блага. 3-я концепція вартості – (Альфред Маршал) – у формі вартості виступає ціна, яка діє в умовах ринкової рівноваги.

29.

Проста і розвинена форми товарного виробництва.

Специфіка товарного виробництва насамперед пов’язана з існуванням різних його типів. По-перше, товарне виробництво поділяється на просте і підприємницьке (тобто розвинуте, розширене). Просте товарне виробництво грунтується на особистій праці власників засобів виробництва і є вихідною формою товарного виробництва. Воно невелике за своїм обсягом, характеризується безпосереднім і добровільним поєднанням виробника з засобами виробництва, відсутністю купівлі-продажу робочої сили як товару. В товарній формі виступають лише речові фактори виробництва та готова продукція. Просте й підприємницьке товарне виробництво має як спільні риси, так і суттєві відмінності. Спільним є те, що вони існують за умови панування приватної власності на засоби виробництва, ринкової форми зв’язку між виробниками і спожтвачами, конкуренції між товаровиробниками тощо. Відмінності полягають у тому, що при простому товарному виробництві виробник і власник засобів виробництва і продуктів праці – це одна особа, тоді як при підприємницькому виробництві виробник відокремлений від засобів виробництва і продуктів праці. В умовах простого товарного виробництва процес виробництва здійснюється на основі індивідуальної праці. Він спрямований на задоволення особистих потреб виробника і членів його сім’ї. Підприємницьке виробництво передбачає спільну працю найманих працівників заради прибутку власника господарства. Просте товарне виробництво засноване, як правило, на нескладній техніці, а підприємницьке – на великій машинній індустрії, автоматизованих системах тощо.

Сьогодні просте товарне виробництво є характерним для країн, що розвиваються. В розвинутих країнах воно має залишковий характер і виступає у вигляді дрібного товарного господарства ремісників, фермерів, роздрібних торговців та ін. Останнє набуває все більше підприємницької спрямованості як дрібний бізнес, породжений вже існуючою економічною системою.

30.

Вартість і ціна товару: альтернативні теорії.

Вартість – це форма та кількісна міра економічних відносин між людьми з приводу виробництва різних речей для обміну та присвоєння їх через еквівалентно рівний обмін. Це відносини між людьми з приводу речей, це виробничі відносини. У зв’язку з цим вартість виступає як властивість речі як особлива суспільна якість товару. Вартість – форма функціонування суспільного характеру виробництва в умовах суспільного поділу праці та економічне обособлення виробничо-господарських ячеєк відносинами власності.

В умовах розвитку ринкового підприємництва та міжгалузевої конкуренції вся товарна маса у відповідності з законом вартості продається за її вартістю, так що сума цін всіх товарів рівна сумі їх вартості. Але по іншому складаються ціни на окремі види товарів, вони складаються уже на основі витрат підприємства C+U и середнього прибутку. p= C+U+p’. Ринкова ціна в умовах розвитку ринкового господарства складається вже на основі прибавочної вартості, а на основі ціни виробництва, яка являє собою перетворену форму вартості.

Ціна – це грошове вираження вартості товарів. Щоб визначити вартість товарів у грошах, треба певну кількість грошового матеріалу прийняти за одиницю. Вона називається масштабом цін.

31.

Відносини власності на засоби виробництва і природні ресурси. Права власності.

Відносини привласнення засобів виробництва та його результатів – основа відносин власності. Саме власність на засоби виробництва характеризує сутність усієї сукупності відносин власності. Власник засобів виробництва значною мірою привласнює і результати виробництва. Особливість природних ресурсів як засобів виробництва полягає в тому, що вони не є результатом людської праці. Принципово нових рис набувають відносини власності у зв’язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням постіндустріальної структури виробництва. Докорінна перебудова економічних відносин здійснюється на грунті глибоких якісних змін передусім у структурі власності на засоби виробництва. Йдеться про її еволюційно позитивне самозаперечення і формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої сили та засобів виробництва. Насамперед, це відбувається в процесі “дифузії”, “розпорошення” власності внаслідок поширення відносин акціонування, корпоратизації.

Право власності – це зовнішня форма, що законодавчо, інституціонально закріплює реальні економічні процеси. Права власності:

• право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;

• право користування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;

• право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;

• право на доход, тобто право володіння результатами від використання благ;

• право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення блага;

• право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища;

• право на передачу благ у спадок;

• право на безстроковість володіння благом;

• право на відповідальність увигляді стягнення;

• право на залишковий характер.

32.

Власність на засоби виробництва та способи з”єднання факторів виробництва.

Відносини привласнення засобів виробництва та його результатів – основа відносин власності. Саме власність на засоби виробництва характеризує сутність усієї сукупності відносин власності. Власник засобів виробництва значною мірою привласнює і результати виробництва. Принципово нових рис набувають відносини власності у зв’язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням постіндустріальної структури виробництва. Докорінна перебудова економічних відносин здійснюється на грунті глибоких якісних змін передусім у структурі власності на засоби виробництва. Йдеться про її еволюційно позитивне самозаперечення і формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої сили та засобів виробництва. Насамперед, це відбувається в процесі “дифузії”, “розпорошення” власності внаслідок поширення відносин акціонування, корпоратизації.

Функціонуванню та взаємодії факторів виробництва передує їхнє поєднання. Характер і спосіб поєднання факторів виробництва – це однопорядкові, але не тотожні категорії. У характері поєднання факторів виробництва відображається сукупність важливих соціально-економічних рис тієї чи іншої економічної системи, її виробничих відносин, а у способі їх поєднання – конкретно-історична комбінація засобів виробництва та робочої сили, порядок їх застосування, тобто особливості продуктивних сил. У способі відбивається організаційно-трудове поєднання факторів виробництва. Йому відповідають організаційно-трудові відносини (спеціалізації, кооперації, наукової організації праці, управління стандартами, якістю тощо), які походять з відносин організації безпосереднього використання факторів виробництва як елементів продуктивних сил. Поєднання факторів виробництва – це динамічне явище. Проблеми, що виникають при поєднанні такі: 1) забезпечення збалансованого розвитку засобів виробництва і трудових ресурсів; 2) формування і підтримка мотивації до впровадження більш прогресивних засобів виробництва; 3) забезпечення заміни ручної праці на технологічно оснащену; 4) досягнення доцільних пропорцій при формуванні техніко-технологічної бази виробництва; 5) створення і утримання на належному рівні механізму економічного управління процесом поєднання і використання факторів виробництва.

33.

Теорії вартості, їх еволюція та сучасне трактування.

В ек. науці існує кілька теорій вартості, в тому числі: факторів вир-ва, попиту і пропоз-її, трудової вар-ті, граничної корисності.

Основні теорії вартості 1.Т-я факторів вир-ва визначає вар-ть товарів за витратами на їхнє вир-во 2.Т-я попиту і проп-і визначає вар-ть тов-ів за співвідношенням попиту і про-її на них у процесі обміну.3.Т-я трудової вар-ті оцінює вар-ть тов-ів залежно від затрат суспільно необхідної праці на їхнє вир-во.4.Т-я граничної кор-ті визначає вар-ть тов-ів ступенем кор-ті останньої одиниці товару для споживача. В ек. науці розуміння кат-її вар-ті формувалося під впливом 2 найпоширеніших теорій: Класичноі т-іі трудової вар-ті та маржиналістськоі т-іі граничноі кор.-ті. Прихильники трудової т-її виходять із тези, що вар-ть речі вимірюється величиною граничноі кор.-ті цієї речі для особи, яка її оцінює - споживача. Гранична кор.-ть - додаткова кор-ть, яку отримує споживач від додаткової од-ці товару чи послуги. Якщо зіставити т-ю трудової вар-ті з т-ю граничноі кор-ті, то вони нібито заперечують одна одну: перша виз-є вар-ть товару лише затратами праці, друга-лише за його кор.-тю для споживача. Це надавало цим теоріям однобічного хар-ру, і вони, не враховували реалій ек-ки .Тому вже на рубежі ХІХ-ХХ ст..(Маршалом, Туган-Барановський)були зроблені спроби синтезувати ці т-її й показати, що вони не поглинають і не протистоять одна одній, а є взаємодоповнюючими. І сьогодні пошук шляхів синтезу цих т-ій є одним із пріоритетних наукових напрямів подальшого розвитку т-іі вар-ті. Однак об’єктивний аналіз дає підстави для висновку,що вар-ть виступає результатом поєднання в товарі 2 чинників-витрат праці і його кор.-ті .Вона водночас є категорією вир-ва і кат-єю обміну. Оскільки на створення товару необхідні матеріальні й трудові витрати, то ва-ть, закладена в ньому, є категорією вир-ва.

34.

Закон вартості, його сутність та функції.

Закон вартості-це закон, що регулює еквівалентний обмін товарів відповідно до кіл-ті втіленого в них суспільно необхідного робочого часу.

Закон вар-ті в умовах розвиненого тов-го вир-ва діє як закон цін. Зумовлено це тим, що вести прямий облік кожного товару в робочих годинах неможливо. Через механізм цін закон вар-ті виконує ф-іі регулятора товарного вир-ва, рушійної сили розвитку продуктивних сил, диференціації товаровиробників.

Фун-я закону вар-ті як стихійного регулятора вир-ва полягає в тому, що через механізм цін він сприяє поділу праці за різними галузями відповідно до суспільних потреб. Якщо, наприклад, певного блага виробляється менше, ніж існує суспільна потреба в ньому, то попит на нього зростатиме, і відповідно ціна буде вищою, ніж вар-ть.

Фун-я закону вар-ті як рушійної сили полягає в тому, що обмін тов-ів за суспільною вар-тю стимулює товаровиробників постійно зменшувати індивідуальні витрати вир-ва. Хто це робить і досягає менших витрат вир-ва, ніж суспільні витрати, той отримує найбільші вигоди і додатковий прибуток. Все це сприяє розвитку продуктивних сил, зростанню сус-ої продуктивності праці.

Закон вар-ті активно вливає на соціальну диференціацію товаровиробників, перетворюючи певну частину з них на таких, хто збільшує масштаби вир-ва, і на таких, хто розорюється і виштовхується з ринку. Цей процес охоплює різні групи товаровиробників, але особливо дрібних і середніх, посилюючи між ними майнову диференціацію. Отже, закон вар-ті сприяє розвитку вир-ва. Одночасно він стимулює прогрес вир-ва, оскільки ек-ми методами позбавляє товарне гос-во неефективних підприємств. А це, активно впливає на розвиток сус-их потреб, прискорюючи тим самим науково-технічний і суспільний прогрес.

35.

Теоретичні концепції виникнення та природи грошей.

Гроші мають багато тисячолітню історію. Існують 2 основні концепціі, що пояснюють причини виникнення грошей: раціоналістична та еволюційна.

Раціоналістична-пояснює виникнення грошей як результат домовленості між людьми про введення спеціального інструмента(грошей) для здійснення обміну тов-ів. Вона панувала до кінця XVIII ст.. Має прихильників і серед деяких сучасних економістів. Деякі вважають гроші продуктом годи між людьми. Але це не переконливо, адже гроші у своїх найпростіших проявах виникли на ранніх етапах розвитку окремих народів, коли ні фактор взаємної угоди, ні влада держави не могли відіграти істотної ролі у конституюванні такої складної категорії як гроші.

Еволюційна - стверджує, що гроші виникли стихійно, незалежно від волі людей, у результаті тривалого еволюційного розвитку сус-го поділу праці, товарного вир-ва та обміну. Вперше була сформульована К.Марксом, який показав, що гроші мають товарне походження і виникли в результаті тривалого розвитку товарообміну та послідовної зміни форм вартості. У міру розвитку тов-го вир-ва та насичення ринку товарами прямий товарообмін дедалі більше ускладнювався, оскільки інтереси учасників товарної угоди не збігалися. Для того, щоб отримати потрібний товар, необхідно було попередньо відшукати товар-посередник, який би задовольняв партнера обміну, а з часом і товар, який би відповідав інтересам усіх учасників товарного обміну, тобто був загальним еквівалентом.

З подальшим розвитком товарних відносин роль загального еквівалента ,виконувало золото і срібло.

З появою грошей увесь товарний світ ніби розділився на 2 полюси: на одному знаходяться всі звичайні тов-ри, на другому-особливий товар - гроші, що виконують роль загального еквівалента.

36.

Функції грошей та їх еволюція.

Функціі грошей-це діі, які вони здійснюють у ринковій економіці.

Класична економічна теорія виділяє 5 функцій .

1.Фун-я грошей як міри вар-ті полягає у здатності грошей як загального еквівалента вимірювати вар-ть усіх інших тов-ів, надаючи їй форму ціни. Фун-ю міри вар-ті гроші виконують ідеально, тобто на основі мисленого порівнювання вар-ті товару до уявленої кіл-ті грошей. Фун-я грошей як міри вар-ті реалізується через масштаб цін.

2.Фун-я засобу обігу –гроші виконують роль посередника в обміні тов-ів і забезпечують їхній обіг. Фун-я грошей засіб обігу завжди поєднується з попередньою фун-єю міра вар-ті. Тільки в єдності вони забезпечують абстрактну визначеність категорії грошей .Фун-ю засобу обігу гроші виконують у формі монет і паперових грошей.

3.Фун-я засобу платежу-полягає в обслуговуванні грошима погашення різноманітних боргових забов”язань між суб’єктами ек. відносин. Цю фун-ю гроші здійснюють як у сфері товарного обігу при продажу товару в кредит, так і поза ним. На основі цієї фун-і виникли кредитні гроші-вексель, банкнота, чек.

4.Фун-я утворення скарбу виконують ті гроші, які виходять з обігу, тимчасово переривають свій рух, нагромаджуються і перетворюються н скарб у своїй золотій або срібній ”плоті”. Ця фун-я пов’язана зі здатністю грошей бути засобом збереження вар-ті, представником абстрактної форми багатства.

5.Фун-я світових грошей полягає в обслуговуванні грошима міждержавних ек-х відносин, пов’язаних з розрахунками за зовнішньоторговельні операції, наданням кредитів та іншими угодами. У цій фун-ії гроші виступають у 3 значеннях: як загальний платіжний засіб ,як загальний купівельний засіб, як загальне втілення сус-го багатства у разі переміщення золота з однієї країни в іншу.

Еволюція грошей. З розвитком ринкових відносин та процесу демонетизації золота деякі фун-ії грошей еволюціонували.

Ев-ія фун-і грошей як міри вар-ті. Поза як золото вийшло з обігу і перестало бути грошима ,то воно й припинило виконувати фун-ю міри вар-ті. Мета товарного обміну, в якому беруть участь і гроші, обміняти товар на товар, а не на гроші. Отже, сучасні гроші виконують фун-ю порівняння вартості обмінюваних тов-ів, виступають як рахункові одиниці.

Ев-ія фун-іі утворення скарбів. Оскільки золоті гроші замінені паперово-кредитними, то збереження їх не може утворити скарб. Але паперові та кредитні гроші здатні виконувати фун-ю нагромадження. Гроші у фун-ії нагромадження обслуговують потреби відтворення і потреби населення.

Ев-ія фун-і грошей як засобу платежу. У процесі розвитку товарно-грошових відносин фун-ії грошей як засобу обігу поступово звужуються і водночас розширюються фун-ії грошей як засобу платежу.

Ев-ія світових грошей. У сучасних умовах золото безпосередньо не використовується як світові гроші. Фун-ю світових грошей виконують вільно конвертовані національні валюти розвинених країн і міжнародні грошові одиниці.

Одночасно з еволюцією фун-ій грошей відбувається і процес ев-ії видів грошей .

Товарні гроші-металеві-паперові-кредитні-електронні(еволюція грошей).

Процес ев-ії фун-ій грошей та їхніх форм триває й дотепер ,породжуючи нові форми і якісні особливості їхнього прояву.

Форми грошей та їх еволюція. Демонетизація золота.

Еволюція Гр поділяється на 3 етапи: повноцінні Гр, змішані форми, неповноцінні Гр. Повноцінні – перші товарні Гр, спочатку предмети 1ї необхідності до предметів розкоші. Форми: 1) товарні Гр предметів, 2) предмети розкоші, 3) металеві Гр поділяються на Гр з недорогих металів (кусків металу) до благородних; та на монети (мідні, срібні, золоті). Змішані форми (19-поч 20 ст) – металеві повноцінні Гр, неповноц. Гр. Процес демонетизації золота (переходу повноцін, метал Гр до неповноцінних) пояснюється недоліками золотих Гр: 1) обмеження запасу золота в природі, 2) високі витрати (дорогі Гр, витрати труда, знос), 3) слабка схильність регулюванню і впливу держави (19ст.), 4) незручність у використанні (важкі). Процес демонетизації завершився в середині 70х. «Ямайська угода»- 4 валютна система, погодилися, що золото - грошовий товар і припинили фіксувати до золота. Неповноцінні – це Гр, які не мають власної вартості. Це білонна (розмінна) монета, паперові Гр, банк. зобов’язання, депозитн. вклади, квазігроші. Класифікація по критеріям:  форма існування: паперові, монети, депозитні Гр, електронні Гр.  у залежності від статусу елемента Гр. і хар-ра емісії: казначейські Гр. - Гр, які емітують державу в особі казначейства для покриття державних витрат; банківські Гр. - Гр, які випускаються в обіг банк. системою на кредитній основі, що обумовлює хар-р сталості цих Гр., тобто банкноти -прості векселя банків. У основі лежать розписки банкірів про золото, які вони прийняли на збереження, а також комерційні векселя, білонна монета - розмінна монета, яка чеканітся з недраг металів, депозитні Гр - Гр, які існують у вигляді записів на рахунках економ суб'єктів у банках по платіжним дорученням, чеках, плат вимогам, пластиков карткам., електронні Гр., квазігроші – майже гроші, по своїх параметрах не дотягає до грошей: термінові банківські депозити – термінові банк депозити, види держ ЦП із високою ліквідністю.

38.

Грошовий обіг та його закони. Грошова маса.

Грошовий обіг-це рух грошей у готівковій і безготівковій формах, який обслуговує реалізацію тов-ів і нетоварні платежі в господарстві. Обіг грошей здійснюється на основі притаманних йому законів.

Закон грошового обігу передбачає, що протягом певного періоду в обігу має бути певна, об’єктивно зумовлена грошова маса. Він з”ясовує внутрішні зв’язки між кіл-тю грошей в обігу і масою товарів, рівнем цін, швидкістю обороту грошей.

В умовах заміни золотомонетного обігу паперовими грошима діяв закон їхнього обігу. Сутність закону обігу паперових грошей полягає в тому, що випуск їх повинен дорівнювати тій кіл-ті замінених ними золотих грошей, яка необхідна для забезпечення нормального тов-го обігу. Переповнення каналів обігу паперовими грошима неминуче призводить до знецінення їх. Для визначення необхідної кіл-ті грошей для обміну кор-ся формулою І.Фішера:MV=PQ

M - маса грошей в обігу,V - середня швидкість обігу грошей,P - сер-ій рівень цін на товари та послуги,Q - кіл-ть товарів та послуг, представлених на ринку.

Різноманітність грошових засобів, які функціонують у сучасній ек-ці, потребує виміру грошової маси.

Грошова маса-це сукупність усіх грошових засобів у готівковій і безготівковій формах, які забезпечують реалізацію тов-ів, послуг і всі нетоварні платежі у народному господарстві.

Структура грошової маси: 1.Готівкові гроші(розмінні монети, банкноти, казначейські білети) 2.Безготівкові гроші(чекові внески, депозитні сертифікати, державні цінні папери).

Оскільки гр-ва маса неоднорідна за своєю структурою, то для її характеристики застосовуються різні підходи і показники. Насамперед гр-ву масу можна поділити на 2 частини-активні гроші, які постійно використовуються в готівковому і безготівковому обігу, і пасивні гроші, які потенційно можуть бути використані як гроші за певних умов.

Стр-ра грошової маси відображає стр-ру і рівень розвитку економіки країни. У розвинутих країнах на готівку припадає лише 5-10% грошової маси, а в Україні поза банками обертається близько 50% готівки.

39.

Грошова система, її основні елементи та типи.

Грошова система-це форма організації грошового обігу, яка історично склалася в певній країні й законодавчо закріплена державою.

Елементи грошовоі сис-ми:1.Назва національної грошової одиниці.2.Вид грошових знаків і хар-р їхнього забезпечення.3.Порядок грошової емісії, тобто порядок друкування грошей і випуску їх в обіг.4.Встановлення курсу національної валюти і порядок її обміну на іноземну.5.Наявність державних фінансових інститутів, які здійснюють регулювання грошового обігу в країні.

Типи грошових сис-м:1.Металева (біметалізм, монометалізм) 2.Паперово-кредитна (паперові гроші, кредитні гроші)

40.

Види та природа сучасних грошей.

В сучасності існує 2 види грошей: кредитні та паперові гроші.

Паперові гроші—грошові знаки або символи повноцінних грошей, які наділені примусовим курсом і випускаються для витрат держави.

Хар-ки:

• Їхнє виникнення пов’язане із функцією грошей як засобу обігу.

• Не забезпечені золотом

• Випускаються державою

• Мають примусовий хар-р обігу, обов’язкові до приймання.

Кредитні гроші —це знаки вартості, які функціонують на основі кредитної угоди й виражають відносини між кредитором і боржником.

Хар-ки:

• Їхнє виникнення пов’язане із функцією грошей як засобу платежу

• Забезпечені золотом та ін. активами.

• Випускаються банками

• Вільно обертаються

Види:

1. Вексель—це письмове боргове зобов’язання суворо встановленої законом форми, в якому вказані величина грошового боргу, строки його сплати, а також право його власника(векселетримача) вимагати від боржника(векселедавця) сплати боргу при настанні встановленого строку.

2. Банкнота-вексель банку, за яким пред’явник може в будь-який час одержати гроші і яким банк замінює комерційний вексель(боргове забовязення яке підприємці видають один одному при купівлі-продажу товарів з відстрочкою платежу, тобто в борг).

3. Чек—письмове розпорядження власника поточного рахунка в банку про виплату готівки або перерахування з його рахунка на інший рахунок певної суми грошей.

4. Кредитна картка—іменний платіжно-розрахунковий документ, який засвідчує особу власника рахунка в банку і надає йому права на придбання товарів і послуг у кредит без оплати готівкою.

5. Електронні гроші—магнітні носії платіжної інформації які знімають паперові гроші, чеки та ін. грошові документи у безготівкових розрахунках між клієнтами і банками за допомогою електронно-інформаційних систем.

41.

Особливості встановлення ринкових відносин в Україні

Перехідний стан до ринкової економіки означає наявність підприємств різноманітних форм власності : державних, колективних, змішаних, спільних, індивідуальних. Державна форма власності при нерозвиненій демократії приховує в собі можливість появи під вивіскою загальнонародної власності елементів корпоративного привласнення. Потрібне передбачення переходу від монополії держави на привласнення засобів виробництва, результатів виробництва та управління ним до різноманітних форм власності. Цей перехід ґрунтується на самостійності господарювання підприємств та широкому роздержавленні власності та приватизації. Роздержавлення власності означає перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших, недержавних формах власності. Приватизація – це процес придбання громадянами у власність усіх або частини акцій акціонерних, інших господарських товариств, а також підприємців, заснованих на змішаній або колективній власності. У західній економічній літературі, а в останні роки й у працях окремих вітчизняних економістів, визнається поділ економічних інтересів лише на суспільні та приват­ні, а колективні інтереси інколи розглядають як форму вияву приватних економічних інтересів. Щодо думки ба­гатьох західних учених, то вона відображає реалії не сьо­годення, а приблизно 200-річної давності, коли в еконо­мічній системі капіталізму тих часів існували переважно лише дві форми власності, а колективна (в той час вона була представлена акціонерними компаніями) була ви­нятком. У той період у багатьох країнах були прийняті конституції, в яких зафіксовано існування лише двох форм власності. Нині таке твердження перетворилося на стереотип, оскільки кожна крупна і навіть середня за розмірами компанія існує у формі акціонерних това­риств, які є колективними підприємствами, а властива їм форма власності — також колективна. Колективна власність — пріоритетна форма транс­формаційних процесів. В межах акціонерної (а отже колективної) власності колективні економічні інтереси поєднуються з індивідуальними (при­ватними), тобто колективна власність — з приватною. Остання представлена акціями в руках окремих осіб.

Проте домінуючим економічним інтересом залиша­ється колективний, оскільки величина дивіденду на кож­ну акцію залежить насамперед від результатів колектив­ної праці на підприємствах. Колективний характер пра­ці на сучасних колективних і народних підприємствах майже ніхто з науковців не заперечує. Якщо бути послі­довним у своїх твердженнях, то слід визнати, що колек­тивному характеру праці повинна відповідати колектив­на форма власності. Така вимога випливає із закону єдності праці та власності.

Акціонерна форма власності лише частково змінює природу приватної капіталістичної власності. Це означає появу нової якості в межах єдиної сутності, внаслідок чо­го ця сутність певною мірою модифікується. Якби цього не сталося, то колективна капіталістична власність не могла б забезпечити прогрес продуктивних сил. Адже цю роль вже неспроможна була виконувати індивідуальна капіталістична власність, що й стало головною причиною виникнення нової, розвинутішої форми капіталістичної власності.

Інтегрувати інтереси сусп-ва можеть лише колективна та державна (не бюрократична, а суспільна) форми власності. Приватна власність в сучасних умовах неспроможна забезпечити розвиток науки, базових, наукомістких галузей промисловості, освоєння космічного простору, атомної та ядерної енергетики, освіти у загальнонаціональному масштабі, культури, захист навколишнього середовища та інших важливих загальнонаціональних проблем.

Про те, що ринок у країнах СНД у т.ч. в Україні, почав формуватись на недостатньо розвинутій для цього базі неодноразово зазначалося в економічній літ-рі. Про це наголошував академік НАНУ Пахомов. Він підкреслював, що загальною умовою формування дієздатності ринкової економіки в У. є здійснення державою цілеспрямованих заходів з метою забезпечення конкурентно-сприятливого середовища для різних суб’єктів господарювання.

Основні серед них:

-програми демонополізації державного сектора економіки як однієї з констатуючих умов переходу до ринку.

-структурні зрушення в народному господарстві з орієнтацією на споживача і пріоритетний розвиток прогресивних виробництв з новітніми технологіями.

-переформування вищих ешелонів економічної влади з метою подолання командних методів в управління економікою.

-формування інфраструктури ринкової системи, яка має працювати на відновлення, розвиток і вдосконалення господарських зв’язків.

-оздоровлення грошей та фінансів – незамінних регуляторів ринкових. відносин.

-широку комп’ютеризацію економіки, що створить можливості масового свідомого включення в ринкову ситуацію всіх суб’єктів товарно-грошових відносин.

-формування соціальних захисних механізмів, які виключають нецивілізовані форми грабунку та зубожіння основної маси населення. З одного боку, в бідному сус-ві цивілізованого ринку бути не може, а з іншого – важливо створити в людей психологічно прийнятне ставлення до ринку.

42.

Інституціональні основи ринкової економіки.

Ринкова економіка за своїм соц економічним змістом є капіталістичною економікою; вона базується на капіталістичному способі виробництва. Капіталістична економічна формація охоплює такі інститути і принципи: 1) приватну власність; 2) клас капіталістів, власників засобів виробництва; 3) клас найманих працівників- робітників, інженерів і техніків, менеджерів, науковців; 4) свободу підприємництва і вибору; 5) особистий інтерес як головний мотив вибору; 6) конкуренцію; 7) опору на систему цін або ринкову систему; 8) обмежену роль держави. Ринкова економіка чітко виявляє значення свободи, підприємництва - виробляти і продавати те, що вони вважають доцільним; постачальники ресурсів можуть за власним вибором знаходити місце застосування матеріальних і людських ресурсів. Складовою ринкової економіки є ринкова система. Ринкова система - це система ринків, цін і конкуренції. Саме система ринків, цін і конкуренції забезпечує координуючі й організаційні механізми, що виключають капіталіст хаос у ринковій економіці, який породжують свобода підприємництва і вибору. Ринкова система являє собою механізм, що виконує одночасно дві корисні функції :1) сповіщає споживачів, виробників і постачальників ресурсів про рішення, які кожен з них прийняв; 2) синхронізує ці рішення, що забезпечує узгодження виробничих цілей. Конкретними ланками ринкової системи ї такі категорії, як попит, пропонування, рівноважна ціна, конкуренція, ринок.

43.

Ринок: суть, функції, суб’єкти та об’єкти.

Ринок - економічна категорія, яка протягом 300 років є центральною в економічній науці. У міру розвитку самого ринку як економічної форми суспільства уточнюються та наповнюються новим змістом також теоретичні його трактування та формулювання. Різноманітні теорії і концепції, якими оперує економічна теорія сьогодні, акцентують увагу на окремих сторонах тлумачення ринку. В економічній літературі наводиться безліч визначень категорії "ринок", що виражають ті чи інші сторони ринкових відносин. Але тлумачення цього поняття слід розмежовувати на різних рівнях. З погляду буденної свідомості, ринок - це базар(тобто місце, де можна придбати товар, тобто де зустрічаються покупець і продавець). Ек наука ж розглядає ринок ширше та більш професійніше. А саме, ринок - це поєднання попиту і пропозиції, або місце де відбувається купівля-продаж товарів; ринок - це сукупність ек відносин між людьми у сфері обміну, посередництвом яких здійснюється реалізація результатів людської діяльності; ринок - це місце, де відбувається остаточне визнання суспільством втіленої в результати діяльності праці.; ринок - це лише елемент ринкової економіки, куди поруч з ринком входять сфери виробництва, розподілу і споживання; ринок - тип господарських зв’язків між суб’єктами господар ювання, тобто форми господарського зв’язку між товаровироб никами через купівлю-продаж товарів. Але найбільш типове і загальноприй няте визначення ринку таке: ринок - це обмін, що здійснюється відповідно до законів товарного виробництва і обміну. Сутнісну основу цього обміну становить ціна, що визначається співвідношенн ям попиту та пропозиції(про понування). Функції ринку: ринок виконує ряд фуій. Їх можна звести у дві групи : організаційні й економічні. Організ:1)вста новлення зв’язків між виробниками й споживачами продукції (послуг), не опосередкова них іншими системами розподілу.2) забезпеченн я вільного вибору партнерів по господарськ зв’язках.3) забезпечен ня конкуренції між суб’єктами ринку. Економічні:1) механізм ринку робить усіх учасників конкурент тного процесу матеріально зацікавле ними в задоволенні тих потреб, які виражаються через попит.2) ринок, створюючи сигнали через ціни, стимулює засвоєння досягнень науково - технічного прогресу, зниження витрат, підвищення якості, розшир асортименту товарів і послуг.3) сприяє вирішенню центральних проблем економіки(пі двищення рівня життя, зміна структури економіки тощо).4) механізм ринку в цілому звільняє ек від дефіциту товарів і послуг. Суб’єкти ринку -практично всі учасники суспільного виробництва

(держава, державні, колективні, кооперативні, приватні підприємства та їх обєднання; іноземні фірми та громадяни; різні установи та організації; громадяни України). Об’єкти ринку - усі результати суспільної діяльності (матеріальні продукти праці; інтелектуальні; робоча сила; цінні папери; позичкові капітали, валюта, золото).

44.

Суб’єкти та об’єкти ринкових відносин.

Враховуючи, що товарно-грошові відносини в ринковій економіці опосередковують усі відносини сусп-ва, суб’єктами ринку практично стають всі учасники суспільного вир-ва (держава, іноземні фірми та громадяни, громадяни України, різні установи та організації, державні, колективні, кооперативні, приватні підприємства та їх об’єднання)

Широке трактування ринку свідчить про те, що об’єктами ринкових відносин в сучасній економіці стають усі результати сусп. діяльності. Тобто, ними можуть бути матер. продукти праці(засоби вир-ва, предмети споживання, послуги, житло тощо); інтелектуальні продукти праці (інформація, наукові ідеї);робоча сила; цінні папери (акції, облігації); валюта, позичкові капітали і т.д.

Основні суб’єкти ринкової економки:

1. Домашнє госп-во—власники екон. ресурсів(пропонують на ринку ресурсів фактори вир-ва); отримують доходи від проданих ресурсів; використовують доходи на придбання споживчих товарів та послуг для задоволення особистих потреб.

2. Підприємці—пред’являють попит на ресурси; пропонують товари та послуги як для підприємницького й державного секторів, так і для домогосподарств; інвестування отриманих доходів.

3. Держава—пред’являє попит на екон. Ресурси для здійснення екон. Діяльності в державному секторі економіки; пред’являє попит на засоби вир-ва для вир-ва суспільних та інших благ; пропонує гроші та пред’являє попит на гроші; пропонує суспільні блага без посередньої оплати їх, що поліпшує продуктивність підприємницького сектору і зменшує витрати на споживання домогосподарств; здійснює урядове регулювання ринкової економіки.

45.

Структура та види ринків.

Структура ринку-сукупність окремих ринків у межах національної ек-ки або внутр. ринку, світового господарства та його окремих регіонів і взаємодіє між ними.

1. За об’єктами обміну:

• Ринок предметів споживання і послуг призначений для задоволення фізіологічних та соціальних потреб людини. Він безпосередньо відображує виробництво і споживання, попит і пропозицію товарів.

• Ринок засобів виробництва передбачає економічну і юридичну відповідальність за виконання контрактів та поставок.

• Ринок нерухомості формується для торгівлі землею, об'єктами, що на ній збудовані, в тому числі житловими будинками. Суб'єкти: фізичні та юридичні особи, які можуть купувати об'єкти нерухомості як для особистого (квартира чи будинок), так і для виробничого споживання (земля для сільськогосподарської діяльності, приміщення для офісу тощо).

• Ринок науково-технічних розробок та інформації включає науково-технічну продукцію, технічні засоби інформації, інформатив­ні системи. Обслуговує всі сфери людської діяльності.

• Фінансовий ринок (ринок капіталу, фондовий ринок) — це специфічна сфера економічних відносин, де відбувається купівля-продаж фінансових ресурсів.

• Кредитний ринок є системою відносин між позикодавцями і позикоодержувачами з приводу позики в товарній або грошовій формі.

• Ринок цінних паперів є прямим продовженням кредитного ринку, має багато особливостей, одна з яких полягає у необхідності правового регулювання відносин між усіма його учасниками.

• Валютний ринок — це такий специфічний ринок, де предметом купівлі-продажу є різні національні валюти, їхнє функціонування зумовлено розвитком зовнішньоекономічних зв'язків між різними країнами і необхідністю взаємних розрахунків.

• Ринок праці (робочої сили) означає надання прав кожній людині на вільний продаж своєї робочої сили за власним бажанням і вибо­ром на засадах трудового найму.

2. За ступенем зрілості ринкових відносин:

• Розвинений ринок—це система товарно-грошових відносин, які є визначальною формою зв'язку між суб'єктами господарської діяльності, покупцями і продавцями, що здійснюється на основі економічної самостійності, рівноправності та конкуренції товаровиробників і споживача.

• Ринок, що формується, перебуває у стадії становлення. Для нього х-ні: наявність елементів неринкових відносин (натуральний обмін, або бартер, надмірне втручання держави у господарське життя), не відпрацьо-ваність законодавчих документів, антиринкова психологія багатьох верств населення.

• Ринок з різним ступенем обмеження конкуренції (монопольний, олігопольний). Монопольним називають ринок, на якому домінує один постачальник або продавець. Головною ознакою олігополії є ситуація, коли на ринку товарів чи послуг панує мала кількість господарських суб'єктів.

3. Відповідно до чинного законодавства:

• Легальний;

• Нелегальний(тіньовий) ринок заборонений законом. Він є продовженням тіньової економіки, що являє собою несанкціоновану господарську діяльність.

4. За адміністративно-територіальною ознакою:

• Місцевий;

• Національний(внутрішній);

• Світовий.

46.

Інфраструктура ринку: сутність та складові.

Інфраструктура ринку – комплекс інститутів, служб, підприємств, організацій, які забезпечують нормальний режим безперервного функціонування ринку.

І. Організаційно-технічна підсистема:

• товарні біржі - об'єднання підприємств торгівлі, збуту, обміну, мета якої — укладання відповідних угод, виявлення товарних цін, попиту й пропозиції товарів, вивчення, впорядкування і полегшення товарообороту та обмінних операцій, представництво і захист інтересів членів біржі, вирішення спорів щодо операцій тощо.

• оптові ринки.

• аукціони – форма організації реалізації товарів та послуг, що ґрунтується на проведенні публічних торгів, де право купити має той, хто пропонує найвищу ціну.

• Опціон – договірне зобов’язання купити або продати певний вид цінностей чи фінансових прав за встановленою на момент підписання угоди ціною в межах певного періоду. В обмін на отримання такого права покупець опціону сплачує продавцеві певну суму-премію.

• Торговельно-промислові палати-комерційні організації, головним завданням яких є сприяння розвитку ек. і торгівельних зв’язків із партнерами зарубіжних країн.

• Ярмарки-періодично організована в одному і тому самому місці виставка зразків товарів широкого вжитку і(або) устаткування, транспортних засобів, засобів зв’язку, де експоненти укладають угоди в нац. та міжнародному масштабі.

• Сервісні центри.

• Транспортні комунікації.

• Земельні аукціони.

ІІ. Фінансово-кредитна:

• Банки(операції банків)- пасивні (сплата процентів), активні (отримування процентів), комесійні (банківські послуги) і власні операції.

• Фондова біржа - це організований і регулярно функціонуючий ринок, на якому відбувається купівля-продаж цінних паперів.

• Валютна біржа-біржа, що здійснює на регулярній та впорядкованій основі купівлю-продаж іноземної валюти за ринковими цінами.

• Страхова компанія-комерційна, фінансово-кредитна органі­зація, що ставить за мету отримання прибутку від здійснення стра­хових операцій. Страхові компанії здійснюють систему заходів, спрямованих на повне або часткове відшкодування застрахованим фірмам збитків, яких вона зазнала за непередбачених обставин.

• Інвестиційні, пенсійні фонди.

• Ломбарди.

• Небанківські фінансові операції.

ІІІ. Державно-регулятивна.

• Біржа праці- держ.структура, яка опосередковує стосунки між роботодавцями і найманою робочою силою.

• Ліцензування.

• Оподаткування.

• Митна с-ма.

• Держ.фонди для сприяння діловій активності.

ІV. Науково-дослідне та інформаційне забезпечення.

• Науково-дослідні установи з вивчення ринкових проблем.

• Консалтингові компанії-надають послуги суб’єктим ек-ки з питань: дослідження і прогнозування ринку; оцінки торгівельно-політ умов здійснення експортно-імпортних операцій.

• Інформаційні центри та агентства

• Рекламні агентства

• Спец. навчальні заклади

• Юридичні контори.

47.

Конкуренція, її суть, види та роль в ринковій ек-ці.

Конкуренція означає ек-не суперництво між відокремленими виробниками продукції, робіт, послуг щодо задоволення інтересів, пов’язаних з продажем продукції, виконанням робіт, наданням послуг одним і тим самим споживачам.

Основне завдання конк-ції – завоювати ринок у боротьбі за споживача, перемогти своїх конкурентів, забезпечити одержання сталого прибутку.

Конкуренція має як негативні, так і позитивні риси До плюсів можна віднести те, що конкуренція - є двигуном економічного прогресу, є знаряддям інноваційного прогресу, знижує витрати на одиницю продукції, підбирає життєздатні фірми. До мінусів можна віднести те, що конкуренція - призводить до економічних криз виробництва, розорення і безробіття, посилюється інфляція, призводить до хижацького використання ресурсів, інколи переростає у недобросовісну конкуренцію.

Ф-ції конкуренції:

• Регулювання – під впливом ціни капітали спрямовуються в ті галузі, де можливий найвищий прибуток

• Мотивації – для підприємця конк-ція означає шанс і ризик одночасно:

+ підприємства, що пропонують кращу за якістю продукцію або виготовляють її з меншими виробничими витратами, одержують винагороду у вигляді прибутку. Це стимулює техн. прогрес.

- підприємства, що не реагують на уподобання клієнтів або порушують правила конкуренції зі своїми суперниками на ринку, виявляються покараними шляхом збитків або виштовхуються з ринку.

• Розподілу-дозволяє розподіляти прибуток серед підприємців і домашніх господарств відповідно до їхнього ефективного внеску.

• Контроль - обмежує і контролює ек. силу кожного підприємства.

Види ек. конкуренції:

І. 1.Внутрішньогалузева- конк-ція між товаровиробниками, що діють в одній галузі нар. господарства.

2.Міжгалузева- конк-ція між товаровиробниками, що діють в різних галузях нар. госп-ва.

3.Міжнародна-конк-ція виробників на світовому ринку, яка поєднує внутр. галузеву і міжгалузеву конк-цію.

ІІ. Конк-цію можна поділити на сумлінну і несумлінну. Сумлінна поділяється на цінову(головний метод боротьби проти конкурентів-ціна) та нецінову(боротьба проти конкурентів спрямована на створення зовн. умов, які поліпшують реалізацію продукції).

ІІІ. Існують ще й такі види конк-ції:

1.Досконала-передбачає, що ринок складається з великої кількості конкурентів(вир-ків, продавців).вони пропонують покупцям товарний продукт з однаковими якісними параметрами або ж цілком ідентичні товари. Причому частка кожного з них настільки мала, що практично ніхто не може впливати на ціну ринку. 2.Недосконала: Монополістична-діє на ринку з відносно великою кількістю ек. суб’єктів, кожен з яких має певний вплив на ціни внаслідок специфічного товару, який він виготовляє, й може мат і реалізувати монопольну владу. Крива попиту має спадний х-р. Олігополія-тип ринкової структури, коли декілька великих фірм монополізують вир-во та збут основної маси продукції і ведуть між собою нецінову конк-цію. Монопсонія - тип ринк. структури, при якій існує монополія одного покупця товару. Олігопсонія – тип ринк. структури, при якій існує невелика вузькоспеціалізована, група покупців певного товару. Дуополія - це тип ринк. структури, при якій існує тільки 2 постачальники певного товару і між ними повністю відсутні монополістичні угоди про ціни, ринки збуту та інше. Білатеральна монополія-тип ринк. структури, при якій виникає протиборство єдиного постачальника і єдиного споживача.

48.

Види і методи ек. конк-ції

І. 1.Внутрішньогалузева- конк-ція між товаровиробниками, що діють в одній галузі нар. господарства.

2.Міжгалузева- конк-ція між товаровиробниками, що діють в різних галузях нар. госп-ва.

3.Міжнародна-конк-ція виробників на світовому ринку, яка поєднує внутр. галузеву і міжгалузеву конк-цію.

ІІ Конк-цію можна поділити на сумлінну і несумлінну.

Методи сумлінної конкуренції: підвищення якості продукції;зниження цін;реклама; розвиток до- після реалізаційного обслуговування;створення нових товарів і послуг із використанням досягнень НТР.

Сумлінна поділяється на цінову(головний метод боротьби проти конкурентів-ціна) та нецінову(боротьба проти конкурентів спрямована на створення зовн. умов, які поліпшують реалізацію продукції).

Способи конк-ної боротьби: поліпшення якості продукції;викор. реклами;уови продажу товару;нечесна конкуренція. Методи здійснення нечесної конк-ції: дезінформація споживача;викор. товарного знак, фірмового найменування або маркування товару без дозволу господарюючого суб’єкта, на ім’я якого вони зареєстровані;поширення неправдивих повідомлень про товари своїх конкурентів;намагання деяких фірм впливати на постачальників ресурсів і банків;переманювання провідних спеціалістів.

ІІІ. Існують ще й такі види конк-ції:

1.Досконала-передбачає, що ринок складається з великої кількості конкурентів(вир-ків, продавців).вони пропонують покупцям товарний продукт з однаковими якісними параметрами або ж цілком ідентичні товари. Причому частка кожного з них настільки мала, що практично ніхто не може впливати на ціну ринку. 2.Недосконала: Монополістична-діє на ринку з відносно великою кількістю ек. суб’єктів, кожен з яких має певний вплив на ціни внаслідок специфічного товару, який він виготовляє, й може мат і реалізувати монопольну владу. Крива попиту має спадний х-р. Олігополія-тип ринкової структури, коли декілька великих фірм монополізують вир-во та збут основної маси продукції і ведуть між собою нецінову конк-цію. Монопсонія - тип ринк. структури, при якій існує монополія одного покупця товару. Олігопсонія – тип ринк. структури, при якій існує невелика вузькоспеціалізована, група покупців певного товару. Дуополія - це тип ринк. структури, при якій існує тільки 2 постачальники певного товару і між ними повністю відсутні монополістичні угоди про ціни, ринки збуту та інше. Білатеральна монополія-тип ринк. структури, при якій виникає протиборство єдиного постачальника і єдиного споживача

49.

Виникнення, суть та форми монополії.

Монополія виростає із конкуренції. Тобто: конкуренція зумовлює диференціацію товаровиробників(збагачення одних і розорення інших). Унаслідок цього відбувається процес концентрації вир-ва й капіталу. Концентрація спричиняє загострення конкуренції між дедалі більшими підприємствами. Загострення і вищий дедалі більшими підприємствами. Загострення і вищий якісний рівень конкуренції породжують монополію. Монополізація—економічний результат концентрації та централізації вир-ва і капіталу.(концентрація вир-ва—це зосередження засобів вир-ва, працівників і обсягів вир-ва на великих підприємствах; централізація капіталу—збільшення розмірів капіталу внаслідок обєднання або злиття раніще самостійних капіталов:н-д утворення акціонерних капіталов)

Типи монополій:

• Монополія окремого вир-ва

• Монополія як змова

• Моноп.,що ґрунтується на диференціації продукту.

Форми монополій:

1. Закрита мон.—це галузь захищена від конкуренції за допомогою юридичних обмежень.(інститут авторських прав)

2. Природна мон.—галузь у якій довгострокові середні витрати досягають мінімуму тільки тоді, коли одна фірма обслуговує весь ринок в цілому.

3. Відкрита мон.—екон. явищ, при якому фірма на деякий період стає єдиним постачальником певного продукту, не володіючи при цьому ніяким спеціальним захистом від конкуренції.

4. Чиста мон. утворюється там, де існує лише один продавець і відсутні реальні альтернативи: не існує товарів-субститутів, а продукт, що виробляється-однорідний і унікальний.

50.

Антимонопльна політика держави: суть та основні інструменти.

Антимонопольна діяльність—комплекс заходів, розроблених і впроваджених у багатьох країнах світу, які спрямовані на обмеження діяльності монополій, а також створення відповідного законодавства.

До антимонопольного законодавства належать закони, які забороняють або регулюють угоди підприємств, спрямовані на обмеження конкуренції ч\з поділ ринків, угод про ціни, обмеження торгівлі. Антимонопольні закни втілюють в життя спеціально створені органи. Головною метою антимонопольних з-нів є обмеження монополій та їх види, створення конкурентного середовища, підтримка дрібного бізнесу та сприятиме йому. Методики втілення антимонопольних з-нів є ліквідація фірми, високе оподаткування моноп. прибутків, контроль за цінами монополістів, розукрупнення монополій.

Початок антимоноп. діяльності в Україні було покладено прийняттям з-нів „Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницької діяльності”(1992)та „Про антимоноп. комітети”(1993).Європейська та японська системи забороняють не саму монополію а лише зловживання її владою.

51.

Суть попиту та фактори, що його визначають. Закон попиту.

Попит виражає сформовану на ринку потребу в життєвих засобах, що визначається кількістю товарів і послуг, які споживачі можуть придбати за цінами, що склалися на ринку та наявністю коштів.

Попит тісно пов’язаний з дійсними сусп. потребами, бажаннями але не збігається з їхньою кількісною визначеністю. Попит залежить від платоспроможності покупців. Суб’єктивне попиту репрезентує сферу споживання на ринку покупцями. Об’єктами попиту можуть бути будь-які обєкти ринкових відносин, що мають вартісну оцінку і певну корисність для споживання.

Отже, попит—платоспроможна потреба або сума грошей, яку покупці можуть і мають намір заплатити за необхідні для них товари і послуги.

Вирізняють:

• Індивідуальний попит—попит окремого споживача.

• Рисковий--це сума індивідуальних попитів, які пред’являються кожним споживачем при різних цінах.

Чинники, що визначають попит, поділяють на об'єктивні та суб'єктивні.

До об'єктивних належать економічні, соціальні, демографічні.

Економічними чинниками є: рівень технології, організаційно-інфраструктурне забезпечення, сфера обігу; державне стимулювання ринкової конкуренції, переміщення капіталів. Соціальні чинники — це професійно-кваліфікаційний склад робочої сили, суспільна престижність підприємства, розміри і активність підприємців, їхня економічна самостійність, рівень культури і спеціальної освіти учасників виробництва. Демографічні чинники охоплюють: масштаби і характер залучення у виробництво і вивільнення робочої сили, розподіл працездатного населення за територією.

До суб'єктивних чинників відносять психолого-традиційні, естетичні, природно-кліматичні.

Психолого-традиційні чинники — це зміни смаків та уподобань споживачів, місцеві, національні традиції, виховання, релігійні звичаї. Естетичні чинники включають зміни у моді, розвиток промислового дизайну. Природно-кліматичнї чинники — це клімат, рельєф та місцезнаходження, флора і фауна.

Розглядаючи еластичність попиту залежно від рівня цін, західні економісти сформулювали з-н попиту:--це закон, згідно з яким за незмінюваності всіх інших параметрів зниження ціни зумовлює відповідне зростання величини попиту, і навпаки. Отже, між ціною і величиною попиту існує обернена залежність. Залежність між ціною і попитом хар-є крива попиту.

