Функції кримінологічної науки.

1. Загально – пізнавальна функція. Пізнання злочинності має відбуватися у контексті її зв’язків з іншими суспільними явищами - фоновими ( алкоголізм, наркоманія, проституція ).

2. Політична та ідеологічна функція. До предмету кримінології належить вплив політичних факторів та ідеологічних засад на детермінацію злочинності.

3. Прогностична функція. Кримінологічне прогнозування здійснюється як на рівні злочинності загалом, так і на рівні індивідуального злочинного прояву.

Система та структура кримінологічних знань.

У кримінології виділяють Загальну та Особливу частини.

Загальна частина розглядає:

• загальнотеоретичні вчення про злочинність

• особу злочинця

• причини та умови злочинності

• протидію злочинності

• а також ви­вчає розвиток самої кримінології як науки.

Зазначені кримінологічні явища та категорії досліджуються уза­гальнено, без виокремлення специфіки окремих видів злочинності.

В Особливій частині визначається:

• кримінологічна характеристика окремих видів злочинності, яку поді­ляють за видами злочинів, змістом злочинних діянь, особливостями контингенту злочинців.

Останнім часом предметом вивчення кримінології стала економіка:

• аналізується кримінологічна харак­теристика злочинів, які вчиняються у різних сферах еко­номіки (кредитно-банківській; зовнішньоекономічній; па­ливно-енергетичній; агропромис -ловому комплексі тощо).

Сім'ю з кримінологічних позицій вивчають у рамках сімейної кримінології:

- досліджують специфіку злочинів, які вчиняються на ґрунті сімейно-побутових відносин

- а також об'єктивні й суб'єктивні чинники, які сприяють різним видам злочинів (насильницьким, корисливим; злочинів, що вчиняються жінками, неповнолітніми)

- кримінологія розробляє шляхи та методи запобігання злочинів за допомогою впливу на сім'ю.

Так звані «фонові» чи негативні соціальні явища:

• ал­коголізм

• наркоманія

• токсикоманія

• проституція

• СНІД

• безпритульність

• бездоглядність тощо.

Кримінологія ви­вчає тією мірою, якою ці явища взаємопов'язані з меха­нізмом вчинення злочинів, оскільки чинники, тенденції та профілактика всіх соціальних відхилень як злочинно­го, так і незлочинного характеру мають багато спільного.

Основне завдання кримінології на сучасному етапі переходу суспільства до утвердження демократичних цінностей полягає в науковому поясненні й прогнозу­ванні кримінологічних явищ з метою більш ефективної профілактики злочинності.

Мета вивчення кримінології складається з двох частин:

1. теоретична мета

2. практична мета

Теоретична мета кримінології полягає у словесно­му формулюванні бажаного майбутнього результату наукової діяльності з виявленням актуальних проблем протидії злочинності.

Практична мета — у виробленні наукових і практичних рекомендацій, положень та вис­новків з підвищення ефективності запобігання злочин­ності.

Вона формулюється з урахуванням професійної підготовленості кадрів, їх матеріально-технічного, фі­нансового забезпечення та реального часу.

Мета і предмет кримінології визначають її основні завдання, а саме:

1. вивчення об'єктивних і суб'єктивних чинників, які впливають на рівень, структуру, динаміку, характер зло­чинності, її регіональні особливості;

2. соціально-кримінологічне дослідження окремих видів злочинності для визначення способів боротьби з ними

3. вивчення особи злочинця, дослідження механізму вчинення конкретного злочину, класифікація видів зло­чинних проявів і типів особи злочинців;

4. вивчення особи потерпілого від злочинів, взаємо­зв'язку між жертвою та злочинцем;

5. визначення основних напрямів і заходів протидії злочинності, правове регулювання профілактичної діяльності.

Історія розвитку кримінології

Вважається, що термін «кримінологія» було введено у 1879 році французьким антропологом П. Топінаром. У 1885 році вперше з такою назвою вийшла друком праця Р. Гарофало.

Проте вчення про злочини почало формуватися набагато раніше і в своєму розвитку пройшло три основні періоди:

1. Класичний, що тривав з другої половини XVHT ст. до останньої тре­тини XIX ст.;

2. Позитивістський — з останньої третини XIX ст. до 20-х років XX ст.;

3. Сучасний — з 20-х років XX ст. дотепер.

Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини та боротьбу з ними, що сформувалися в межах так зва­ної класичної школи кримінального права.

Класична школа кримі­нології відмовилася від пануючих раніше уявлень про надприродні сили, що визначають поведінку людини, включаючи й злочинну по­ведінку, і замінила все це концепцією вільного волевиявлення лю­дини та її намірів.

Погляди цієї школи були спрямовані проти безглуздя і непос­лідовності практики карного правосуддя, що існувало тоді, у діяння якого судді вносили свої власні судження.

Результатом були жор­стокі покарання, що свідчили не про правий суд, а про помсту.

Виникнення позитивістського періоду було обумовлено, з од­ного боку, значним поширенням злочинності в середині XIX ст. в багатьох європейських країнах, з іншого — стрімким розвитком при­родничих і гуманітарних наук.

У науки, які вивчали людину, почали впроваджуватися прийоми з точних дисциплін, що призвело до виникнення антропології, со­ціології та статистики.

Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини.

При цьому якщо кла­сична школа звертала основну увагу на діяння, а ще раніше — на провину, то позитивістська школа спрямовує увагу на злочинця, на його долю і небезпеку для суспільства. Якщо класична школа орі­єнтована на захист інтересів правової держави, то позитивістська — на виправлення злочинця.

Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних на­прямах:

• біологічному

• соціологічному

Залежно від того, ви­знають їх автори та прихильники значну роль біологічних факторів у генезисі злочинної поведінки чи ні.

До кримінологічних теорій біологічної орієнтації відносяться:

• біологічна школа;

• генетичні теорії причин злочинності;

• психіатричні концепції причин злочинності;

• клінічна кримінологія та інші.

До соціологічного напряму в кримінології відносяться:

• концепція аномії;

• теорія стигми;

• теорія диференційованої асоціації;

• теорія множини факторів;

• теорія соціальної дезорганізації та низка інших.

У дореволюційний період кримінологія в Україні розвивалась як особливий розділ кримінально-правової теорії. Харківський про­фесор М. Чубинський називав її кримінальною політикою. Того часу панувало два напрями — соціологічний (І. Фойницький, Є. Не- мировський, М. Ісаєв, М. Гернет та ін.) і традиційний нормати- вістський (М. Таганцев, А. Трайнін).

Великого поширення набули біологічні теорії злочинності (А. Дріль, М. Неклюдов) та психоло­гічні (С. Познишев).

За радянських часів було підсилено позиції соціологічної кри­мінології.

Вийшло друком багато праць з аналізу моральної статис­тики, особи злочинця тощо.

У 20-х роках XX ст. у великих містах Росії, зокрема, у Петрограді (1918 р.), Саратові (1922 р.) і Москві (1923 р.) було відкрито кабінети кримінальної антропології та судово-медичної експертизи, у яких проводили наукові дослідження з вивчення злочинця та злочинно­сті, пошуку найбільш раціональних методів перевиховання злочин­ців і проведення експертиз для судових органів.

Аналогічні кримінологічні установи були створені й в Україні.

Зокрема, у Києві (при юридичному факультеті Інституту народного господарства), в Одесі (при Будинку примусових робіт) та у Харкові.

У Києві було створено юридичну клініку, яка функціонувала на сус­пільних засадах.

З метою координації криміналістичних досліджень, що проводилися, 1925 року в Москві було створено Інститут по вив­ченню злочинності та злочинців.

На нього було покладено такі зав­дання: вивчення причин та умов злочинності в цілому та окремих видів злочинів, вивчення методів боротьби зі злочинністю, розробка питань карної політики, засобів і методів впливу на засуджених тощо.

Його робота була надто важливою, особливо слід відзначити збірник «Сучасна злочинність», який видавався інститутом.

У його номерах наводився аналіз даних карної статистики в порівнянні з результатами першого всесоюзного перепису населення 1926 р.

Для кримінологічних досліджень того часу були характерні від­носна незалежність від ідеологічних догм і прагнення розібратися не лише в зовнішніх криміногенних факторах, а й у властивостях особи правопорушника.

