Сцена 6

Віра( тягне за руку Якорєва). Стояти! Ось тут і продовжуйте.

Я к о р є в (у формі міліціянта). А вас хіба таке не лякає?

Віра. Все героїчне завжди трошки страшне, але так і має бути!

Я к о р є в. Вірно. Ну, так, гаразд, порушник вистрілив у мене, і я відразу ж відповів йому з моєї табельної зброї після чого замаскувався, бо лежачи прицільніше стріляти, коли намагаєшся влучити супротивникові, pardon, в живіт, щоб заподіяти важкої рани. Після мого третього пострілу один з нападників, який згодом виявився учнем художньої школи Миколою Уховим, був мною поранений, легко в коліно...

Віра (махаючи руками). Не так, не так!

Якорєв (здивовано). Даруйте, що ви! Звірте з протоколом... я вам принесу копію!

Віра (переконано). Не треба говорити як у про­токолі! Треба героїчно, розумієте?

Якорєв (усміхаючись). Але якщо відступити від протоколу, тоді буде недостовірно!

Віра. Ах, який ви! Петре, поясни йому, як треба розказувати страшне й героічне.

Петро. Тобі, Якорєв, слід припинити б про це базікати.

Якорєв. Чому ж? Дивно.

Петро. Нічим тут пишатися...

Віра. Неправда, Петрику!

Якорєв. Як нічим? Я ризикував своїм життям, і ти, дворянин, повинен розуміти...

Петро. А я не розумію і не бажаю. А коли й зрозу­мію, то, можливо, не подам тобі руки.

Віра. Петро, як ти можеш?

Якорєв. Ти почав зазнаватися, Пет­ре. Якщо ти вихваляєшся тим, що вчишся в університеті, а мене виключили, то я … вважаю себе ображеним!

Віра . Браво! От бачите, Якорєв, ви мо­жете говорити, як справжній герой, благородно, палко...

Якорєв (підвищуючи тон). Твою поведінку я нази­ваю свинством.

Віра. Ай, не треба лаятись!

Петро (байдуже). Іди ти! Дуже мені треба знати, що ти думаєш про мою поведінку... Стріляв у якихось дітей, та мабудь і стріляв з переляку...

Віра. Неправда, Петро!

Якорєв (обурений). Я? З переляку?

Петро. Абсолютно. Злякався і давай стріляти без потреби.

Якорєв (погрожуючи). Це, шановний, обвинувачення сер­йозні.

Петро (до сестри) Його під суд треба віддати, а ти, дурна, захоплюєшся — герой!

Віра (розгублено). Так, герой... він — герой, тільки не вміє розказувати.

Якоре в. Я йду, Віро Іванівно! А з тобою, Петре, ми поговоримо потім, за інших обставин! Уяви собі, я теж дворянин.

Петро (усміхаючись). Дуель, невже?

Віра (в захопленні). Справді? Якорєв, невже дуель? Петрик, любий! Як славно!

Якоре в (багатозначно). Я ще подивлюсь... Я подумаю... (Іде.)

Віра (проводжаючи його). Чудово, Якорєв, ви— благородна душа! Це правда — Петро загордився бо познайомився з якимось опозиціо­нерами.(Виходять.)

С ц е н а 7

Із «Дачників»

Зімін - Петро. Соньце!

Соня (обертається). Що з тобою?

Зімін - Петро. Отже, ти взавтра їдеш.

Соня. Так їду. У мене брат у з в’язниці. А ти тут будь обережним, Петре, прошу тебе!

Зімін - Петро. Й ти будь-ласка, там, бережи себе.

Соня. Ну, не сумуй! Скоро побачимось.

Зімін - Петро. До побачення, миле моє, Соньце. І дивись, там без мене не…

Соня. Що?

Зімін - Петро. Так, нічого, знову - дурниця як бачиш.

Соня. Ні, кажи, ти без мене – не що?

Зімін - Петро. Не закохаєшся?

Соня. Не смій так говорити, Петре, й думати не смій! Чуєш? Як безглуздо, й бридко, ти розумієш?

Зімін - Петро. Дійсно, безглуздо. Не ображайся, пробач. Самохіть якось приходять у голову різні дикі думки, про те, що людина не господар свого почуття, життя, долі.

Соня. Неправда! Це абсолютна дурниця, Петре!

Зімін - Петро. Якщо дурниця взагалі може наблизися до абсолюту. .. Тепер я вже жартую

Соня. Я хочу, щоб ти запам’ятав: подібні нісенітниці вигадають люди безвольні, для виправдання своєї слабкості! Абсолютне безглузддя! Ну, все, я пішла! Пам’ятай: людина господар собі й свого життя. Я повернуся.

Зімін - Петро. Добре, до зустрічі! Я пам’ятатиму, Соньце! І чекатиму.

Л ю б о в (веде під руку Якова). Обережно й не хвилюйся.

Яків. Любо, дорога моя, ти зваж на момент, ти задумала, я не знаю, справді, що це буде. От, Соню, вона веде мене... Петрусь, голубе, на хвилинку вийди, прошу тебе...

Федосі я. Хто чекає за порогом – водить долю перелогом?

Л ю б о в. Няню, припини.

Петро (виходячи, похмуро). Ходімо, нянько, розкажеш казку.

Виходять

Яків. Ми повинні поговорити... вирішити одну проблему, пробач... Соню, вона все знає, Люба... я казав тобі — вона сама все давно зрозуміла.

Софія (глухо). Ну, що ж, Любо... Ти... Чого ж ти хочеш?

Любов (тихо). Мамо, він мій батько?

Яків. Треба відповісти, Соню.

Любов. Це мій тато?

Софія . Ну, що ви всі мене мучите? Я не можу ска­зати... ні — так, ні — ні...(тиша) Були в моєму житті світлі, чисті дні — це дні твоєї любові. Якове.

Яків. Нашої любові...

С о ф і я. Тільки один раз я була людиною вільною від бруду, в дні твоєї любові.

Яків. Соню, нашої любові!

Софія.Чи я тебе любила, якщо не пішла за то­бою, коли ти кликав? Я проміняла любов на… звичку. От мене й покарано за це...

Любов (твердо). Не тебе одну.

Софія (обережно голублячи дочку). Хай так... але що ж далі? Я вас люблю!

Любов (тихо). Яка я щаслива, нарешті, ми разом...

С о ф і я. Я вас обох люблю!

Л ю б о в. Мамо, чому я каліка?

Яків. Любо про що ти .. в таку, святу хвилину, коли воскресла померла любов? Як ти можеш?

Любов.Як я можу?! Та немає хвилини, коли б я про це не думала, тато!

Софія (повільно). І в мене нема такої хвилини. Як я помилилася!

Любов.От бачиш, тату, це не любов воскресла. Ні, це виявилась помилка, може, й не остання.

Яків(благально). Не будь жорстокою, Любо!

Л ю б о в. Мамо, дякую - я твоя помилка.

Софія.Хіба вона не вистраждала своє право на жорстокість?