1. Гносеологічний релятивізм софістів. Пізнання за Сократом.

У гносеології софісти свідомо ставили питання про те, як співвідносяться навколишній світ і думки про світ. Чи спроможне мислення людини пізнати дійсний світ? Софісти вважали, що світ не пізнаний, тобто були агностиками. Агностицизм походів із їх релятивізму - вчення про те, що все в світі відносне: у гносеології релятивізм означає відносність істини. Істина повністю залежить від умов, місця і часу, обставин, людини. Істина у кожного своя, - вчили софісти, - як кому здається, так воно і є, визнавали лише суб'єктивні істини, яких насправді безліч; об'єктивної істини не існує. Агностицизм софістів обмежений гносеологічним релятивізмом.

У вченні софістів гносеологічний релятивізм доповнений релятивізмом моральним: немає об'єктивного добра і зла, що кому вигідно - те й добре, те й благо. В етиці (науці про мораль) агностицизм софістів переростає в аморалізм. Уже в античній культурі склалася негативна оцінка діяльності софістів та їх методу - софістики. Аристофан у комедії «Хмари» висміює софістів; Платон у діалогах зображує багатьох із них як брехунів і ошуканців, які заради вигоди нехтують істиною і вчать аморальності. Інших Арістотель у творі «Про софістичні спростування», дає визначення софістики: «Софістика - це позірна мудрість, а не справжня, і софіст той, що шукає зиску від удаваної, а не справжньої мудрості». Але, напевно, найбільш пристрасним критиком софістів і софістики став Сократ - перший філософ-афінянин за народженням.

Протагор (485-415) з Абдери, що жив головно в Атенах, є скептиком "людина — є міра всіх речей". Існування богів непевне. Нам неясно, чи людина "взагалі", чи окрема людина, — в кожнім разі Протагор прагне своїм твердженням встановити на місце певности в існуванні абсолютної правди й об'єктивного пізнання, певний суб'єктивізм та релятивізм. Тому Протагор може завданням своєї риторики вважати доказ кожної думки, роблячи "слабшу думку сильнішою". Об'єктивні критерії правди він відкидає. Він сумнівається в існуванні богів. Він вважає, що держава є людська установа, що повстала з людських потреб, тому закони людського співжиття є (свавільно) встановлені людьми, вони ані божеські встановлення, ані повстали на основі "природи", себто з певною

внутрішньою необхідністю.

Горгій з Леонтин в Сіцілії, що теж був чинний в Атенах, ще загострює скептицизм: "нічого не існує: якби що існувало, його неможливо було б пізнати, то неможливо було б це пізнання передати іншим" (три тези Горгія, які він обґрунтовує наступними аргументами: 1. Якщо суще вічне, то воно безмежне, а якщо безмежне, то воно ніде, а якщо ніде, то його немає. Якщо суще не вічне, то воно відбулося або з сущого, що неможливо, оскільки тоді б суще було раніше себе самого, або з несущого, що також неможливо, оскільки з несущого не нічого не відбувається. Отже, суще не вічне і не не вічне. Отже, його взагалі немає. (Також Горгій веде міркування про те, що сущого немає, оскільки воно не єдине, ні множинне). 2. Якщо навіть суще існує, то воно не мислиться, оскільки мислиме не тотожне сущому, інакше існували б в реальності Сцилла і Химера. 3. Якщо суще і мислиться, то воно непояснюване іншому, оскільки пояснюємо ми за допомогою слів, а слово не тотожне означуваному ним предмету і не може його пояснити, бо навпаки, слово ми пояснюємо, вказуючи на предмет).

Один з найвидатніших мислителів античного світу Сократ (бл. 469 – 399 до н. є.) якось зауважив, що він ніяк ще не може, згідно з дельфійським надписом, "пізнати себе самого", і висунув основоположний принцип: "Я знаю, що я нічого не знаю" як принцип розчищення поля для появи позитивного знання. Сократ вперше в античному світі зробив головним предметом філософії душу людини, її діяльність етичного змісту. Зовнішню людині природу він не досліджував спеціально. Обов’язок філософії – сприяти піднесенню душі, плеканню її чеснот, формувати її здатність жити відповідно до свого призначення.

Сократ вважав, що душі колись були створені богами, але живуть вічно. Існує коловорот душ, їхнє земне життя змінюється занебесним і навпаки; у занебесному житті душі збагачуються чеснотами, але потрапляючи на землю – забувають їх.

Метод психологічного аналізу у Сократа можна умовно назвати "методом суб'єктивної діалектики", який виразно виявлявся у співбесідах, діалогах. За допомогою іронії Сократ руйнував упевненість співбесідника в його переконаннях, розчищав ґрунт, на якому далі проростало зерно істини. У вільній невимушеній співбесіді знання, одержані людиною, будуть її власними, її переконанням. Сократ наполягав на істині, яка була б загальновластивою усім людям. Свій метод Сократ назвав маєвтикою, себто "повивальним мистецтвом". Він-бо гадав, що кожна людина носить у собі істинне знання, але не усвідомлює його, і їй треба в цьому допомогти, треба видобути з неї істину, тим-то функція вчителя аналогічна до повивального мистецтва. Сократ говорив, що боги заборонили йому самому народжувати істинні знання. Він лише має право допомагати іншим це робити, тобто бути повитухою істини.

Пізнавати себе – означає відшукувати-пригадувати накопичені в душі забуті істини. Таке пізнання є одночасно і вихованням (букв. віднайденням прихованого), висвітленням забутих чеснот. Знання про себе є одночасно вихованістю, здатністю будувати вчинки за ідеалами справедливості, добра, краси.

Сократ стверджував, що природа – вищий у порівнянні з людиною світ – непізнанна, а пізнати можна тільки душу людини і її справи. Пізнати самого себе – це означає знайти поняття моральних якостей, спільні для всіх людей Упевненість в існуванні об'єктивної істини означає у Сократа, що є об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Спростовуючи погляди опонента, Сократ прагнув збентежити його, привести у ніяковість, змусити засумніватись у своїх переконаннях. Для цього філософ застосовував і маску наївного "незнання" і знамениту іронію (симуляцію). Змусивши співрозмовника визнати свою наївну необізнаність, Сократ підводив його до визначення об'єкта обговорення, потім робив висновки, звертав увагу на неповноту визначень і їх суперечливість, потім йшла їх критика і спростування аж поки співрозмовник не визнавав, що він нічого не знає. Тоді наступала черга маєвтики – позитивного визначення об'єкта діалогу.

Сократ послідовно твердить, що він нічого не знає і мудрішій за інших людей тільки тим, що він це знає. Але він не вважає знання недосяжним. Навпаки, він гадає, що пошуки знань надзвичайно важливі. Він твердить, що жодна людина не чинить зла свідомо, і тому потрібне тільки знання, аби зробити всіх людей бездоганно доброчесними. Пізнання є необхідною умовою моральної практики доброго вчинку.

Пізнання власної душі на засадах рефлексії зрощує розум як основу володіння собою. Самовладання (енкратія) – влада розумної частини душі над тілесними пристрастями та інстинктами. Панування раціональності над вітальністю є, за Сократом, свобода. Людина, яка володіє собою, досягла божественного стану автаркії (самодостатності). У цьому стані душа є впорядкованою, доброчинною, а отже – щасливою. Щастя (евдаймонія) – духовний порядок і гармонія душі.