Широко використовувалися досягнення біології, психіатрії, психології, теорія рефлексій Бехтерева та Павлова.

Проте в 30-ті роки кримінологічні дослідження були практично припи­нені.

Приводом стало звинувачення кримінологів у пропаганді кла­сово ворожих зарубіжних біологічних теорій причин злочинності.

В цей період панувала офіційна концепція, яка стверджувала, що в со­ціалістичному суспільстві немає соціальних причин злочинності і ця проблема нібито не являє ні наукового, ні практичного інтересу.

Як наслідок панування цієї концепції Інститут по вивченню зло­чинності та злочинців і кримінологічні кабінети було ліквідовано.

Наступний етап розвитку радянської кримінології починається з кінця 50-х років.

Дослідження злочинності включається в плани деяких науково-дослідних правових закладів країни.

Криміноло­гічна проблематика почала розроблятися на кафедрах юридичних навчальних закладів.

У 1963 році було створено Всесоюзний інститут по вивченню причин і розробці заходів попередження злочинності, на який була покладена координація наукових досліджень у сфері кримінології.

З 1964 року викладання кримінології було введено в програми юри­дичних вузів.

З другої половини 80-х років кримінологи отримали можливість переглянути багато положень науки кримінології.

Дуже важливим кроком стало зняття грифа секретності з усіх даних по злочинності та карній статистиці, розробка питань інформаційної бази боротьби зі злочинністю, створення єдиного обліку злочинів, визначення рівня латентної злочинності, застосування математичних методів аналізу.

Важливим досягненням сучасного етапу розвитку криміно­логії стала всебічна розробка її теоретичних основ.

Вони були сфор­мульовані в різних аспектах залежно від поставлених авторами завдань у роботах: А.А. Герцензона — « Введение в советскую крими­нологию»; А Б. Сахарова — «О личности преступника и причинах преступности в СССР»; Г.М. Міньковського, В.К. Звірбуля та ін. — «Предупреждение преступлений»; В.Н. Кудрявцева — «Причины правонарушений»; Н.Ф. Кузнєцової - «Преступление и преступ­ность»; В.К. Звірбуля та ін. — «Теоретические основы предупрежде­ния преступлений»; Г.А. Аванесова «Теория и методика кримино­логического прогнозирования» та інших авторів.

У 1975—1978 роках були здійснені наукові дослідження з про­блем комплексного планування попередження злочинів.

Напрацьовані за результатами проведених досліджень наукові рекомендації лягли в основу розробки та повсюдного запровад­ження комплексного планування попередження злочинів у діяль­ності всіх суб'єктів профілактики.

В Україні кримінологія почала відроджуватися у Київській вищій школі МВС СРСР (нині — На­ціональний університет внутрішніх справ), значною мірою це було пов'язано з ім'ям професора П. Михайленка. і 1964 року він у співав­торстві з І. Гельфандом написав монографію «Попередження зло­чинів — основа боротьби за викорінення злочинності».

Того часу при Київській вищій школі МВС було створено науково-дослідну лабо­раторію, значну частку серед тематики якої посідали кримінологічні проблеми.

Нині на базі цієї лабораторії функціонує Науково-дослід­ний інститут МВС України, який уперше опублікував у відкритому виданні кримінальну статистику України з 1972 по 1993 роки і яки й перетворився на провідну кримінологічну установу України.

Кафедри кримінології створено у Харківському юридичному ін­ституті (нині — Національна юридична академія ім. Я. Мудрого), Національному університеті внутрішніх справ, Одеській юридичній академії.

Слід зазначити плідну діяльність у розробці кримінологічних проблем секції кримінального права та кримінології Інституту дер­жави і права ім. Корецького НАН України, Міжвідомчого науково- дослідного центру при Президентській координаційній раді по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю та Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності в Харкові.

Серед важливих напрямів кримінологічних досліджень в Укра­їні останніми роками виокремлюються:

• проблеми організованої та професійної злочинності,

• економічної злочинності, злочинності не­повнолітніх і молоді,

• питання попередження злочинності, поперед­ження та прогнозування рецидивної злочинності,

• кримінальної психології.

Потреби практики висувають кримінологічну науку на відповідне місце в системі правоохоронних органів.

Значний внесок у розробку зазначених і багатьох інших кримінологічних проблем зробили такі видатні українські вчені, як П.П. Михайленко, А.П. За­калюк, І.П. Лановенко, І.К. Туркевич, О.М. Костенко, О.М. Джужа, І. М. Даньшин, В.Г. Лихолоб, Л.В. Багрій-Шахматов, А.Ф. Зелінський і багато інших.

У 1998 році було створено Кримінологічну асоціацію України, завдання якої полягає в об'єднанні та координації зусиль учених і практичних працівників щодо розвитку кримінології. Кримінологи України особисто та через Кримінологічну асоціацію налагоджують тісні наукові контакти з іноземними закладами, котрі здійснюють масштабні кримінологічні дослідження. Міжнародне співробіт­ництво з боротьби зі злочинністю є, поза сумнівом, актуальним і ко­рисним.

Питання №2: Методи кримінологічного дослідження.

Методи кримінологічного дослідження визначають як систему прийомів, способів, засобів збирання, оброб­ки та аналізу інформації, які застосовуються з метою дослідження злочинності, її причин і умов, особи злочинця і вироблення заходів запобігання злочинності.

У кримінологічних дослідженнях використовують загальнонаукові та спеціальні (окремі) методи.

Загальнонаукові методи пізнання — це загальні спо­соби і шляхи дослідження процесів і явищ, визначення тенденцій їх змін, що використовуються в різних галу­зях наукового знання.

До загальнонаукових методів кримінологічних дослі­джень належать:

• аналіз і синтез

• індукція і дедукція

• гі­потеза

• узагальнення

• абстракція

• експеримент

• формалі­зація

• аналогія

• історичний підхід

• системний підхід

• системний аналіз

• моделювання

• математичні методи та ін.

Аналіз — це процес уявного чи реального розподілу цілого на частини, а синтез — процес об'єднання еле­ментів у єдине ціле.

Індукція — це спосіб пізнання явища від окремих фактів і положень до загальних висновків; дедукція — констатація висновків шляхом пізнання явища від за­гального до окремих фактів.

Узагальнення — це відображення і формулювання тенденцій, що є в основі досліджуваного процесу.

Абстракція — це процес уявного виокремлення пев­них властивостей і зв'язків досліджуваного явища і від­межування їх від побічних явищ.

Експеримент (проба, досвід) визначає характеристи­ки функціонування об'єкта у певних умовах з метою одержання нової інформації про нього.

Формалізація — це уявлення і вивчення якої-небудь змістовної галузі знання у вигляді форм, системи чис­лення, наприклад у вигляді математичних або логічних методів.

Аналогія — це відповідність, подібність предметів чи явищ процесів у якихось властивостях.

Умовиводи за аналогією — це знання, отримані при вивченні одного об'єкта, що переносяться на менш ви­вчені, подібні за істотними властивостями та якос­тями.

Історичний підхід — це розгляд і вивчення закономір­ного процесу руху та розвитку суспільства з урахуван­ням характеристик і особливостей конкретного тимча­сового періоду.

Системний підхід — це напрям методології наукового пізнання і соціальної практики, в основі якого — роз­гляд об'єктів як систем, цілісності цих об'єктів і різно­маніття їх зв'язків у єдності.

Системний аналіз — це сукупність методологічних за­собів і прийомів, використовуваних для підготовки й обґрунтування рішень зі складних проблем. Цей аналіз спирається на принципи системного підходу, а також на низку математичних та інших кількісних методів. Ос­новна процедура — це побудова узагальненої моделі, що відображає взаємозв'язок реальної ситуації.

Моделювання — це спосіб дослідження процесів чи систем об'єктів шляхом побудови і вивчення моделей із метою одержання нової інформації. Ефективно досліди­ти таке комплексне явище, як злочинність, неможливо без використання методів моделювання.

Математичні методи — це сукупність способів, під­ходів, шляхів і засобів кількісного та якісного пізнання предметів реального світу.

Окремі наукові методи кримінологічних досліджень —це способи та прийоми конкретного дослідження об'єк­та чи процесу з метою його оптимального регулювання.

