2. Специфіка природничого та гуманітарного пізнання. Номотетечний та ідеографічний методи.

Головна відмінність між гуманітарним і природничим знанням лежить в об'єкті пізнання (людина і природа відповідно), звідки і випливають відмінності в предметі, методах і т.д. Об'єктом пізнання для природничо-наукового знання є природа, суб'єктом пізнання - людина. Цей вид знання носить «об'єктивний», монологічний характер. Методами пізнання є кількісні та експериментальні, установка в методології націлена на аналіз.

Для гуманітарного знання об'єктом і одночасно суб'єктом пізнання є людина. Сам вид знання носить оціночний, діалогічний характер, а серед методів пізнання можна назвати історико-описовий, історико-порівняльний, функціональний та ін, які передбачають інтерпретацію автора. Установка в методології гуманітарного знання робиться на синтез. У свою чергу, соціогуманітарне знання можна підрозділити на соціальне і гуманітарне знання, при цьому кожна область має свою специфіку.

Незважаючи на те, що синтетична і інтегрально-диференціальна стадії розвитку природознавства є порівняно нетривалими і тому в дійсності можна говорити більше про характерні для них тенденції та потенційні можливості, ніж про будь-які підсумкові успіхи, провідна роль у подальшому пізнанні Природи належить синтезу знань, інтеграції наук. Прогноз цей обгрунтовується всією історією та логікою розвитку пізнання. Відносною виявляється межа між синтетичною та інтегрально-диференціальною стадіями розвитку природознавства.

Проблема специфіки гуманітарного знання в сучасній філософії витікає з рішення тих проблем, які пов'язані з відмінністю цього знання від природничонаукового. Уперше в західній філософії ця проблема була поставлена в 19 ст в таких течіях, як неокантіанство і "філософії життя", розвинених згодом у філософській герменевтиці 20-го ст.

Усередині неокантіанства проблеми специфіки гуманітарного знання вирішувала Баденська школа (Виндельбандт, Риккерт). Баденці стверджували, що існує принципова відмінність між природознавством і суспільствознавством. На їх думку, ця відмінність обумовлена не предметом пізнання, не онтологічною основою, а методологією наук. Основну установку Баденської школи сформулював В. Віндельбандт у своїй промові "Історія і природознавство" : "Досвідчені науки шукають в пізнанні реального світу або загальне, у формі закону природи, або одиничне, в його історичній обумовленості. Одні з них - суть науки про закони, інші - науки про події, перші учать тому, що завжди має місце, останні тому, - що одного разу було. Наукове мислення в першому випадку є номотетичне [від гр. законодавче мистецтво] мислення, в другрому - мислення идеографічнее [особливе, що описує, від гр. idios - особливих, своєрідний]". Перший метод найбільш характерний для природничих наук і націлений на пошук типового в досліджуваних процесах і явищах. Другий метод - специфічна характеристика історичної науки, його суть у знаходженні індивідуальних, унікальних властивостей. Відправним моментом для цього ділення наук служить переконання, що жодна наука не може відобразити дійсність. Науки по-різному перетворюють її. Природознавство долає різноманіття дійсності шляхом абстрагування від частки, на основі спрощення дійсності, формулювання загального закону. Природознавству не під силу знання індивідуального. Втім, воно його і не цікавить. Проте, для людської історії індивідуальне є головним. Тому історичні науки, науки про культуру займаються дослідженням одиничних, неповторних явищ і подій. Таким чином, Віндельбандт розрізняє науки не по предмету, а по методу: "номотетичні" науки розглядають дійсність з т.з. загального, вираженого за допомогою природничонаукових законів, "ідеографічні" науки - з т. з. одиничного в його історичній неповторності.

