1. Теологічна парадигма пізнання в середні віки. Апофатика, катафатика, логіка схоластів.

У середньовічній гносеології питання ставилися й розглядалися в рамках теоцентризму. Відповідно Бог і Божественна таємниця раціональним шляхом або іншими способами пізнання були також недосяжні. Гносеологія середньовіччя розглядала питання співвідношення розуму й віри, релігії (теології) і філософії, проблеми реальності загальних понять (наприклад, "суперечка про універсаліях"). Висувалася й обговорювалася теорія " двоїстої істини" як конкретизація проблеми співвідношення розуму й віри, теології й філософії й ін. И все-таки в середні століття гносеологічна проблематика не мала значного розвитку.

Катафатична Теологія ( від греч. kataphatikos - стверджувальний) - позитивне богослов'я, описує Бога за допомогою позитивних атрибутів і позначень. К. т. - богословська система, що допускає можливість пізнання Бога по плодах Його утвору й результатам втручання в справи створеного ним світу. Ця система доповнює апофатичну теологію, побудовану на визнанні принципової непізнаваності Бога раціонально-логічними методами, що й тяжіє до містицизму; апофатики, на відміну від катафатиків, повсюдно оперують такими, наприклад "негативними" дефініціями Бога, як "нескінченний", "невтілений", "незбагненний". Оскільки в теїзмі Бог мислиться трансцендентним, нескінченним і нематеріальним, те К. т. упокорюється з тим, що будь-які описи Бога неминуче метафоричні. Проте, згідно із принципом "аналогії буття", у католицькій схоластиці принципова відмінність природ Бога й створеного нимм світу не виключає богопізнання повністю, допускає часткове пізнання Бога за аналогією. Августин затверджував, що індивідуальну віру церква повинна зміцнювати позитивними логічними доводами. Послабляючи позиції апофатичної теології, схоласти повернулися до давньогрецької онтології, щоб зводити К. т. на поняттях "сутність", "сутнісна й логічна заданість буття", "абсолютне приречення" і т.п. У своїй "Сумі теології" Фома Аквінський упорядкував усі "аксіоми", "принципи" і "закони" раціоналістичної позитивності й у цілому добудував катафатичний теїзм римсько-католицької церкви. У православнім християнстві принципы К. т. були закладені візантійським богословом Іоанном Дамаскіном. Існують різновиду К. т. в ісламі, іудаїзмі й інших формах теїзму. Атрибути Бога катафатики виводять логічно з уявлення про Бога як Повноту Буття, Досконалості.

Апофатична Теологія ( від греч. apophatikos - негативний) - теологія, розроблена Діонісієм Ареопагітом і що намагається шляхом послідовного заперечення всіх понять, атрибутів і уявлень, пов'язаних з Богом, довести його абсолютну трансцендентність (заперечення того, що він є, а потім того, що його ні, дозволяло доводити його існування по ту сторону буття). Доповнювалася катафатичною теологією.

Логіка схоластів. Основні принципи середньовічної філософії

* Теоцентризм, який говорить, що джерелом усякого буття, блага й краси є Бог.

* Креаціонізм, згідно з яким усе існуюче й змінюване створене Богом з нічого, а все створене змінюється й прагне до незначності.

* Провіденціалізм, що затверджує, що Бог постійно контролює створений їм світ, управляє їм, людською історією й поведінкою окремої людину.

* Персоналізм, у якім людей розуміється як "персона", тобто неподільна особистість, що володіє розумом і волею, створена за зразком і подобі Бога й наділена совістю. Будучи замкненої й автономної, особистість підзвітна тільки Богові. Звідси - значення сповіді.

* Ревеляционізм. Він уважає, що самий надійний і достовірний спосіб пізнання полягає в збагненні змісту Священного писання.