До окремих наукових методів належать:

— аналітичне обстеження (групування і ранжирування);

• соціологічне обстеження (контент-аналіз, вибірка, експертні оцінки);

• статистичний аналіз (апроксимація, екстраполяція,інтерполяція);

• соціологічні методи (анкетування, інтерв'ювання);

• функціональний аналіз (дисперсійний і кореляцій­ний) тощо.

Аналітичне обстеження статистичних даних про злочинність — це групування злочинів. Статистичне групування — це розподіл одиниць сукупності на одно­рідні групи, що якісно розрізняються між собою за ти­ми чи іншими істотними для певного дослідження оз­наками.

Ранжирування злочинів здійснюється за ознакою су­спільної небезпеки в плані виявлення ефективності за­стосування кримінально-репресивних заходів.

Соціологічні методи — це опитування у вигляді ан­кетування та інтерв'ювання.

Опитування — це метод збирання даних про об'єк­тивні факти, думки, знання тощо, оснований на безпо­середній (усне опитування — інтерв'ю і опосередкова­ній (письмове опитування — анкетування) взаємодії між дослідником (інтерв'юером) і опитуваним (респон­дентом).

Інтерв'ювання дозволяє збирати інформацію про факти, суб'єктивні судження, мотиви поведінки, уста­новки тощо.

Тому особистісний характер відносин між інтерв'юером і респондентом, суб'єктивність оцінок ви­сувають суворі методологічні та методичні вимоги до підготовки і проведення опитування, невиконання яких веде до перекручування результату.

Інтерв'ювання ви­користовується не так часто, як анкетування, оскільки воно більш трудомістке.

Виділяють три види інтерв'ю:

• формалізоване — за тестом;

• фокусоване — вивчається конкретний об'єкт;

• неформалізоване (вільне), без тесту; при цьому необхідно визначитися з переліком інформації з кон­кретного завдання.

Анкетне опитування (анкетування) — один з ефек­тивних і широко використовуваних у кримінології ме­тодів одержання даних про думки і настрої осіб; рівень знань особами вимог права; їх схильності, симпатії та антипатії; оцінки своїх дій і поведінки інших у тих са­мих ситуаціях; не зафіксованих в інших документах да­них про минуле, про оточення тощо.

Анкетне опитування (анкетування) може бути групо­вим або індивідуальним.

Метод анкетного опитування застосовують у кілька етапів:

• формулювання питань, що випливають із програми дослідження;

• розміщення питань в анкеті;

• обговорення і рецензування анкети;

• пробне опитування;

• облік зауважень і підготовка остаточного варіанта анкети;

• розмноження анкети;

• поширення і збір анкет;

• логічний аналіз анкет;

• кодування анкет і складання таблиць;

• статистична обробка інформації, зібраної в резуль­таті анкетного опитування.

Переваги анкетного методу порівняно з інтерв'юван­ням полягають у тому, що він дає можливість:

• у короткий термін і за невеликих матеріальних ви­ трат охопити велику групу досліджуваних осіб, одержа­ти інформацію «з перших рук»;

• швидко провести повторні опитування через пев­ний проміжок часу з метою виявлення змін, що відбу­лися;

• шляхом ретельної розробки, одержання кваліфіко­ваних консультацій підготувати питання анкети на ви­сокому якісному рівні за змістом і формою;

• за необхідності забезпечити ефект анонімності опи­туваних.

Соціологічне обстеження — це метод дослідження суспільних процесів і явищ.

Є такі його різновиди:

• кон-тент-аналіз

• вибірка

• експертна оцінка.

Контент-аналіз - це прийом оцінки змісту тексту за ключовим словом, яке часто вживається і відображає основний зміст тексту.

Для соціологічного обстеження групи понад 500 осіб, як правило, застосовують вибірковий метод, що основа­ний на взаємозв'язку і взаємозумовленості якісних ха­рактеристик соціальних об'єктів.

Висновки про явище в цілому на підставі вивчення його вибірки будуть досто­вірними в тому разі, якщо вибірка за своїми основними характеристиками є моделлю всієї досліджуваної сукуп­ності фактів.

Розрізняють вибірки ймовірні та цілеспря­мовані.

Ймовірна (випадкова) вибірка зводиться до того, що кожен елемент сукупності має рівну можливість потра­пити у вибірку.

