1. Пізнавальна проблематика досократівської натурфілософії: мілетська школа, Геракліт, Емпедокл, Анаксагор.

Неминуще історичне значення діяльності мілетських мислителів — Фалеса, Анаксімандра й Анаксімена полягає насамперед у тому, що, як справедливо підкреслюють багато істориків культури, вони створили основи європейської науково-теоретичної і філософської думки. Увесь наступний розвиток європейської філософії і значною мірою теоретичної науки, у тому числі й діяльність цілого ряду давньогрецьких учених і мислителів — Геракліта, атомістів, елеатів, Емпедокла, Анаксагора й ін. — перебував у колі проблем, уперше поставлених мілетськими філософами. Мілетські філософи, власне кажучи, уперше сформулювали цілий ряд наукових положень у загальнотеоретичній формі, розробили загальні наукові концепції, поклавши тим самим початок перетворенню науки на теоретичний базис існування людства.

Філософські й конкретно-наукові погляди Фалеса

Як стверджував Фалес (близько 625-547 рр до н.е.), субстанціональною основою всього існуючого є вода.

Думка вважати воду першоначалом й основою всього сущого належить Фалесу. Саме він перетворив цю думку з випадкового, часткового за своїм характером і значенням здогаду в універсальний, раціонально осмислений принцип пояснення виникнення всього сущого. Як субстанцію "воду" не можна прямо ототожнювати з водою як з однією з чотирьох стихій природи, оскільки вона має здатність змінюватися, переходити в інші стихії — повітря, вогонь, землю.

Очевидно, положення Фалеса, що "вода є основою всього сущого" — його єдине достовірне філософське судження.

Постановка й вирішення логічно первинної, найбільш фундаментальної проблеми філософії — проблеми субстанції — обов'язково спричинює постановку питання про джерела руху й зміни всього сущого. Фалес вважав, очевидно, що саме душа є джерелом руху й усіх змін. Таким чином, його внесок у розвиток філософії полягає у висуненні й вирішенні (інше питання, наскільки воно є задовільним) двох фундаментальних філософських проблем: проблеми субстанції і проблеми джерела руху.

Характеристика основ учення Анаксімандра

У філософському творі "Про природу" Анаксімандр (610-546 pp. до н.е.) висловив припущення, що початком (принципом) і стихією (еталоном) сущого є Безмежне, увівши вперше таку назву цього начала. Він вважав, що началом є не вода — і взагалі жодна з так званих стихій (елементів), а деяка інша безмежна природа, з якої виникають усі небеса й усі світи в них. За його вченням, виникнення речей відбувається не через якісну зміну стихій (елементів), а внаслідок того, що боротьба протилежностей спричинює вічний рух.

Основи вчення Анаксімандра, безсумнівно, криються в більш розвинутому розумінні першооснови всього сущого — так званого апейрона" — безмежної, невизначеної матерії, джерела різноманітності й мінливості всіх речей. На відміну від Фалеса, Анак-сімандр уже не пов'язує своє розуміння першооснови всіх речей з якою-небудь однією, окремою стихією, а витлумачує цю першооснову в більш загальному розумінні — у розумінні первинної, якісно невизначеної, а значить ще не диференційованої матерії.

Сформулювавши більш загальне, абстрактне розуміння субстанціональної основи всього сущого, Анаксімандр тим самим зробив істотний крок уперед щодо поглиблення й узагальнення змісту основного філософського принципу. Уже обравши термін "алейрон" (який у дослідницькій літературі трактується по-різному), Анаксімандр показав, що прагне уникнути якогось специфічного, більш конкретного змісту в трактуванні першооснови всього сущого. Крім того, він уперше в універсальній формі сформулював проблему початку руху, пояснивши різноманітність речей тими процесами, що зумовлюють виникнення різноманітності всього сущого з єдиної першооснови.

Філософське вчення Анаксімандра можна кваліфікувати як незрілу, нерозвинену форму наївного античного матеріалізму.

Конкретно-наукові дослідження Анаксімандра присвячені не універсально-філософським, а більш вузьким, спеціальним питанням. Він здійснив систематизацію усіх існуючих положень геометрії. У космології Анаксімандр уперше обгрунтував природно-причинне пояснення походження всієї світобудови, висловив припущення про існування нескінченних світів. Його підтримали Демокріт та Епікур; пізніше цю ідею підхопив Дж. Бруно.

