53. Філософська думка Київської Русі

Домінуюча релігійна проблематика в творах пра­вославних богословів отримувала філософську інтерпретацію. До таких проблем належали питання про буття Бога, взаємовідноси­ни між церквою й княжою владою, про добро та зло як протиста­влення Бога й сатани.

Релігійна філософія своїм домінуючим принципом вважала можливість отримання знання через софістичну мудрість.

Отримання особистістю «софійного» знання ста­вало одночасно й пізнанням Бога. Саме таке подвійне розуміння привело до виникнення екзистеційно «софійного» спрямування релігійно-філософських систем Київської Русі. Мудрість і любов до мудрості визнавалися не лише знанням, вони були пізнанням Бога, який є сутністю речей, предметів та явищ оточуючого світу, зокрема й людей, сенсом і метою їхнього існування. Любов до мудрості спрямована не просто на розуміння оточуючого світу, а й практичне оволодіння ним завдяки божественній мудрості «софії».

Органом розуміння (віддзеркалення) зовнішнього свічу, згідно зі слов'янською міфологічно-релігійною культурою, є серце. Тільки завдяки йому можна отримати істину життя. Серце — це точка, в якій поєднуються думки, воля й віра, воно стає інстру­ментом прогнозування результатів матеріальної або духовної діяльності людини.

Розвиток філософської думки Київської доби завершується якнайпильнішою увагою до людини, закладанням підвалин гума­ністичної традиції. Це знайшло відображення в «Повчанні Воло­димира Мономаха» та культі Діви Марії як захисниці конкретної людини, що, напевно, сягає своїм корінням у міфологічні образи Берегині або Великої Богині.

Отже, філософія Київської доби мала християнський характер, у ній переважали ідеї визнання Бога як найвищої першопричини, а існування оточуючого світу — як результату його творіння.^ В основі розуміння сутності людського існування, діяльності й вчинків лежала етична проблематика. Суспільство розглядалося крізь призму вічного конфлікту добра й зла (Бога й дияво­ла). Елементами соціальної філософії стали патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення й централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти. Зі становленням феодального ладу украї­нська філософія набула патристичного характеру. Отримати знання про оточуючий світ можна було лише у разі превалю­вання віри над цими знаннями, вищою метою пізнання був Бог, а єдиним методом пізнання — божественне одкровення. Ан­тропологічні ідеї витікали з позиції, що людина спершу була створена як богоподібна, а потім «опоганена первородним грі­хом». Як наслідок — її страждання й бажання через есхатоло­гічну просвітленість (покаяння) отримати безсмертя душі (Царство Небесне).

32. Теорія пізнання і. Канта

У «Критиці чистого розуму» Імануїл Кант досліджував процес людського пізнання оточуючого світу, акцентував увагу на спе­цифіці діяльності суб'єкта пізнання. Філософ вважав, що уявлен­ня про світ є продуктом нашого розуму. Але, власне, розум лю­дини зменшує ступінь достеменності знання про довколишній світ. Кант висував гіпотезу про те, що пізнавальні можливості людського розуму обмежені.

Складності процесу пізнання мають місце і в чистих суджен­нях розуму, що дають змогу, не порушуючиправил логіки, дове­сти конечність і безконечність світу, його простоту й складність; існування або не існування Бога в світі {антиномії). Наявність антиномії доводить те, що існують кордони пізнавальних властивостей розуму. Водночас люди мають можливість отримати уза­гальнені й необхідні (істинні) знання, що існують апріорно (ма­ють вроджені форми, незалежні від досвіду). Імануїл Кант виді­ляв три різновиди таких форм:

1. простір і час (у сфері чуттєвого пізнання)

2. поняття категорії (у сфері « розуму).

вищі ідеї (у сфері розуму)