128. Статус біженця в Україні.

Відповідно до Закону України "Про біженців", іноземці або особи без громадянства, які мають намір набути статус біженця й перетнути у встановленому порядку державний кордон України, зобов'язані протягом п'яти робочих днів подати до відповідного органу міграційної служби заяву про надання їм такого статусу. У разі незаконного перетинання державного кордону України з метою набуття статусу біженця вони повинні протягом трьох робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби через її уповноваженого чи особу Державної прикордонної служби України або органу внутрішніх справ із заявою про надання їм статусу біженця та з обґрунтованим поясненням свого незаконного перетинання державного кордону України. Якщо в іноземців або осіб без громадянства відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони мають повідомити про цю обставину у заяві про надання статусу біженця, а також викласти причини зазначених ситуацій. Такі особи повинні бути направлені Державною прикордонною службою України до органу міграційної служби.

Іноземці та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України і під час такого перебування в державі їх громадянської належності чи державі постійного проживання виникли умови, внаслідок яких вони не можуть повернутися назад і мають намір набути в Україні статус біженця, повинні звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця до закінчення строку дії дозволу на перебування в Україні. Заяви про надання статусу біженця, подані з порушенням встановленого порядку, приймаються до розгляду з письмового дозволу керівника органу міграційної служби, якщо іноземці або особи без громадянства не могли з поважних причин (хвороба заявника або членів його сім'ї, ситуації надзвичайного стану на території України, затримання заявника у випадках, необхідних для встановлення особи, та інші) звернутися з такою заявою у встановленому порядку. Орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця в разі відсутності по­важних причин для порушення встановленого порядку подання та­кої заяви. Про прийняття такого рішення орган міграційної служби повідомляє особу письмово із зазначенням причин відмови.в Статус біженця не надається іноземцю або особі без громадянства:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства й людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексомУкраїни до тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 Закону України "Про біженців", відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій державі; яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця перебувала в третій безпечній державі. Дія цих положень непоширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб,які народилися чи постійно проживали на території України,а також їхніх нащадків (дітей, онуків).

129. Поняття та ознаки органу Української держави.

Органи держави:

— це відносно самостійні, структурно відокремлені елементи апарату держави;

— формуються народом чи державою для здійснення повноважень від її імені;

— наділені нормативно закріпленими повноваженнями;

— мають визначену структуру та межі діяльності у територіальних і предметних межах;

— характеризуються певними особливостями підпорядкування у процесі взаємодії з іншими державними структурами;

— мають повноваження владного характеру;

— використовують символи держави у офіційному порядку;

— відповідно до компетенції приймають юридично обов'язкові нормативні та індивідуальні акти;

— спираються у процесі реалізації повноважень на організаційну, матеріальну та примусову силу держави;

— забезпечують діяльність шляхом застосування засобів виховання, роз'яснення, переконання, заохочення та примусу;

— характеризуються особливим порядком утворення, видами діяльності, характером та обсягом повноважень, формами і методами виконання функцій.

Узагальнюючи наведені ознаки, ми можемо визначити орган держави як колективну чи індивідуальну структурну ланку апарату держави, що має нормативне закріплені владні повноваження, приймає загальнообов'язкові рішення, забезпечуючи їх виконання, у тому числі і примусовими засобами.

Кожен орган держави створюється певним чином і характеризується наявністю особливих повноважень. Це надає можливість вести мову про наявність різноманітних структур, що можуть бути класифіковані за різними критеріями. Класифікація органів держави є їх розподілом на відносно відокремлені групи за суттєвими критеріями, що відображають особливості утворення, функціонування та предметну належність певної державної структури. Основними критеріями класифікації органів держави є наступні.

I. За соціальною природою розрізняють:

а) первинні органи, що формуються безпосередньо народом як джерелом влади і мають представницький характер (парламент, президент, що обираються);

б) вторинні, які мають похідний характер, формуються первинними і підзвітні їм (уряд).

II. За способом утворення державні органи поділяють на:

а) виборні, які обираються населенням чи представницькими органами;

б) призначувані, що призначаються главою держави чи вищестоящими органами (уряд);

в) успадковані, які передаються у спадок (монарх).

III. За способом прийняття рішень органи держави класифікують на:

а) колегіальні, що приймають рішення після обговорення шляхом голосування (парламент, уряд);

б) одноособові, у яких рішення приймає керівник і несе за нього відповідальність (президент).

IV. За територіальними межами розрізняють:

а) центральні, рішення яких поширюються на всю державу та все населення (парламент, уряд);

б) федеральні, що характерні для федеративної держави і поширюють рішення на її суб'єктів;

в) місцеві, що поширюють рішення на певну адміністративну одиницю (місцеві адміністрації).