Цілеспрямована — це вибірка, до якої не засто­совується принцип ймовірності чи випадковості; її здійснюють за допомогою методів: пропорційної ви­бірки; основного масиву; типологічної вибірки.

Залежно від мети визначають припустиму точність ви­бірки.

Метод експертних оцінок полягає в одержанні, оброб­ці та інтерпретації висновків фахівців у певній галузі, теорії та практики з визначених питань, важливих для дослідника.

Кількість залучених експертів не перевищує 20—30 осіб.

При оцінці висновків зайві думки відки­дають.

Статистичний аналіз припускає використання та­ких способів, як апроксимація, екстраполяція, інтерпо­ляція.

Апроксимація (наближення) — це заміна одних мате­матичних об'єктів іншими, простішими, але близькими за суттю до вихідних, наприклад заміна кривих ліній близькими до них ламаними. Це може бути важливо при дослідженні динаміки злочинності.

Екстраполяція означає поширення висновків, отрима­них зі спостереження за однією частиною явища, на іншу його частину.

Цей метод використовують для ко­роткочасних прогнозів злочинності.

Інтерполяція — це спосіб відновлення показників ди­намічних рядів, даних про розміри явища, яких з пев­них причин не було, шляхом обчислення середньої арифметичної простої сусідніх значень відомих рядів динаміки.

Інтерполяція дає можливість зробити припу­щення, що загальна тенденція, яку маємо, мала місце й у той період часу, дані про який було втрачено або ж і не було.

Дисперсійний аналіз — це сукупність методів визна­чення розмірів частин цілого в дисперсійних системах.

Дисперсія в математичній статистиці та теорії ймовір­ності є мірою розсіювання величини, за якою спостері­гають.

Кореляція — це ймовірна статистична залежність. На відміну від функціональної залежності, кореляція вини­кає тоді, коли залежність однієї з ознак від іншої ус­кладнюється низкою випадкових факторів.

Дисперсійний і кореляційний аналіз необхідні при дослідженні злочинності для визначення її зв'язку з причинами та умовами, а також зв'язку між остан­німи.

Питання № 3: Характеристика злочинності.

Злочинність — соціальне зумовлене, історично мін­ливе, відносно масове та кримінологічне явище, яке проявляється в системі кримінально-караних діянь, учинених на певній території за певний період часу.

Вважають, що злочинність виникла разом із при­ватною власністю, розколом первіснообщинного ладу на класи і появою пов'язаних із цим соціально-економіч­них суперечностей.

Злочинність є історично мінливою. Стан злочиннос­ті неоднаковий у різних соціально-економічних форма­ціях, її рівень і структура змінюються і на окремих ета­нах розвитку певної формації залежно від змісту й тен­денцій, причин та умов злочинів, а також від визначен­ня державами кола діянь, які є злочинними.

Мінливість злочинності відбивається в історії кримінального зако­нодавства.

Злочинність — соціальне явище, оскільки ЇЇ суб'єкти, як і особи, на інтереси і відносини яких посягають, — члени суспільства.

Злочинність є соціальною ще й тому, бо в ЇЇ основі — соціально-економічні закони, обумовлені сукупністю сформованих виробничих відносин і харак­тером продуктивних сил.

Вона в цілому породжується причинами та умовами, що мають соціальний характер.

Злочинність — не статистична сукупність злочи­нів, а саме явище. Як будь-яке явище, воно є закономір­ним за причинно-наслідковою залежністю і зв'язком, за взаємодією з іншими соціальними явищами — економі­кою, політикою, ідеологією, психологією суспільства і соціальних спільнот, управлінням, правом тощо.

Злочинність — кримінально-правове явище. Визна­чення злочину — базового елемента поняття «злочин­ність» — дає кримінальне право.

Це є передбачене Кри­мінальним кодексом суспільно-небезпечне винне діяння(дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Злочинність — це не механічне поєднання, а цілісна сукупність, система злочинів. Вона має визначені системні властивості, тобто стійкі взаємозалежності злочинів усе­редині цілісності та з іншими зовнішніми соціальними явищами.

Злочинність складається з конкретних злочинів, учинених на певній території у відповідний період часу.