Війна і роз’єднання

Прихід адміністрації Буша попсував трансатлантичні відносини задовго до того, як іракська проблема вийшла на перший план. Його адміністрацію неправдиво зображають схильною до односторонніх дій. Навпаки, вона висловлювала готовність діяти в рамках «добровільної коаліції», і така готовність була не позбавлена реалізму. Враховуючи могутність і впливовість Америки, інтереси багатьох країн тісно переплетені з інтересами Сполучених Штатів. Тож Вашингтон може справедливо вважати, що хоч би якою була «загроза» американським інтересам, він знайде добровільних партнерів, хоча в різних ситуаціях вони будуть різними. Утім, організація добровільної коаліції значною мірою є мистецтвом переконання. Як і однобічність, вона не передбачає участі міжнародних організацій.

Стосовно Організації Об’єднаних Націй, така неучасть не позбавлена сенсу. Чому рішення Ради Безпеки ООН повинні прийматися — або, гірше того, не прийматися, — якщо дві третини її членів обрано фактично випадково й окремі з них не несуть ніякої відповідальності за рамками свого тимчасового представництва в цій організації? Чи повинні питання війни й миру залежати від настрою Анголи та Гвінеї? Чи справді «мандат» Ради Безпеки зміцнює міжнародну безпеку, і чого чекати, якщо резолюцій РБ ніхто не виконуватиме (приміром, №№678, 687 і 1441)? Фактично, Рада Безпеки ООН себе вичерпала, і Сполучені Штати та їхні союзники доклали максимум дипломатичних зусиль у цьому органі, перш ніж вирішили діяти без його схвалення.

Та якщо поведінка Вашингтона щодо неефективних організацій цілком зрозуміла, то його поведінку щодо НАТО зрозуміти важко. Ще під час зміни керівництва США деякі ідеологи нової адміністрації запитували: навіщо Сполученим Штатам НАТО? Дивне запитання, враховуючи те, що НАТО узаконює і легалізує американську могутність у Європі. І хоча ключові постаті в адміністрації Буша чудово знають про це, ідея проконсультуватися з НАТО спала їм на думку занадто пізно. Після 11 вересня 2001 р. мало хто сварився б зі США. Ці події призвели до появи критичної маси американців, котрим просто байдуже, якої думки інші. На їхній погляд, союзник той, хто погоджується зі Сполученими Штатами. Такий підхід не тільки дезорієнтував давніх союзників. Він дав шанс тим, хто принципово хоче ослабити альянс. Риторика президента Буша — не просто фарисейська, але груба, нетерпима і безкультурна — збільшила цей шанс.

Поведінка адміністрації США зашкодила американським інтересам у двох аспектах. По-перше, вона спровокувала безпрецедентний за своїми масштабами і непередбачуваний за наслідками сплеск антиамериканських настроїв. Вона не тільки ослабила позиції союзників в арабському й ісламському світі. Вона, на очевидний подив Вашингтона, змінила політичний баланс у Туреччині. Вона також підірвала проатлантичні настрої нових членів та кандидатів у члени НАТО, і немає потреби говорити, що вона ослабила позиції НАТО в Україні, хоча альянс і не бере участі у війні.

По-друге, хоч як дивно, вона відвернула увагу від іракської проблеми. Проблема нерозв’язна. Жодна держава безпричинно не відмовиться виконувати 17 резолюцій ООН. Жодна держава, якій «нічого приховувати», не витрачає таких коштів на приховування. Жодна держава з нормальними, помірними амбіціями не проводить такої божевільної екстремістської політики. Ця політика виникла й укоренилася задовго до обрання Буша й до того, як заговорили про необхідність зміни іракського режиму. Американцям і британцям не вдалося переконливо довести наявність іракської загрози, але така загроза існує. Не вдалося їм і продемонструвати прямий зв’язок між іракським режимом та головною дійовою особою подій 11 вересня 2001 р., але вони задокументували певний розвиток зв’язку між ними. Чи стало це новиною? Після війни в Афганістані непоступливість Іраку стала взірцем для антизахідних радикалів в арабському й ісламському світі. Хто ризикне стверджувати, що тріумф Іраку не надихнув би їх?

Коли Франція 10 березня 2003 р. заявила, що вона накладе вето на резолюцію ООН, яка дозволятиме застосування сили «за будь-яких обставин», вона свідомо заплющила очі на цю проблему. Її заява одним махом зробила політично безглуздим продовження інспекцій ООН в Іраку, розпочатих 27 листопада 2002 р. У доповіді Раді Безпеки від 27 січня 2003 р. глава UNMOVIC Ганс Блікс заявив, що інспекції не будуть успішними без співробітництва з країною перебування. Який сенс Іраку співробітничати, якщо загрозу покарання за відмову від співробітництва усунуто?