Головні проблеми

Проблема універсалій. Її виникнення й розвиток служить снуванням для періодизації усередині схоластики. Вчення про "дві істини" - божественну, що втримується у священних текстах, і людської, яку дають філософські міркування. Закони й правила логіки, використовувані в богословській догматиці для обґрунтування істинності священного Писання. Співвідношення сутності й існування. Проблема теодицеї - виправдання Бога у виді панування у світі зла. Початковий період схоластики. Схоластична філософія перейняла від патристики ряд недозволених проблем, що мають принципове значення для середньовічної думки. Насамперед, це проблема "двох істин", яка вирішувалася "Батьками Церкви" однозначно на користь "істин віри". Центральне ж місце в схоластику займає питання про природу універсалій (загальних понять), що акумулює в собі більшість філософських проблем. З погляду форми, схоластика демонструє виражену інтенцію до логіцизму : як доктринальну, так зовнішню. У рамках реалізму, наприклад, здійснюється фундаментальна основна екстраполяція логічної структури висловлення на онтологічну сферу, виділення в ній первинних непредикативних сутностей (універсалій) і вторинних індивідуальних (предикативних) сутностей. Величезна увага приділяється в схоластику й логічній формі міркування, викладу й висновків, задаючи можливість розглядати еволюцію схоластики в ракурсі дисциплінарного розвитку логіки. Схоластика в цілому демонструє очевидну загальнодедуктивну орієнтацію й виходить із принципу твердої визначеності понять, що відповідає загальнохристиянській нормативній вимозі визначеності. Тонкий медієвіст, Еко вустами ортодоксального Хорхе дає наступне формулювання цієї особливості середньовічної схоластики: "Ісусом покладено говорити або так, або ні, а інше від лукавого. И... слід називати рибку рибкою, не затуманюючи поняття блудливими словесами". Що особливо цікаво, ця установка реалізується на основі природньої мови, тому що схоластика будує свою логічну систему на базі неформалізованих язикових засобів (латині). Це дозволяє їй урахувати й використовувати все багатство семантичних і синтаксичних аспектів природньої мови при неухильнім дотриманні вимоги твердої визначеності обсягу й змісту понять. Еволюція логічних вишукувань у рамках схоластики дозволяє віднести до останньої як до значимого етапу історичного розвитку логіки. Це збігається й з рефлексивною самооцінкою схоластики своїх логічний штудій: у зрілій схоластиці була прийнята наступна періодизація розвитку схоластичної логіки:

• "прадавня логіка", заснована на перекладах і коментарях "Категорій" Аристотеля Порфирієм і Боецієм, — до сірий. 12 в.;

• "нова логіка", заснована на знайомстві з такими роботами Аристотеля, як "Аналітика", "Топіка", " Про софістичні визначення", — кінець 12 — кінець 13 в,;

• "сучасна логіка", пов'язана із систематичною розробкою логічної проблематики й створенням масштабних логічних компендіумів — "Суммул" (Раймунд Луллій, Н. Ніколетта Венеціанський, Петро Іспанський і ін.) —14 в.