Згідно Віндельбандта, загальні закони несумірні з одиничним конкретним існуванням, в якому завжди є присутнім щось невимовне в загальних поняттях і усвідомлюване людиною як "індивідуальна свобода", тому обидва методи не можуть бути зведені до єдиної основи. Предметом пізнання, згідно Віндельбандта, являються не дійсність, а лише певні правила з'єднання між собою уявлень, які люди повинні зробити для того, щоб мислити правильно. При цьому в якості вищого критерію виноситься істина як вища цінність. Вищі цінності - істина, благо, краса і святість - являються позаісторичними принципами, що визначають загальний характер людської діяльності і відрізняють цю діяльність від процесів, що протікають в природі.

Головна проблема, яку належало вирішити філософам Баденської школи, полягала в наступному: як можлива наука про індивідуальне, а не про загальне. Генріх Ріккерт розвинув думки Віндельбандта: індивідуальне слід осмислювати через співвідношення з цінностями. Різноманіття подій отримує свою єдність через ціннісне сприйняття. За Ріккерта, цінності не слід плутати з оцінкою. Оцінка - це суб'єктивне відношення, що не виходить за межі встановлених фактів. Цінності ж - це незалежна від суб'єкта реальність. Вони діють самі по собі. Цінності апріорні, трансцендентальні, загальнозначимі.

Керуючись проведеною Кантом відмінністю теоретичним і практичним розумом, неокантианці встановлюють відмінність між наукою і філософією. Науки спираються на теоретичні судження і емпіричні дані про суще. Філософія - етонормативне вчення, вчення про цінності - аксіологія. Її предмет - вивчення відношення суб'єкта і цінності. Цінності утворюють абсолютно самостійне царство, що лежить по той бік суб'єкта і об'єкту, - "світ трансцендентального сенсу".

Ідеї неокантіанців, вплинули на Вільгельма Дильтея, представника "філософії життя", основоположник розуміючої психології і школи "історії духу". Йому належить введення розподілу наукового знання на природне і гуманітарне у такому вигляді - "науки про природу" і "науки про дух". Він ставить проблему розробки нової, відмінної від традиційної "описової" психології, початковим принципом якої повинен стати самий феномен безпосередньо переживаного внутрішнього зв'язку душевного життя. Центральним у Дільтея є поняття "життя" як спосіб буття людини, культурно-історичній реальності. Людина, по Дильтею, не має історії, але сама є історія. Від людського (гуманітарного) світу історії Дільтей різко відділяє світ природи. Завдання філософії (як "науки про дух"), по Дільтею, - зрозуміти "життя" виходячи з неї самої. У зв'язку з цим Дільтей і розвиває далі метод "розуміння" як безпосереднього досягнення деякої духовної цілісності (цілісного переживання). Розуміння, опис, споріднений інтуїтивному проникненню в життя, Дільтей протиставляє методу "пояснення", що застосовується в "науках про природу". Розуміння власного внутрішнього світу досягається за допомогою інтроспективного, розуміння чужого світу(самоспостереження).

Вже в 20 ст під поняттям "Науки про дух" розумітимуть гуманітарні дисципліни (історію, філософію, психологію, культурологію), відмінні від природних дисциплін (фізика, хімія, біологія) передусім по методу дослідження (методи інтерпретації, розуміння розробляються герменевтикою; методи того, що "уживається", "вчувствования" - психологією).

Протиставлення "наук про дух" і "наук про природу" було близьке Декартівському дуалізму духу і природи. Але декартівський ідеал науки як системного знання про загальні закони, що допускають математичне вираження, був орієнтований на точне природознавство і склав основу для наук тих, що пояснюють.

У XX ст. опозиція "наук про дух" і "наук про природу" усвідомлюється також як конфлікт "двох культур" (Ч. Сноу). Показові спроби здолати це протиставлення за рахунок релятивізації (відносності один до одного) номотетики і идеографії (концепція "ідеальних типів" Вебера); за рахунок приведення "духу" і "природи" до єдиних феноменологічних підстав (Гуссерль); за рахунок екзистенціально-онтологічної інтерпретації "розуміння"(Хайдеггер); за рахунок універсалізації герменевтики (Гадамер), виявлення діалогічного, гуманітарного контексту всякої науки. Усе це відкриває можливість зрозуміти "науки про природу" як свого роду граничний варіант, або перетворену форму "наук про людину".