Термінологічний словник

Активність – властивість елементів соціальної організації, що характеризує спрямованість на розвиток системи.

Діяльність – цілеспрямований вплив суб’єкта на об’єкт.

Закон додатковості – в організаціях поєднується дія якихось об'єктивних, запрограмованих початків і випадкових, нестійких, імовірнісних сил. Завдання керівництва організації – навчитися управляти обома різновидами.

Закон зворотного зв’язку забезпечує регулювання керованих систем. Зворотній зв’язок може бути негативною (підсилює дію сигналу неузгодженості керуючої і керованої систем) і позитивною, при якій небажане неузгодженість буде нейтралізовано. У реальному житті зворотний зв’язок не можна оцінювати як строго позитивну чи негативну.

Закон змагальності, конкуренції означає, що життєздатність соціальної системи залежить від рівня розвитку конкурентного початку системи.

Закон розвитку – полягає в тому, що соціальна система (організація) прагне досягти найбільшого сумарного потенціалу під час проходження всіх етапів життєвого циклу.

Інтереси – усвідомлення особистістю власних потреб.

Компоненти соціальних систем: людина, процеси (економічні, соціальні, політичні, духовні), речі (предмети, залучені до господарського і суспільного життя), суспільні ідеї, теорії, культурні, етичні цінності, звичаї, ритуали, традиції, вірування

Культура особистості – сукупність соціальних норм і цінностей, якими вона керується в процесі практичної діяльності.

Мотиви – усвідомлена потреба особистості-суб’єкта у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності.

Неформальні організації ґрунтуються на товариських взаєминах та особистому виборі зв’язків учасників і характеризуються соціальною самостійністю.

Опірність – властивість елементів соціальної організації, що характеризує спрямованість на консервацію системи.

Ор­ганізаційні принципи соціальної організації: 1) цілісність організації; 2) оптимальне співвідношення функцій та організацій­них структур; 3) пристосування організації до умов суспільного жит­тя; 4) відповідальність організації перед суспільством і сус­пільства перед організацією; 5) взаємодія підсистем, які управляють і якими управля­ють.

Основні рівні соціальних систем: все суспільство (українське, російське, американське, китайське та ін.); співтовариства, об’єднання людей меншого порядку (нації, стани, соціальні та етнічні групи, еліти, поселення); організації (кредитно-фінансові установи, наукові, науково-освітні фірми, корпорації, громадські об’єднання); цехи, бригади, ділянки, професійні групи, кафедри, відділи та інші підрозділи в межах організації: їх особливість полягає у безпосередніх контактах один з одним.

Пам’ять – система знань, засвоєних особистістю в процесі її життєдіяльності.

Переконання – стандарт, за допомогою якого людина виявляє свої соціальні якості. Ці стандарти називають ще стереотипами (тривалі, повторювані).

Потреби – внутрішні стимули її активності, те, що забезпечує її існування і самозбереження.

Соціалізація – процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (групу, соціальний інститут, соціальну організацію) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Соціальна група (спільнота) – відносно стійка, історично сформована сукупність людей, об’єднаних на основі загальних соціально значущих ознак.

Соціальні зв’язки: міжособові, побутові відносини; відносини за рівнями управління; відносини до людини громадських організацій.

Соціальна організація – соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей і формування високо формалізованих структур.

Соціальна система – цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв’язки, взаємодії та взаємовідносини, соціальні інститути та організації, соціальні групи та спільноти, норми і цінності.

Соціальний інститут – відносно стійка модель поведінки людей іорганізацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства.

Соціальні настанови – соціально визначені загальні орієнтації особистості, які відображають можливості особи діяти відповідно до об'єкта дії.

Соціальна якість людини – сукупність взаємопов’язаних елементів, які зумовлені особливостями соціальної взаємодії особистості з іншими людьми у конкретних історичних умовах.

Соціальний тип особистості – результат взаємодії історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людини, сукупність повторюваних якостей людини як істоти соціальної.

Соціальний статус особистості – це її позиція в соціальній системі, пов'язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання.

Соціальна роль – типова поведінка людини, пов’язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища.

Соціальна організація, на відміну від інших масових спільнот, характеризується такими рисами: стійким взаємодією елементів, що сприяє міцності і стабільності їх існування в просторі і часі; відносно високим ступенем згуртованості; чітко вираженою однорідністю складу; входженням в ширші спільності як елементів структурних утворень.

Цінність – суспільне ставлення особистості, яке переносить її потреби та інтереси на матеріальні та духовні явища, надає їм визначальних соціальних рис.

Ціннісні орієнтації – соціальні цінності, які спрямовують діяльність та соціальну поведінку особистості і поділяються нею.

Формальні організації будують соціальні відносини на підставі регламентації зв’язків, статусів, норм (наприклад, промислове підприємство, фірма, університет, мерія).

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА