Наука адміністративно-процесуального права - це особливий вид пізнавальної діяльності, заснований на універсальних законах логіки та філософії, і спрямований на узагальнення, систематизацію й творче переосмислення практичного та теоретичного досвіду, накопиченого у сфері адміністративно-процесуальнихвідносин, з метою подальшого вдосконалення умов її функціонування. Об'єкт науки адміністративно-процесуального права охоплює: - нормативний, теоретичний, практичний, історичний, прогностичний та ін. значущі аспекти функціонування однойменної галузі права; - суспільні відносини, що виникають у процесі розгляду адміністративних справ уповноваженими органами публічної влади; - власне галузеву науку.  Метод наукового дослідження - сукупність ідей, принципів, вимог, норм, правил, процедур, засобів та інструментів, спрямованих на пізнання об'єкта дослідником. Методи наукового пізнання: - спостереження (полягає у систематичному цілеспрямованому вивченні об'єкта); - абстрагування (вихід у думці від несуттєвих властивостей, зв'язків та відношень предмета і виділення у ньому декількох рис, які цікавлять дослідника); - аналіз (дає змогу поділяти предмет дослідження на складові частини): - синтез (навпаки, припускає з'єднання окремих частин або рис предмета у єдине ціле); - індукція (становить перехід від часткового до загального, коли на підставі знання про частину предметів робиться висновок про усі предмети цього виду); - дедукція (висновок щодо конкретного предмета робиться на підставі знання про загальні властивості багатьох предметів, до якої він належить); - системний підхід (полягає у комплексному дослідженні великих і складних обєктів як єдиного цілого із узгодженим функціонування усіх елементів і частин); - моделювання (ґрунтується на використанні моделей - систем, які замінюють обєкт пізнання і служать джерелом знань про нього); -історико-правовий метод (використовується при дослідженні генезису різноманітних правових явищ); - порівняльно-правовий метод (реалізується шляхом безпосереднього зіставлення визначених аспектів функціонування правових систем різних країн); - формально-правовий метод (зазвичай використовується при дослідженні змісту юридичних норм, їх структури тв співвідношення) і т.д.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО

— підгалузь адміністративного права, що складається з правових норм, якими регламентуються процес, форми, порядок і методи реалізації матеріальних норм адміністративного права. Норми А.-п. п. регулюють адміністративний процес у його широкому і вузькому розумінні. Основний масив норм А.-п. п. систематизовано в Кодексі України про адміністративні правопорушення. Крім того, адм.-процес, норми містяться у Конституції України, законах та підзаконних нормат. актах, що регулюють порядок і процедуру здійснення орг.-управлін. та установчо-регулят. функцій суб'єктів адм. права. Сукупність знань про зміст та форми виявлення, закономірності функціонування та розвитку А.-п. п. є предметом однойм. навч. дисципліни. Див. також Адміністративне провадження.

В. Б. Авер'янов.

Завдання адміністративного судочинства

Стаття 2. Завдання адміністративного судочинства

1.       Завданням адміністративного судочинства є захист прав,свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійснен­ні ними владних управлінських функцій на основі законодав­ства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

2.       До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень,крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

3.   У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіря­ють, чи прийняті (вчинені) вони:

1)       на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2)       з використанням повноваження з метою, з якою це повно­ важення надано;

3)       обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що ма­ють значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4)   безсторонньо (неупереджено);

5)       добросовісно;

6)       розсудливо;

7)       з дотриманням принципу рівності перед законом, запобі­гаючи несправедливій дискримінації;

8)   пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, сво­бод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямова­не це рішення (дія);

9)       з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

1. Стаття, що коментується, містить норму-завдання, що має субсидіарний характер, оскільки вказує на обставини здійснен­ня правосуддя у адміністративних справах, спрямованість на оптимізацію практики правосуддя шляхом визначення функ­цій адміністративного судового процесу та об'єктів судового захисту. Завдання адміністративної юстиції співпадають із за­гальними завданнями правосуддя як одного з різновидів дер­жавної влади в системі розподілу влад: це розгляд і вирішення спору про право, поновлення порушених суб'єктивних прав громадян і організацій, зміцнення законності у державі. Безпо­середнім завданням адміністративної юстиції є вирішення ад­міністративно-правових спорів у сфері державної влади та управління. Спрямованість адміністративного судочинства ви­значає його сферу та об'єкт судового захисту у межах цього су­дочинства, а також відокремлює дане судочинство від інших його форм.

Суспільні відносини, що виникають при здійсненні адміні­стративного судочинства є специфічними і полягають у захисті прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юри­дичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядуван­ня, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здій­сненні ними владних управлінських функцій на основі законо­давства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя у адміні­стративних справах виникають з метою розгляду адміністра­тивних справ за позовом зацікавленої особи та з метою захисту прав, свобод та охоронюваних правом інтересів фізичних юри­дичних осіб та прав і інтересів юридичних осіб. Таким чином, предметом адміністративного процесуального права у сфері здійснення адміністративного судочинства є правовідносини, що складаються у зв'язку з реалізацією зацікавленими особами права на судовий захист. Особливістю даних відносин є те, що вони пов'язані із реалізацією прав, свобод та інтересів суб'єктів у сфері публічно-правових відносин і спрямовані на захист від порушень з боку публічної влади при здійсненні нею владних управлінських функцій.

Публічно-правові відносини, як наукова категорія, з'явили­ся не так давно, і, зокрема, у зв'язку з визнанням існуваннябільш загальної категорії — публічне право. Характерним для публічного права є формування та використання владних від­носин, за яких норми приймаються і реалізуються за принци­пом «команда-виконання». Суб'єкт прийняття обов'язковихрішень не зв'язаний згодою сторони, якій вони адресовані. Більше того, публічні правовідносини виникають, зазвичай,всупереч бажанню іншої сторони. По-друге, суб'єкти публічно­го права є жорстко зв'язаними законами, сфера їх діяльності окреслена правовими рамками. Суб'єкти публічного права ма­ють право діяти на свій розсуд у встановлених межах повнова­жень. Тут діє принцип «Можна тільки те, що дозволено», про­тилежний принципу приватного права, і перелік повноважень є закритим. По-третє, для правового регулювання у публічній сфері характерним є зобов'язування, тобто покладення на суб'єктів публічного права обов'язку діяти в певному напрямку для досягнення тієї чи іншої мети. Це зобов'язування може бути як загально-нормативним, так і мати значення конкретно­го припису. По-четверте, досить часто імперативний метод про­являється у забороні певних дій. Норми-заборони окреслюють сферу неправомірної поведінки, застерігаючи суб'єктів від неї.

Отже, публічне право — це така правова сфера, в основі якої лежать державні інтереси, тобто сама побудова і діяльність дер­жави як публічної влади, регламентація діяльності державного апарату, посадових осіб, державної служби, кримінальне пере­слідування правопорушників, кримінальна та адміністративна відповідальність тощо — інститути, що побудовані у вертикаль­ній площині, на засадах влади і підпорядкування, на принци­пах субординації. Ось чому для публічного права характерним є специфічний юридичний порядок, порядок «влади-підпорядкування», у відповідності з яким особи, що мають владу, впра­ві однобічно та безпосередньо, без будь-яких додаткових рі­шень інших інстанцій, визначати поведінку інших осіб і вся система владно-примусових установ повинна силою примусу забезпечувати повну і точну реалізацію приписів влади, а всі інші особи — їм підкорятися. Звідси — і всі інші принципи пу­блічного права: різниця у правовому статусі осіб, ієрархічність становища і різний обсяг владних повноважень у владних осіб тощо.

Публічне право — це сукупність правових норм, що склада­ють особливу функціонально-структурну систему, яка з метоюурегулювання і захисту суспільних інтересів за допомогою роз­поряджень переважно імперативного характеру регламентуєвідносини за участю держави, а також між суб'єктами, які є фі­гурантами держави або знаходяться у відносинах влади і під­корення.

Визначення предметної сфери адміністративного судового процесу у цьому контексті є дуже важливим, оскільки є показником, по-перше, функціонування у державі судової влади і правосуддя, і, по-друге, обмеження свавілля органів публічної влади.

Ще одним важливим питанням, що врегульовано цією час­тиною коментованої статті, є питання про межі повноважень органів адміністративної юстиції (адміністративних судів).

Воно має принаймні два аспекти, перший з яких пов'язаний з правовими межами публічно-правового спору. Другий стосу­ється визначення підвідомчості таких спорів суду.

Проблема визначення правових меж публічно-правового спору пов'язана з природою державного управління і виконав­чої влади і стосується двох її сторін: виконання законів та розпорядництва. У відповідності до цього йдеться про різну сту­пінь зв'язаності дій публічної влади законом.

Якщо закон визначає повноваження суб'єкта публічної вла­ди в імперативній формі, його діяльність жорстко визначена за­коном. Встановлення у законі чітко окреслених повноважень органів публічної влади є гарантією захисту суб'єктивних пу­блічних прав громадян. З іншого боку, владні суб'єкти наділя­ються так званими дискреційними повноваженнями, які даютьїм певну свободу діяти на власний розсуд при вирішення дея­ких питань. Але і цей обсяг дискреційних повноважень можебути різним: закон може окреслити межі повноважень, у яких владний суб'єкт може діяти на власний розсуд (окреслити межідискреційних повноважень) і перевищення цих меж буде неза­конним. Але законом може бути не передбачена якась із управ­лінських ситуацій і в такому разі суб'єкт публічної влади всту­пає у фактичні, не врегульовані правом відносини з громадяни­ном або організацією. Конкретний обов'язок владного суб'єкта діяти певним чином в такому випадку законом не передбаче­ний, отже, у громадян або організацій виникає не опосередко­ваний правом інтерес, реалізація якого не має чіткої регламен­тації. Вирішення цього питання може бути двояким: у першо­му випадку захисту підлягають публічні права громадян і орга­нізацій, у другому — і інтереси також.

Статтею, що коментується, встановлюється захист не лише порушених суб'єктивних публічних прав, але і порушених ін­тересів. Тобто, в даному випадку публічно-правовий спір — це не лише спір про право і даним Кодексом забезпечується захист публічних суб'єктивних прав громадян і організацій як від дій і

рішень суб'єктів публічної влади, що явно суперечать закону, так і від дій, вчинених владними суб'єктами на власний розсуд,якщо вони перешкоджають здійсненню прав і свобод громадян.

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті, до адміністратив­них судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи без­діяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи за­конами України встановлено інший порядок судового прова­дження.

Положення, що міститься у ч. 2 коментованої статті, слід розглядати у двох аспектах. По-перше, має йтися про вирішен­ня питання щодо принципу встановлення кола публічно-право­вих спорів, підвідомчих адміністративному суду. Друге питан­ня стосується розподілу компетенції між адміністративними та іншими судами судової системи.

Щодо першого аспекту, слід зазначити, що у науці адміні­стративного права склалося дві точки зору відносно визначен­ня кола правових спорів у сфері публічного управління, які під­відомчі органам адміністративної юстиції. Відповідно до пер­шої, обов'язковим є встановлення переліку кола спорів, які можуть бути розглянуті у адміністративних судах. Прихильни­ки другої точки зору виступають за введення загальної клаузу­ли, тобто можливості оскаржити до суду будь-який правовий акт, дію чи бездіяльність суб'єкта публічного управління, що порушує права громадян або організацій, за винятком тих, у відношенні яких це прямо заборонено законом.

Аналіз положення, що міститься у частині 2 коментованої статті, дозволяє дійти висновку про закріплення у законі самезагальної клаузули. Загальна клаузула відповідає теорії право­вої держави, зобов'язуючи органи публічної влади та їх посадо­вих осіб нести відповідальність за кожен правовий акт, що при­ймається ними, а також за будь-які вчинені ними дії (бездіяль­ність).

Запровадження адміністративного судочинства зумовило необхідність розмежування компетенції між адміністративни­ми судами і Конституційним Судом України; між адміністра­тивними судами і загальними судами; адміністративними тагосподарськими судами. Відповідні положення щодо розмежу­вання компетенції між" адміністративними та загальними і гос­подарськими судами містяться у Перехідних положеннях КАС України.

Компетенція адміністративних судів не поширюється на пу­блічно-правові справи: 1) що віднесені до юрисдикції Конститу­ційного Суду України; 2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства; 3) про накладення адміністратив­них стягнень; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, ста­туту (положення) об'єднання громадян віднесені до його вну­трішньої діяльності або виключної компетенції.

Отже, не підлягають розгляду в адміністративних судах спо­ри з питань, вирішення яких належить до повноважень Кон­ституційного Суду України за заявами, щодо яких законодав­ством про порядок розгляду трудових спорів, про адміністра­тивні правопорушення, заявами щодо внутрішньої діяльності об'єднань громадян, релігійних організацій, кримінально-про­цесуальним, цивільно-процесуальним та іншими нормативни­ми актами передбачено інший порядок їх розгляду. Так, напри­клад, оскарження дій і постанов органів дізнання (ст. 110 КПК), оскарження постанови про закриття справи (ст. 215 КПК), оскарження дій слідчого і прокурора (глава 22 КПК) відбува­ється відповідно до КПК України.

Особливий судовий порядок оскарження встановлено КпАП України для постанов суддів, посадових осіб та органів, уповно­важених розглядати справи про адміністративні правопору­шення (глава 24 КпАП). Спеціальний судовий порядок встанов­лено також для оскарження судових актів.

Щодо питань, вирішення яких належить до повноважень Конституційного Суду, слід зазначити, що відповідно до Зако­ну України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України» Конституційний Суд приймає до свого провадження справи з питань невідповідності Конституції: 1) чинних законів України та інших актів, прийнятих Верховною Радою України; 2) прийнятих, але не введених в дію законів та інших актів Вер­ховної Ради України. Конституційний Суд України розглядаєтакож справи про невідповідність Конституції і законам Украї­ни: 1) указів і розпоряджень Президента України; 2) постановПрезидії Верховної Ради України; 3) законів та інших актів, прийнятих Верховною Радою Республіки Крим та її Президією; 4) постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України та Ради Міністрів Республіки Крим. Конституційний Суд України роз­глядає також справи, пов'язані з: 1) порушенням компетенції органами і особами державної влади, зазначеними в Конституції України; 2) порушенням розподілу встановленої Конститу­цією України та Конституцією Республіки Крим компетенції місцевих Рад різного рівня, а також компетенції місцевих Рад і органів державної виконавчої влади; 3) законністю призначен­ня виборів і референдумів.

3. Частиною 3 коментованої статті встановлено перелік об­ставин, які підлягають перевірці з боку суду у справах щодооскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних пов­новажень.

Із наведеного у нормі переліку можна виокремити ті, що є критеріями законності актів, дій (бездіяльності), що оскаржу­ються: чи ґрунтується правовий акт на законі; прийнятий упов­новаженою особою; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; з дотриманням принципу рівно­сті перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; а також з урахуванням права особи на участь у процесі при­йняття рішення.

Іншою групою обставин, що є предметом перевірки суду, є питання обґрунтованості рішень, дій чи бездіяльності: чи об­ґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають зна­чення для прийняття рішення (вчинення дії) прийнято акт,вчинено дію.

Інші обставини, що містяться у наведеному переліку, тобто прийняття рішень, вчинення дій органом публічної влади безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, пропор­ційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтере­сів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), своєчасно, тобто протягом розумного строку, можна від­нести до третьої групи. Особливістю даної групи обставин є на­явність деяких оціночних категорій, які вводяться Кодексом і не отримали конкретного визначення у його нормах. Так, на­приклад, термін «своєчасно» пояснюється через інший — «про­тягом розумного строку». При цьому сам термін «розумний строк» трактується у частині 11 ст. З як найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-право­вих відносинах. Таким чином, вчинення дій органом публічної влади своєчасно, тобто протягом розумного строку можна трактувати як вчинення таких дій без невиправданих зволікань, у найкоротший строк.

Щодо терміна «добросовісність» слід зазначити, що він як правова категорія виник у Стародавньому Римі, де був однією із визначальних категорій. У сучасному праві він знайшов відо­браження у ст.ст. З, 330 ЦК України. Стаття 3 визначає добро­совісність як один з загальних принципів цивільного права. Статтею 330 передбачено умови набуття добросовісним набува­чем права власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права. При цьому добросовісність набуття права власності має суттєве значення. Добросовісність, як правило поведінки суб'єктів цивільних правовідносин, згадується в Правилах ад­вокатської етики, у Положенні про операції банків з векселями від 6 жовтня 1999 p., у Кодексі професійної відповідальності членів Асоціації Позабіржової Фондової Торгової Системи тощо. Закріплений принцип добросовісності і міжнародним приват­ним правом, він є визначальним для міжнародної торгівлі. Пе­ренесення принципу добросовісності в сферу дії публічного пра­ва є дуже важливим і свідчить, насамперед, про демократизацію останнього, просякнення його ідеями приватного права.

Принцип добросовісної адміністрації, що запроваджується в Україні, вже досить довгий час існує у адміністративному праві інших правових систем (Нідерланди, Бельгія, Франція). Сьо­годні добросовісність є загальним принципом права, сприйня­тим судовою практикою і означає вимогу поваги адміністрації по відношенню до усіх, хто потрапляє у сферу її дії. Цей прин­цип досить часто фігурує у судових справах про зловживання владою (див. Постанову Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 15 «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень»). Принцип добросовісної адміністрації містить вимогу старанності, дбай­ливості, мотивації рішень і дій, їх відкритості і прозорості, уважності до тих, хто звертається до адміністрації. Принцип добросовісної адміністрації вимагає від неї діяти таким чином, щоб отримати довіру громадян.

Отже, вчинення дій органом публічної влади добросовісно означає, що ці органи мають діяти старанно, уважно, вмотиво­вано, дотримуючись принципу верховенства права і моральних норм.

Законодавство про адміністративне судочинство 

1. Адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

2. Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Провадження в адміністративних справах у сфері державних закупівель здійснюється з урахуванням особливостей, визначених Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти».

1. У відповідності з ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода

на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Цей припис ч. 1 зазначеної статті означає, що вирішення судових спорів між громадянами і органами управління (адміністрацією) або між самими органами управління адміністративне судочинство здійснює відпо­відно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Отже, адміністративне судочинство підпорядковується насамперед принципам, які закріплені у Конституції та мають безпосередній влив на здійснення правосуддя в Україні. Конституційні принципи нині знайшли своє відображення в Кодексі адміністра­тивного судочинства України, зокрема: здійснення правосуддя виключно судами (ст. 125 Конституції), принцип колегіальності і одноосібності розгляду адміністративних справ (ст. 129 Конституції),незалежність суддів і підкорення їх тільки закону (ст. 129 Консти­туції) , державною мовою судочинства в Україні є українська мова (ст. 7 Конституції), здійснення правосуддя професійними суддями та у визначених законом випадках народними засідателями і присяжними (ст. 127 Конституції), рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (ст. 129 Конституції) та ін.

Уч. 1 ст. 5 цього Кодексу також наголошується, що адміністративне судочинство здійснюється відповідно до коментованого Кодексу та до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верхов­ною Радою України. Так, міжнародний договір України, відповідно до Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України» - це договір, укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюєтьсяміжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо). Статтею 19 зазначеного Закону встановлений порядок дії міжнародних договорів України на території України, відповідно до якої чинні міжнародні договори України, згода на обов 'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національногозаконодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо відповідним міжнародним договором України, який набрав чинності,-встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені увідповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Але при цьому треба обов 'язково враховуватистатті 1,8,9 Конституції, адже і в цьому випадку при вирішенні спору по суті пріоритет мали норми Конституції України. Не потрібно забувати при аналізі ч. 1 ст. 5 цього Кодексу, що раніше спори з публічно-правових відносин розглядалися в порядку цивільного судочинства, та з набранням чинності Кодексу адміністративного судочинства України ці справи почали розглядатися адміністра­тивними судами, отже, положення міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, має розгляда­тися стосовно компетенції адміністративних судів. Зокрема, Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах Держав-членів Співдружності Незалежних Держав, ратифікована Законом України від 10.11.94 р. № 240/94-ВР із змінами згідно з Протоколом від 29.03.97 р., встановлює правила розгляду спорів, у яких однією із сторін має стати іноземець або особа без громадянства, яка постійно мешкає на території однієї із держав тощо. Міжнародні договори про взаємну допомогу у цивільних і сімейних справах, укладені Україною або в яких вона може вважатися правонаступником СРСР:

Таким чином, аналізуючи ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України необхідно констатувати, що складовою адміні­стративної юстиції є адміністративне судочинство, тобто урегульо­вана законом діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ. Отже, адміністративне судо­чинство - це діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ, які відносяться до компетенції адміністративних судів. Також для з'ясування положеньч. 1 ст. 5 цього Кодексу потрібно ще в загальних рисах розглянути нормативно-правові акти, які визначають різні положення і пріоритети адміністративного судочинства. Без цих нормативно-правових актів неможливо дати розгорнуте коментування зазначеної частини ст. 5. Так, Конституція України є правовим актом найвищої юридичної сили, яким визна­чаються: 1) місце судової влади у системі органів державної влади; 2) вимоги, що пред'являються до порядку формування і здійснення судової влади; 3) засади судової системи; 4) основні засади діяльності судів; 5) принципи побудови системи судів загальної юрисдикції; 6) місце і роль Конституційного Суду України; 7) місце і роль Верховного Суду України; 8) місце і роль Вищих спеціалізованих судів; 9) засади здійснення правосуддя; 10) гарантії незалежності і недоторканостісуддів; 11) вимоги до кандидатів в судді; 12) порядок призначення на посади професійних суддів; 13) порядок обрання на посади професійних суддів; 14) звільнення з посади професійного судді. Натомість Законом України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України», відповідно, ви­значаються: 1) засади організації судової влади; 2) засади здійснення пра­восуддя в Україні; 3) система судів загальної юрисдикції; 4) система адміністративних судів; 5) основні вимоги щодо формування суддівсь­кого корпусу; 6) система та порядок здійснення суддівського само­врядування; 7) встановлюється загальний порядок забезпечення діяльності судів; 8) регулюються ще ціла низка питань судоустрою.

Стосовно Закону України «Про статус суддів», то необхідно назначити, що ним регламентуються положення щодо: 1) статусу судді; 2) повноваження судді; 3) незалежності суддів; 4) щодо законодавства про статус суддів; 5) вимоги, що ставляться до судді; 6) вимоги щодо обов'язків суддів; 7) права на зайняття судової посади; 8) добору кпидидатів у судді; 9) обрання (призначення) суддів; 10) присяга судді; 11) забезпечення незалежності суддів; 12) недоторканості суддів; 18) припинення повноважень суддів; 14) суддівське самоврядування тощо. Ці положення також мають відношення до компетенції, а також до адміністративного судочинства.

Щодо чинного Кодексу адміністративного судочинства України, у відповідності з яким здійснюється адміністративне судочинство, то Необхідно зазначити, що він передбачає: 1) загальні положення; 8) організацію адміністративного судочинства; 3) адміністративну Юрисдикцію і підсудність адміністративних справ; 4) провадження в Суді першої інстанції; 5) перегляд судових рішень; 6) процесуальні

питання, пов язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах; 7) заходи процесуального примусу; 8) Прикінцеві та перехідні положення.

2. У відповідності з ч. 2 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України, провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до чинного закону, а саме чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Провадження в адміністративних справах у сфері державних закупівель здійснюється з урахуванням особливостей, визначених Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти ». Тут діє загальне правило дії закону в часі, відповідно до якого застосовуються тільки ті процесуальні норми, які чинні на момент вчинення відповідних процесуальних дій. Таким чином, у випадку звернення зацікавлених осіб до суду з адміністративним позовом маєзастосовуватися лише той адміністративний процесуальний закон, що діє на момент вчинення певної процесуальної дії, незалежно від того, коли виникло те чи інше адміністративне правовідношення.

Згідно Рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 2003 р. № 22-рп/2003 встановлено, що закон діє після набрання ним чинності. За загальним правилом адміністративний процесуальний закон не має зворотної сили. Винятки із цього правила можуть бути встановлені законом.

Аналізуючи положення ч. 2 ст. 5 цього Кодексу необхідно звернути увагу на те, що на відміну від норм матеріального права, процесуальні норми є більш динамічними, оскільки встановлюють процедуру розгляду справи і не стосуються матеріальної суті розглядуваного судом спору. Тому при внесенні змін до Кодексу адміністративного судочинства України його норми мають застосовуватися, в основному, з моменту набрання ними чинності. Істотні винятки із загального правилавстановлено у Прикінцевих та перехідних положеннях до Кодексу адміністративного судочинства України. В Прикінцевих та перехідних положеннях до Кодексу адміністративного судочинства України чітко врегульоване питання межі застосування нових правил розгляду заяв, поданих до і після набрання чинності цим Кодексом. Отже, в цьому випадку необхідно користуватися Прикінцевими та перехідними положеннями до Кодексу адміністративного судочинства України.

Таким чином, враховуючи положення п. 1 Прикінцевих та перехідних положень, що Кодекс адміністративного судочинстваУкраїни набирає чинності з 1 вересня 2005 року, то внесені зміни донього мають застосовуватися з моменту набрання ними чинності. Це означає, що за загальними правилами цей Кодекс застосовується до відповідних відносин, які набрали чинності з 1 вересня 2005 року. Винятки з цього правила встановлені щодо витрат на правову допомогу, порядок і розмір сплати судового збору. В зазначених випадках тією чи іншою мірою нормам Кодексу адміністративного судочинства України надається зворотна сила.

У відповідності з п. 2 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу зазначається, що положення цього Кодексу щодо звільнення особи від оплати правової допомоги та забезпечення надання правової допомоги, а також частина третя ст. 90 цього Кодексу набирають чинності з моменту набрання чинності відповідним законом. До цього часу граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється Кабінетом Міністрів України. Отже, в аспекті зазначеного необхідно звернути увагу на те, що чинним законодавством України визначено категорії осіб, яким надається безоплатна правова допомога та порядок її надання. Це Закон України від 22 жовтня 1993 року « Про статус ветеранів війни і гарантії соціального захисту*, закон України від 1 грудня 1994 року «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, слідства, прокуратури і суду», Закон України від 19 червня 2003 року «Про соціальні послуги». Таким чином, при здійсненні адміністративного судочинства положення цього Кодексу стосовно звільнення відповід­них осіб від оплати правової допомоги та забезпечення її надання набирають чинності з моменту набрання законної сили цими законами.

В контексті аналізу ч. 2 ст. 5 цього Кодексу необхідно звернути увагу до п. 2^і Прикінцевих та перехідних положень, де зазначається, що до 1 січня 2008 року повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу здійснюється судом тільки за вимогою особи, яка бере участь у справі, або за ініціативою суду. В усіх інших випадках хід судового засідання фіксується у протоколі судового засідання, у якому зазначаються: 1) рік, місяць, число і місцепроведення судового засідання; 2) час початку судового засідання;

3)       найменування адміністративного суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали судді (суддів), секретаря судового засідання;

4)       справа, що розглядається, імена (найменування) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; 5) відомості про присутність осіб, які беруть участь у справі, експертів, спеціалістів, перекладачів, свідків або про їх відсутність, причини відсутності та про вручення їм повісток;

6) відомості про роз'яснення сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їхніх процесуальних прав та обов'язків; 7) усі розпорядження головуючого та ухвали, постановлені без виходу до нарадчої кімнати, а також відомості про проголошення ухвал, постановлених у нарадчій кімнаті; 8) основний зміст заяв і клопотань сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, та ходу їх обговорення; 9) основний зміст пояснень осіб, які беруть участь у справі, а також показання свідків, усні роз'яснення та доповнення експертами своїх висновків; усні роз'яснення спеціалістів; 10) подані в судовомузасіданні докази, хід дослідження доказів, а у разі якщо докази не додаються до справи, - номер, дата та зміст письмових доказів, атакож ознаки і властивості речових доказів; 11) зміст судових дебатів; 12) відомості про проголошення постанови, ухвали за результатами розгляду справи та роз'яснення особам, які беруть участь у справі, змісту постанови, ухвали, порядку і строку їх оскарження, а також права та строк на ознайомлення з протоколом судового засідання, подання на нього зауважень; 13) час закінчення судового засідання у справі. Тут також зазначається, що в протоколі судового засіданнявідображаються всі істотні моменти розгляду справи в тій послідов­ності, в якій вони мали місце в судовому засіданні. Цей протокол складається секретарем судового засідання. Протокол повинен бути оформлений та підписаний головуючим і секретарем судового засідання не пізніше трьох днів з дня закінчення судового засідання. У разі необхідності строк для оформлення та підписання протоколу може бути продовжено головуючим, але не більше ніж на десять днів після закінчення судового засідання. Про підписання протоколу повідомляються особи, які беруть участь у справі.

Особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з протоколом судового засідання і протягом трьох днів після їх повідомлення про підписання протоколу або після закінчення строку на підписання протоколу подавати свої письмові зауваження щодо неповноти або неправильності протоколу. Головуючий розглядає зауваження до протоколу і в разі згоди з ними посвідчує їх правиль­ність. У разі незгоди головуючого із поданими зауваженнями вони розглядаються судом з повідомленням осіб, які брали участь у справі, про дату, час і місце проведення судового засідання. Розглянувши зауваження, суд постановляє ухвалу, якою посвідчує правильність зауважень або відхиляє їх. У разі пропуску строку подання зауважень і відсутності підстав для його поновлення суд залишає їх без розгляду.

Ці зауваження повинні бути розглянуті не пізніше п'яти днів з дня їх надходження до суду. Такі зауваження приєднуються до справи, в тому числі якщо їх не було розглянуто у зв'язку з вибуттям головуючого.

Зазначені доповнення до розділу VIIцього Кодексу вносять певні зміни до глави IVрозділу II, присвяченому фіксуванню судового засідання технічними засобами. Відповідно до них повне обов'язкове фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу відкладається до 1 січня 2008 р., але воно стає обов'язковим за вимогою особи, яка бере участь у справі або за ініціативою суду. В усіх інших випадках хід судового засідання фіксується в протоколі судового засідання. Отже, до 1 січня 2008 року основним документом, у якому фіксується хід судового засідання, є протокол судового засідання.

В контексті аналізованої ч. 2 ст. 5 цього Кодексу потрібно звернути увагу на п. З Прикінцевих та перехідних положень, де зазначається в пп. 1 щодо набрання чинності законом, який регулює порядок сплати і розміри судового збору: 1) судовий збір при зверненні до адміністра­тивного суду сплачується у порядку, встановленому законодавством для державного мита. Цей підпункт п. З зазначених положень відносить питання визначення порядку сплати і розмірів судового збору до чинного законодавства у цій сфері. Регулює ці відносини Закон України «Про державне мито». Згідно із статтею 1 названого законудержавним митом є грошовий збір, що справляється в судових та арбітражних органах, органах державного нотаріату, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства закордонних справ України, Державного патентного відомства України, міських, сільських та селищних рад народних депутатів та інших органах, передбачених законодавством України, за вчинення ними окремих дій та видачу документів. Державне мито справляється, зокрема: а) з позовних заяв, Із заяв (скарг) у справах окремого провадження, що подаються до судів, и касаційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали наконної сили, а також за видачу судами копій документів.

В пп. 2 п. З Прикінцевих та перехідних положень зазначається, що розмір судового збору визначається відповідно до підпункту « б » пункту і статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито», Крім випадків, встановлених підпунктом 3 цього пункту. Тут встановлюється, що відповідно до підпункту «б» пункту 1 статті З Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. (в редакції від 23.06.2005 р.) розмір судового збору і скарг (позовів) на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що ущемляють права громадян, дорівнює 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Винятком із положення, встановленого даною нормою, є пп. З п. З Прикінцевих та перехідних положень.

У відповідності з пп. З п. З Прикінцевих та перехідних положень розмір судового збору щодо майнових вимог про стягнення грошових коштів становить один відсоток від розміру таких вимог, але не більше 1700 грн. Цим підпунктом встановлено розмір судового збору щодо майнових вимог про стягнення грошових коштів.

Аналізуючи ч. 2 ст. 5 цього Кодексу необхідно зазначити, що п. 4 Прикінцевих та перехідних положень передбачає, що окружний адміністративний суд починає свою діяльність після призначення (обрання) до його складу не менше трьох суддів і за наявності облашто-ваного приміщення. Натомість апеляційний адміністративний суд починає свою діяльність після призначення (обрання) до його складу не менше семи суддів і за наявності облаштованого приміщення, але не пізніше 1 вересня 2006 року. Про початок діяльності кожного окружного та апеляційного адміністративних судів Державна судова адміністрація України повідомляє через загальнодержавні та відповідні місцеві офіційні друковані видання. Отже, цим пунктом встановлюється момент початку діяльності окружного або апеляційного суду та умови для цієї мети, а також інформування цієї події. Крім того, як це передбачено п. 5 Прикінцевих та перехідних положень щодо початку діяльностіокружних та апеляційних адміністративних судів, підсудні їм справи вирішують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні загальні суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. У місцевих та апеляційних загальних судах запроваджується спеціалізація суддів з розгляду адміністративних справ. Після початку діяльності окружного адміністративного суду адміністративні позови, подані до відповідних місцевих загальних судів у справах, що підсудні окружному адміністративному суду, передаються цими судами до окружного адміністративного суду, якщо провадження у справі ще не відкрито. Також після початку діяльності апеляційного адміністративного суду апеляційні скарги в адміністративних справах, подані до відповідних апеляційних загальних судів, передаються цими судами до апеляційного адміністративного суду, якщо апеляційне провадження у справі ще не відкрито. Адміністративні справи, провадження в яких було відкрито місцевими та апеляційними загальними судами до початку діяльності відповідного адміністра­тивного суду, розглядаються і вирішуються цими судами.

В контексті аналізу ч. 2ст, 5 цього Кодексу важливо врахувати, що у відповідності до п. 6 Прикінцевих та перехідних положень до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів адмі­ністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 року, вирі­шують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні господарські суди за правилами Кодексу адміністративногосудочинства України. Натомість касаційний перегляд рішень за такими справами здійснює Вищий адміністративний суд України за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. Після початку діяльності окружного адміністративного суду адміністративні позови, подані до відповідних місцевих господарських судів у справах, що підсудні окружному адміністративному суду, передаються цими судами до окружного адміністративного суду, якщо провадження усправі ще не відкрито. Крім того, після початку діяльності апеляцій­ного адміністративного суду апеляційні скарги в адміністративних справах, подані до відповідних апеляційних господарських судів, передаються цими судами до апеляційного адміністративного суду, якщо апеляційне провадження у справі ще не відкрито. Адміністра­тивні справи, провадження в яких було відкрито місцевими та апеляційними господарськими судами до початку діяльності відповід­ного адміністративного суду, розглядаються і вирішуються цими судами відповідно до абзацу першого цього пункту. Необхіднозазначити, що перегляд судових рішень, зазначених в абзаці першому цього пункту, за винятковими обставинами здійснюється за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

Необхідно зазначити, що після набрання чинності цим Кодексом заяви і скарги у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, заяви у справах щодо відмови органу державної реєстрації актів цивільного стану внести виправлення в актовий запис цивільного стану (глави 29-32 і 36 Цивільного процесуального кодексу України 1963 року), позовні заяви у господарських справах, що віднесені цим Кодексом до адміністративної юрисдикції, а також апеляційні, касаційні скарги (подання), заяви (подання) про перегляд судових рішень у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами у таких справах, подані і не розглянуті до набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України, розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом. Крім того, важливо, що такі заяви чи «карги (подання) не можуть бути залишені без руху або повернуті у порядку, встановленому цим Кодексом, якщо вони подані з додержан

ням відповідних вимог і правил підсудності, встановлених Цивільним процесуальним кодексом України 1963 року або Господарським процесуальним кодексом України 1991 року (п. 7 Прикінцевих та перехідних положень).

Підставою для скасування чи зміни судових рішень за заявами про перегляд судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами, поданими до набрання чинності Кодексом адміністративного судо­чинства України, крім підстав, встановлених цим Кодексом, може бути також виявлене після касаційного розгляду справи застосування положення закону всупереч нормам Конституції України. Також важливо знати, що підставою для скасування чи зміни постанов або ухвал Вищого господарського суду України, оскаржених у касацій­ному порядку до Верховного Суду України до набрання чинностіКодексом адміністративного судочинства України, крім підстав, встановлених цим Кодексом, можуть бути також застосування Вищим господарським судом України закону чи іншого нормативно-правового акта, що суперечить Конституції України; невідповідність постанов та ухвал Вищого господарського суду України рішенням Верховного Суду України; невідповідність постанов та ухвал Вищого госпо­дарського суду України міжнародним договорам, згода на обов'язко­вість яких надана Верховною Радою України (п. 7 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу).

Важливо врахувати, що адміністративне судочинство повинно керуватися наступними положеннями: 1) після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України військові суди завершують розгляд заяв і скарг, які подані і не розглянуті до набрання чинності цим Кодексом у справах, що визначені статтею 17 цього Кодексу; 2) після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України судові рішення, що ухвалені в першій інстанції до набрання чинності цим Кодексом і не набрали законної сили, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку за правилами цього Кодексу без подання заяви про апеляційне оскарження, якщо строк апеляцій­ного оскарження відповідно до Цивільного процесуального кодексу України 1963 року або Господарського процесуального кодексу України 1991 року не закінчився; 3) неоскаржені судові рішення, ухвалені в першій інстанції до набрання чинності Кодексом адміністра­тивного судочинства України, набирають законної сили в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України 1963 року або Господарським процесуальним кодексом України 1991 року.

 

Крім того, необхідно зазначити, що касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у справах, визначених пунктом 7 цього розділу, що подані до набрання чинності цим Кодексом і не розглянуті Верховним Судом України, передаються для вирішення до Вищого адміністра­тивного суду України. Також важливо акцентувати увагу на тому, що касаційні скарги (подання) на рішення господарських судів, у справах, визначених пунктом 7 цього розділу, що подані до набрання чинностіцим Кодексом і не розглянуті Вищим господарським судом України, передаються для вирішення до Вищого адміністративного суду України. Після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України розгляд справ щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму, здійснюється в порядку, встановле­ному цим Кодексом (п. 11 Прикінцевих та перехідних положень).