52.

Пропозиція.Закон пропозиції.

Пропозиція—обсяг товарів і послуг, який виробники хочуть і можуть поставити на ринок за різною ціною за певний проміжок часу.

Зміст з-ну пропозиції полягає в тому, що чим вища ціна(за інших однакових умов), тим більше товару за такою ціною товаровиробники готові запропонувати на ринок упродовж певного проміжку часу, і навпаки, чим нижча ціна, тим менше товарів виробник бажатиме і зможе поставити на ринок.

Чинники, що визначають пропозицію, поділяють на об'єктивні та суб'єктивні.

До об'єктивних належать економічні, соціальні, демографічні.

Економічними чинниками є: рівень технології, організаційно-інфраструктурне забезпечення, сфера обігу; державне стимулювання ринкової конкуренції, переміщення капіталів. Соціальні чинники — це професійно-кваліфікаційний склад робочої сили, суспільна престижність підприємства, розміри і активність підприємців, їхня економічна самостійність, рівень культури і спеціальної освіти учасників виробництва. Демографічні чинники охоплюють: масштаби і характер залучення у виробництво і вивільнення робочої сили, розподіл працездатного населення за територією.

До суб'єктивних чинників відносять психолого-традиційні, естетичні, природно-кліматичні.

Психолого-традиційні чинники — це зміни смаків та уподобань споживачів, місцеві, національні традиції, виховання, релігійні звичаї. Естетичні чинники включають зміни у моді, розвиток промислового дизайну. Природно-кліматичнї чинники — це клімат, рельєф та місцезнаходження, флора і фауна.

Залежність між ціною і попитом хар-є крива попиту.

53.

Еластичність попиту і пропозиції.

Поняття еластичність показує взаємозв’язок між зміною ціни і обсягом проданих товарів. Найбільш прийнятною одиницею еластичності є відсоток. Цей показник дає можливість з’ясувати на скільки відсотків змінився обсяг продажу товарів у результаті зміни ціни на одиницю товару на один відсоток.

Коефіцієнт еластичності – міра реагування однієї змінної на зміну іншої виражена як відношення процентних змін. Розрізняють:

• цінову еластичність обчислюють за формулою – ЗМІНА ОБСЯГУ ПРОДАДУ (%)/ЗМІНА ЦІНИ(%). Еластичний попит (Е>1), нееластичний попит (E<1), одинична еластичність (E=1), абсолютно еластичний попит (E-> бесконечность), абсолютно нееластичний попит (E=0). Фактори, що впливають на цінову еластичність попиту (значимість товару для споживача, наявність товарів-субститутів, значимість товарів-комплементів у загальній стр-рі споживання, фактор часу).

• перехресна еластичність попиту – чутливість споживчого попиту на товар А до змін, що відбулися в ціні супутнього товару Б. Коефіцієнт перехресної еластичності попиту = ЗМІНА ПОПИТУ А (%)/ЗМІНА ПОПИТУ Б (%)

• еластичність попиту за доходом. Дослідження еластичності попиту за доходом вимагає аналізу стр-ри товарів з позиції поділу їх на нормальні та нижчі. Нормальні товари – це товари, попит на які зростає в міру зростання доходу споживачів. Е>0 Нижчі товари – це товари, це товари, попит на які зростає в міру зменшується доходу споживачів. Е<0. Коефіцієнт еластичності за доходом = ЗМІНА ОБСЯГУ ПОПИТУ (%)/ЗМІНА ОБСЯГУ ДОХОДУ (%)

Еластичність пропозиції – це чутливість пропозиції до змін, що відбуваються в ціні товару, який підпри-ць готовий поставити на ринок (ЗМІНА ОБСЯГУ(%)/ЗМІНА ПОПИТУ(%))

54.

Рівновага попиту та пропозиції. Рівноважна ціна

Виходячи на ринок, покупці і продавці планують свою діяльність спираючись на власний досвід та інформацію, яку їм надає ринок на сам перед через ціни. Ситуація на ринку, коли підпри-ці пропонують за певною ціною стільки товарів, скільки споживачі готові купити, називають РИНКОВОЮ РІВНОВАГОЮ.

ЦІНА РІВНОВАГИ означає, що покупці зорієнтовані продовжувати здійснювати закупівлю товарів у тих обсягах, у яких виробники погоджуються продовжувати постачати їх на ринок. РІВНОВАЖНА ЦІНА – це ціна на конкурентному ринку, за якою величина попиту і пропозиції однакові, немає ні дефіциту, ні надлишку товарів і послуг. Така ціна не містить у собі до зростання, або до зниження обсягів виробництва.

ТЕОРІЯ ВАЛЬРАСА. Вальрас довів, що в умовах ринкової економіки є можливість встановлення рівноваги на основі співвідношення пропозиції і попиту, вільна кон-ція забезпечує встановлення ціни рівноваги.

ПОСТУЛАТИ АВЛЬРАСА:

• зміни цін впливають на попит і пропозицію і навпаки;

• рівноважна ціна встановлюється у результаті кон-ції, співвідношення попиту і пропозиції, наявності ресурсів та ін. чинників;

• загальна рівновага здійснюється щодо всіх товарів;

• рівновагу характеризує як правило мінова вартість (рівень екон. рівноваги);

• рівновага досягається на основі дії всіх учасників ринку;

• рівновага здатна забезпечити максимально високий рівень задоволення потреб.

55.

Основний та оборотний капітал. Фізичний та моральний знос основного капіталу

За способом обороту та перенесення вартості розрізняють:

- Основний к-л-складова пром. к-лу,яка ф-нує в натур. формі засобів вир-ва протягом кількох вир-чо-технологічних циклів, частинами переносячи свою вартість на новостворену продукцію(будови, споруди, верстати, обладнання)

- Оборотний к-л- частина пром. к-лу, що ф-нує у вигляді продуктів праці, незавершеного будівництва, готової продукції,грошових коштів (у тому числі з/п),обертаючись і переносячи свою вартість на новостворену продукцію протягом одного вир-чо-технологічного циклу(визначені конкретні партії сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, напівфабрикатів).

Оборот основного к-лу завдяки багаторічному функціонуванню його матеріально-речових ел-тів відбувається у формі амортизації. Амортизація основного к-лу- процес поступового перенесення вартості осн. к-лу на ново створ. прод-цію в міру його заснування. Амортизацію розраховують на: капітальний ремонт осн. засобів;повне оновлення осн. засобів. Основні методи амортизації: лінійний(поступово);метод прискореної амортизації.

Розрізняють фізичне та моральне зношування осн. капіталу.

Фізичне зношування осн.к-лу відбувається в процесі вир-чого споживання його ел-тів, а також під фізико-технічним впливом навкол. природн. сер-ща. Можливість подальшої експлуатації засобів праці у зв’язку з втратою їхніх техніко-експлуатаційних вл-тей поступово втрачається.

Моральне зношування осн. к-лу – це техніко-економ. старіння його ел-тів, що виявляється у втраті доцільності їхньої подальшої експлуатації ч/з появу дешевших або досконаліших засобів праці. Розрізняють: моральне зношування 1-го виду-зумовлене появою дешевого та досконалішого устаткування внаслідок підвищення продуктивності праці;моральне зношування 2-го виду-зумовлене винайденням нових якісних засобів праці, що призводить до старіння застоюваних ел-тів осн. к-лу.

56.

Ринок праці

Ринок праці – посередник між роботодавцями та найманими працівниками. Це форма узгодження попиту на робочу силу з її пропозицією, досягнення в нормальних умовах відносно стабільної рівноваги в цій сфері на основі державної політики, чинного законодавства та саморегулювання. Складовими ринку праці є:

працездатне населення, тобто ті, хто за віком і станом здоров’я здатні працювати у різних сферах суспільного виробництва;

зайняте населення, тобто та його частина, яка постійно виконує роботу на підприємствах, в організаціях, закладах за заробітну плату. До цієї групи населення не належать особи, які виконують роботу за допомогою власних засобів праці.

Ринок праці включає також ту частину населення, яка тимчасово не працює, але не відкидає надію на це.

Історично склалися два “чистих” варіанти ринку робочої сили і зайнятості. Перший – ринок робочої сили з обмеженим попитом; другий – з обмеженими ресурсами.

57.

Проблеми зайнятості та відтворення робочої сили в Україні.

Формування ринку робочої сили в Україні відображає загальносвітові тенденції розвитку цього процесу. Ускладнюють ситуацію аномальний сплеск міграційних процесів як наслідок загострення міднаціональних відносин; конверсія, скорочення армії тощо. Загроза безробіття пов”язана не з кризою надвиробництва, вичерпанням місткості ринку, а з сучасною кризою невиробнитцва, неузгодженістю процесів вивільнення, перерозподілу та працевлаштування робітників, тобто глибокими деформаціями, що мали місце в попередній економічній системі.

Суспільне виробництво України перенасичене робочою силою. Це означає, що з кожним роком процеси вивільнення робочої сили торкатимуться все більшого числа людей.

58.

Безробіття: причини, види, форми.

Ситуація, коли попит на робочу силу більший за її пропозицію, означає нестачу, дефіцит робочої сили з усіма його наслідками.

У ситуації, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї, з’являється надлишок робочої сили, тобто безробіття.

Однак насамперед варто сказати про характер кризи, що породжує безробіття в українських умовах. Це не циклічна криза, відома з економіки капіталізму, що відбулася, і як би «сама по собі», що виводить її по витіканні деякого часу до фази підйому, у якій існує тільки фрикційне й обмежене структурне безробіття. У Україні масове безробіття породжується трансформаційною економічною кризою. Вона відбиває глибокі протиріччя умов переходу від командної економіки до ринкової і носить не циклічний, а головним чином структурний характер.

Причини безробіття:

1.завищення заробітної плати через законодавство, встановлення мінімальної заробітної плати.

2. Тиск профспілок під час укладання трудових угод.

3.Використання високої заробітної плати для підвищення ефективності праці.

Існує ряд видів безробіття:

1. Добровільне безробіття - працівник звільняється за власним бажанням, у зв'язку з незадовільною зарплатою, умовами праці.

2. Змушене безробіття - при скороченні обсягів виробництва.

3. Фрикційне безробіття - часовий період між звільненням з одного підприємства і найманню працівника на інше, переміщення від однієї професії до іншої. Найбільш інтенсивна в період упровадження нової технології.

4. Структурне безробіття - власне кажучи є поглибленням фрикційного безробіття. Відбувається при глобальних, структурних перебудовах, зміні взаємозв'язку між галузями, створенні нових пропорцій у міжгалузевому розподілі робочих місць.

5. Інституціональне безробіття виникає, коли сама організація ринку праці недостатньо ефективна: неповна інформація про вакансії, завищена допомога по безробіттю, занижені податки на доходи.

6. Циклічне безробіття - викликане спадом виробництва під час промислової депресії. З переходом до пожвавлення ринку і по чому, безробітних стає менше.

7. Сховане безробіття - існує в адміністративне - командній економіці, характерне тим, що при 100% зайнятості людей зайняті на роботі не ефективно, або працює не повний робочий день.

8. Застійне безробіття - у будь-якому суспільстві існує прошарок людей, що не хочуть працювати - це так звані бомжі, злиденні.

Оптимальне безробіття визначається фахівцями, як безробіття, рівень їкого дорівнює природньому, нормальному.

59.

Підприємство як суб”єкт ринкової економіки. Форми і види підприємств.

Підприємство являє собою організаційно обособлену та економічно самостійну ланку економіки, яка виготовляє продукцію, виконує роботи або надає послуги. Кожне підприємство є юридичною особою, має самостійний баланс, систему звітності, банковський рахунок, товарний знак тощо.

Всі підприємства за ознакою їх цілей функціонування та характеру діяльності можна класифікувати на такі:

• комерційні (характер їх діяльності засновується на отриманні прибутку);

• некомерційні ( в цілях їх діяльності немає отримання прибутку).

Також за формою власності підприємства класифікують як:

• приватні ( засновуються на власності майна окремих громадян, з правом використання робочої сили);

• колективні (засновані на власності на майно трудових колективів);

• державні (майно належить державі);

• змішані (спільні) (створені на основі об”єднання майна різних власників).

Особливий інтерес являє класифікація по правовому статусу:

• одноосібні;

• кооперативні;

• арендні;

• господарські товариства.

В залежності від характеру інтергації та ступеню відповідальності:

• повні (всі учасники несуть відповідальність);

• з обмеженою відповідальністю ( має уставний фонд, учасники несуть відповідальність в розмірі своїх вкладів);

• командитні (поряд з членами повну відповідальність мають і засновники);

• акціонерні (поділ уставного капіталу на акції).

По чисельності робітників:

• малі;

• середні;

• великі.

Також підприємтсва бувають промислові, с/г, будівельні, транспортні, торгові, посередницькі, лізінгові, банковські, туристичні тощо.

60.

Капітал підприємства. Масштаби підприємства. Концентрація і централізація капіталу.

Фінансові ресурси господарчого суб”єкта являють собою грошові кошти, які маються в його рзпорядженні. Вони направляються на розвиток виробництва, утримання і розвиток об”єктів невиробничої сфери, споживання, а також можуть залишатись в резерві. Ці фінансові ресурси являють собою капітал в його грошовій формі. Таким чином, капітал – це частина фінансових ресурсів. Капітал – це вартість, яка приносить прибавочну вартість. Лише вкладення капіталу у господарську діяльність приносить прибуток. Капітал повинен постійно здійснювати кругообіг.

Масштаби підприємства залежать від його уставного капіталу, який являє собою суму вкладів засновників підприємства для забезпечення його життєдіяльності. В якості внесків до уставного капіталу можуть бути зроблені: будівлі, споруди, обладнання, інші матеріальні цінності, цінні папери. Чим більша їх сума, тим більшим є масштаб підприємства.

Концентрація капіталу відбувається тоді, коли великі сумі зосереджуються в одному місці. А централізація – в одних руках.

61.

Кругообіг капіталу, його сталі та функціональні форми.

Загальна форма капіталу має вигляд: Д-Т-Д”, де

Д – грошові кошти, що інвестуються;

Т – товар;

Д” – грошові кошти, отримані інвестором від продажу продукції.

В операції Д-Т-Д” грошові кошти, які вкладаються у виробничо-торговий процес, не затрачуються остаточно, а лише авансуються, а після завершення кругообігу вони повертаються інвестору з додатковим прибутком.

Капітал повинен постійно здійснювати кругообіг. Чим більше за рік буде зроблено оборотів капіталу, тим більше у інвестора буде річний прибуток.

Функціональні форми: внутрішні інвестиції ( фінансові та реальні) та зовнішні інвестиції (прямі та портфельні), а також капітальні вкладення (періодичні довгострокові витрати капіталу на відтворення основних фондів та об”єктів соціальної інфраструктури підприємства).

62.

Оборот капіталу підприємства. Основний та оборотний капітал.

Капітал підприємства знаходиться в постійному обігу, адже йому надзвичайно важливо постійно розвиватись та збільшувати свій прибуток. Основний капітал підприємства - сума вкладів засновників для забезпечення життєдіяльності підприємства. Це кошти, які багаторазово використовуються в господарчому процесі. Грошові кошти, авансовані на придбання основних фондів, називаються основними коштами.

В момент введення в експлуатацію підприємству необхідно більше грошових коштів, які б забезпечили йому придбання матеріальних засобів для обслуговування процесу виробництва та реалізації продукції. Грошові кошти, авансовані на оборотні виробничі фонди та фонди обігу, складають оборотний капітал підприємтсва.

63.

Суть підприємництва і умови його інування. Види та функції підприємництва.

Підприємництво – ініціатива людей в господарській діяльності, спосіб організації економічних сил;

• ініціативна, самостійна господарська діяльність людей, направлена на отримання прибутку шляхом організації та використання ресурсів з метою виробництва та реалізації товару.

Функції:

• ресурсна – реалізується в мобілізації капіталу, трудових та матеріальних, інформаційних ресурсів;

• організаторська;

• творча – пошук нових рішень.

Умови:

• наявність відповідних майнових прав на умови і результати виробництва (підприємець повинен обов”язково бути власником виробничого продукту та доходу, капіталу та землі);

• певне економічне, правове та політичне середовище;

• певна самостійність при виборі виду господарської діяльності, визначення цін, розпорядження отриманими прибутками;

• певні правові гарантії: юридичний захист, державний арбітраж, законодавче забезпечення свободи конкуренції тощо;

• повна економічна відповідальність за результати діяльності;

• етика підприємництва.

64.

Підприємство як суб’єкт ринкової економіки. Форми і види підприємств.

