8. Елейська школа в античній філософії

Парменід (540—470рр. до н. е.) став пайвідомішим представ­ником елейської школи, що розвивалася поряд з натурфілософсь­кими вченнями. Він вважав, що світ - - це вічно існуюче й не­змінне буття, яке мас атрибути вічності (ніким не створено), незмінне, цілісне, непорушне тощо. Иарменід відкидав існування небуття. Головний принцип, на який орієнтував філософ. - -«буття є, а небуття немає». Це означає, що весь світ буття існує непорушно й незмінно (без будь-якого руху). Наявність руху в житті сприймалося ним як омана чуттєвого досвіду (ілюзорні уявлення людини). Тому предметом істинного пізнання може стати лише одиничне незмінне буття.

Зеноп з Елеї (бл. 490- 430 рр. до н. е.) — учень Парменіда, вважав, що поняття про рух є суперечливим, а отже, не істин­ним. Йому належить ціла низка відомих апорій (доведень) про­ти істинності вчення про рух. Згідно з його поглядом-, предмет, який рухається, не здатен рухатися взагалі. Наприклад, мірку вапня про політ стріли, якщо його розбити на окремі складові наштовхує на думку про неможливість її руху. А якщо вважай час безкінечним, то як наслідок виникне парадокс відсутпост руху взагалі.

25. Позитивізм

Позитивізм у вузькому сенсі слова — філософська концепція, сформована в 30-х роках XIX ст. французьком філософом Огюстом Контом (1798—1857 рр.), який зазначав, що людське мис­лення проходить три етапи розвитку (які він вважав об'єктив­ним законом інтелектуального розвитку) — перший етап теологіч­ний (релігійний), другий — метафізичний (філософський), тре­тій, найвищий — позитивний (науковий). Філософія, культура та свідомість, на думку Конта, віддзеркалюють у собі дію цих ета­пів. Згідно з його вченням, позитивна стадія розпочалася 1800 року. Вона характеризувалася досягненнями науки, що сформувало пе­вний філософський дискурс мислення.

У своїй головній праці «Курс позитивної філософії» Конт за­пропонував концепцію, згідно з якою істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних (ме­тафізичних) інтерпретацій, які, на його погляд, є безпідставни­ми й неістинними. Це підтверджується прикладами моральної безвідповідальності в період Просвітництва, коли ідеї рівності й свободи без науково доведених знань про суспільство призвели до гіпертрофованого насильства та агресії. Позитивісти вважали, що істинне знання можна отримати тільки в результаті наукового пізнання світу, а філософія повинна лише сприяти цьому, у перспективі ж її буде замінено конкретними науками, напри­клад, соціологією.

26. Прагматизм

Центром уваги цього філо­софського дискурсу emana окрема людина та її діяльність. Ре­презентували цю філософську течію Чарльз Пірс (1839— 1914 рр.), Вільям Джеймс (1842—1910 рр.), Джон Дьюї (1859— 1952 рр.). Учені розробляли філософські ідеї, згідно з якими мислення людей необхідно було сприймати як спосіб адаптації до оточуючої дійсності, істину— як момент самореапізації людини з відповідним відчуттям життєвого успіху, аналіз філософії — як метод пояснення конкретного мислення і вірувань людини, спрямованих на вирішення її життєвих проблем.

В. Джеймс вважав, що віра людини в Бога відображає її по­требу бути впевненою в позитивному вирішенні своїх проблем, гарантувати конструктивні події в житті. Він говорив, що «віра в той чи той факт може сприяти виникненню останнього». Індивід вірить у соціальні інститути, що віддзеркалюють потреби суспіль­ства й окремої людини, без такої віри суспільство не могло б іс­нувати й нормально функціонувати.

Індивідуальність людини, фрагментарність її діяльності та по­ведінки не дають їй відчуття повноцінного та істинного існуван­ня. Тому віра в Бога компенсує почуття неповноцінності існуван­ня, власне, вона дає можливість оптимістичного світосприйнятгя через релігійну віру. Релігійність, на думку В. Джеймса, — це ре­алізація волі окремої людини бути успішною через Бога та його присутність у людині, тому, на його погляд, існування Бога — це факт, який доводиться наявністю успіху в людській практиці.