З метою впорядкування приписів щодо адміністративного судо­чинства були внесені зміни до цілої низки законодавчих актів: 1) у пунктах 1 і 9 розділу XI«Прикінцеві та перехідні положення* Цивільного процесуального кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2004 р., №№ 40-42, ст. 492) слова «Адміністративним процесуальним кодексом України» замінити словами «Кодексом адміністративного судочинства України»; 2) частину п'яту статті 32 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (Відомості Верховної Ради України, 1994 р., №23, ст. 161; 2001 р., № 13, ст. 66; 2003 р., № 16, ст. 117) викласти у такій редакції: «Орган внутрішніх справ чи орган охорони державного кордону можуть затримати і примусово видворити з України іноземця або особу без громадянства тільки на підставі постанови адміністративного суду. Така постанова приймається судом за зверненням органу внутрішніх справ, органу охорони державного кордону або Служби безпеки України, якщо іноземець або особа без громадянства ухиляються від виїзду після прийняття рішення про видворення або є обґрунтовані підстави вважати, що вони будуть ухилятися від виїзду»; 3) у Законі України «Про судоустрій України» (Відомості Верховної Ради України, 2002 р,, № 27-28, ст. 180): а) у статті 22: у частині другій слова «кримінальні тацивільні справи» замінити словами «цивільні, адміністративні та кримінальні справи »; у частині четвертій слова «та місцевого самоврядування » і « крім справ адміністративної юрисдикції у сфері військового управління, розгляд яких здійснюють військові суди» виключити; б) абзац перший підпункту 16 пункту 3 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положен­ня» виключити; 4) пункт 3 розділу XIII «Прикінцеві положення» Закону України « Про вибори народних депутатів України » (Відомості Верховної Ради України, 2004 р., № 27-28, ст. 366) викласти у такій редакції: «3. З дня набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України оскарження до судів рішень, дій чи бездіяльності, що стосуються виборів, і розгляд судом відповідних справ здійснюється в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України»; 5) пункт 5 розділу XIV «Прикінцеві положення» Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (Відомості Верховної Ради України, 2004 р., № 30-31, ст. 382) викласти у такій редакції: «5. З дня набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України оскарження до судів рішень, дій чи бездіяльності, що стосуються виборів, і розгляд судом відповідних справ здійснюються в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України»; 6) у Законі України «Про Центральну виборчу комісію» (Відомості Верховної Ради України, 2004 р., № 36, ст. 448): а) у пункті 13 статті 18 слова «Верховного Суду України» замінити словами «Вищого адміністративного суду України »; б) пункт 4 Розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» виключити. Закони України та інші нормативно-правові акти до приведення їх у відповідність із цим Кодексом діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу. Кабінету Міністрів України протягом трьох місяців з дня опублікування цього Кодексу: підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів України у відповідність із цим Кодексом; прийняти акти, що випливають із цього Кодексу, привести у відповід­ність із цим Кодексом свої нормативно-правові акти.

Провадження в адміністративних справах у сфері державних закупівель здійснюється, як це зазначається в доповненні до ч. 2 ст. 5 цього Кодексу, з урахуванням особливостей, визначених Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти». Так, згідно з положенням ст, 36 цього Закону, з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і свобод у сфері закупівель, будь-який учасник адміністративного процесу з конкретної адміністративної справи або інша особа має право оскаржити рішення, дії або бездіяльність замовника обов'язково до Міжвідомчої комісії з питань державних закупівель при Рахунковій палаті або має право також оскаржити рішення, дії чи бездіяльність замовників безпосередньо до адміністра­тивного суду.

Важливо звернути увагу на те, що об'єктом такого оскарження в цьому випадку не може бути наступне: 1) вибір процедури проведення закупівлі, окрім випадків, передбачених цим Законом; 2) встановленнявимоги щодо нотаріального посвідчення вказаного договору; 3) будь-які витрати, понесені учасником у процесі здійснення процедури закупівлі та укладення такого договору про закупівлю.

Крім того, ст. З 7 цього Закону встановлює особливості оскарження процедур зазначених закупівель, рішень, дій або бездіяльності замовника у судовому порядку, які полягають у наступному: 1) позивач в обов'язковому порядку направляє Державному казначейству України (при Міністерстві фінансів України), Антимонопольному комітету України, замовнику, а також тендерній палаті України завірену копію позовної заяви протягом трьох робочих днів після її подання до суду; до такої позовної заяви додаються: а) документальне підтвердження подання її до суду; б) завірена копія ухвали суду про відкриття провадження в адміністративній справі.

В тому випадку, коли на момент направлення копії позовної заяви ухвала суду не надійшла, позивач зобов'язаний направити завірену копію ухвали суду протягом 20 календарних днів з дня направлення копії вказаної позовної заяви; 2) замовник з моменту надходження копії позовної заяви зобов'язаний призупинити процедуру закупівлі та не має права укладати договір про закупівлю, крім випадків, коли за скаргою вказаної особи з цього ж приводу Міжвідомчою комісією зпитань державних закупівель при Рахунковій палаті вже було прийнято рішення; 3) Державне казначейство України та його органи з моменту надходження копії позовної заяви на рішення, дії чи бездіяльність, зобов'язані не проводити оплату, що пов'язана з процедурою, яка оскаржується певним позивачем, незалежно від того, чи був укладений договір про закупівлю, крім випадків, коли за скаргою цієї ж самої особи з означених питань Комісією було прийнято рішення.

Слід особливо звернути увагу особи, яка застосовує положення цієї статті, що замовник має право продовжити процедуру закупівлі, а призупинення оплати припиняється Державним казначейством України та його органами у наступних випадках: 1) якщо позивач в термін 20 календарних днів з моменту направлення копії такої позовної заяви не надіслав завірену копію ухвали про відкриття провадження у справі; 2) закриття провадження у справі; 3) набрання рішенням суду законної сили (див.: Кодекс адміністративного судочинства України: Науково-практичний коментар / за ред. С. В. Ківалова, О. І. Харито-нової. - X.: Одиссей , 2007. - 560 с.)

Зазначені вище положення та активні кроки законодавця сприяти­муть здійсненню адміністративного судочинства в Україні.

Судочинство в адміністративних судах грунтується на певних принципах. Ці принципи прийнято розглядати як основні засади ор­ганізації діяльності адміністративного суду, які відображають її спе­цифіку і зміст; як основні положення з питань здійснення правосуддя в адміністративних справах, закріплені в нормах адміністративно-проце­суального права.

Принципи адміністративного процесуального права тісно взаємозв'язані й становлять цілісну систему. Кожний принцип відіграє самостійну роль, характеризує галузь у цілому, окрему стадію чи окре­мий процесуальний інститут, але між ними існує зв'язок і взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань адміністративного судочинства.

Принципами адміністративного процесуального права, закріпленими Конституцією України, є:

здійснення правосуддя виключно судами;

незалежність і недоторканність суддів та підкорення їх тільки

закону;

законність;

змагальність сторін та свобода в наданні суду своїх доказів і до­

веденні перед судом їх переконливості;

гласність судового процесу та його повне фіксування технічни­

ми засобами;

державна мова судочинства;

забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення

суду, крім випадків, встановлених законом;

ухвалення судами рішень іменем України та їх обов'язковість до

виконання на всій території України;

доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод лю­

дини і громадянина.

До принципів адміністративного процесуального права, закріплених законодавством про судочинство, належать:

об'єктивна процесуальна рівноправність сторін;

раціональна процесуальна форма;

неможливість процесуального сумісництва;

усність;

—         безпосередність.

Зазначені принципи є основою законодавчого регулювання адміністративного судочинства і виявляються у положеннях Адмі­ністративного процесуального кодексу України (далі — АПК), проект якого підготовлено у зв'язку із створенням в нашій країні системи адміністративних судів.

Зокрема, стаття 6 проекту АПК містить перелік принципів здійснення судочинства в адміністративних судах (адміністративного судочинства):

О    здійснення адміністративного судочинства тільки судом;

О    верховенство права;

О    законність;

О    право на судовий захист;

О    самостійність судів і незалежність суддів;

О    офіційність дослідження та з'ясування обставин справи;

<> рівність учасників судового процесу перед законом і адмі­ністративним судом;

<> забезпечення учасникам судового процесу права на правову допомогу;

О гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

О    змагальність сторін;

О    право на оскарження судового рішення;

О    обов'язковість рішень адміністративного суду.

Слід відзначити, що такі загальні принципи судочинства, як об'єктивна істина, неупередженість при розгляді справи, опера­тивність, безпосередність і усність процесу, публічність, відпові­дальність суб'єкта правозастосування, безперервність процесу, Цілком притаманні й адміністративному судочинству, і, хоча не ви­кладені окремою статтею, знаходять відображення в окремих стат­тях АПК.