Підприємство – первинна ланка суспільного поділу праці і водночас основна ланка народногосподарського комплексу, яка є товаровиробником і забезпечує процес відтворення на основі самостійності самоокупності. Як самостійні господарські одиниці підприємства користуються правами юридичної особи, тобто мають право розпоряджатися майном, одержувати кредит, укладати господарські договори з іншими підприємствами.

Формування ринкової структури економіки приводить до появи різноманітних форм сучасних підприємств. Їх можна класифікувати за різними критеріями: 1. формами власності; 2. формами організації; 3. розмірами; 4. сферами діяльності.

Відповідно до форм власності розрізняють підприємства таких видів:

Індивідуальне, засноване на особистій власності, де використовується виключно особиста праця, самостійно здійснюється виробництво, весь дохід належить виробнику.

Сімейне, засноване на власності та праці членів однієї сім’ї;

Приватне, засноване на власності окремого громадянина з правом наймання робочої сили;

Колективне, засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу або іншого статутного виробництва, громадської та релігійної організації;

Державне, засноване на загальнодержавній власності;

Комунальне, засноване на власності адміністративно-територіадьних одиниць;

Спільне, засноване на об’єднанні підприємств різних форм власності;

Орендне – підприємства різних форм власності, що їх держава на певних умовах і на певний час передає в користування трудовим колективам. є робочий період, тобто кількість робочих днів, яка витрачається на виробництво готового продукту, коли предмети праці підлягають безпосередній обробці.

На відміну від часу виробництва час обігу – це той час, протягом якого капітал перебуває у сфері обігу.

Він включає в себе час купівлі засобів виробництва і робочої сили та час реалізації вироблених товарів. Головні фактори, що визначають час обігу такі: віддаленість ринків збуту від місця виробництва, місткість ринку, а також відстань підприємств від джерел сировини і палива. Ось чому важливим засобом скорочення часу обігу є розвиток транспорту і засобів зв’язку.

65.

Кругооборот і оборот капіталу підприємства.

Оборот капталу – кругообіг капіталу, узятий не як окремий акт, а як процес, що безперервно повторюється. Оскільки капітал проходить у своєму русі сферу виробництва і сферу обігу, то його час обороту складається з часу виробництва і часу обігу. Час виробництва – це той час, протягом якого капітал перебуває у сфері виробництва.

Його найважливішою частиною є робочий період, тобто є робочий період, тобто кількість робочих днів, яка витрачається на виробництво готового продукту, коли предмети праці підлягають безпосередній обробці. На відміну від часу виробництва час обігу – це той час, протягом якого капітал перебуває у сфері обігу.

Він включає в себе час купівлі засобів виробництва і робочої сили та час реалізації вироблених товарів. Головні фактори, що визначають час обігу такі: віддаленість ринків збуту від місця виробництва, місткість ринку, а також відстань підприємств від джерел сировини і палива. Ось чому важливим засобом скорочення часу обігу є розвиток транспорту і засобів зв’язку.

66.

Суть підприємництва. Його види та функції.

Підприємець є одним з людських факторів виробництва, без якого ринкова економіка не можлива. Підприємець зазвичай є власником капіталу, я також тією чи іншою мірою менеджером. Щодо суспільної функції підприємця, то вона зводиться до вивчення потреб сус-ва та їх задоволення. У ринковій економіці саме підприємець повинен розгадати, які товари та послуги завтра знадобляться покупцям.

Підприємництво – це самостійна, ініціативна господарська діяльність громадян на отримання прибутку і здійснюється від свого імені на власний ризик та під свою майнову відповідальність чи юридичної особи – підприємства. Крім того, підприємництво – комплекс особливих функцій, що виконуються в економіці, спрямований на забезпечення розвитку та вдосконалення господарського механізму, постійне оновлення економіки господарюючих суб’єктів, створення інноваційного поля діяльності. Сучасна економічна літ-ра виокремлює три головних функції сфери підприємницької діяльності:

Ресурсну (формування і продуктивне використання капіталу, трудових, матеріальних та інформаційних ресурсів);

Організаційну (організація маркетингу, вироництва, збуту, реклами та інших господарських прав);

Творчу (новаторські ідеї, генерування та активне використання ініціативи, уміння ризикувати).

Підприємництво – не лише особливий вид діяльності, а й певний стиль і тип господарської поведінки, яким притаманні:

Ініціативність і пошук нетрадиційних рішень у сфері бізнесу;

Готовність наражатися на ризик;

Гнучкість і постійне самооновлення;

Цілеспрямованість і наполегливість у бізнесовій діяльності.

67.

Сутність, функції та сучасні організаційні форми підприємництва.

Підприємництво – ініціатива людей в господарській діяльності, спосіб організації економічних сил;

• ініціативна, самостійна господарська діяльність людей, направлена на отримання прибутку шляхом організації та використання ресурсів з метою виробництва та реалізації товару.

Функції:

• ресурсна – реалізується в мобілізації капіталу, трудових та матеріальних, інформаційних ресурсів;

• організаторська;

• творча – пошук нових рішень.

Умови:

• наявність відповідних майнових прав на умови і результати виробництва (підприємець повинен обов”язково бути власником виробничого продукту та доходу, капіталу та землі);

• певне економічне, правове та політичне середовище;

• певна самостійність при виборі виду господарської діяльності, визначення цін, розпорядження отриманими прибутками;

• певні правові гарантії: юридичний захист, державний арбітраж, законодавче забезпечення свободи конкуренції тощо;

• повна економічна відповідальність за результати діяльності;

• етика підприємництва.

Підприємство являє собою організаційно обособлену та економічно самостійну ланку економіки, яка виготовляє продукцію, виконує роботи або надає послуги. Кожне підприємство є юридичною особою, має самостійний баланс, систему звітності, банковський рахунок, товарний знак тощо.

Всі підприємства за ознакою їх цілей функціонування та характеру діяльності можна класифікувати на такі:

• комерційні (характер їх діяльності засновується на отриманні прибутку);

• некомерційні ( в цілях їх діяльності немає отримання прибутку).

Також за формою власності підприємства класифікують як:

• приватні ( засновуються на власності майна окремих громадян, з правом використання робочої сили);

• колективні (засновані на власності на майно трудових колективів);

• державні (майно належить державі);

• змішані (спільні) (створені на основі об”єднання майна різних власників).

Особливий інтерес являє класифікація по правовому статусу:

• одноосібні;

• кооперативні;

• арендні;

• господарські товариства.

В залежності від характеру інтергації та ступеню відповідальності:

• повні (всі учасники несуть відповідальність);

• з обмеженою відповідальністю ( має уставний фонд, учасники несуть відповідальність в розмірі своїх вкладів);

• командитні (поряд з членами повну відповідальність мають і засновники);

• акціонерні (поділ уставного капіталу на акції).

По чисельності робітників:

• малі;

• середні;

• великі.

Також підприємтсва бувають промислові, с/г, будівельні, транспортні, торгові, посередницькі, лізінгові, банковські, туристичні тощо.

68.

Економічні основи розвитку підприємництва в Україні.

У законі України “Про підприємництво” зазначено, що це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність, спрямована на виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг та здійснення торгівлі з метою отримання прибутку. Залежно від форм власності виділяють: приватне, колективне та державне підприємництво.

Підприємництво означає наявність у господарника прав власності на засоби виробництва, продукт та доход. Найважливіше – це мотивація використання прибутку. Обов”язковою умовою є певне економічне середовище і клімат. Іншим словами потрібний ринково-конкурентний режим господарбвання. У законі сформульовані принципи підприємництва: вільний вибір видів діяльності,самостійне формування програм діяльності та вибір постачальників і споживачів виробленої продукції; вільне наймання працівників; залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів;

Вільне розпорядження прибутком; самостійне здійснення зовнішньоекономічної дііяльності.

Можлвості розвитку підприємництва відкриваються на основі Конституції України, Законів України “Про власність”, “Про підприємства в Україні”, “Про підприємництво”, “Про форми власності на землю” тощо.

69.

Поняття підприємницької діяльності. Функції підприємця. Актуальні проблеми розвитку підприємництва в Україні.

ПІДПРИЄМНИЦТВО – це самостійна, ініціативна, систематична, еа власний ризик діяльність із вир-ва продукції, надання послуг і торгівлі, хз метою одержання прибутку.

ПІДПР-КА ДІЯЛЬНІСТЬ – це різноманітне поле для прикладання зусиль людини. Вона може бути пов’язана із вир-вом товарів і надання послуг, може розвиватися у сфері обігу, або в інших сферах діяльності людей.

ВИДИ ПР. ДІЯ-ТІ:

• ВИРОБНИЧЕ ПІДПР-ВО – основною сферою дій ВП є виробниче підприємство та установи. До ВП відносять діяльність із безпосереднього здійснення підприємцем вир-ва товарів, продукції, послуг, робіт, інформації, духовних цінностей для наступної реалізації споживачам.

• КОМЕРЦІЙНЕ ПІДПР-ВО – характеризується на сам перед тим, що визначальна роль у ньому належить товарно-грошовим, торговельно-обмінним операціям.

• ФІНАНСОВЕ ПІДПР-ВО – у ньому об’єктом купівлі-продажу є гроші, валюта, цінні папери. ФП є, по суті, продажем одних грошових коштів за інші і, зокрема теперішніх грошей за майбутні.

• ПОСЕРЕДНІЦЬКЕ ПІДПР-ВО – це підпр-во в якому підприємець сам не виробляє і не продає товару, а є тільки посередником, тобто сполучною ланкою в процесі товарного обміну, товарно-грошових операцій.

ВНУТРІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ:

• ВИРОБНИЧО-ТЕХНОЛОГІЧНІ Й НАУКОВО-ДОСЛІДНІ – пов’язані із забезпеченням процесом вир-ва необхідними засобами праці, сировиною, матеріалами, відповідною робочою силою.

• ЕКОНОМІЧНІ – дослідження ринку товарів з метою ефективного збуту виготовленої продукції, укладання контрактів із партнерами, наймання робітників і організація їхньої ефективної праці, розподіл доходів і підвищення ефективності господарювання.

• СОЦІАЛЬНІ – реалізуються через поліпшення умов праці та відпочинку працівників, створення сприятливого психол. клімату в колективі, забезпечення соц. захищеності працівників, здійснення благодійної діяльності та виконання соц. програм.

ЗОВНІШНБОЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ визначаються місцем і роллю даного підприємства міжнародному поділі праці. ЗФ реалізуються у розвитку міжнародної спеціалізації і кооперації вир-ва.

70.

Витрати вир-ва,їх сутність і кваліфікація

Витрати вир-ва є формою руху авансового промислового капіталу. Витр. Вир-ва—Це вартісна оцінка затрат ек. ресурсів, здійснених під-ями за для вир-ва продукції.

Розрізняють:

1. Зовнішні(явні)витрати-витрати на оплату ек. ресурсів, постачальники яких не є власниками фірми(грошові витрати на придбання сировини, палива, обладнання, трудових та транспортних послуг).

2. Внутрішні(не явні)витрати-витрати фірми на викор. Власних(неоплачуваних)ресурсів. Включають недоотриманні під-ем доходи при найвигіднішому альтернативному застосуванні ресурсів, виокремлення явних і неявних відображають 2 підходи порозуміння природи затрат фірми.

Ек. підхід до витрат вир-во передбачає врахування не тільки зовн., а й внутр. витрат, пов’язаних з можливістю альтернативного викор. ресурсів.

Ек. витр. Відрізняються від бухгалтерських на величину альтернативної вартості власних ресурсів. Альт. Варт. (вартю втрачених можливостей-варт. Найкращої альтерн. Можливості вир-ва чи поведінки фірми при порівняльному ступені ризику. Бухг. Підхід передбачає врахування зовн.(явних)витрат, які оплачуються безпосередньо після отримання рахунку чи накладної. Ці витрати відображаються у бухг. балансу фірми і є бухг. витратами.

Залежно від строку впродовж якого можлива зміна ек. ресурсів, залучених фірмою до вир-ва певного виду продукції, розрізняють:

• Витрати фірми в довгостроковому періоді(часовому інтервалі, достатньому для зміни всіх зайнятих ресурсів);

• Витрати фірми в короткостроковому періоді(часовому інтервалі, протягом якого хоча б один вид ресурсів залиш. незмінним):

1. постійні витрати(FC)-мають місце незалежно від зміни обсягів вир-ва(затрати на утримання будівель, адміністративного апарату, на орендну плату, рекламу)

2. Змінні витрати(VC) безпосередньо пов’язані зі зміною обсягів вир-ва(затрати на сировину, електроенергію, оплату праці(відрядну)робітників тощо)

3. Сукупні(валові витрати)(TC)сукупні витрати фірми на придбання та викор. всіх факторів вир-ва, сума постійних та змінних витрат:TC=FC+VC

4. Середні витрати(АТС)середня величина витрат на вир-во одиниці продукції: АТС=TC\Q.

5. Граничні витрати(МС)приріст витрат на вир-во ще однієї(додаткової)одиниці продукції:МС=дельтаТС/дельтуQ

У деяких випадках фірми несуть незворотні витрати,які не можуть бути відшкодовані і хар-ють:

• Втрачені можливості,пов’язані з помилковими управлінськими рішеннями(збитки,які відшкодовуються за рахунок приб.)

• Втрати,які здійснюються раз і назавжди й не компенсуються у разі припинення діял-ті фірми(витрати на рекламу та ін.).

71.

Граничні витрати

У теорії витрат виробництва особливе значення має понят­тя граничних витрат.

Граничні витрати — це приріст витрат у результаті 1 виробництва однієї додаткової одиниці продукції.

Оскільки постійні витрати не змінюються із зміною обсягу про­дукції ОБ підприємства, граничні витрати залежать від зростання лише змінних витрат на випуск додаткової одиниці продукції. Цю залежність відбиває така формула:

де ГВ — граничні витрати; ДЗВ — зростання змінних витрат вироб­ництва; ДОВ — випуск додаткової одиниці продукції.

Граничні витрати показують, скільки коштує для фірми збільшен­ня обсягу випуску продукції на одну одиницю, їх можна обчислити, виходячи як із змінних, так і з загальних витрат. Загальні витрати відрізняються від змінних тільки постійними витратами, які зали­шаються сталими, коли обсяг випуску продукції змінюється.

ЗАКОН СПАДНОЇ ВІДДАЧІ

Однак одного бажання для цього по. Потрібні витрати живої та уречевленої праці. Проте збільшення витрат наштовхується на граничний продукт. Ця суперечність є процесом спадної віддачі. Справа тут в тому, що починаючи з певного моменту, послідовне приєднання кожної наступної одиниці змінного ресурсу (наприклад, праці) до незмінного, фіксованого ресурсу |(наприклад, капіталу або землі) дає спадний додатковий, або граничний продукт в розрахунку на кожну наступну одиницю змінного ресурсу. Іншими словами, якщо кількість робітників, що обслуговує це устаткування, збільшуватиметься, то зростання обсягу виробництва поступово уповільниться пропорційно до кількості нових робітників. Закон спадної віддачі грунтується на припущенні, що усі одиниці змінних ресурсів якісно однорідні. Граничний продукт почиває зменшуватись не тому, що найняті пізніше працівники менш кваліфіковані, а тому, що за незмінної величини наявних капітальних фондів зайнято більше працівників. Витрати розглядаються до певного виду змінних ресурсів при незмінності інших ресурсів.

Отже, вкладання певного ресурсу має певну обмеженість віддачі цього рівня науково-технічного прогресу.

Для виробника дія закону спадної віддачі має велике практичне значення. Він мусить знати приріст витрат у результаті виробництва однієї одиниці додаткової продукції. Якщо приріст витрат на одини­цю продукції на певній ділянці перевищує приріст на іншій ділянці, витрати слід спрямовувати на ту ділянку, де віддача більша.

Падіння віддачі витрат певного ресурсу свідчить про необхідність вивчення і врахування виробничих чинників, які можуть припинити спадну віддачу. Одним з них є науково-технічний прогрес.

72.

Мікроекономічний рівень господарюваня

Домогосподарства є основними суб’єктамин мікроекономічного рівеня господарюваня, їм належить надзвиичайно важлива роль у системі економічних відносин. Задоволення потреб домогосподарства у матеріальних та нематеріальних благах виступає природною метою виробництва. Попит домогосподарств є одним з найвагоміших компонентів сукупного попиту на кінцеві блага. Домогосподарства як власники виробничих факторів передають їх діловим одиницям (підприємствам), які мають здійснювати їхнє ефективне

поєднання. Домогосподарства виконують в економіці три основні функції: споживання, постачання факторів виробництва та заощадження. Отже, домогосподарство – це економічна одиниця, що складається з одного та більше чоловік, які ведуть спільне господарство, що забезпечує економіку факторами виробництва і використовує зароблені на цьому кошти для поточного споживання товарів та послуг і заощадження з метою задоволення своїх потреб. Вважається, що воно виступає єдиним економічним суб’єктом і реалізує свої потреби як єдинеціле

73.