В астрономії Анаксімандр став провісником піфагорейської теорії сфер. Він стверджував, що навколо Землі як центру нашого світу обертаються три вогненних кільця: сонячне, місячне й зоряне, останнє розташоване найближче до Землі. Периферії кожного кільця являють собою повітряні оболонки, а в центрі кілець знаходиться вогонь. В оболонках є круглі отвори, через які виривається вогонь. Ці потоки вогню, що вириваються з отворів, — це і є Сонце, Місяць і зірки, які ми можемо спостерігати на небосхилі. Відповідно до цього уявлення сонячні й місячні затемнення Анаксімандр пояснив тимчасовою закупоркою цих отворів. Подібним чином він пояснив і фази Місяця.

З астрономічними уявленнями Анаксімандра безпосередньо пов'язані його технічні нововведення. Він першим у Греції почав використовувати гномон — інструмент для визначення полудня й сонцестоянь, а також сонячний годинник. Крім того, він створив першу модель небесної сфери, уперше склав карту Землі, спробувавши при цьому визначити її форму й розміри (Земля — циліндр (чи сплющена куля), висота якого дорівнює третині основи).

В області вивчення земних явищ Анаксімандр спробував пояснити причину ряду метеорологічних явищ: блискавки й грому, вітру, дощу; він дав також своєрідне пояснення природи землетрусів.

Сутність учення Анаксімена

Філософське вчення Анаксімена (близько 588-525 pp. до н.е.) являє собою одну з перших, незрілих, нерозвинених натурфілософських побудов. Він стверджував, що природа, яка є основою всього сущого, єдина й нескінченна, однак ототожнював її з повітрям. Анаксімен вважав, що природа є неоднорідною за ступенем розрідження й ущільнення. Це залежить від речовин, з яких вона складається. Розріджуючись, вона стає вогнем; згущуючись, вона стає вітром, потім хмарою, згущуючись ще більше, вона перетворюється на воду, потім на землю, камінь; все інше виникає із цих речовин. Анаксімен також визнає вічність руху, який спричинює зміну речей. Таким чином, філософія Анаксімена стверджує: основою, началом усього сущого є повітря. Отже, основний зміст учення Анаксімена полягає в постановці проблем матеріальної першооснови всього сущого й першоджерела руху.

У галузі спеціально-наукового знання заслуги Анаксімена, насамперед, у відстоюванні простого, зрозумілого викладу проблем, у прихильності до точних фактів і сміливих гіпотез. В галузі астрономії він першим серед грецьких учених установив відмінності між нерухомими зірками й планетами. Він обґрунтував новий, більш правильний порівняно з уявленнями Анаксімандра порядок розташування небесних тіл, близький до порядку, запропонованого піфагорійцями. Помістивши Землю в центр світобудови, Анаксімен вважав, що навколо Землі обертається круглий кришталевий небесний звід. Він увів, таким чином, уявлення про небесну твердінь, що протрималося в астрономії аж до Коперника. Розвиваючи свої погляди, Анаксімен спирався на припущення, що світила виникли не безпосередньо з "повітря" — першооснови всіх речей, а утворилися з "повітря" землі.

У метеорології Анаксімен сформулював вражаюче близькі до сучасних пояснення природи снігу, граду, блискавки. Він запропонував природно-наукові пояснення цілого ряду інших явищ, зокрема зміни погоди й напрямку вітру, хмар, довгу, землетрусів і світіння моря.

Таким чином, сфера власне наукових інтересів Анаксімена була досить широкою і різноманітною. Науково-теоретичний характер його конкретних досліджень виявляється в тому, що він, як Фалес та Анаксімандр, намагався пояснити окремі явища природи, спираючись на загальні теоретичні припущення й гіпотези, а їх конкретне пояснення подавав з позицій причинно-наслідкового зв'язку.

Підсумовуючи філософські й наукові погляди мілетців, можемо стверджувати, що в європейській культурі вони першими відкрили принципово нову галузь — галузь філософського дослідження. Вони усвідомили, сформулювали й по-своєму логічно розв'язали найбільш фундаментальні філософські проблеми: проблему субстанції — першооснови всього сущого, проблему джерела руху — принципу, що пояснює виникнення з існуючої першооснови всієї різноманітності речей і явищ. Усі вони були за своїми основними світоглядними установками наївними матеріалістами, оскільки не до кінця усвідомлено визнавали як першооснову всього сущого ту чи іншу (визначену чи невизначену) матеріальну стихію. У трактуванні принципу руху вони спиралися на наївно діалектичну тенденцію, вихідним положенням якої було визнання внутрішньо роздвоєної природи руху. Разом з тим філософським побудовам мілетців властива нерозвиненість змісту вчень. Це відобразилося не тільки в допустовому характері самих першооснов і відсутності (або гіпотетичності) доказів, що наводилися на користь правильності висунутих принципів, але і, насамперед, у надзвичайно бідному змісті самих учень, які обмежувалися вирішенням найпростіших філософських проблем. Ця нерозвиненість учень мілетських мислителів у цілому зумовлена тією обставиною, що перші філософські побудови, саме тому, що вони — перші — і не могли ще бути достатньо зрілими й всебічно обгрунтованими, що, однак, не позбавляє їх того великого значення й цінності, яке вони мають для розвитку європейської й у цілому світової філософської думки.