Закладені в АПК принципи адміністративного судочинства спря­мовані на вирішення наступних важливих завдань:

по-перше, вони встановлюють права і обов'язки учасників адмі­ністративно-судового провадження, що дає змогу відповідним осо­бам найбільш повно і точно відповідати своєму призначенню в про­цесі розгляду справи;

по-друге, вони встановлюють компетенцію суб'єкта адміністра­тивно-судової юрисдикції, необхідну для виконання основного Функціонального обов'язку — об'єктивного, заснованого на точній

Адміністративний процес як окрема галузь права В юридичній лiтературi немає одностайного пiдходу до визначення поняття й сутностi адмiнiстративного процесу. Iсторiя розвитку теорiї адмiнiстративного права сформувала два пiдходи до його розумiння, залежно вiд яких визначаються його мiсце в теорiї права, обсяг і змiст. Цi пiдходи дiстали назви: а) широке розумiння адмiнiстративного процесу та б) вузьке розумiння адмiнiстративного процесу. Такий стан пояснюється особливими умовами розвитку адмiнiстративного права за радянських часiв, коли дiяльнiсть органiв державного управлiння регулювалася переважно пiдзаконними актами, а захист прав i законних iнтересiв громадян здiйснювався майже завжди в позасудовому порядку. Адмiнiстративний процес визначали як виконавчо-розпорядчу дiяльнiсть органiв управлiння.