Роздержавлення і приватизація. Їх суть і відмінності.

РОЗДЕРЖАВЛЕННЯ – це процес обмеження втручання держави в екон-ку, переведення держ. підпр-в на комерційні засади господарювання, створення умов для зростання кількості господарюючих суб’єктів. СПОСОБИ РОЗДЕРЖАВЛЕННЯ: корпоратизація (підготовчий процес до приватизації великих підпр-в, шляхом акціонування їх та виведення зі сфери прямого держ. управління), комерціалізація (роздержавлення підпр-в комунальної власності, які раніше входили у вертикальну сис-му торгів, трестів, управлінь, надання їм прав юридичної особи та переведення їх на режим самофінансування).

ПРИВАТИЗАЦІЯ – це процес передачі, або продажу об’єктів держ. власності одноосібним чи асоційованим приватним власникам, що приводить до зміни форм власності. СПОСОБИ ПРИВАТИЗАЦІЇ: викуп об’єктів малої приватизації, продаж за комерційним конкурсом, продаж з відстрочкою платежу, продаж на аукціоні, продаж акцій відкритих акціонерних товариств, продаж за конкурсом, викуп держ. майна, зданого в оренду, викуп держ. майна підпр-ва за альтернативним планом приватизації.

74.

Прибуток як економічна економічна категорія.

Прибуток – узагальнений показник, що характеризує ефективність діяльності підприємства. За своєю економічною природою прибуток виступає як частина вартості додаткового продукту, створеного працею ділянок виробництва. У показнику прибутку відбивається обсяг реалізації продукції, ефективність використання підприємством наявних матеріальних, трудових і фінансових ресурсів тощо.

Балансований прибуток підприємства (фірми) являє собою суму прибутків і збитків від реалізації товарної продукції, результатів іншої реалізації та позареалізаційної діяльності.

Прибуток від реалізації товарної продукції включає залишки нереалізованої продукції на початок року: випуск товарної продукції за рік: реалізацію товарної продукції за рік; залишки нереалізованої продукції на кінець року. Прибуток від реалізації товарної продукції, виконаних інших робіт і послуг є базою як для розрахунків з бюджетом так і для створення фондів економічного стимулювання.

Поряд з прибутком від реалізації товарної продукції на розмір балансового прибутку впливають результати іншої реалізації та позареалізаційної діяльності (може бути зростання або збиток). Збитки пов’язані із застосуванням економічних санкцій (штрафи, пені, неустойки) за невиконання зобов’язань щодо поставок: за несвоєчасну сплату поставленої продукції, робіт і послуг: порушення порядку затвердження або застосування цін і тарифів; реалізацію продукції, виготовленої з відступом від стандартів, технічних умов, порушення умов перевезень з усіх видів транспорту та інші.

Таким чином загальний прибуток складається з трьох частин:

П₃=П_т+П_р+П_в,

де П₃ – загальний прибуток підприємства:

П_т – прибуток, отриманий від реалізації товарної продукції (це різниця між оптовою ціною підприємства й собівартістю);

П_р – прибуток від іншої реалізації, надання підприємствам послуг і виконання додаткових робіт;

П_в – прибуток від позареалізаційних фінансових результатів (сюди входять доходи та збитки від списаних металовиробів, штрафи, пені, неустойки, збитки від стихійного лиха тощо).

Слід розрізняти валовий доход і розрахунковий доход.

Валовий (загальний) доход – це вся сума доходу підприємства до зроблених відрахувань. Насамперед з нього відраховують суми на сплату боргових зобов’язань; відсотки за кредит, орендну плату за користування чужою землею та ін. Далі здійснюються такі відрахування: податки в загальнодержавній бюджет і в бюджети місцевих органів, відомим організаціям, виплати штрафів і неустойок тощо.

Залишком такого розподілу є чистий прибуток, який надходить на задоволення різних виробничих і соціальних потреб: а) нагромадження (розширення виробництва); б) екологічні витрати; в) підготовку і підвищення кваліфікації кадрів; г) соціальні фонди; д) особистий доход підприємства.

Валовий доход і прибуток утворюють матеріальну основу для погодження економічних інтересів суспільства, трудового колективу й окремих працівників, сприяють підвищенню їхньої заінтересованості у зростанні ефективності виробництва.

Ознак про ефективність виробництва лише за масою прибутку судити не можна. Її більшою мірою характеризує норма прибутку та рівень рентабельності.

Норма прибутку – відношення маси прибутку до повної собівартості продукції, виражене у відсотках.

П= ,

де П – норма прибутку;

П – маса прибутку;

С – собівартість продукції.

Рентабельність як економічна категорія тісно пов’язана з категорією прибутку. Вони є різними сторонами економічних відносин. Якщо в прибутку відображаються відносини щодо створення та розподілу частини чистого доходу, то рентабельність характеризує відносини між підприємством і державного з приводу раціональності використання виробничих фондів та участі кожного підприємства у створенні й розподілі тієї частини чистого доходу, яка набуває форми прибутку.

Теорії прибутку. Як результат функціонування капіталу розглядав прибуток А.Сміт. Д,Рікардо нерозривно пов’язував його з заробітною платою,стверджуючи, що її зростання при­зводить до зменшення прибутку і, навпаки, прибуток зростає, ко­ли зарплата знижується. У марксистській теорії прибуток — це перетворена форма додаткової вартості (поряд з процентом, рен­тою), яка створена лише найманою працею. Й. Шумпетер вважав, що прибуток — це дохід підприємців-новаторів, який з часом зникає під впливом конкуренції. До речі, К. Маркс у такому ме­ханізмі доходів вбачав джерело додаткового прибутку. У західній літературі при поясненні прибутку, окрім теорії трьох факторів виробництва Ж.-Б. Сея, нині поширена концепція, яка вбачає в прибутку плату, що несе суспільство за ризик підприємницької діяльності відповідних господарюючих суб'єктів.

Порівнюючи згадані підходи найправомірніше розглядати су­тність і соціально-економічну природу прибутку як перетворену форму чистого доходу. Адже прибуток характеризує чистий до­хід у тому вигляді, в якому такий дохід виступає на поверхні економічних явищ за умов економічної відокремленості господа­рюючого суб'єкта, в т. ч. виробника. Чистий дохід (абстрактно) — це виражена у грошовій формі вартість додаткового продукту, який становить основну частку даного доходу. Його джерелами є, у трактуванні марксистів, додаткова і частково необхідна праця, а згідно з економіко — ще й інші фактори виробництва.

Виокремлюють кілька видів прибутку. Основні з них: балан­совий (бухгалтерський) та чистий прибуток. Балансовий (бухгал­терський, або обліковий) прибуток обчислюють як різницю між валовою виручкою від реалізованої продукції та витратами на її виробництво і реалізацію. Чистий прибуток — це частка балан­сового (загального) прибутку підприємства, що залишилась в йо­го розпорядженні після сплати податків, рентних та інших пла­тежів до бюджету, а також процентів за кредити.

У навчальній літературі також виділяють категорію «економі­чний прибуток» як різницю між загальною виручкою підприєм­ства і всіма витратами (явними, неявними, включаючи й нор­мальний прибуток підприємця). Економічний прибу­ток — це дохід, отриманий понад нормальний прибуток. Під останнім розуміється мінімальний дохід підприємця, який необ­хідний для залучення й утримання відповідного ресурсу в даному виробничому процесі. Так, до нормального прибутку належать: процент на власний капітал, орендна плата, яку можна було б отримати, доходи від продажу власних послуг праці та ін.

Розглянувши поняття нормального та економічного прибутку, фактично ми з'ясували питання щодо структурних елементів під­приємницького доходу.

Найсуттєвішим чинником збільшення підприємницького до­ходу є економія на зовнішніх ресурсах завдяки їх раціональному використанню. Усі фактори, які впливають на динаміку підприєм­ницького доходу, можна поділити на дві великі групи.

Характеристика підприємницького доходу передбачає не лише аналіз його з точки зору походження. Важливо розгляда­ти цей дохід за критерієм використання. Це дає підстави для поділу його на дві частини: на підприємницький дохід, що ви­користовується для нагромадження, та підприємницький дохід для особистого (сімейного) споживання підприємцем. Зрозумі­ло, що підприємець, зацікавлений в постійному зростанні сво­го капіталу, значну частину свого підприємницького доходу заправлятиме у виробництво у вигляді додаткових ресурсів 'інвестицій).

У західній літературі будь-який дохід на капітал часто нази­вають процентом на капітал, або прибутком. З точки зору марк­систської методології, прибуток і процент — це специфічні фор­ми додаткової вартості, які приховують неоплачену працю робітників. Західні ж теоретики обмежуються лише аналізом ринку і не складають політичних висновків. Прибуток розглядає­ться ними як результат дії багатьох факторів сфер виробництва, розподілу та обігу.

Величину (масу — М) прибутку (р), за Марксом, можна роз­глядати як функцію, узгоджену з розміром капіталу, що визнача­ється залежно від норми прибутку (р¹). Остання засвідчує про­центне відношення прибутку до авансованого капіталу.При цьому маса прибутку (Мр) дорівнює добутку норми при­бутку на авансовий капітал (М = р'-К).

За сучасної ринкової економіки прибуток та його норма хара­ктеризують ефективність використання всього капіталу або сту­пінь його прибутковості. Нині щорічна середня норма прибутку великих корпорацій у розвинутих країнах Заходу становить 8— 10 %. На думку західних вчених-економістів, прибуток зростає на­самперед не за рахунок розширення масштабів виробництва, а за рахунок збільшення його норми.

75.

Норма прибутку і фактори, що на неї впливають.

Прибутковість фірми визначається як абсолютна в грошовому виразі, що є масою прибутку, так і відносна – в нормі прибутку. Норма прибутку розраховується як відношення прибутку до всього авансового капіталу. На норму прибутку впливають наступні фактори: обсяг виробництва, ціна, кількість продукції, витрати, величина авансованого капіталу.

Норма прибутку (р’)= Прибуток (р)/ Авансований капітал (К)*100%.

За сучасної ринкової економіки прибуток та його норма характеризують ефективність використання всього капіталу або ступінь його прибутковості. Нині щороку середня норма прибутку великих корпорацій в розвинутих країнах заходу становить8-10%. На думку західних вчених економістів, прибуток зростає насамперед не за рахунок зростання масштабів вир-ва, а за рахунок збільшення його норми. На норми при бутку впливають і масштаби вир-ва. Практика показує, що в багатьох галузях великі під-ва мають пріоритет перед малими. Їх переваги досягаються за рахунок поточного масового вир-ва, поглиблення поділу праці, більших можливостей впровадження досягнень НТП.

76.

Ринкова ціна: механізм формування та функції.

Ціна встановлюється як загальне для попиту і пропозиції середнє значення ціни певного товару за умови збалансованості абсолютних потенційних значень пропозиції та попиту. Останнє важливо підкреслити, адже будь-яка ціна товару на ринку фактично фіксує співрозмірність актів купівлі-продажу.

Значення ціни в усіх точках незбалансованого співвідношення попиту і пропозиції на ринку є рухливими величинами. Ціна товару зумовлюється характером і величиною нерівності між попитом і пропозицією. Так, для всіх значень співвідношення попиту і пропозиції, що лежать нижче точки рівноваги, напрям руху ціни визначається перевищенням плаоспроможного попиту над пропозицією. У цьому випадку обмежена пропозиція товару на ринку і незадоволена дійсна потреба в ньому створюють конкуренцію. Найдієвішим аргументом у конкуренції покупців є більш висока ціна, пропонована за товар. За цих обставин ціна має підвищуватися, стимулюючи розширення пропозиції товару на ринку. Чим більше було абсолютне значення дефіциту товару на ринку, тим швидше зростатиме ціна.

Протилежна тенденція руху є характерною для ринкової кон’юктури, що визначається надлишковою пропозицією товарів. Пануючим фактором зміни ціни товару є перенасичення ринку товарами певного виду, які не знаходять збуту. Цінова конкуренція продавців товару веде до зниження ціни і розширення за рахунок цього платоспроможного попиту.

Отже, ціна пропозиції та ціна попиту, що формуються під дією законів попиту та пропозиції, зустрічаються на ринку, щоб знайти деяку середню величину ціни – ринкову ціну товару. Важливим є також фактор розвитку інфляції, яка спричиняє зростання цін на всі товари.

77.

Аграрні відносини, їх зміст і специфіка. Власність на землю.

Аграрні відносини—це складова частина ек. відносин, які виникають у с/х з приводу володіння й використання землі як головного засобу с/г вир-ва, а також вир-ва, розподілу, обміну й споживання с/г продукції та послуг.

Особливості с/г вир-ва:

1. Земля-гол. суб’єкт виробничих відносин і основний засіб вир-ва; предмет праці

2. природно-кліматичні умови,структура ґрунту, біологічні чинники впливають на продуктивність праці одні і ті самі кіл-ть і якість затраченої праці це можуть бути представлені різною кіл-тю продукції, залежно від названих факторів;

3. Природнокліматичні фактори зумовлюють і ритм вир-ва, його сезонний хар-р, що породжує коливання у зайнятості робітників, у вир-ві і пропозиції продукції с/г вир-ва

4. особливості викор. техніки, фінансування і формування доходів с/г під-ва у зв’язку із сезонним хар-ом вир-ва. для виконання с/г робіт необх. мати повний комплекс техніки, яка викор. протягом певного сезону, а решту часу простоює

5. остаточний розмір доходів формується лише наприкінці року, після реалізації продукції

6. Спеціалізація вир-ва зумовлена, насамперед, географічними і природнокліматичними факторами

7. широка комбінація великих,середніх і дрібних господарських одиниць різних форм власності

8. необхідність створення в господарствах страхових фондів на випадок посухи, повені, ін. стихійного лиха для забезпечення безперервного процесу відтворення.

Суб’єктами ек. відносин в аграрному секторі є: сусп-во в цілому в особі держави;с/г під-во; індивідуальні вир-ки с/г продукції

Взаємодія суб’єктів аграрних відносин є основою ек. відносин у цьому секторі. Ці суб’єкти вступають в ек. відносини не лше між собою а й з представниками ін. Галузей і сусп-ом в цілому. Отже аграрні відносини є складовою загальної сисит. ек. відносин сусп-ва.

У сучасних умовах власність на землю в різних країнах має такі форми: державна, муніципальна(комунальна)і приватна.

Наявність різних форм власності на землю і землекористування є основою багатоукладності с/г. Світова практика показує, що в аграрному секторі ефективно функціонують різноманітні за розмірами і формами власності—дрібні, середні, великі, засновані на повній власності на землю, часткові власності й оренді;сімейні ферми, с/г кооперативи і корпорації. Усі вони мають однакові права у відносинах з державою, іншими аграрними і не с/г під-ами та організаціями.

Суб’єкти прав власності на землю в Укр.: громадяни та юр. особи-на землі прив. власності;органи місцевого самоврядування-на землі комунальної власності;держ. органи-на землі держ. власності.

Види с/г під-в:

• державні

• приватні(приватно-орендні):селянське(фермерське)госп-во с/г кооперативи, акціонерні товариства, приватне підсобне госп-во громадян.

78.

Земельна рента, її сутність, основні форми та механізм формування. Ціна землі.

Ринкові відносини суб’єктів з приводу купівлі –продажу та використання землі називаються рентними відносинами, в яких приймають участь три суб’єкта – землеволодарь, підприємець-орендатор землі та найманий робітник с/г виробництва.

Земельна рента виражає відношення привласнення додаткового продукту власником землі у формі арендної плати за право користування землею.

Форми земельної ренти:

• диференціальна земельна рента – разність між суспільною ціною виробництва с/г продукції на гірших участках землі та індивідуальною ціною її виробництва на кращих та середніх участках;

• диференціальна рента по плодючості;

• диференціальна рента по місцезнаходженню;

• диференціальна рента по ефективності на додаткові вкладення факторів виробництва.

Абсолютна земельна рента – це надлишок вартості с/г продукції над ціною її виробництва.

У формуванні ціни землі головну роль відіграє рента та банківський відсоток. Ціна землі рівна такій сумі грошей, яка будучи покладена в банк, принесе доход рівний ренті. Такий доход є капіталізованою рентою. Отже, ціна землі – це капіталізована рента.

Оренда землі – це засноване на договорі строкове платне користування землею, що необхідне орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Орендна плата за землю містить відсоток на вкладений у землю капітал, а також амортизацію цього капіталу.