V. За часом дії органи функціонують як:

а) постійні, що виконують основні завдання держави і функціонують протягом значного етапу її історичного розвитку;

б) тимчасові, які створюються для вирішення невідкладних завдань, викликаних надзвичайними обставинами. VI. За функціональним призначенням: а) законодавчі органи, які мають представницький характер та правотворчі функції;б) виконавчі органи, що здійснюють виконавчо-розпорядчі функції; в) судові органи, які мають незалежний характер, підкоряються лише закону і здійснюють функції правосуддя. VII. За обсягом повноважень розрізняють а) органи загальної компетенції, які правомочні вирішувати широке коло питань (парламент, уряд);б) органи спеціальної компетенції, що спеціалізуються на виконанні одного виду діяльності чи певної функції (міністерства, відомства).

130. Система органів Української держави систему органів державної влади, за Конституцією України, складають:1. Орган законодавчої влади.  Глава держави3. Органи виконавчої влади.4. Інші органи державиОрганом законодавчої влади є Верховна Рада України. Верховна Рада є загальнонаціональним, виборним, представницьким, колегіальним, постійно діючим, однопалатним органом законодавчої влади, який складається з 450-ти народних депутатів. Вони обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на чотири роки (ст. 76). Главою держави є Президент України. За Конституцією, він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102). Органи виконавчої влади, за Конституцією, становлять собою певну систему. До неї входять: Кабінет Міністрів, який є вищим органом у системі органів виконавчої влади і місцеві державні адміністрації. Судочинство в Україні здійснюється, відповідно до Конституції, Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції (ст. 124). До органів судової влади належать також Вища рада юстиції. Поряд з цими органами державної влади є органи, які передбачені Конституцією, але безпосередньо не віднесені до органів певного виду державної влади. Це, зокрема, Центральна виборча комісія, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення тощо. Загальними засадами організації (будівництва) органів державної влади є: - поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову та взаємодія органів державної влади; - демократичний порядок формування органів державної влади (виборність, призначення за згодою інших органів тощо);- системність і структурованість;- конституційність, законність в організації й діяльності;- постійний характер діяльності і детермінованість повноважень органів державної влади;- врахування загальновизнаних принципів та норм міжнародного права, досягнень національної і світової конституційної думки й практики державного будівництва;- гарантування діяльності органів державної влади. Верховна Рада України – єдиний орган законодавчої влади Української держави.Чинна Конституція України визначає Верховну раду України як єдиний загальнонаціональний, постійно діючий, однопалатний колегіальний виборний представницький орган законодавчої влади у складі 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного го­лосування строком на п’ять років. Пріоритетною рисою українського парламенту як органу зако­нодавчої влади є його виключність як єдиного органу законодавчої влади у державі, універсальність у системі органів державної влади, що зумовлена, насамперед, унітарним характером державного устрою нашої країни, внутрішньою структурою Верховної ради та низкою інших важливих обставин. Тож нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади, окрім Верховної Ради України. Не передбачена й можливість делегування нею своїх законодавчих повноважень іншим державним органам чи посадовим особам.

131. Верховна рада України є загальнонаціональним представницьким органом державної влади, оскільки вона має право представляти увесь Український народ — громадян України всіх національностей.Колегіальний характер Верховної ради як парламенту України полягає насамперед у її складі і порядку роботи. Верховна рада, як уже відзначалося, складається з 450 народних депутатів і є повноважною, тобто правомочною приймати закони і реалізовувати інші конституційно визначені повноваження за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу і складення новообраними народними депутатами присяги. Ця конституційна вимога є умовою правомочності Верховної ради протягом всього періоду скликання і не може розглядатися лише як підстава для відкриття її першого засідання першої сесії. Більше того, Верховна рада правомочна приймати закони і реалізовувати інші конституційно визначені повноваження за умови присутності на її пленарних засіданнях на момент голосування (наявності кворуму) не менше тієї кількості народних депутатів, яка згідно з Конституцією України необхідна для прийняття відповідного рішення1. Нагадаємо, що закони, постанови та інші акти Верховна Рада України приймає більшістю від свого конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією України. Виборний характер українського парламенту, як і парламентів інших країн, полягає в тому, що він формується виключно шляхом виборів народних депутатів України. Ці вибори є вільними і проводяться на основі загального, рівного і прямого народного волевияв­лення шляхом таємного голосування. Постійний характер діяльності українського парламенту полягає, зокрема, в тому, що народні депутати обираються до Верховної ради строком на п’ять років і здійснюють свої повноваження в ній на постійні основі. Верховна рада працює сесійно. Ці та інші риси парламенту зумовлюють притаманне лише йому місце в системі органів державної влади. парламент України є провідним органом у системі органів державної влади. Він представляє і реалізує повноваження пріоритетної гілки державної влади — законодавчої, бере участь у формуванні органів виконавчої і судової влади, здійснює контроль за додержанням прав і свобод громадян, є загальним представником народу і виразником його волі. парламент України має багатогранні відносини з іншими органами державної влади та із суб’єктами політичної системи: політичними партіями, громадськими організаціями тощо.Місце Верховної ради в державному апараті України відображається в її функціях і компетенції. парламент України — орган загальної компетенції. Шляхом здійснення законодавчої діяльності він бере участь в реалізації всіх функції Української держави, передбачених Конституцією України. головними функціями Верховної ради є: 1) законодавча функція; 2) представницька функція; 3) установча (державотворча, організаційна) функція; 4) функція парламентського контролю; 5) фінансова функція; 6) зовнішньополітична функція.