На визначене поняття, мiсце й роль адмiнiстративного процесу є iншi точки зору науковцiв, кардинально вiдмiннi вiд визнання "широкого" та "вузького" розумiння адмiнiстративного процесу, з якими слiд цiлком погодитися. I. Б. Колiушко, В. П. Тимощук, Р. О. Куйбiда переконливо доводять, що для розумiння процесу як дiяльностi суб'єктiв щодо застосування норм матерiального права не рацiонально використовувати один термiн у так званому широкому розумiннi "адмiнiстративний процес" на позначення принципово вiдмiнних явищ – адмiнiстративного судочинства та дiяльностi адмiнiстративних органiв. Не всяке застосування матерiальної норми адмiнiстративного права означає виникнення процесуальних вiдносин i процесу. Не можна iгнорувати загальнi ознаки процесу як правової категорiї, не враховуючи мету, завдання, принципи, склад і статус учасникiв процесу, а також i розподiл влади. Вони розглядають адмiнiстративний процес як форму правосуддя не через дiяльнiсть органiв виконавчої влади та мiсцевого самоврядування чи створення спецiалiзованих адмiнiстративних судiв, а як наявнiсть окремого предмета судового розгляду – адмiнiстративно-правових спорiв1. Проте у вітчизнянiй юридичнiй лiтературi на обґрунтування поняття, визначення сутностi та змiсту адмiнiстративного процесу є й iншi погляди. Наприклад, В. Г. Перепелюк припускає можливiсть iснування судового адмiнiстративного процесу, врегульованого судочинними адмiнiстративно-процесуальними нормами, що склали б окрему галузь права. Однак надалi автор виявляє побоювання, невпевненiсть у можливостi iснування адмiнiстративного процесу за вiдсутностi групи процесуальних норм2. На нашу думку, дивлячись що сприймати за адмiнiстративний процес та критерiї його визначення. Здається, автор бажає наявностi судового адмiнiстративного процесу (до речi, не зовсiм вдала назва процесу), з одного боку, а з другого – "не хочеться" порушувати традицiйне визначення адмiнiстративного процесу в його так званому широкому розумiннi. Це припущення побудоване на тому, що автор погоджується на вилучення або вiдсутнiсть процесуальних норм щодо здiйснення позитивних адмiнiстративних проваджень i цiлком справедливо заперечує вiдсутнiсть правового регулювання в разi юрисдикцiйної дiяльностi: "Можливiсть розгляду справи за вiдсутностi процесуальної форми включається до юридичного змiсту матерiального суб'єктивного права заявника. Iнша рiч – юрисдикцiйнi провадження. Органи управлiння повиннi мати можливiсть застосувати до осiб, пiдозрюваних у вчиненнi правопорушення, заходи процесуального забезпечення. Вони мають примусовий характер. А примусовi заходи в будь-якому разі мають носити правовий характер, мають бути процесуально врегульованi"3. Звичайно, це правильно, i нiхто цього не заперечує. Однак рiч у тiм, що юрисдикцiйнi провадження, на нашу думку, не належать до адмiнiстративного процесу, врегульованого зазначеними автором судочинними адмiнiстративно-процесуальними нормами. Юрисдикцiйнi провадження, як i позитивнi адмiнiстративнi, являють собою форми i методи, врегульованi нормативними актами управлiнської дiяльностi та спрямованi на виконання завдань i функцiй управлiння. Вони мають органiзацiйний характер, забезпечуючи виконання певних процедур, визначених нормами права. Цi особливостi, що мають управлiнський характер, відокремлюють юрисдикцiйнi та позитивнi адмiнiстративнi провадження вiд адмiнiстративного процесу, який здiйснюється судами з метою захисту прав та iнтересiв фiзичних i юридичних осiб, вирiшення адмiнiстративних спорiв мiж громадянами, юридичними особами, з одного боку, i державними органами, їхніми посадовими особами – з другого. Саме таке розмежування уособлює в собi один iз напрямiв реалiзацiї конституцiйно-правової норми – подiлу влади. Розгляд справ про адмiнiстративнi правопорушення судами вiдповiдно до статтi 221 Кодексу України про адміністративні правопорушення теж не є адмiнiстративним процесом, а лише юрисдикцiйним провадженням, оскiльки немає предмета процесу, а саме – адмiнiстративно-правового спору. В адмiнiстративнiй юрисдикцiї це, мабуть, один iз винятків, пов'язаний із накладанням адмiнiстративних стягнень (конфiскацiя або оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднiм об'єктом адмiнiстративного правопорушення, виправнi роботи, адмiнiстративний арешт тощо) в судовому порядку, якi iстотно зачiпають iнтереси громадян. Саме такий судовий порядок застосування адмiнiстративних стягнень вiдповiдає конституцiйним вимогам (ст. 29, 41) щодо арешту або тримання пiд вартою людини або/чи конфiскацiї майна, що можуть бути здiйсненi винятково за рiшенням суду. Iз зазначених мiркувань випливає, що, по-перше, основною ознакою адмiнiстративного процесу має бути здiйснення провадження в судовому порядку; а, по-друге, предметом адмiнiстративного процесу є наявнiсть адмiнiстративного спору. Цi мiркування базуються на порiвняннi з традицiйними галузями правосуддя – цивiльним i кримiнальним процесами. Щоправда, таке порiвняння теж не зовсiм вдале. Якщо в цивiльному й господарському процесах яскраво вiдображається наявнiсть спору мiж сторонами, то в кримiнальному – такого спору немає. Залишається ще одна ознака: специфiчнi права й обов'язки учасникiв процесу, якi в бiльшостi випадкiв адмiнiстративних проваджень вiдсутнi, а також змагання в процесi. Проте в разi розгляду справ про адмiнiстративнi правопорушення законом визначено й певне коло учасникiв провадження та їхні права й обов'язки, а також передбачено можливiсть змагання пiд час розгляду справи про адмiнiстративне правопорушення. Тобто цi вiдносини теж можна вiднести до процесуальних. Залишається лише одна ознака процесу: наявнiсть такого специфiчного суб'єкта розгляду справ, як суд. В такому випадку не зовсiм коректним буде вiдносити справи про адмiнiстративнi правопорушення, що розглядаються судом, до адмiнiстративного процесу; а справи, якi розглядають iншi органи виконавчої влади та мiсцевого самоврядування, їхні посадовi особи, – до iнших видiв процесу (проваджень чи процедур). Тому слiд чiтко визначитися стосовно поняття адмiнiстративного процесу та управлiнської дiяльностi щодо розгляду й вирiшення конкретних адмiнiстративних справ і реалiзацiї норм матерiального адмiнiстративного права. Отже, залишається невирiшеним на науковому (доктринальному) та навчальному* рiвнi питання щодо розмежування традицiйного поняття адмiнiстративного процесу в його широкому розумiннi: реалiзацiя норм матерiального адмiнiстративного (в окремих випадках iнших галузей) права i вирiшення адмiнiстративних спорiв у судi. Виходячи з того, що адмiнiстративнi органи повинні здiйснювати управлiння публiчними справами вiдповiдно до законiв, а саме управлiння у правовiй державi пiдпорядковано судочинству, I.Б. Колiушко, В. П. Тимощук, Р. О. Куйбiда переконанi, що дiяльнiсть публiчної адмiнiстрацiї має насамперед процедурний характер, а не процесуальний, що дiяльнiсть суду не може розглядатися як продовження дiяльностi адмiнiстрацiї – є двi цiлком автономнi сфери4. Це мiркування вiдповiдним чином розмежовує дiяльнiсть органiв виконавчої i судової влади на їх функцiональному рiвнi. Проте не зовсiм достатньо для чiткого розмежування визначене й поняття адмiнiстративного процесу. На визначення поняття адмiнiстративного процесу на теоретичному рiвнi значний вплив здiйснюють взаємопов'язанi з предметом правового регулювання норми права i правовi iнститути, якi входять до галузi права, становлять її систему. Адмiнiстративне право в сучасному виглядi, що включає в свою систему iнститути адмiнiстративної вiдповiдальностi та адмiнiстративно-процесуального права, надає державi необмежене право регламентувати поведiнку громадян, установлення значного кола заборон та притягнення громадян органами державної влади до адмiнiстративної вiдповiдальностi за порушення, значну частину яких до сфери управлiння можна вiднести лише умовно. Кардинальна змiна соцiального призначення адмiнiстративного права потребує сучасного оновлення й перегляду єдностi та структурного взаємозв'язку норм i iнститутiв, що утворюють систему галузi. Уже сьогоднi потрiбно поставити питання про формування адмiнiстративно-делiктного права за зразком кримiнального права України. Адмiнiстративно-делiктне право теж регулює певнi вiдносини, як i кримiнальне право, має свiй предмет i метод регулювання, що можуть iстотно вiдрiзнятися вiд предмета адмiнiстративного права. Відокремлення адмiнiстративно-делiктного права вiд адмiнiстративного права має сприяти удосконаленню адмiнiстративно-делiктної вiдповiдальностi та поглибленому вивченню адмiнiстративно-делiктних вiдносин. Очевидно, що водночас необхiдно приймати не Кодекс України про адмiнiстративнi проступки, а Адмiнiстративно-делiктний кодекс України, що певною мiрою, як вбачається, припинить дискусiю стосовно порушень поза сферою управлiння. Формування адмiнiстративно-делiктного права певною мiрою впливатиме й на остаточне формування адмiнiстративного процесу як окремої галузі адмiнiстративно-процесуального права. Виведення адмiнiстративно-делiктного права та адмiнiстративно-процесуального права як форми правосуддя (не в "широкому" розумiннi адмiнiстративного процесу) за межi системи адмiнiстративного права, формування їх за принципом традицiйних галузей правосуддя (цивiльного, господарського, кримiнального) має бути одним iз прiоритетних напрямiв розробки доктрини адмiнiстративної юстицiї. Побоювання щодо звуження предмета адмiнiстративного права безпiдставнi. З розвитком ринкових вiдносин предмет адмiнiстративного права не звузився. Навпаки, коло суспiльних вiдносин, що потребують адмiнiстративно-правового врегулювання, значно розширилося за рахунок надання адмiнiстративних послуг, введення економiчних, фiнансових, iнвестицiйних, податкових, страхових ризикiв та iнших важелiв впливу на розвиток промисловостi, економiки, транспорту, сiльського господарства, соцiальної та адмiнiстративно-полiтичної сфери. Отож предмет адмiнiстративного права нiяк не потерпає. Проте адмiнiстративне право звiльняється вiд не властивих йому функцiй. Власне, росiйськi вченi вважають за необхiдне до предмета адмiнiстративного права включати й вiдносини адмiнiстративної юстицiї поряд з так званими юрисдикцiйними вiдносинами5. На нашу думку, цього робити не потрiбно. В Українi правова система, її iдеологiя дещо вiдрiзняються, й адмiнiстративна юстицiя має забезпечити саме iснування законностi та верховенства права пiд час реалiзацiї виконавчої влади. Для можливостi адмiнiстративному процесу бути (в розумiннi розгляду адмiнiстративно-правових спорiв у судi) окремою галуззю права є всi наявнi пiдстави. Якщо у 60–70-х роках минулого сторіччя через вiдсутнiсть адмiнiстративного судочинства та певного (вiдповiдного) врегулювання судочинними адмiнiстративно-процесуальними нормами вченi-юристи лише теоретично припускали таку можливiсть6, то на сучасному етапi вона реально iснує. Запроваджено адмiнiстративнi суди України7, розроблено, прийнято й на законодавчому рiвнi визначено, що судова влада реалiзується шляхом здiйснення правосуддя у формi цивiльного, господарського, адмiнiстративного, кримiнального, а також конституцiйного судочинства8, розроблено проект Адмiнiстративно-процедурного кодексу України, який певною мiрою регламентує провадження у справах, що складаються в управлiнськiй сферi (управлiнському процесi), i тим самим дає можливiсть вiдмежування адмiнiстративної процедури (розгляду iндивiдуальних справ, що виникають в управлiнськiй дiяльностi) вiд адмiнiстративної юстицiї. Проте деякi питання адмiнiстративного процесу (як порядок розгляду адмiнiстративних справ у судi) запровадженi й нормативно закрiпленi були ще ранiше. Наприклад, Кодексом України про адмiнiстративнi правопорушення передбачається оскарження в судовому порядку постанов про накладення адмiнiстративних стягнень; Цивiльним процесуальним кодексом (1963 р.) передбачалося (глави 30–32) провадження у справах, що виникають з адмiнiстративно-правових вiдносин. Однак із прийняттям Кодексу адмiнiстративного судочинства України законодавець з метою виокремлення розгляду iндивiдуальних справ, що виникають в управлiнськiй дiяльностi, й уточнення понятiйного апарату замiсть адмiнiстративного процесу ввiв поняття "адмiнiстративне судочинство", яким визначаються повноваження адмiнiстративних судiв щодо розгляду справ адмiнiстративної юрисдикцiї (ст. 1). Частиною першою статтi другої визначаються завдання адмiнiстративного судочинства, якими є захист прав i свобод та iнтересiв фiзичних осiб, прав та iнтересiв юридичних осiб у сферi публiчно-правових вiдносин вiд порушень з боку органiв державної влади, органiв мiсцевого самоврядування, їхнiх посадових i службових осiб, iнших суб'єктiв під час здiйснення ними владних управлiнських функцiй на основi законодавства, в тому числi на виконання делегованих повноважень. Отже, за змiстом Кодекс адмiнiстративного судочинства України регулює не що iнше, як вiдносини адмiнiстративного процесу, на що в пунктi п'ятому частини першої статтi третьої "Визначення понять" законодавець вказує: адмiнiстративний процес – це правовiдносини, які складаються пiд час здiйснення адмiнiстративного судочинства. Тож, на нашу думку, адмiнiстративний процес не можна розглядати анi в "широкому", анi у "вузькому" розумiннi, як це зазначалося ранiше в юридичнiй лiтературi. Змiнилися завдання процесу, його iдеологiя. Тому розгляд iндивiдуальних справ, що виникають в управлiнськiй дiяльностi, є адмiнiстративними процедурами (провадженнями), в тому числi й притягнення до адмiнiстративної вiдповiдальностi, а розгляд справ щодо оскарження рiшень, дiй чи бездiяльностi суб'єктiв владних повноважень у судовому (позовному) порядку є адмiнiстративним процесом. До слова, росiйськi вченi пропонують розглядати управлiнський процес i адмiнiстративний процес як рiзнi речi. Виходячи з цих мiркувань, доречною буде постановка питання i про виокремлення адмiнiстративного процесу та його наукове обґрунтування в окрему галузь права в правовiй системi України. Прийняття Кодексу адмiнiстративного судочинства України, створення адмiнiстративних судiв – ще один крок до розбудови сучасної держави та захисту прав i свобод людини.