У рамках схоластичної логіки 2-го й 3-го періоду були підняті й найчастіше дозволено багато класичні логічні проблеми, фактично закладені теоретичні й операціональні підстави математичної логіки, внесений внесок у розвиток логіки висловлень. У цілому, у рамках схоластики здійснені значні зрушення в дисциплінарному розвитку логіки. Це й вчення про синкатегоремах (логічних категоріях); і теорія логічного проходження Іоанна Дунса Худоби; і основи теорії імплікації Раймунда Луллія; і теорія субпозиції (припустимих підстановок значення термінів); і теорія семантичних парадоксів Альберта Саксонського; і аналіз ролі функторов у формальній структурі висловлення; і питання силогістики й аксіоматики; і теорія безпередумовності ("незалежності") припущень як "обставин", тобто свідомих формулювань аксіом апологетуючої системи; і методологія зіставлення взаємовиключних висловлень; і аналіз Раймундом Луллієм логічного характеру питальних речень і співвідношень конъюнктивных і диз'юнктивних логічних констант. Раймундом Луллієм запропонований метод зображення логічного характеру питальних операцій за допомогою системи кіл. Кожний з них репрезентує певну групу понять (увійшов у культуру за назвою "кіл Ейлера"). Винайдена перша "логічна машина" для такого моделювання, висловлений ряд ідей, згодом легших в основу комбінаторних методів у логіку. У загальнокультурному плані феномен схоластики є унікальним продуктом рівно глибинних і альтернативних один одному установок європейської культури: християнської системи із презумпцією віри як аксіологічного максимуму, з одного боку, і базисного інструменталізму, операціоналізму мислення — з іншої. І якщо патристика демонструє першу спробу систематизації християнства, то схоластика являє собою спробу його раціоналізації й концептуалізації. Втілюючи своїм виникненням концепцію " двоїстої істини", паралелізму розуму й віри, реально схоластика культивує спекулятивне міркування як домінантний стиль мислення, у рамках якого таїнство віри й апостольська керигма виступають предметом формально-розумових умовиводів. У схоластичних апоріях ( чи може Бог убити самого себе або сформулювати для себе нерозв'язне завдання?) відбувається практично тотальна десакрализация змісту віри. Однак ще менше сакральної тремтливості в тих, видалося б, фіксоване проортодоксальных схоластичних міркуваннях, які ставлять своєю метою саме обґрунтування Божией сак-ральности. Наприклад, в Іоанна Дунса Худоби знання не є ні чиста активність ( від суб'єкта до об'єкта), ні чиста сприйнятливість ( від об'єкта до суб'єкта). Але виникає на стику їх взаємодій і залежить як від суб'єкта, так і від об'єкта, — однак пропорція цієї залежності не завжди однакова: так, при богопізнанні за допомогою одкровення залежність знання від пізнаваного об'єкта найбільш велика. У теістському контексті опис бачення Бога, яке в силу гостро особистісної його персоніфікації є не що інше, як "погляд в очі Божі", зустріч із його "шукаючим і вогненним поглядом" — у категоріях суб'єкт- об'єктної процедури не може не виглядати кощунственно. Строго говорячи, при наявності експліцитно презентованної установки схоластики на використання філософії з метою теологічних концептуалізації (знамените "філософія є служниця теології", запропоноване ще в рамках патристики), у контексті схоластики проте, практично неможливо дистанціювати між собою філософію й теологію. Оскільки жоден загальновизнаний критерій їх диференціації стосовно до схоластики взагалі не спрацьовує. Прокламуючи примат богоодкровенної істини над істиною позитивного знання й незаперечний авторитет Священного писання й Священного переказу, у своєму реальнім інтелектуальнім зусиллі схоластика по всіх параметрах фактично залишається чисто раціональною діяльністю логіко-спекулятивного плану. А теза про "богодухновенності" Священного писання й конституювання останнього як канон гостро прорезонували в схоластику із трактуванням логіки як "каноніки". Крім того, стосовно феномена віри схоластика демонструє як не сформульовану експліцитно, настільки ж і відчутну презумпцію "розумію, щоб увірувати" (позиція, по суті, блюзнірська для віровчення теїстичного типу з їхньою ідеєю безумовної довіри до Бога й однозначно оцінена ортодоксією в якості єретичної). Інакше кажучи, формально виступаючи офіційно визнаним інститутом ортодоксії, схоластика на ділі основополагається методологічним принципом, до якого ортодоксальна церква завжди ставилася надзвичайно обережно. У даному аспекті схоластика лише репрезентує загальну для теології амбівалентність підстав, що виражається в установці на концептуалізацію принципово ірраціонального. У якості пізнавальної типової процедури для схоластики виступає робота з текстом; теорія " двоїстої істини" задає паралелізм текстів-репрезентатів: Священних писання й переказу (істина віри), з одного боку, і Аристотеля із супровідним масивом коментарів (істина знання) — з іншої. Феномен віри виявляється практично виведеним за межі процесу богопізнання. Вічна істина вже представлена в текстах — потрібно лише інтерпретувати, розкрити герметичний текст, зробити виявленим його зміст, що здійсненне на основі чисто логічних процедур. У цій системі відліку віра як принципово алогічний, не раціонализуємий і не здатний бути формалізованим у тексті феномен фактично не дається схоластиці в якості об'єкта. Парадокс і трагедія схоластики полягає в тому, що визнання цієї обставини настільки ж згубний для неї, як і його заперечення. Протягом усієї своєї історії схоластика зазнала нападкам з боку поборників " чистої віри" (Лафранк, Бернар Клервоский), і протягом усієї її історії кожна побачена в її різноманітності єресь була ні чим іншим, як ледве більш сильним або — частіше! — ледве більш явним креном у раціоналізм. Так, наприклад, Вільям Оккам, що висловлювався у дусі номіналістичної критики реалізму чіткі логіко-раціональні вимоги до теоретичного міркування (відомий принцип "бритви Оккама": не множ сутності понад необхідний) приходить на цій підставі до висновку про противоразумності догматів. За що й був притягнутий до суду папської курії за обвинуваченням у єресі, чотири роки провів в ув'язненні в Авіньоне. Оккамізм, що поширив вимоги логічної бездоганності на канонічні докази буття Божиего ( зокрема, телеологічне й космологічне), неодноразово засуджувався папством (1339, 1340, 1346, 1474). Таким чином, не схвалюючи "книгарів", християнство породило традицію книжкової вченості, спохватившись лише в 13 в. — в особі Франциска Ассізського, що знову виступив проти книгарів, що живуть заради книжкової мудрості, а не любові Божої.