Франко-німецька політика визначала розвиток подій щодо Іраку такою ж мірою, як і американська. Водночас франко-німецька зв’язка залишається не до кінця зрозумілою. Мотивом політики і позиції Німеччини є не антиамериканізм, а пацифізм. Це не схоластичний нюанс. Німецьке зовнішньополітичне відомство налаштоване дуже проатлантично, і протягом усієї іракської кризи воно намагалося уникнути шкоди для НАТО. Оскільки федеральний канцлер ФРН Герхард Шрьодер не продемонстрував такого ж підходу, відносини між цим відомством та канцелярією Шрьодера дуже ускладнилися.

Тим часом у Франції опозиція американській «гіпердержаві» є не наслідком, а основою політики, і ця політика має широку й глибоку суспільну підтримку. Але пацифізм — це не політика, і тим паче не причина. Франція не раз застосовувала силу у своїх національних та загальноєвропейських інтересах як у рамках ООН, так і поза ними (у випадку Косово й Кот-д’Івуару). Хоча дехто намагався довести давні й підозрілі відносини між французьким урядом і режимом Саддама Хусейна, для Франції іракська проблема полягає не в Іраку, а в Сполучених Штатах. У її зовнішньополітичному відомстві донедавна зберігався хиткий баланс. З одного боку — «прагматики», котрі вважають, що європейська «противага» США має існувати у рамках НАТО й міцних трансатлантичних відносин. З другого — ті, хто хотів би, щоб «Європа» (тобто ЄС) замінила НАТО в ролі опори європейської безпеки. Адміністрація Буша порушила цей баланс. Але замість того, щоб спробувати мінімізувати шкоду, президент Ширак скористався цим для протиставлення «Європи» — Сполученим Штатам, а Франції — Європі. Це вивело з себе британський уряд, який довго переконував скептично налаштовану американську (і британську) спільноту, що концепції «європейської оборони» й «атлантизму» цілком сумісні. За іронією долі, політика Ширака ослабила не тільки НАТО, а й Європейський Союз, в якому лише п’ять із 15 членів підтримують його позицію. А розійшовшись із Тоні Блером, Ширак фактично підписав вирок європейській політиці безпеки та оборони.

У Російській Федерації за всіма цими подіями стежать особливо пильно. Поруч із певними питаннями та сумнівами, вони принесли й неабиякі спокуси, яким піддався президент Путін. При цьому він забув про уроки минулого, відмовившись від попередньої політики. Через рік після приходу до влади президент Путін дійшов висновку, що політика Євгена Примакова з упором на «багатополярність» лише ослабила вплив Росії. Задовго до подій 11 вересня 2001 р. Путін та його найближче оточення змирилися з американською «гегемонічною стабільністю». Вони також побачили, що, попри риторику й амбіції, Франція і Німеччина не мають ні бажання, ні можливостей реально боротися з нею. 11 вересня це розуміння трансформувалось у тверду віру в примат російсько-американського партнерства.

Що ж сталося тепер? Швидко, несподівано й без дипломатичної підготовки змінивши свою позицію «війни з тероризмом» на боротьбу з «віссю зла», адміністрація Буша знову актуалізувала політику Примакова. Її запозичила Франція, і, з погляду Росії, вона досягає тих результатів, яких не зуміла домогтися Росія. Чи можуть Франція, Німеччина й Росія спільними зусиллями заподіяти шкоди євроатлантичним інститутам і відносинам? Безперечно. Чи дозволить ця шкода Росії збільшити свій вплив у Європі? Цілком можливо.

Націлюючи Росію на протистояння зі Сполученими Штатами, Путін втягнувся в мотивовану, але дуже ризиковану гру. Він знає, що роззброєння Іраку й ліквідація Саддама стали для Америки не просто важливою, а нав’язливою ідеєю. Він також знає, що Вашингтон тепер розглядає всі свої відносини через цю призму. Сьогодні Сполучені Штати як країна почуваються непохитними і такими, що піддалися небезпеці, обуреними й не зрозумілими. Тонкебагатоголосся російської дипломатії та загальновідома «зваженість» держдепартаменту США не можуть переломити таких настроїв. У результаті — «тих, хто був із нами», запам’ятають, а «тим, хто зрадив нас», навряд чи скоро вибачать або забудуть.

Тож ризик для Росії дуже високий. Хоч би якими були можливі надбання Росії в Європі, вона неабияк програє, якщо Сполучені Штати досягнуть своїх військових та політичних цілей в Іраку. Таким чином, ставку зроблено на те, що американцям це не вдасться. Як і багато песимістів на Заході, оптимісти в Росії розрахували, що перешкоди військового характеру будуть серйознішими, ніж вважають у Пентагоні, і що наступні політичні проблеми — народний опір в Іраку, турецьке і, можливо, іранське втручання, дестабілізація сусідніх країн — сягнуть такого розмаху, що Сполучені Штати самотужки з цим не впораються. Тож Америка буде змушена просити допомоги — і, таким чином, поступиться ініціативою державам, які воліють встановити зовсім інакший регіональний і міжнародний порядок, ніж той, за який США так переможно боролися.