2. Абсолютна та відносна істини. Істина та віра, істина та гадка, істина та хиба.

Поняття істина є одним із найскладніших у гносеології, хоча за своїм призначенням воно покликане відображати щось чітке, могутнє і загально-значуще, те, що всім зрозуміле й показує результат пізнання. Розглядаючи істину як одну з вершин пізнавальної діяльності людини, ми підкреслюємо той незаперечний факт, що істина є не просто знанням, а знанням особливим. Саме поняття істини встановлює відповідність між нашим розумом і зовнішнім світом, воно фіксує збіг людських уявлень з об'єктивним станом справ. Адже самі собою природні чи соціальні процеси не є істиною, вони є дійсністю, тоді як "істина" — це характеристика нашого знання про них, тобто відповідність наших знань навколишньому світу. Об'єктивність істини полягає в тому, що вона існує незалежно від свідомості людини. А це означає, що вона закладена, міститься в самому об'єкті пізнання. Саме там її шукає й знаходить суб'єкт. Об'єктивність істини виявляється в суб'єктивній формі, бо кожна людина бачить, пізнає світ по-своєму, а отже, у кожного — і свій результат. Але людина не може пізнати все до кінця, тобто пізнання в завершеному вигляді не існує. У проблемі істини це проглядається як взаємозв'язок абсолютної і відносної істини. Абсолютна істина — найбільш повне, всеохоплююче знання про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї відповідності. Іншими словами, абсолютна істина є баченням речі, явища як завершеного процесу. Недосяжна в цьому розумінні, вона є лише метою (чи навіть ідеалом) людського пізнання. Відносна істина — це неповне знання про дійсність, яке їй відповідає і має підтвердження цієї відповідності. Діалектика абсолютної і відносної істини полягає в такому:

• абсолютна істина є сумою істин відносних на основі бачення і визначення взаємозв'язків, взаємодії відносних істин;

• абсолютна істина на певному етапі свого розвитку може перетворитися на відносну, тобто стати частковим, незавершеним знанням.

Яскравий приклад цього — класична механіка І. Ньютона, яка протягом майже трьох століть вважалась абсолютною істиною, але завдяки створеній А. Ейнштейном теорії відносності стала відносною істиною. Або ж учення Левкіпа — Демокріта — Епікура про атом як найпростішу, неподільну частинку, з якої складається як весь світ, так і людська душа, що на межі XIX—XX ст. спростоване відкриттям подільності атома.