пріоритетною функцією Верховної ради є, природно, її законодавча функція2. В найбільш загальних рисах вона являє собою передбачений Конституцією напрям діяльності Верховної ради, який полягає у прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні їх такими, що втратили чинність (в порядку скасування), або у призупиненні їх дії. Представницька функція Верховної ради являє собою вид і на­прям діяльності парламенту України, що полягає в представництві Українського народу — громадян України всіх національностей — у здійсненні законодавчої влади шляхом виявлення, узагальнення, узгодження, формування, реалізації та захисту його інтересів. адже загальновизнано, що парламенти є не лише законодавцями, а й “Великим журі” кожної нації. Іншою, не менш важливою функцією Верховної ради є її уста­новча (державотворча) функція. пріоритетними напрямами діяльності парламенту по здійсненню цієї функції є, звичайно, формування та участь у формуванні органів виконавчої і судової влади. частиною установчої діяльності парламенту є також формування внутрішніх ор­ганів Верховної ради — комітетів, комісій, апарату Верховної ради, а також органів парламенту зі спеціальним статусом — рахункової палати і Уповноваженого Верховної ради з прав людини (омбудсмана). Значне місце в діяльності Верховної Ради, як і парламентів інших країн, займає парламентський контроль. парламентський контроль здійснюється, зокрема, за діяльністю уряду, за додержанням конституційних прав і свобод громадян, за надходженням і використанням бюджетних коштів, за діяльністю інших органів влади, а також щодо питань, які становлять суспільний інтерес для України. Верховна рада України має значні повноваження по здійсненню бюджетно-фінансової функції. Зокрема Верховна рада затверджує законом державний бюджет та вносить у відповідній формі до нього зміни, здійснює контроль за його виконанням, приймає відповідне рі­шення щодо звіту про його виконання тощо. Про зовнішньополітичну функцію Верховної ради свідчать повноваження парламенту щодо визначення засад зовнішньої політики, ратифікації і денонсації міжнародних договорів, схвалення рішення про надання та прийняття фінансової допомоги, про надання та при­йняття військової допомоги іноземним державам або від іноземних держав та міжнародних організацій. Окрім перелічених функцій Верховна рада як український парламент реалізує низку інших владних повноважень, наданих їй Кон­ституцією та законами. Ефективність діяльності Верховної ради по здійсненню належних їй функцій і повноважень, перш за все як єдиного органу законо­давчої влади, залежить від стану нормативного регулювання порядку (процесу) цієї діяльності. Вихідні засади нормативного врегулювання матеріальної, а особливо процесуальної сторони функціонування парламенту України закладені у відповідних положеннях Конституції України. однак, враховуючи обсяг та багатоаспектність функцій Верховної ради України, вказані конституційні положення потребують конкретизації та деталізації. така деталізація здійснюється як у законах, так і в підзаконних нормативно-правових актах3, які, власне, і утворюють систему нормативного регулювання діяльності Верховної ради. до цієї системи входять Конституція України, регламент Верховної ради України4, Закони України “про статус народного депутата України” від 17 листопада 1992 р., “про комітети Верховної ради України” від 4 квітня 1995?р., інші законодавчі акти5, які регулюють порядок діяльності Верховної ради України. Залишається додати, що повноваження Верховної ради України припиняються у день відкриття першого засідання Верховної ради України нового скликання. при цьому варто звернути увагу на те, що президент України має право достроково припинити повноваження Верховної ради України. Це можливо за наявності лише однієї з таких підстав: протягом одного місяця у Верховній раді України не сформо­вано коаліцію депутатських фракцій відповідно до ст. 83 Кон­ституції України; протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України; протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Щодо випадку, коли протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися, треба відзначити, що виникнення у президента України права на дострокове припинення повноважень Верховної ради України на цій підставі пов’язане з тим, що пленарні засідання Верховної ради не можуть розпочатися через недодержання порядку роботи Верховної ради, встановленого Конституцією України та регламентом Верховної ради, що унеможлив­лює здійснення парламентом конституційних повноважень єдиного органу законодавчої влади в Україні. Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної ради України приймається президентом України після консульта­цій з головою Верховної ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній раді України. Повноваження Верховної ради України, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної ради України попереднього скликан­ня, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання.Повноваження Верховної ради України не можуть бути достро­ково припинені президентом України в останні шість місяців строку повноважень Верховної ради України або президента України.