79.

Заробітна плата та її теорії.

Заробітна плата – це ціна, що виплачується за використання праці. Важливо розрізняти грошову (номінальну) заробітну плату та реальну. Номінальна заробітна плата – це сума грошей, що одержує працівник за годину, день, місяць. Реальна заробітна плата виражається в сумі товарів та послуг, які працівник може придбати на свою грошову заробітну плату. Законодавчо встановлюється мінімальна заробітна плата. Вона становить розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якої не може здійснюватись оплата за виконану працівником місячну, годинну норму норму праці. Заробітна плата за своїм складом неоднорідна, вона включає різні за функціональним значенням складові частини. Співвідношення цін утворює структуру заробітної плати. Заробітна плата має дві форми: відрядну і погодинну. Відрядну форму в основному застосовують, коли рівень механізації виробництва такий, що результат діяльності значною мірою залежить від інтенсивності праці робітників. Комплексна механізація та автоматизація виробництва обумовлюють широке використання погодинної форми заробітної плати . Існує тарифна система оплати, яка включає тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики. Тарифну систему оплати праці використовують для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників – залежно від їх кваліфікації та відповідальності за розрядами тарифних сіток.

Є декілька теорій:

1.Марксизм: заробітна плата – перетворена форма власності або ціни роб сили.

2. Неокласичена: продається праця. Зар плата – ціна праці. Рівень заробітної плати визначається попитом і пропозицією на ринку праці. Неокласиків цікавлять лише фактори, які впливають на рівень заробітної плати: продуктивність праці, кількість працездатного населення, економічна кон’юктура , коливання попиту і пропозиції на ринку праці, вплив профспілок.

3. Кенсіанська теорія: регулятором на ринку праці є держава, яка через податкову політику стимулює виробництво і тим впливає на рівень заробітнойї плати.

80.

Номінальна і реальна заробітна плата.

Заробітна плата – це ціна, що виплачується за використання праці. Важливо розрізняти грошову (номінальну) заробітну плату та реальну.

Номінальна заробітна плата – це сума грошей, що одержує працівник за годину, день, місяць.

Реальна заробітна плата виражається в сумі товарів та послуг, які працівник може придбати на свою грошову заробітну плату.

Наприклад, в кооперативах та колективних підприємствах існує така особливість: їх особисті доходи та заробітна плата виникають в результаті реалізації товарів та послуг, які створені колективною працею і є продуктами праці. Але це не означає, що продукт праці існує лише там. Продукти праці існують всюди і найчастіше від успішної реальзації цього продукту праці залежить заробітна плата людей

81.

Вартість робочої сили: дискусійні аспекти.

Вступаючи у відносини найму, людина за гроші відчужує свій товар – робочу силу – на основі його вартості, що становить основу заробітної плати. Споживання цього товару відбувається в процесі виробництва, тому, вартість, створюваня робітником завдяки абстрактному характеру своєї праці, зовсім не збігається з вартістю, еквівалент якої він отримує у вигляді платні. В іншому разі підприємцю немає сенсу наймати робітника. Отже, вартість, створена робочою силою, має бути більшою, ніж вартість самої робочої сили.

Місячна вартістьробочої сили, необхідної для виробництва певних елементів, наприклад, становить 60 тис, а чистий доход – 130 тис.

Це означає, що робітник отримав за свою працю не повну вартість продукту, створену ним, а лише певну частину, величина якої в цілому достатня для відтворення працівника як такого. Це додаткова вартість.

82.

Постіндустріальна цивілізація — це нова, найрозвинутіша стадія людської цивілізації, початок якііі поклала науково-тех­нічна революція, що розгорнулася у другііі половині XX ст. і поступово переросла в сучасну інформаційно-інтелектуальну революцію. У постіндустріальному суспільстві домінують на­ука, принципово нові види техніки і технологій, інформатика, комп'ютеризація, автоматизація і роботизація всіх сфер еконо­міки й управління. В суспільному виробництві на перший план висуваються інтелектуальний капітал, знання, сфера послуг (освіта, охорона здоров'я, культура, виробництво духовних благ тощо). Внаслідок цих революційних науково-технічних перетво­рень формується працівник нового типу, посилюється творчий характер його праці і набувають дедалі більшої ваги потреби творчої саморегуляції особистості.

Бурхливий розвиток інформаційно-інтелектуальних техно­логій, комп'ютеризації, космонавтики посилили зв'язки люди­ни з космосом, що згідно з концепцією в.І. Вернадського про ноосферу дозволяє зробити висновок, що сучасне суспільство стоїть на порозі зародження нової ноосферно-космічної цивілі­зації, яка буде визначати економічне, науково-технічне і куль­турне обличчя людства у XXI ст.

Для постіндустріального суспільства характерним є також поглиблення міжнародного поділу праці, посилення взаємо-зв 'язків та взаємодії національних економік. Значного розвитку набуває світовий ринок товарів, капіталів, робочої сили, поси­люється роль загальнолюдських інтересів та цінностей. Всі ці об'єктивні процеси зумовлюють переростання локальних форм цивілізації в глобальні, вони охоплюють все більше країн та все більше впливають на життя народів усього світу.

Цивілізаційна концепція розвитку суспільства дає змогу визначити історичне місце і напшої країни, її знаходження на індустріальній стадії та перспективи переходу до постіндустріальної стадії. Для цього необхідно створення соціально-ринко­вої економіки поєднувати з розробкою та використанням висо­коефективних технологій, структурною перебудовою економіки, впровадженням нових форм організації та управління ви­робництвом, всебічним розвитком науки, освіти, культури.

Визначаючи переваги цивілізаційного підходу, разом з цим слід зазначити, що надмірне акцентування ним уваги на фор­муванні "єдиної світової цивілізації" є потенційно небезпечним у плані можливості розмивання та ігнорування специфічності економічного і соціально-культурного розвитку різних країн і народів, втрати ними їхньої самобутності й унікальності.

Тому процес формування єдиного світового цивілізаційного простору нерідко відбувається в суперечливій формі — від різно­бічної співпраці та партнерства до протистояння і локальних міжцивілізаційних конфліктів.

83.

Основні етапи розвитку цивілізації.

Цивілізація визначається як історично конкретний стан су­спільства, який характеризується особливим способом праці, певною суспільно-ви­робничою технологією, відповідною матеріальною і духовною культурою. Цивіліза­ція відображає органічну сукупність соціально-економічних і культурних характеристик суспільства, досягнутий рівень продуктивних сил, спосіб взаємодії людини з природою. Особливої уваги потребує питання, пов'язане з гумагастичною спрямованістю ци-вілізаііії.

Після епохи варварства виникла цивілізація, яка пройшла ряд історичних етапів. Класифікація їх може здійснюватися у горизонтальному і вертикальному аспектах.

Горизонтальний аспект характеризує співіснування і взаємодію неоднорідних за своїм змістом типів одиничних і особливих локальних цивілізацій окремих країн і народів, що розвивалися в історично визначені відрізки часу. Такими цивілізаціями були давньогрецька, давньоримська, візантійська, азіатських народів, англійська і північно-германська, інків тощо. Кожній з них властиві неповторність, унікальність і соціально-історична особливість.

Вертикальний аспект, навпаки, характеризує розвиток цивілізації у широкому ро­зумінні цього поняття. Він відбиває історичну еволюцію суспільства, його поступальний рух від одного ступеня зрілості до іншого — більш високого. Цьому розвиткові прита­манна загальна логіка суспільно-історичного прогресу людства, що відбувається у все­світньому масштабі.

Перехід від одного рівня світової цивілізації до іншого здійснюється шляхом гло­бальних за своїм змістом технологічних революцій, що зумовлюють якісні зрушення в розвитку суспільно-продуктивної сили праці людини, способу її взаємодії з природою. Перша в історії людства технологічна революція, так звана неолітична, забезпечила перехід від варварства до цивілізації (поняття "неолітична" походить від грецького слова Шко-ч — камінь). Завдяки цій революції у сільському господарстві почали широ­ко використовуватися певним способом оброблені камінні знаряддя праці. Саме цим було забезпечено перехід від збиральництва до виробничої та переробної економіки. "Неолітична" революція передувала аграрній (сільськогосподарській) цивілізації, для якої головною формою багатства і по суті головним знаряддям виробництва стала оброб­лювана земля. Аграрна цивілізація, що значно прискорила розвиток суспільного вироб­ництва, зайняла значний відрізок історії людства -8-10 тис. років. Вона була панівною аж до середини ХУПІ ст.

Промислова революція другої половини ХУПІ - першої третини XIX ст. започат­кувала індустріальну цивілізацію, що розвивається і тепер. Ґрунтуючись на застосу­ванні системи машин і механізації виробничих процесів, індустріальна цивілізація зро­била НОВИЙ велетенський крок у подальшому зростанні продуктивної сили праці люди­ни й забезпеченні її панування над силами природи.

84.

Товарна біржа

Біржа — це такий інститут, завдяки якому оперативніше і з оптимальними на­слідками для партнерів укладаються угоди купівлі-продажу товарів, реалізується єдина стратегія комерціііної поведінки агентів цієї структури. Біржа є організаціііною фор­мою ринку, на якому відбуваються вільна торгівля товарами та послугами, цінними паперами, валютою, наймання робочої сили і формування ринкових цін і курсів відпо­відних активів на основі фактичного співвідношення попиту й пропозиції.

Товарна біржа — комерційне підприємство, регулярно функціонуючий ринок одно­рідних товарів з певними характеристиками. Це об'єднання підприємств торгівлі, збуту, обміну, мета якої — укладання відповідних угод, виявлення товарних цін, попиту й пропозиції товарів, вивчення, впорядкування і полегшення товарообороту та обмінних операцій, представництво і захист інтересів членів біржі, вирішення спорів щодо опе­рацій тощо. Свого часу значне місце у світовій торгівлі, особливо зерном, цукром, займа­ла, наприклад. Одеська біржа. Товарні біржі бувають публічні й приватні.

На публічних біржах угоди можуть укладати як їх члени, так і підприємці, що не є їх членами. Діяльність цих бірж регулюється законами та урядовими актами.

Приватні біржі організовують у формі акціонерних компаній і закритих корпо­рацій. Укладати угоди на таких біржах можуть лише акціонери. Члени біржі, як прави­ло, не отримують дивідендів на вкладений капітал. їхній прибуток утворюється за раху­нок винагород, отриманих від клієнтів, тобто біржі виступають у ролі брокерів.

Брокерські фірми за допомогою брокерів купують і продають товари, грошові но­мінали чи акції від імені інших осіб. Крім того, вони надають клієнтам також додат­кові послуги, в тому числі й у вигляді кредитів, інформації про кон'юнктуру ринку, реклами тощо.

Брокерська фірма — це посередник між продавцями й покупцями цінних паперів на біржі. Вона всебічно вивчає кон'юнктуру ринку, можливості закупівлі та збуту акцій. Схема операцій, здійснюваних брокерами, така: заява інвестора про готовність придба­ти акції — оцінювання брокером кон'юнктури ринку — завершення операції. Процес пошуку інвестора називається ринком.

Біржа як комерційне підприємство забезпечує брокерів приміщенням, зв'язком, здійснює облік операцій, визначає біржові ціни (котирування), сприяє розрахункам, розробляє типові контракти, веде арбітражне розслідування та розглядає спори.

Економічна роль товарних бірж полягає передусім у тому, що вони сприяють вста­новленню ринкової рівноваги, відтворювальним процесам, ефективності економіки. Протягом тривалого часу існування товарних бірж вироблялися й апробувалися практикою принципи та правила функціонування суб'єктів ринкових відносин, викрис­талізовувались біржове законодавство, правове забезпечення їх діяльності. Для здійснення операції на біржі мають бути зафіксовані три змінних чинники: ціна, сума і строки поставок. Останнім часом поширилися так звані ф'ючерсні угоди (домовленості про реалізацію товарів, які будуть вироблені в майбутньому, наприклад, угода про умови закупівлі врожаю наступного року), Вони передбачають не кількість товарів, а число контрактів. При укладанні ф'ючерсної угоди узгоджують лише дві позиції: ціну і термін поставки. Такі угоди можуть здійснюватись лише з одного стан­дартного виду товарів (так званого базового сорту), встановленого цією товарною бір­жею. Члени товарних бірж отримують можливість найбільш вигідно продавати, купува­ти або обмінювати товар; користуватися інформацією про кон'юнктуру ринку, яка перманентно змінюється, про стан попиту й пропозиції в розрізі груп товарів; мати відомості про платоспроможність і надійність контрагента угоди. Співзасновники біржі застраховані від небажаного коливання цін, користуються пільговим кредитуванням для здійснення вже укладених угод.

85.

Біржа праці.

Біржа — це такий інститут, завдяки якому оперативніше і з оптимальними на­слідками для партнерів укладаються угоди купівлі-продажу товарів, реалізується єдина стратегія комерціііної поведінки агентів цієї структури. Біржа є організаціііною фор­мою ринку, на якому відбуваються вільна торгівля товарами та послугами, цінними паперами, валютою, наймання робочої сили і формування ринкових цін і курсів відпо­відних активів на основі фактичного співвідношення попиту й пропозиції.

З практики відомі біржі праці, товарні, фондові біржі.

Біржа праці — елемент ринкової інфраструктури, що регулярно здійснює посеред­ницькі операції на ринку праці. Система бірж праці сприяє здійсненню узгодженої державної політики в галузі зайнятості населення.

Біржа праці виконує такі функції: аналізує стан ринку праці; прогнозує попит і пропозицію робочої сили; веде облік громадян, що звертаються за працевлаштуванням; сприяє працевлаштуванню працездатних; здійснює професійну орієнтацію молоді; ви­плачує допомогу у зв'язку з безробіттям тощо. Біржа праці виступає певним гарантом конституційного права на працю як державна організація. Поряд з державними біржами праці існують і платні приватні агентства (контори), що є посередниками в галузі праці, а також посередницькі бюро при профспілках, молодіжних, релігійних організаціях та ін. В Україні розвивається безплатна державна система центрів і служб зайнятості.

86.

Фондова біржа

Біржа — це такий інститут, завдяки якому оперативніше і з оптимальними на­слідками для партнерів укладаються угоди купівлі-продажу товарів, реалізується єдина стратегія комерціііної поведінки агентів цієї структури. Біржа є організаціііною фор­мою ринку, на якому відбуваються вільна торгівля товарами та послугами, цінними паперами, валютою, наймання робочої сили і формування ринкових цін і курсів відпо­відних активів на основі фактичного співвідношення попиту й пропозиції.

З практики відомі біржі праці, товарні, фондові біржі.

Фондова біржа — це організований і регулярно функціонуючий ринок, на якому відбувається купівля-продаж цінних паперів. На ній продають та купують акції, облі­гації акціонерних компаній та облігації державних позик. Як найважливіший елемент розвинутої ринкової економіки, ринку капіталів фондова біржа створює можливості для мобілізації фінансових ресурсів, їх спрямування на довгострокові інвестиції, фінан­сування перспективних програм.Фондові біржі мають організаційно-правову форму приватних акціонерних товариств (у США, Великобританії, Японії) або державних інститутів (у Німеччині, Франції). На сучасних фондових біржах (Нью-Йоркській, Лондонській, Токійській, Паризькій, Франк­фуртській, Базельській, Міланській, Сінгапурській, Тайванській) діють цивілізовані прави­ла та принципи, які зумовлюють певні гарантії страховим компаніям, окремим акціонерам.

87.

Поняття мікроекономічного рівня і суб'єктів господарювання

Економічна теорія вивчає функціонування економічної системи, насамперед на мікро-економічному, макроекономічпому та глобально-економічному рівнях господарювання.

Мікроекономічний рівень господарювання охоплює, по-перше, економічно відособ­лені одиниці, такі як об'єднання, фірми, підприємства, домогосподарства; гю-друге, окремі ринки, конкретні ціни і конкретні товари та послуги.

В економіці поняття господарювання досить широке. Це не лише виробництво про­дуктів (товарів), а й будь-яка діяльність в економічному, соціальному, правовому, еколо­гічному, територіальному тощо просторі, що обумовлена взаємовідносинами між спо­живачами та продавцем.

Виходячи з цього мікроекономічний рівень господарювання — це система відно­син діяльності мікроекономічних господарських суб'єктів щодо оптимізації співвідно­шення попиту та пропозиції.

Ринкова економіка має лише два суб'єкти мікроекономічного рівня господарської діяльності:

— домашні господарства (сім'я);

— підприємства.