З іменами перших мілетських мислителів пов'язане піднесення конкретно-наукового пізнання на якісно новий рівень - рівень становлення теоретичної науки. Крім того, мілетські мислителі завдяки своїй діяльності в окремих галузях науки сформулювали основні, найбільш важливі теоретичні проблеми, пов'язані з вивченням природи, а саме: проблеми космогонії, космології, походження життя, антропології і т.д. Тим самим вони сприяли створенню фундаменту для подальшої більш глибокої диференціації наукового пізнання.

Мілетська школа — це натурфілософське пізнання світу, в якому ще не відбувся повною мірою поділ на природничо-наукове й філософське. Філософська й природничо-наукова картини світу тут формулюються в тісній єдності. Але від уявлень, що субстанція може бути мінливою, здатною до змін, перебувати в процесі розвитку, залишається один крок до світогляду, у якому світ сприймається як породження уявної абстракції. Цей важливий крок і зробили піфагорійці.

Геракліт - один з перших античних філософів, від якого збереглися тексти, що відносяться до питання про пізнання. Ні у Фалеса, ні в Анаксимандра, ні в Анаксимена немає висловлювань, що стосуються питань про знання. Початковий, наївний матеріалізм мілетської школи заповнюється Гераклітом, поставив питання про характер людського пізнання. Предметом людських знань Геракліт, як матеріаліст, вважав природу.

З праці Геракліта, який, згідно з одними джерелами, називався "Про природу", згідно з іншим - "Музи", збереглося приблизно 130 фрагментів. Серед них є фрагменти, що пояснюють природні явища. Сонце, згідно з ними, таке велике, як нам воно здається, і, "коли б не було Сонця, була б ніч, незважаючи на те, що існують зірки".

Геракліт намагався розрізнити роль почуттів і роль мислення в пізнанні істини: природа пізнається почуттями, але очі і вуха тих, хто має "грубі душі", - погані свідки; просте накопичення фактів, "багатознання" не робить людину розумною, - необхідно розумне пізнання космосу .

Геракліт одним з перших звернув увагу на характер людського пізнання. Пізнання, відповідно до його поглядів, прагне осягнути сутність, тобто логос. Хто його не розуміє, не може нічого зрозуміти в розвитку світу. Значну увагу він приділяє відмінності "багатознання", "багатоученості" від справжньої мудрості. Багатознання, на відміну від справжньої мудрості, не сприяє дійсному пізнанню принципів світу. Він дуже критично висловлюється про цілий ряд мислителів, наприклад про Піфагора. "Многознание не навчає розумності, бо воно навчило б Гесіода і Піфагора, а також Ксенофана і Гекатея". Ці думки показують заперечення Гераклітом дрібної, дешевої вченості, яка не прагне до пізнання і виявлення справжніх причин і принципів речей.

Хоча проблема істинного знання не зводиться до питання про кількість накопичених знань, для філософського осягнення істинної природи речей необхідно володіння великими знаннями: "Бо дуже багато повинні знати мужі філософи". Геракліт не тільки заперечував проти сліпого накопичення знань, не пронизаних світлом осягаючої філософської думки. Він також заперечує проти несвідомого слідування традиції, проти некритичного запозичення чужих поглядів. У сімдесят четвертому фрагменті він пише: "Нам треба поводитися як діти батьків, тобто, висловлюючись просто: так, як ми перейняли". Це і означає: не слід що-небудь переймати некритично, догматично. Єдиною мудрістю, за Гераклітом, є "знання думки, яка скрізь всім править", тобто логос.

