2. Концепції істини: класичні та некласичні

В історії філософії склалися різні підходи до розглядання істини. У першому наближені їх можна поділити на класичні та некласичні.

Класичні концепції істини.

1. Істина як відповідність знаннь дійсності – Аристотель, Бекон, Спіноза, французські матеріалісти, Фейєрбах, марксизм. В основі лежить Принцип корреспонденції (відповідності).

2. Істина як вічна, незмінна і абсолютна властивість ідеальних об‘єктів. В основі лежить Принцип кгеренції ( узгодженності мислення з самим собою чи з абсолютним у ньому.

Знання вважаються істиними настільки, наскільки вони узгоджені з Абсолютним, апріорним у ньому – Платон, Августін, Декарт, Кант.

Знання вважаються істинними настільки, наскільки вони узгоджені з Абсолютом – середньовічні філософи, Гегель.

Некласичні концепції істини.

Тут переважають суб‘єктивно ідеалістичні підходи.

1. Принцип конвенціоналізму (Загальної згоди) – істиними є ті знання, які визнаються людьми істиними на даному історичному етапі розвитку. Пуанкаре, Богданов – Істина це форма яка організує досвід.

2. Принцип прагматизму – істиними є знання, які приносять практичну користь, є корисними.

3. Неопозитивізм – прагне поєднати принципи корреспонденції та когерентності. Розрізняє два види істини (Карнап): 1) істинність теорії відносно фактів, які вона описує, тобто істина розуміється як підтвнрдження знанні, їх відповідність чуттєвому досвіду. Критерій істини – веріфікація-співвіднесення перевіряємого твердження із сукупністю фактів, чуттєвим досвідом (Шлік). Розгорнути критку цього принципу дав Рассел. Пізніше фальсифікації (Поппер). 2) істинність заннь у межах теорії. тобто логічна несуперечливість теорії – істина розуміється як відповідність знань іншим знанням, істинність яких доведена чи задана заздалегідь.

4. Екзистенціалізм – відкриває онтологічний вимір істини, тобто розглядає її не тільки як характеристику знаннь, але й як характеристику буття. Істина як відповідність дійсності своєї сутності – істині почуття, істиний сенс життя, істиний життєвий шлях. Тобто. істина – те, у чому я знайшов себе, це самовираження, самобудування. Бердяєв: Істина живе, істина – суще. Істина – це шлях і життя, тому знати істину – означає бути істиним.

5. Постмодернізм – Буття децентрично, отже істина як об‘єктивне, адекватне дійсності знання не можливо. Немає істини не заплямованої людською суб‘єктивністю – Барт.

Істина багатовимірна. Її основні виміри гносеологічний та онтологічний. Умежах Гносеологічного виміру слід розрізняти 1) Епістемологічну істину – це знання адекватні, відповідні об‘єктивній реальності. Саме до цього виміру може бути застосований критерій практики. 2) Логічну істину – це логічно несуперечливі знання. У межах Онтологічного виміру можна виділити Предметну істину – відповідність предмету, дійсності своєї сутності та Екзистенційну істину – відповідність людини, людського буття своєї сутності.

3. Розуміння та передрозуміння Проблема розуміння

Проблема розуміння і його співвідношення з пізнанням (і поясненням) обговорюється давно й сьогодні є актуальною й багато в чому дискусійній. Так, якщо в Дільтея розуміння представлене як проникнення в духовний світ автора тексту, нерозривно пов'язане з реконструкцією культурного контексту його створення, то в Хайдеггера - це специфічно людське відношення до дійсності, спосіб буття людину у світі. Згідно Гадамеру, розуміння минулої культури невіддільно від саморозуміння інтерпретатора. Тому предметом розуміння є не зміст, вкладений автором у текст, а то предметний зміст ("суть справи"), з осмисленням якого зв'язаний даний текст. При цьому, на думку Гадамера, усяке розуміння є проблема язикова: воно досягається (або не досягається) в "медіумові мовності (языковости)", і в доказах не має потреби.

Тим самим поняття "зміст" є ключовим у розв'язку проблеми розуміння. Зміст - це не тільки синонім значення язикових виражень (слів, пропозицій і т.п.). Це складне, багатогранне явище. Так, М. Ганьби-Деггер уважає, що, по-перше, під змістом необхідно мати на увазі " до чого" і " заради чого" усякого вчинку, поведінки, здійснення. По-друге, у змісту є спрямованість, точніше, він сам є спрямованість до якогось кінця, - тобто призначення, кінцева мета чого-небудь ( сенс життя, зміст історії і т.д.).

Культурні змісти є система зв'язків і функцій елементів культури в контексті соціально-практичної діяльності. Цей контекст - "ситуація діяльності" - і відтворюється людиною в процесі розуміння чого-небудь (явища, речі, тексту і т.д.), засвоєння його культурного змісту.

Що стосується процесів смислоутворення, те об'єктивно вони відбуваються в сфері традицій, звичаїв, ритуалів, символіки й знаходять своє відбиття в мові. Це відбувається тому, що традиції, звичаї й ритуали виступають механізмом передачі й присвоєння культурно-історичного досвіду.

Відповідно до трактування традиції в Гадамера, вона пронизує нас, є присутнім у нашім сьогоднішньому світі. Традиція, що забезпечує безперервність культурного спадкування, робить реальним всеосяжний значеннєвий універсум.

Крім внутрішніх, існують і зовнішні причини смислоутворювань - взаємодія й спілкування самобутніх культур, практичне й духовне зіставлення їх значеннєвих фондів і ін. Тому розуміння - це завжди підключення до змістів людської діяльності, воно виступає формою взаємодії між предметною заданістю, що розуміється (тексту) і інтерпретатором. Результатом такої взаємодії є формування нових змістів.