3. Від техносфери до ноосфери: сучасні перспективи гносеології.

Від техносфери до ноосфери. Почнемо з етимології. Слово складається із двох слів: техно+сфера. Грецьке «техно» означає «мистецтво, майстерність, уміння». Таким чином, техносфера — це «штучне середовище, сфера», «сфера діяльності людину в природі», «майстерня людину в Природі» і т.д. Згадаємо класичне базаровське у великого гуманіста І.С. Тургенєва: «Природа — не Храм, а майстерня, і людей у ній — працівник». В одній цій фразі втримується сама суть проблеми гуманізації всієї нашої техногенної, технократичної цивілізації, що підійшла до краю прірви самознищення численними екзотичними способами навіть без застосування « Великої Бомби». Проведемо порівняльний аналіз етимології понять «техносфера» і «ноосфера». Грецьке «ноос» — «розум»- іноді переводять як «дух». Таким чином, ноосфера — це «сфера розуму, духу» у самому широкому змісті. У цьому вона стикується з поняттям «пневматосфериы» або сфери духу батька Павла Флоренського. У більш вузькому науковому й соціо-культурному змісті ноосфера означає область взаємодії природи й суспільства, сферу розумної діяльності людину в природі. У цьому вузькому змісті поняття ноосфери й техносфери близькі за значенням, що приводить до їхнього ототожнення в деяких джерелах. Наприклад, у Радянському енциклопедичному словнику на стор. 428 читаємо: «... для позначення цієї сфери вживають також подібні терміни: техносфера, антро- посфера, соціосфера». З аналізу понять техносфери й ноосфери відразу ж виникає питання про ступінь розумності — або навіть більш гостро — про ступінь застосовності поняття «розум» до результатів нашої технологічної діяльності в природі. Уточнимо для з'ясування глибини поставленої проблеми олюднення, «гуманізації» — наближення до наших насущних потреб і потребам нашої ж роботи в « майстерної природи», діяльності у Великій Матері Природі, дітьми якої є ми все. Доводиться визнати, що дітьми ми є в значній мірі невдячними, марнолюбними, самонедовірливими, у самому загальному змісті часто нерозумними й неосвіченими. І в цьому змісті поняття «розум» (корінь поняття «ноосфера») і визначення — «мистецтво, уміння, майстерність» (корінні означальні «техносфери») часто перебувають у прямім протистоянні один одному. Протистоянні частки й цілого. Дійсно, мистецтва, уміння, майстерності в різних галузях науки, технології, побуту людство виявило досить. Але в цілому ці досягнення являють собою хаотичну мозаїку, часто руйнівну й для внутрішнього космосу людини, і для навколишнього середовища, і для біосфери в цілому. Досить згадати екологічну проблему, що стрімко посилюється, усе більш виявляючу риси глобальної катастрофи. чи Навряд можна назвати таку діяльність людства на планеті розумної, ноосферою. Ще В.І. Вернадський розумів стихійність процесу становлення ноосфери. « Від нас залежить зробити стихійний процес свідомим», — зауважував він при цьому. Таким чином, на думку засновника вчення про перехід біосфери в ноосферу, стихія техносфери повинна перейти у свідомий процес становлення ноосфери. Ключовим поняттям стає поняття свідомості. Скажемо так: з-знання, це буття зі Знанням, свідоме буття. Антиподом є не-ведення (Веди — санскритське Знання), неуцтво, неосвічене буття. Помітимо, що грецьким еквівалентом слова «неуцтво» є «ідіотія». От думки Сходу й Заходу про неуцтво: Будда: «Неуцтво є найбільший злочин, тому що від нього всі нещастя людства». Маркс: «Неуцтво — це Диявол, який буде коштувати людству не однієї трагедії». Ґете: «Нічого не знаю жахливіше діяльного неуцтва». У цьому змісті нашу стихійну техносферу можна вважати проявом «діяльного неуцтва». Коренем поняття з-знання є слово «Знання». Щоб усунути протиріччя між відзначеними вище приватними досягненнями нашої техносфери й пагубними наслідками хаотичної мозаїки цих окремих досягнень на ціле біосфери, треба мати знання законів, керуючих функціонуванням цілого. Самим більшим «Цілим» у цьому змісті для системи планети є Всесвіт, Космос. Лише пізнання законів взаємодії макрокосмосу й мікрокосмосу ( тобто людину — «духу вічного» у розумінні прадавніх), глибоке усвідомлення людиною свого дійсного місця й призначення в навколишнім світі й заснована на Знанні стругаючи вв'язування своєї технологічної й наукової діяльності й своїх дійсних потреб і потреб з космічними об'єктивними закономірностями, що виконуються в біосфері, можуть з'явитися основою для перекладу стихійного процесу функціонування техносфери в розумний і свідомий процес становлення дійсної ноосфери. Тут же перебувають основні моменти проблеми гуманізації нашого знання, нашої науки еніології, нашої техносфери, нашої технології, нашої еніоінженерії. І тут же, як справедливо відзначає В. Фролов, можна побачити намічений стик і взаємодія між відносно молодою формою пізнання, якийсь є наша інтегральна наука еніологіия, і найдавнішою формою пізнання себе у світобудові — релігією. І знову, звертаючись до етимології, глибинного змісту поняття «релігія», можна прозріти підстави такого контакту. Латинське «religare» означає «возз'єднання», «відновлення зв'язки», тому що латинське «liga» і санскритське «йога» мають сенс з'єднання, відносини, зв'язки. Наука базується на «науковім знанні». На думку представників школи російського космізму, до якої відносяться такі блискучі імена як Н.Ф. Федоров, П. А. Флоренський, К.Є. Ціолковський, В.І. Вернадський, А.Л. Чижевський, Н.К. Реріх і ін., віра є «тайнознання», яке теж, як і наукове значення, базується на досвіді, тільки більш тонкому й глибокому. Відзначимо при цьому, що прадавні розглядали безбожництво, атеїзм як щиросердечна недуга, як хвороба душі. Є прекрасний образ оцінки вищих досягнень нашої науки у відомого математика Г. Вейля. Він сказав, що коли наші вчені насилу доберуться до вершини своїх досягнень, вони зі здивуванням виявлять, що там давно й з комфортом улаштувалися релігійники, богослови. Увесь Космос управляється єдиними законами Виявленого Всесвіту. Закон спіралевидної цикліки — один з основних. Виток заперечення спирали пізнання переміняється витком твердження. Нове є ґрунтовно забутим старим. Усе більш явно проявляється основна тенденція нової епохи — тенденція інтеграції, соборності, синтезу всіх форм пізнання в єдність Трійці Культури: « Релігія-Наука-Мистецтво». Це відображене в символі Прапора Миру (три малі кола в одному великому), переданому вчителями людства як символ наступаючої нової епохи. Ними ж через наших співвітчизників Е.П. Блаватську й Е.І. і Н.К. Реріхів передані фундаментальні праці «Таємна Доктрина (синтез науки, релігії й філософії)» і «Агні Йога (Живаючи Етика)», у яких людині про основи Прадавнього Знання, про його місце й призначенні на планеті й у Космосі. Багато чого в цих працях перегукується з ідейною основою школи російського космізму. Таким чином, ідеологічне обґрунтування Нової Епохи ( Сатья-Юга, Століття Світла й Чесноти) має вітчизняне коріння — і це дає опору й вселяє надію, що місія Росії, передвіщена мислителями й Сходу, і Заходу, полягає саме в ключі єднання, збирання кращих досягнень думки й Сходу, і Заходу. Н.К. Реріх: «Кращі троянди Сходу й Заходу однаково пахнуть...». Таким чином, виходячи з короткого огляду В. Фроловим уведення в проблему «Гуманізація науки й техносфери», є питання: шляхів і тенденції розвитку цивілізації; пізнання законів Космосу зовнішнього й космосу внутрішнього в їхній взаємозалежності й взаємодій; питання обміну речовини, енергії й інформації в природних структурах і людині; питання творчої взаємодії наукового й релігійних способів пізнання себе в навколишньому світі; питання моральності, етики, екології й ноосфери в нерозривному переплетенні — і інші питання й проблеми, що примикають до перерахованих.