Першим суб'єктом є домашні господарства (сім'я). З точки зору економіки домашня діяльність належить до господарювання, де господар не виробляє продукцію (товари), а задовольняє потреби свої і своєї сім'ї через ринок чи поза ним. За умов домашнього господарювання задоволення своїх потреб обмежено можливостями господарника (мате­ріальними та фізичними). Це приводить до необхідності виходу суб'єктів господарської діяльності за межі домашнього господарювання, що здійснюється двома шляхами:

1) залученням до домашнього господарювання найманих робітників (постійно, тим­часово чи періодично) за відповідну платню;

2) поєднанням функцій домашнього господарника та найманого робітника за відпо­відну платню.

.Домашнє господарювання за таких умов опосередковується ринковими відносина­ми, входить складовою частиною до ринкової економіки на її мікрорівні. Засоби праці, які використовуються у домашньому господарстві, економічною наукою не вважаються капіталом. Праця господаря є водночас господарською метою, засобом і фактором за­доволення власних потреб. Самостійна праця господаря в межах домашнього господа­рювання не формує економічних виробничих відносин. Проте праця домашнього госпо­даря за винагороду чи самостійна праця підприємця (підприємницькі .здібності) еконо­мічною теорією вважається виробничим фактором на рівні з капіталом і землею.

Підприємство є другим суб'єктом мікроекономічного рівня господарювання. Воно також є самостійним сектором мікроекономіки і критерієм його виступає товар (про­дукція чи послуга).

У ринковій економіці підприємство — це товаровиробник і основна виробнича лан­ка економіки. Воно є й суб'єктом господарювання; товаровиробником; організаційною формою господарювання; суб'єктом індивідуального відтворення; суб'єктом і водночас об'єктом маркетингу і менеджменту (управління) тощо.

Суб'єкт господарської діяльності стає підприємством лише за певних умов:

1) зареєстрований і має всі атрибути юридичної особи — статут, розрахунковий рахунок, баланс, печатку, назву, товарний знак тощо;

2) виконує господарські функції, виготовляє продукцію (товари) чи надає платні послуги;

3) зберігає умови постійного повторення процесу виробництва — індивідуального відтворення;

4) проходить (повторює) життєвий цикл.

Підприємство має майно, завдяки чому може виконувати господарські функції, зобов'язання перед партнерами, державами, приймати рішення, зберігати індивідуальне відтворення, не порушувати (тобто повторювати) життєвий цикл.

Отже, господарююча одилиця (суб'єкт) стає підприємством з економічної точки зору лише за умов самостійної майнової, фінансової, іншої господарської діяльності в межах чинного законодавства та правових норм.

88.

Час обороту капіталу:

Оборот капіт,алу — це безперервно повторюваний круго­оборот капіталу в результаті якого авансовані кошти повністю повертаються до своєї початкової форми.

У процесі обороту різні частини промислового капіталу од­ночасно функціонують у грошовій, продуктивній і товарній формах.

Однією з характеристик обороту капіталу є швидкість його руху.

Перший вимір швидкості обороту капіталу — відрізок часу, протягом якого до підприємця у вигляді виручки повертається вся грошова сума авансованого капіталу, ш;о зросла на величину прибутку. Цей відрізок часу становить один оборот.

Другий вимір швидкості обороту капіталу — кількість обертів авансованого капіталу за рік. Цей вимір є похідним від першого і відображається формулою n=T:t

де n — кількість оборотів авансового капіталу за рік; Т — визначена одиниця виміру — рік (12 місяців); t — тривалість одного обороту.

Окремі частини промислового капіталу, представлені його особливими матеріально-речовими елементами, обертаються з різною швидкістю.

Час обороту промислового капіталу:

Час обігу: - Придбання та доставка обладнання, сировини, матеріалів; -Укладення контрактів з найманими працівниками.

Час виробництва: - Перебування засобів виробництва у виробничих запасах; — робочий період (безпосереднє функціонування засобів виробни­цтва); — перерви у робо­чому періоді (тех­нологічні, організаційні, адміністративні)

Час обігу:реалізація виробленої товарної продукції та перебування її у товарних запасах

89.

Сутність і функції маркетингу підприємства

Поняття маркетинг виступає в трьох основних сутнісних вираженнях: по-перше, як ринкова концепція управління; по-друге, як вивчення певних економічних відносин; по-третє, як ключова складова системи ведення ринкового господарства.

Маркетинг підприємства формується завдяки взаємодії ринкових елементів регу­лювання виробничого процесу. До його складу входять: концепція, стратегія, план і програма маркетингу, підприємництво, вибір ринку і його сегментів, структура, організа­ція маркетингу, маркетинговий контроль. Кількість цих елементів може збільшуватись чи зменшуватись залежно від обсягу ринкової діяльності підприємства.

Концепція маркетингу — це орієнтована на споживача підприємницька доктрина, завдяки якій задовольняється споживчий попит у межах певного ринку. Вона є основою бізнесу підприємства, а також планового керівництва виробничим процесом, дає змогу узгодити, збалансувати можливості виробництва з можливостями реалізації товарів і задоволення попиту споживачів. Ця концепція зумовлює вибір системи управління підприємством та формування організаційної структури виробництва.

Стратегія маркетингу — це прогнозування довгострокової ринкової діяльності підприємства відповідно до змін попиту споживачів на певні товари. Вона передбачає здійснення маркетинговими підрозділами підприємства таких функцій, як вивчення споживача та ринку збуту товарів, стратегічне планування, планування маркетингу, ви­роблення тактики виконання планів, маркетинговий контроль.

Стратегічне планування передбачає збалансування цілей підприємства та потенцій­них можливостей досягнення їх. Воно спирається на чітке формулювання програми підприємства, визначення допоміжних завдань, планів розвитку і стратегію зростання.

Узагальнення досвіду маркетингової діяльності фірм у країнах розвиненої ринко­вої економіки свідчить про те, що стратегічне планування забезпечує досягнення кож­ним підро.зділом своєї мети, яка виходить із загальних завдань компанії, стимулює коор­динацію зусиль різних функціональних напрямів.

План маркетингу — це тактика ринкової діяльності. Підприємства розробляють довгострокові (від ,5 до 15 років), середньострокові (від 2 до 5) і короткострокові (на один рік) плани. У практиці вони комбінуються. На відміну від директивного планування плани маркетингу являють собою гнучку програму дій і розробляються щонайменше в трьох варіантах; мінімальному, оптималь­ному, максимальному.

Програма маркетингу підприємства-товаровиробника містить такі розділи: контрольних показників щодо потреб підприємства; поточної ситуації на ринку, становища на ньому підприємства, даних щодо конкурентів тощо; тактичних дій на ринку, механізму освоєння нових сегментів ринку; бюджету підприємства; порядку контролю за виконанням плану.

Невід'ємною рисою маркетингової діяльності підприємства в ринковій економіці є підприємництво.

Підприємницька діяльність підприємств ґрунтується на таких принципах: вільний вибір і"ї видів; залучення на добровільних засадах майна та коштів юридичних і фізич­них осіб, а також матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством; са­мостійні формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироб­люваної продукції; встановлення цін відповідно до законодавства; вільне наймання працівників; вільне розпорядження прибутком, який залишається після внесення пла­тежів, установлених законодавством; самостійне здійснення підприємцем — юридич­ною особою зовнішньоекономічної діяльності; використання будь-яким підприємцем на­лежної йому частини валютної виручки на свій розсуд.

Підприємництво — це і наслідок, і умова самостійної господарської діяльності това­ровиробника, успішної маркетингової діяльності. В умовах ринкової економіки воно дає змогу підприємству забезпечити себе достатньою кількістю ресурсів для вирішення завдань індивідуального відтворення, економічного і соціального розвитку тощо.

90.

Класифікація ризику. Для забезпечення можливостей повного охоплення ризиків в господарській практиці, полегшення оцінки та забезпечення ефективного підбору заходів по мінімізації ризику, здійснюється його класифікація. Розрізняють наступні види ризику згідно з класифікаційними ознаками: 1). За належністю до країни функціонування господарського об'єкта:- внутрішні; - зовнішні. 2). За рівнем виникнення:- фірмовий (мікрорівень);- галузевий;- міжгалузевий;- регіональний;- державний;

-глобальний. 3). За сферою походження:- соціально-політичний;- адміністративно-законодавчий;- виробничий; - комерційний;

- фінансовий;- природно-екологічний;- демографічний;- геополітичний. 4). В залежності від причин виникнення:- ризики, пов’язані з невизначеністю майбутнього; - пов’язані з нестачею інформації; - пов’язані із суб’єктивним впливом. 5). За ступенем обґрунтованості прийнятого ризику: - обґрунтований;- частково обґрунтований; - авантюрний. 6). За ступенем системності:- системний (систематичний); - несистематичний (унікальний – носять разовий характер). 7). У відповідності до допустимих меж:- допустимий;- критичний;- катастрофічний. 8). За адекватністю часу прийняття рішення:- попереджувальний;- поточний;- запізнілий. 9). В залежності від кількості осіб, що приймають рішення:- індивідуальний;- колективний. 10). За характером дії:- динамічний – це ризик непередбачуваних втрат, які може нести підприємство протягом деякого періоду часу;- статистичний – це ризик можливих втрат, які несе підприємство за короткий період часу. 11). В залежності від можливого результату:- чистий;- спекулятивний. Чисті ризики – передбачають отримання або нульового, або негативного результату. До них належать: погодні ризики, виробничі ризики. Спекулятивні – виражаються в можливості отримання як позитивного, так і негативного результату. До них відноситься більша частина фінансових ризиків, в тому числі інвестиційний ризик.

Терміни “венчурний капітал” і “венчурний бізнес” беруть початок від англійського слова “venture”, яке перекладається в словнику В.К.Мюллєра як “ризикове підприємство”, “спекуляція”, “сума, яка підлягає ризику”. На даний час існують два основних ринки венчурного капіталу – США і Канади та Європи.

Модель розвитку інвестиційної діяльності, яка побудована на венчурному бізнесі як окремому виді підприємництва, є необхідною для успішного розвитку економіки України і поступу всього суспільства. Однак вона вимагає ряд передумов, зокрема законодавчого врегулювання венчурного бізнесу, наявності певної кількості інвесторів із достатнім обсягом капіталу, які зможуть стати суб’єктами венчурної діяльності. Загальною рисою, притаманною для венчурного фінансування, є пряма залежність між ризиком і можливістю отримати інвестиції – чим вищий фінансовий ризик, тим важче підприємцю отримати необхідне фінансування для його проектів і тим вищу ціну потрібно платити за залучені кошти у вигляді процентів, або в обсязі прибутків майбутньої фірми.

Однак виявилося, що в умовах інтенсивного науково-технічного прогресу відмова від здійснення ризикових, але перспективних підприємницьких проектів на практиці несе загрозу значно більших фінансових втрат для економіки і суспільства загалом через втрату конкурентоспроможності національних виробників на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Для України, на мій погляд, американська модель венчурного бізнесу є найбільш прийнятною. Для неї характерним є високий рівень ризику, що відрізняє її від більш поширених механізмів підтримки бізнес-проектів, таких як, наприклад, інвестування в цінні папери або банківські кредити. Можна виділити три таких найбільш суттєві особливості, що відповідають завданням розвитку такого бізнесу в Україні:

1. Необхідні кошти можуть виділятися під перспективну ідею без гарантованого забезпечення власністю, збереженнями, або іншими активами підприємця. Якщо проект провалиться, максимум, на що може претендувати інвестор, це частина активів даної фірми, пропорційна його частці в зареєстрованому статутному фонді. Інвестор венчурного капіталу йде на розділення всієї відповідальності і фінансового ризику разом з підприємцем. Потреба в одержанні кредитів такого роду часто виникає у початківців або дрібних підприємців, винахідників, учених і інженерів, які намагаються самостійно реалізувати нові оригінальні і перспективні розробки. Дорога в комерційний банк для них часто закрита через такі причини:

• §       багато комерційних проектів починають приносити прибуток не раніше ніж через 3-5 років, але в такому разі вони погіршують баланс банку;

• §       такі проекти пов’язані з дуже високим ступенем фінансового ризику;

• §       банки будуть обов’язково вимагати забезпечення застави або гарантій.

2.    Має місце активна участь інвесторів в управлінні фінансуванням проектів на всіх етапах, починаючи з експертизи ідей підприємців і закінчуючи забезпеченням ліквідності акцій створеної фірми.

3.     Венчурні фонди готові вкладати кошти в наукомістські розробки навіть тоді, коли існує висока ступінь невизначеності. Адже саме тут приховано найбільший потенційний резерв одержання прибутку.

Зрозуміло, що інвестори венчурного капіталу йдуть назустріч підприємцям, виходячи не з альтруїстичних міркувань. Інтерес інвестора полягає якраз у тому, щоб отримати від своїх капіталовкладень прибуток, який буде суттєво вищим, ніж розміщення вільних фінансових коштів на банківських депозитах, або при їх вкладенні в державні цінні папери з фіксованим прибутком.

91 .

Класифікація цін

1). Види цін залежно від сфер торгівлі

На ціни накладає відбиток вид торгівлі товарами й послугами, за допомогою якого реалізуються товари, масштаби торговельних операція й характер реалізованого товару. По цих ознаках ціни діляться на оптові, роздрібні, закупівельні й тарифи.

Оптовими називаються ціни, по яких продукція реалізується великими партіями, в умовах так називаної оптової торгівлі. Система оптових цін застосовується в торговельно-збутових операціях між підприємствами, а також при реалізації продукції через спеціалізовані магазини й збутові контори оптової торгівлі, на торговельних біржах й у будь-яких інших торговельних організаціях, що продає товари оптом, у значній кількості.

Роздрібними прийнято називати ціни, по яких товари продаються в так називаній роздрібній торговельній мережі, тобто в умовах їхнього продажу індивідуальним покупцям, при відносно невеликому обсязі кожного продажу. За роздрібними цінами звичайно реалізуються товари народного споживання населенню й у меншій мері - підприємствам, організаціям, підприємцям.

Закупівельні ціни – це ціни державних закупівель продукції в підприємств, організацій, населення. В українській економічній практиці були й деякою мірою продовжують бути розповсюдженими державні закупівлі сільськогосподарської продукції в її виробників за закупівельними цінами для продовольчого постачання міського населення Однак у принципі термін «закупівельні ціни» можна трактувати набагато більш широко, стосовно до всіх видів державних закупівель.

2). Види цін, що розрізняються ступенем і способами регулювання

По ступені й способу регулювання ціни розділяються на групи: жорсткофіксовані (призначувані); регульовані (змінювані); договірні (контрактні); вільні (ринкові).

Жорсткофіксовані, тверді ціни призначаються органами ціноутворення або інших державних органів, їхній рівень фіксується документально. Ні виробники, ні продавці товару не мають право змінити величину такої ціни в яку-небудь сторону, така зміна переслідується за законом. У централізовано керованій економіці призначувані ціни мають широке поширення, вони відомі за назвою державних. Регульовані ціни називаються так тому, що їхня величина регулюється державними органами. При регулюванні вплив з боку держави на ціни носить обмежений, непрямий характер, здійснюється за допомогою впливу на зміну попиту та пропозиції товару. Договірні ціни – це ціни, величина яких визначена предваряющим акт купівлі-продажу угодою, документально зафіксованим контрактом між продавцями й покупцями. У сучасній практиці ділового співробітництва прийнято виділяти в договорах спеціальний розділ, у якому обмовляється рівень цін. У ряді випадків у договорі фіксується не абсолютна величина цін, а діапазон цін (у межах від і до), верхній або нижній рівень (не вище або не нижче) або зв'язок з державними, ринковими, світовими цінами. Обмовляється також допустимість зміни закріплених контрактом цін внаслідок, скажемо, інфляції, виникнення форс-мажорних обставин, прийняття нових законів.

Вільні ринкові ціни, як ясно з їхньої назви, звільнені від безпосереднього цінового втручання державних органів, формуються під впливом кон'юнктури ринку, законів попиту та пропозиції й звуться рівноважних цін, тобто таких цін, при яких обсяг попиту дорівнює обсягу пропозиції товарів на ринку. Теоретично, в ідеалі ринкові ціни повинні складатися в процесі вільного торгу між покупцями й продавцями. Однак реально не вдається уникнути впливу на процес установлення ринкових цін ряду факторів не тільки економічної, але й психологічної природи, пов'язаних з поводженням, інтересами покупців і продавців. У цьому змісті коректно визначити вільні ринкові або рівноважні ціни як ціну, рівну з одного боку, цінності для споживачів додаткової одиниці блага, що здобуває, і, з іншого боку, витратам виробництва й продажу додаткової одиниці даного блага для продавця.

Перехід від фіксованих державних цін до вільних, ринкових цін називають лібералізацією цін.