Як світ, так і проматерія Геракліта логос існують об'єктивно, тобто незалежно від людської свідомості. Тому й Гераклітова діалектика є діалектикою об'єктивною. Це діалектика розвитку об'єктивно існуючого світу. Він надавав значення оцінці ставлення світу до пізнання. Геракліт підкреслював, що всі стани і властивості світу завжди релятивні: "Море наповнене водою найчистішою і найбруднішою: для риб вона придатна, корисна, для людей - брудна і згубна"

У вченні Геракліта основою наук вважається логос. Саме Геракліт вперше вводить у філософську термінологію це поняття, яке у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання — пізнання логоса, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості, бо ознака муд­рості — здатність погодитися з твердженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання логосу та мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні.

Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-генетичного начала всього існуючого у вогні. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, але й те, з чого все виникає. «Все існуюче, — вказує Геракліт, — завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає». Логос у Геракліта — це закон Всесвіту. Згідно з цим зако­ном, все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове — «все тече».

Геракліт — один із перших філософів, хто помітив, що одне й те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна — це зміна в свою протилежність, що одна протилежність вияв­ляє цінність іншої, а суперечливість зближує протилежності. Гераклітівський вогнелогос притаманний не тільки всій світобудові, а й людині, її душі. Душа має при цьому два аспекти: речово-натуральний і психічно-розумовий. Завдяки тому, що душа вогняна, вона має самозростаючий логос. У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все і має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. Це необхідно робити тому, що всі людські закони живляться від єдиного божественного закону — логосу.

Емпедокл (бл. 484-424 pp. до н.е.)— автор філософських поем, оратор, ритор, лікар, інженер, самобутній поет і філософ. Емпедокл приймає як першоначала світу всі чотири традиційні стихії: землю, воду, повітря й вогонь. Ці першоначала у Емпедокла не переходять одне в одне, вони пасивні. А тому, за Емпедоклом, джерелом Всесвіту є боротьба двох психічних начал: Любові і Ненависті. Любов — космічна причина єдності і добра. Ненависть — причина роздрібненості і зла. Цікаві спостереження Емпедокла щодо людського пізнання. Емпедокл стверджував, що все пізнається таким, яким його людина мислить. Так, космічну любов і ненависть людина пізнає через свою любов і ненависть. Предмет пізнання, за Емпедоклом, — світ як ціле. Але. людина пізнає тільки ту частину світу, яку здатна охопити її думка.

Теорія пізнання Емпедокла побудована за принципом пізнання "подібного подібним". Пізнання можливо лише тому, що як суб'єкт пізнання (людина), так і об'єкт (навколишній світ) складаються в принципі їх одних і тих же стихій, з'єднаних лише в різних відносинах. Це робить принципово можливим пізнання і дає достатню адекватність знань. На відміну від еліатів, Емпедокл є прихильником визначальною ролі чуттєвого пізнання. Згідно з його поглядами, мислити і чуттєво сприймати - це одне й те саме.

Анаксагор (500-428 рр.. до нашої ери) за свідченням Діогена Лаертського, був учнем Анаксимена.

Анаксагор вважає основою всіх речей нескінченну безліч малих матеріальних частинок, якісно різних між собою, які він називав "насіння речей" (гомеомерії). Матерія, за Анаксагором, вічна, нестворена і незнищенна, але якісно диференційована. Так він намагається вирішити проблему відносини єдності і різноманіття (якісного розходження) сущого через визнання положення про якісну визначеность насіння речей. З цих же позицій він намагається вирішити проблему виникнення і загибелі. Згідно Анаксагору, нове виникає, тому що насіння речей міститься в різних речах. Тому одні речі можуть переходити в інші, з'єднуватися і роз'єднуватись, що і постає перед нами або як виникнення, або як загибель і занепад.

Анаксагор, однак, не вважав, що насіння речей сприяють з'єднанню і роз'єднання. Насіння речей як матеріальну основу світу він вважає інертним, нерухомим. Причину, що приводить їх в рух і яка є в той же час причиною всіх речей, Анаксагор визначає терміном НУС - розум. "Нус" у Анаксагора був основним принципом упорядкування матеріального світу.

Значного прогресу досяг Анаксагор в області теорії пізнання. Основною (елементарною) ступінню пізнання він вважав чуттєве пізнання.

Розум тісно пов'язаний з почуттями, і лише за їх допомогою можна отримати знання про навколишній світ. Однак, згідно з його поглядами, сприйняття здійснюється зворотно, бо однакове не впливає на однакове. І, хоча він визнає за чуттєвим пізнанням головну роль, але не абсолютизує його. Він також підкреслював необхідність корекції чуттєвого пізнання.