131. Політичні партії незалежної України. Проблема взаємодії суспільства і влади. Особливості та перспективи поглиблення суспільної демократії в Україні

Політична партія – це організація, що об’єднує на добровільній основі найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та груп.

В сучасній Україні ідеї політичного плюралізму і багатопартійна політична система дістала своє закріплення на конституційному рівні, який виражається в признанні права громадян на об’єднання в політичні партії і громадські організації, організації суспільного життя на принципах політичного, економічного і ідеологічного блага. Політичні партії в Україні намагаються сприяти формуванню і вираженню політичної свободи громадян, приймають участь у виборах. Крім Конституції статус політичних партій в Україні закріплено в Законі України “Про об’єднання громадян”,  а також у  виборчому законодавстві.

Згідно з інформацією Міністерства юстиції України на травень 2010 року в Україні офіційно зареєстровані 180 політичних партій. В останніх виборах до Верховної Ради брали участь 107 політичних партій, 16 з яких стали парламентськими. Основними є: Українська республіканська партія «Собор» (заснована 5 листопада 1990) Комуністична партія України (5 жовтня 1993); Партія захисників вітчизни (7 липня 1997); Партія регіонів (6 листопада 1997); Українська соціал-демократична партія (12 грудня 1998); Народний союз «Наша Україна» (22 березня 2005); Громадянська партія «ПОРА» (23 березня 2005). Партії об’єднуються у блоки:  Блок Юлії Тимошенко (Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина», Українська соціал-демократична партія, Партія «Реформи і порядок»); «Наша Україна — Народна самооборона» (Народний союз «Наша Україна», Народний рух України, Українська республіканська партія «Собор», Партія «Християнсько-демократичний союз», Партія захисників вітчизни, Політична партія «Вперед, Україно!», Українська народна партія, Громадянська партія «ПОРА», Політична партія «Європейська партія України»); Блок Литвина (Народна партія, Трудова партія України).

Питання взаємин інститутів влади і громадянського суспільства – це одне з корінних питань соціуму, від якого залежить його політична облаштованість і стабільність. Це пов’язано з тим, що громадянське суспільство визначає зміст інститутів влади, а характер інститутів влади, у свою чергу, впливає на розвиток громадянського суспільства. Не існує єдиної й універсальної моделі взаємодії громадянського суспільства і інститутів влади, проте в основі лежить роль демократичної держави, як уособлення влади і представника громадянського суспільства. Взаємодія між інститутами влади і громадянським суспільством є важливим у визначенні умов економічної, професійної, політичної та соціальної діяльності громадян. Хоча основною функцією громадянського суспільства є захист індивідів від надмірного втручання держави в їхні справи, його власний розвиток та сприятливі умови великою мірою залежать від основних характеристик держави.

Таким чином, громадянське суспільство й держава в її владно-інституціональному розумінні являють собою дві невід’ємні складові частини однієї структури — сучасного соціуму, які в реальності не можуть існувати одне без одної.

Розвиток демократичних традицій в Україні порівняно з країнами Заходу мав свою специфіку:

· перервність державницького процесу, чергування в українській історії періодів політичного піднесення і занепаду зумовлювали занепад і розвиток демократичних традицій;

· демократичні ідеї в Україні завжди підпорядковувалися соціальній та національній ідеям (концепції демократичного врядування та ліберальних прав і свобод видавалися утопічними і не мали широкої підтримки).

При усіх скрутах, український народ проявляв свободолюбність, повагу до людської гідності і значну міру демократизму.

Перші прояви демократизму в житті українського народу деякі дослідники знаходять уже в найдавніші часи. Це – схильність до індивідуальної свободи, народовладдя у публічному житті (народне віче, вибір князя, укладання договору з ним), існування поряд з центральною владою місцевого самоврядування, зародки федеративного устрою (удільні князівства в межах однієї держави).

Політична думка епохи становлення й розвитку древньоруської держави зафіксована в “Руській Правді” Ярослава Мудрого (1015-1016 рр.), у “Слові про закон і благодать” митрополита Іларіона (1037-1050 рр.), “Повчанні дітям” Володимира Мономаха (1099 р.), “Повісті минулих літ” (1113 р.), “Слові о полку Ігоревім” (1185 р.) та ін.

Проте, ні християнство, ні мораль, ні правові норми ще не стали на Русі тією основою, яка б забезпечила стабільне функціонування великої держави на демократичних засадах.

В системі демократичної традиції українства в XIV – XVI ст. ціла плеяда гуманістів: І. Верещинський, М. Смотрицький, К. Сакович, І. Потій, С. Почаський, С. Оріховський-Роксолан. Зокрема, С. Оріховський-Роксолан (1513-1566 рр.) назвав себе сином “українського народу польської держави”.

Особливе місце у розвитку демократичної української політичної думки XIX ст. посідав М. Драгоманов. Основними напрямками його політичної програми були ідеї конституціоналізму і політичної свободи в поєднанні з свободою особистості й повагою до людської гідності.

Демократичні ідеї у політичній думці України першої половини XX століття розробляли В. Вернадський, М. Туган-Барановський, А. Кримський, Б. Кістяківський. Вони поєднували глибокий патріотизм з широкою, європейською освіченістю і намагалися надати відновленій Українській державі правових засад, цивілізованості і демократизму.

В Україні за роки панування радянської тоталітарної системи політична думка і політична наука не лише просунулася вперед порівняно з концептуальною спадщиною дореволюційної доби та еміграції, а певною мірою деградували.

Важливим показником становлення сучасної представницької демократії є формування багатопартійної системи.

Історичний досвід вчить, що необхідною передумовою формування громадянського суспільства та побудови демократичної держави є наявність освіченої еліти, наділеної професіональними знаннями, безкорисним патріотизмом і самовіддачею.