35. Українська філософська думка доби Відродження

Починаючи з XV ст. в українському духовному житті спостерігається зростання інтересу до пізнання людини і природи, активно засвоюються досягнення світової культури. На ґрунті її відбуваються прогресивні зрушення у філософських поглядах передових представників української культури, поширюються ідеї гуманізму. Серед найвизначніших українських гуманістів кінця XV – першої половини XVI ст. були Юрій Дрогобич, Станіслав Оріховський, Павло Русин із Кросна, Шимон Шимонович та ін. Всі вони одержали освіту і працювали у найвизначніших навчальних закладах Європи й своєю діяльністю не лише сприяли перенесенню ідей гуманізму на землі України, а й зробили значний внесок до підвалин величної будови польського та європейського гуманізму доби Відродження. Для творчості їх були характерними глибокі знання античної філософії, прагнення спиратися у своїй діяльності на духовні здобутки античних мислителів. Значне місце в їхньому творчому доробкові посідає розробка проблем природи. Поширення знань про Всесвіт у суспільстві, на їхню думку, є обов'язковою передумовою вдосконалення розумових здібностей людини. Так само як родюче поле, зазначав Оріховський, без належного обробітку залишиться безплідним, так і людина, найталановитіша від природи, нічого не здійснить видатного без оволодіння науковим знанням. Найпершою серед наук є філософія. Відправною точкою світогляду цих діячів е ствердження гідності особи, свободи її, ідеалів соціальної справедливості. З позицій теорії «природного права» та «суспільного договору» розглядаються питання державності, релігії, власності, людського суспільства.

Ренесансний гуманізм, поширений в Україні в XV–XVI ст., став ґрунтом для переходу до наступного етапу, тобто формування відмінного типу світогляду, що пов'язаний передусім з реформаційною ідеологією. Якщо речники гуманістичних ідей представляли певним чином інтелектуальну, елітарну, культуро-центричну течію, то новий етап більш щільно пов'язаний із загостренням соціально-економічних, національних, віросповідних суперечностей і з зумовленою ними конфесіональною полемікою, що велась в Україні після Люблінської (1569) і Брестської уній (1596) за умов наступу католицької контрреформації.

Значну роль у розвитку гуманістичних і реформаційних ідей в Україні відігравали братські школи, передусім Львівська, Київська, Луцька.

36. Філософія у Києво-Могилянській академії.

Києво-Могилянська Академія як і подібні їй навчальні заклади, мала свою концепцію філософії освіти. Мають рацію ті дослідники, які вважають, що зводити філософію освіти в Академії до схоластики неправомірно.(Нічик В.М.). Адже так окрім значних ще рецидивів схоластики, подибуємо. ідеї, тенденції, елементи пізніших історико-культурних епох та їх стилів, зокрема ренесансних, барокових, романтичних і навіть просвітницьких (М.Л. Ткачук).

Не можна не віддати рацію Дм. Чижевському, який зазначав, що філософська думка в Києво-Могилянській академій представляє інтерес не стільки з точки зору історії філософії, скільки з точки зору викладання філософії – «філософічного навчання», яке можна розуміти як філософію освіти. Слід віддати належне «осучасненому» тоді схоластичному методу, який спри чинився до подальшого глибшого осмислення вже нових філософських проблем. Цьому сприяв новий літературно-філософський стиль бароко, який так само змушував ( в буквальному розуміння цього слова ) учнів тай викладачів творити щось нове – незвідане і незбагненне, а це спричинювало філософський поступ.

Відповісти на питання, яку орієнтацію у філософії освіти мала Києво-Могилянська академія – західну чи східну, - доволі не просто. З одного боку, цілком зрозуміло, що Петро Могила заснував цей навчальний заклад на образ і подобу західноєвропейських єзуїтських навчальних закладів, то ця філософія освіти отримала прозахідний вектор. З другого – вже давно доведено, що навчання в Академії не було сліпим копіюванням системи католицьких і навіть протестантських навчальних закладів. На це звертав увагу ще Дм. Чижевський: «В православній школі не було тих імпульсів, як по католицьких, дотримуватися Аристотеля в цілому і в деталях. Аристотеля мабуть доповнювали «новаторами», представниками інших течій, яких добре знали і згадували, іноді полемізуючи з ними». Отже, можемо свобідно твердити, що філософія освіти в Києво-Могилянській академії, має свій самодостатній вимір. Знаходячись між Заходом і Сходом, вона, безперечно, зазнає впливу з обох боків. Західна епістемність гармонійно поєднується із східною духовністю. Філософія освіти у Києво-Могилянській академії є одним з яскравих прикладів цієї тези.