Підвалини «атлантизму»
Якби НАТО займалося тільки геополітикою, а ЄС — тільки економікою, відповісти на вище поставлене запитання було б нескладно. Не слід забувати, що ЄС створювався на конструкціях холодної війни. Інтеграційний проект ЄС, який сьогодні видається ще амбіційнішим у зв’язку з розширенням, мав два геополітичних стимули. Першим було вирішення «німецького питання» шляхом створення ФРН як західноєвропейської держави та її інтеграції в більшу структуру. Другим стимулом було надання економічного й соціального виміру політиці «стримування». Ці стимули підтримують «проект» і сьогодні, хоча й в іншій формі.
Головна мета політики розширення — як НАТО, так і Європейського Союзу — забезпечити, щоб скасування роздільних ліній періоду холодної війни не призвело до повернення поділу й нестабільності, властивих періодові до холодної війни, на схід від Німеччини. Німці не менше від своїх партнерів побоюються, що така нестабільність може розбудити центральноєвропейськуідентичність країни і призвести до відродження націоналізму в її політиці. Інша мета політики розширення — усунути або принаймні обмежити загрози безпеці, характерні для посткомуністичних суспільств: слабкість громадянського суспільства, неефективність державних інститутів, корупцію, організовану злочинність. Хоча в ЄС вважають за краще про це не говорити, acquisі Шенгенська угода є інструментами не лише інтеграції, а й стримування.
Парадоксальним чином зазначені вище геополітичні стимули привели до створення інтегрованого євроатлантичного регіону, який виявився навдивовижу стійким до примх геополітики. Підвалини європейської інтеграції, викладені в нормах бізнесу, права й управління (якщо не сказати — політичне та громадське життя), принципово сумісні з американськими, а почасти і змодельовані з них. Ніяка геополітика не змінить того факту, що громадяни Сполучених Штатів і Франції порівняно легко можуть інвестувати в економіку іншої країни, сприймати її закони, співробітничати з її установами й підтримувати ділові контакти. Ніяка геополітика не змінить того факту, що речі, прості для США і Франції, залишаються складними для Франції та Росії. Безумовно, російський газ є вагомим аргументом у Європі й може стати економічною підвалиною будь-якої гіпотетичної франко-німецько-російської осі. Але російський газ не створить сумісних економічних та політичних систем і не зруйнує існуючих євроатлантичних зв’язків.
Взаємозв’язок економіки, громадського життя і безпеки так само важливий для ідентичності НАТО, як і для ідентичності Європейського Союзу. Без торгівлі, інвестицій, традицій співробітництва та безпрецедентної мобільності населення, ідей і капіталу НАТО був би цілком пересічним альянсом — «прагматичним», тимчасовим і далеким від життя та прагнень простих людей. Скептики охоче нагадують приклади салазарівської Португалії або «чорних полковників» у Греції, щоб розвінчати «міф» про НАТО як про союз ліберальних демократій. Проте ці винятки часів, коли холодна війна цілком реально могла перерости в «гарячу», лише свідчать, що держави, як і люди, поступаються принципами й почуттями, коли їм загрожує небезпека.
По закінченні холодної війни в НАТО знову усвідомили, що це організація спільних цінностей, і, добре це чи зле, збереження й поширення цих цінностей стало частиною її концепції безпеки. Тому в альянсі не приховують своєї переконаності в тому, що значення «військової реформи» (важливої самої по собі й центральної для відносин НАТО—Україна) виходить далеко за межі забезпечення територіальної цілісності й підвищення військової ефективності. Фахівці в НАТО і в Україні небезпідставно вважають, що військова реформа провалиться без більш широких політичних та економічних реформ. Вони також вважають, що в разі успіху військова реформа сприятиме загальній трансформації відносин між державою та суспільством.
Цей взаємозв’язок пояснює і те, що неможливо пояснити інакше: стале небажання європейських виборців та політичних еліт вкладати щось вагоміше, ніж просто слова, у європейську оборонну «ідентичність», відмінну від НАТО. Хоча де Голль прагнув збільшити вагу Франції і Європи в надмірно американізованому альянсі, навіть він розумів нереалістичність спроб замінити його — і не вбачав для цього вагомих підстав. Після 1989 р. й падіння Берлінського муру французькі голлісти не менше за британських консерваторів побоювалися, що Сполучені Штати не зможуть створити противаги возз’єднаній Німеччині. Досі європейці не виявляють бажання фінансувати єдину європейську політику безпеки та оборони. Якби американська гегемонія справді лякала, а не просто дратувала членів ЄС, то з їхнім багатством вони б реагували інакше.
Нарешті, розширення НАТО та ЄС оживило ідеї атлантизму — як і передбачали свого часу США й Великобританія. Проатлантичні погляди нових і майбутніх членів альянсу однаковою мірою грунтуються на почуттях і на геополітиці. Ідеологічна, часто євангелічна, відданість США демократії та «свободі» швидше знаходить відгук у Польщі, Чехії та країнах Балтії, ніж в урбаністичних, безпечних і досвідчених центрах «старої Європи». Якщо «єдина і вільна Європа» є головним принципом Англії й Америки, то думається, можливо безпідставно, що головний принцип Франції і Німеччини зводиться до створення нового Європейського співтовариства: «більшої Європи» під патронатом «великих держав», що, за визначенням, включає Росію, але не включає цих країн, а про Україну годі й говорити. Коли президент Франції Ширак недавно дорікнув цим країнам за «невихованість» і висловив сумнів щодо їх прийняття до ЄС, він нагадував політиків минулого, які кепкували з припущення, що французи мають бути готовими «помирати за Данциг». Ці країни не хочуть опинитися в Європі, де панує така концепція. Апріорну, пріоритетну важливість атлантичних зв’язків прямо висловив колишній прем’єр Чехії Вацлав Клаус: у присутності автора він сказав австрійському канцлерові, що «європейська ідея», яка виключає американську могутність та цінності, просто неприваблива для його співвітчизників.
Таким чином, попри розбіжності в підходах до іракської проблеми, українцям не слід недооцінювати сталості атлантичних зв’язків і чисельності сил, готових підтримувати і зміцнювати їх. Хоча ці сили не роблять погоди й останнім часом не демонструють мудрості в діях.