Сучасна гносеологія - це вчення про проблему взаємини до науки. Наукові дослідження обумовили виникнення соціальної природи пізнання. Розуміючи, що ріст науки неефективний, був зроблений висновок, що наука розвивається не соціально, а за рахунок дослідників і їх особистісних ресурсів, і організацію умов для спілкування в якім і з'являється можливість просування пізнання вперед, його постійний розвиток і відновлення. Усі подальші дослідження в цій області наштовхують на розуміння, що перспективи розвитку гносеології зв'язані в сьогоденні з дослідженнями ситуацій виникнення знання. І в цих ситуаціях можна простежити роль у пізнанні й прояв особистісних соціальних форм суб'єкта в появі знання. На підставі дослідження цих ситуацій чітко вимальовується суспільна функція пізнання, тобто знаходженні й освоєнні нових знань і гносеології. Спільні дослідження, проведені з іншими дисциплінами, дають можливість гносеології описувати типи відносин людину до навколишнього його світу. Після довгих суперечок і терть усе очевидніше стало розуміння обмеженості вихідних тверджень гносеологічної філософії. Важливу роль зіграло в цьому розвиток гуманітарних наук, де методологія принципово відрізнялася від методів дослідження в природничих науках. У цей час гносеологія це філософське вчення про пізнання продовжує розвиватися й допомагає нам у знаходженні й освоєнні нового знання. Сучасна гносеологія у своїй більшості стоїть на позиціях гностицизму й базується на наступних принципах: діалектики, що має на увазі необхідність діалектично ( тобто з погляду розвитку) підходити уводити, увести до ладу проблемі пізнання, використовувати закони, категорії, принципи діалектики; історизму – розглядати всі предмети і явища в контексті їх історичного виникнення й становлення; практики – визнавати головним способом пізнання практику – діяльність людину по перетворенню навколишнього світу й самого себе; пізнаванності – бути переконаним у самій можливості пізнання; об'єктивності – визнавати самостійне існування предметів і явищ незалежно від волі й свідомості; активності творчого відображення дійсності; конкретності істини – шукати саме індивідуальну й достовірну істину в конкретні умовах. у сучасній філософії гносеологія зосереджує на загальній, властиво – філософської, сутності й загальних проблемах процесу пізнання, а епістемологія – на дослідженні заходу достовірності наших знань/вірувань об'єктивному стану речей. Більшість сучасних дискусій про цінності людського пізнання беруть свій початок в апологетиці, яка проводить випробування релігійної віри. Якщо, всупереч визначенню Ватиканського собору, існування Бога, у крайньому випадку деякі з його властивостей, не можуть бути доведені, те, мабуть, що віра в одкровення й у що-небудь надприродне стає неможливою. Як виразився папа Пій Х (Encycl. "Pascendi", 8 Sept., 1907), обмежуючи розум світом явищ і заперечуючи його можливість вийти за межі феноменів, ми тим самим проголошуємо його “нездатним духовно піднятися до Бога й визнати його існування шляхом розгляду речей видимих… Але природнє богослов'я дає нам підстави для визнання вірогідності надприродного й зовнішнього одкровення”. У такому випадку все готові погодиться із твердженнями натурального богослов'я про вірогідність зовнішнього одкровення”.

Білет №24