Віра – прийняття чого-небудь за істину, що не бідує в підтвердженні й доказі з боку почуттів і розуму й, отже, що не може претендувати на об'єктивну цінність. Віра означає визнання чого-небудь дійсним з такою рішучістю, яка перевищує силу зовнішніх фактичних і формально-логічних доказів З цього не виходить, що істина віри не підлягають ніяким доказам, а значить тільки, що сила віри залежить від особливого самостійного психічного акту, не обумовленого цілком емпіричними й логічними підставами. Так, напр., ми безумовно віримо в існування зовнішнього світу самого в собі (незалежно від його явища для нас), визнаємо таке його існування безспірною істиною, тоді як раціональні докази цієї істини, представлені досі філософами, строгої критики не витримують і, у всякому разі, спірні й не дозволяють усіх сумнівів. Якщо віра затверджує більше того, що втримується в даних почуттєвого досвіду й висновках розумного мислення, те, виходить, вона має свій корінь поза областю теоретичного пізнання і ясної свідомості взагалі. Основа віри лежить глибше знання й мислення, вона стосовно них є факт первісний, а тому й сильніше їх. Вона є більш-менш пряме або непряме, просте або ускладнене вираження у свідомості досвідомої зв'язки суб'єкта з об'єктом. Чим простіший, загальніший й неминучі ший цей зв'язок, тем сильніше відповідна їй віра. Так, усього сильніше ми віримо в буття зовнішнього світу, тому що ця віра лише відбиває в нашій свідомості той первісний, простий і непереборний факт, що ми, тобто даний суб'єкт, є частина загального буття, член всесвітнього цілого. Тому що цей факт передує всякому мисленню й пізнанню, те й обумовлена їм віра не може бути усунута ніяким розумовим і пізнавальним процесом. Чим фундаментальніша віра, тим більше недовідна вона логічно. Наприклад віра ученого в те, що Всесвіт пізнаваний розумом і може бути зрозуміла, цілком сумісна з вірою у Творця Бога, Аллаха, Будду, які створили нас по образу й подобі своєму. віра є необхідним доповненням до доводів розуму не тільки в питаннях релігії, але й у математику, в інших науках, у повсякденнім житті й міжлюдських відносинах. Більшість учених, що працюють в області математики, певен, що їх дисципліна не має внутрішніх протиріч, але Гедель показав, що це винятково питання віри, тому що логічно до такого висновку прийти неможливо. Істина це: логічна віра й вірна логіка, розумна релігія й релігійний розум, розумова душа й щиросердечний розум. Божественна істина опирається тільки на віру й тому вона більш стабільна, більш "вічна". Земна істина більш рухлива й відносна в часі й у просторі, як вода в гірському потоці. У кожну наступну мить дійсний стан води вже буде інше, відмінне від попереднього. Так у науці, так у віруваннях, так і в політику. Кожний новий стан суспільства є дійсний стан доти, поки воно не буде замінено новим станом. Прав не той, хто "взагалі" правий, а прав той, у кого більше прав зараз, причому різних прав: логіки й віри, розуму й душі, розуму й серця, істини й оман. Якщо завтра в кого буде більше цих і різних інших прав, то прав буде він. Цим підтверджується відносність усіх земних істин. Істиною є перемігша істина. Вища земна істина - це боротьба істин. Реальне життя підтверджує, що істина - це протиріччя, відсутність протиріч - омани. Істину не можна представити як щось устояне й незмінне. Вона є встановлення збігу думки суб'єкта з об'єктом пізнання; є процес усе більш точного відбиття свідомістю об'єктивного світу. Тому не існує раз і назавжди встановленої грані між істиною й оманою. Пошук істини, у силу її особливого статусу й подвійної обумовленості об'єктом і суб'єктом, далеко не завжди вінчається успіхом. Історія демонструє, що протягом сторіч за істину ухвалювалися омани. Напружене протистояння нового й старого, пошук на шляху проб і помилок, спроба нові проблеми вирішувати старими методами свідчать, що омани небажана, але неминуча плата за істину. Омана - цей зміст знання суб'єкта, не відповідне до реальності об'єкта, але прийняте за істину. Омана не є абсолютним вимислом, грою уяви, плодом фантазії. Як правило, це однобічне відбиття об'єктивної реальності суб'єктом, який зрадив забуттю методологічні зауваження Ф. Бекона про так званих примарах (ідолах) свідомості. Крім того, омани - це своєрідна плата за спробу довідатися більше, чим дозволяє рівень теоретичної думки й можливості практики, це плата за ситуацію неповної інформації. Гносеологічне відношення на рівні недостатнього знання щодо об'єкта й самого себе неминуче приводить суб'єкт до омани, тому що він не в змозі розв'язати проблему свідомості, як співвіднесення знання про себе й знання про об'єкт. Порушення правила свідомості забезпечує суб'єктові шлях до ідола, тобто до омани. Джерелом омани можуть бути погрішності, пов'язані з переходом від почуттєвого рівня пізнання об'єкта до раціонального. Крім того, омани можуть бути результатом некоректної екстраполяції чужого досвіду без обліку конкретної проблемної ситуації. Таким чином, омани мають свої соціальні, психологічні й гносеологічні підстави. Неправда, на відміну від омани, є свідомим викривленням образа об'єкта (пізнаваної ситуації) на догоду кон'юнктурним міркуванням суб'єкта. Істина — ця відповідність думки (висловлення) і дійсності (речі), уявлення, гранично адекватне або співпадаюче з реальністю (Аристотель, середньовічна філософія, філософія Нового часу, Гегель); способи встановлення відповідності думки й дійсності.