20. Філософія Реформації ( м. Лютер, ж. Кальвін)

Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з боку офіційних представників католицької церкви. Си­туація різко змінюється після того, як у XVI ст. Відродження обертається феноменом Реформації.

М. Лютер {1483—1548 рр.) піддав критиці офіційну католиць­ку доктрину. Його позиція виходила з ідей містичного пантеїзму Майстера Екхарта, августиніансько-платонічних уподобань та ренесансного критицизму Еразма Роттердамського. М. Лютер за­кликав повернутися до первісної «чистоти» християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у вигляді папських бул і декретів. Висуваючи тезу про загальне «священство», він робив непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий», індиві­дуальний шлях кожного віруючого до Бога. М. Лютер наполягає на ірраціональному характері релігійного знання, роблячи тим самим принципово неправомірною будь-яку спробу «світської» його критики. Він переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і зрозумілішим для основної маси ві­руючих німців. Реформа М. Лютера позбавила церкву політично­го панування, підпорядкувала її світській владі.

Ж. Кальвін (1509—1564 рр.) був автором іншого, більш ради­кального варіанта Реформації. Від лютеранства кальвінізм відріз­нявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Як вчив Ж. Кальвін, Христос своєю жертвою на хресті обрав до спа­сіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вва­жати себе кожний.

Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом. Водночас вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції Відродження репресивними заходами Контрре­формації. Лютеранський монізм у своєму запереченні автономії людської істоти, п свободи збігається з натуралістичним моніз­мом пізнього Відродження, який так само заперечує автономію людського єства. Недаремно своє продовження лютеранський монізм, який утверджував існування одного Бога і божественної природи, знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі XIX ст., а натуралістичний монізм — у матеріалістичному механіцизмі світогляду Нового часу.

21. Натурфілософія доби Відродження.

15-16 ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу. Цей термін вживається на означення періоду Відродження античної культури під впливом суттєвих перемін с соц-екон. та духовно-мц житті Зах.Європи. Філософія Відродження не відмовляється також і від філософії Аристотеля, але оригінальної, очищеної від середньовічних напластувань, а то й спотворень. Прибічники аристотелізму прагнули розвивати його матеріалістичні тенденції, запозичивши багато що у натурфілософів, стихійних діалектів та етичних вчень епікурейської школи і стоїцизму. Та особливий вплив мала східна, зокрема, арабська філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширювались в Зах.Європі в 12-13 ст. Поряд з цим передумовами розвиткові своєрідної філософії Відродження сприяли також і великі відкриття та винаходи, які були зроблені на той час. Потреба розвитку нових галузей промисловості спричиняла якісно новий поступ у природознавстві – астрономії, механіці, географії та ін.науках. Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, у центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середині віку в основу брався Бог та пов’язана з ним ідея спасіння. Звідси – характерна риса епохи Відродження: орієнтація на мистецтво. Відродження – епоха художньо-естетична. Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився в поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473-1543) та Джордано Бруно (1548-1600). Геліоцентрична теорія створена і обгрунтована Коперніком. Повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Д.Бруно розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, “розсередивши” Бога в усій природі. Він вважав, що природа і Бог є в речах. Д.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.