ліквідаційна – сума коштів чи вартість інших активів, що підприємство очікує одержати від реалізації (ліквідації) основних засобів після закінчення терміну їхнього корисного використання (експлуатації), за винятком витрат, пов'язаних із їх продажем (ліквідацією).

2.2. Знос і амортизація основних засобів

У процесі експлуатації основні засоби зношуються і втрачають частину своєї вартості.

Знос — це утрата засобами праці своїх фізичних і техніко-економічних якостей.

Існує два типи зносу: моральний і фізичний:

1. Під фізичним зносом розуміється втрата засобами праці своїх первісних якостей.

Основні види фізичного зносу: природний і експлуатаційний.

Природний знос – відбувається постійно в результаті впливу природних факторів: корозії металу, зміни міцнісних характеристик, окислювання тощо.

Експлуатаційний знос чи знос у результаті експлуатації засобів: стирання тертьових поверхонь, порушення твердості системи «верстат — пристосування - інструмент — деталь» тощо.

Рівень фізичного зносу основних засобів залежить від: первісної якості основних фондів; ступеня їхньої експлуатації; рівня агресивності середовища; рівня кваліфікації обслуговуючого персоналу; своєчасності проведення планово-попереджувальних ремонтів (ППР) тощо.

2. Моральний знос основних засобів. Сутність морального зносу полягає в знеціненні засобів праці, втраті вартості до їхнього фізичного зносу, до закінчення терміну їх корисного використання.

Моральний знос виявляється в двох формах.

Перша форма морального зносу полягає в тому, що відбувається знецінювання машин такої ж конструкції, що випускалися раніше, унаслідок здешевлення їхнього відтворення в сучасних умовах.

Друга форма морального зносу полягає в тому, що відбувається знецінення старих машин, фізично ще придатних, унаслідок появи нових, більш продуктивних і технічно виконаних , котрі витісняють старі.

Амортизація – процес поступового (протягом терміну їхнього корисного використання) переносу вартості, яка амортизується, на вироблену продукцію з метою нагромадження коштів для повного відновлення (реновації) зношених основних засобів.

Вартість, яка амортизується – первісна (переоцінена) вартість основних засобів за винятком їхньої ліквідаційної вартості.

Термін корисного використання (експлуатації) – очікуваний період часу, протягом якого основні засоби будуть використовуватися підприємством чи з їхнім використанням буде виготовлений очікуваний підприємством обсяг продукції.

Об'єктом амортизації є всі основні засоби за винятком землі.

Нарахування амортизації здійснюється протягом терміну корисного використання об'єкту, що встановлюється підприємством при зарахуванні цього об'єкта на баланс і припиняється на період його реконструкції, модернізації, добудування, дообладнування і консервації.

Амортизація основних засобів нараховується із застосуванням наступних методів:

1. прямолінійного, відповідно до якого річна сума амортизації визначається розподілом вартості, яка амортизується, на очікуваний період часу використання об'єкта основних засобів;

2. зменшення залишкової вартості, відповідно до якого річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року чи первісної вартості на дату початку нарахування амортизації і річної норми амортизації. Річна норма амортизації обчислюється як різниця між одиницею і результатом кореня ступеня кількості років корисного використання об'єкту з результату від ділення ліквідаційної вартості об'єкта на його первісну вартість.

3. прискореного зменшення залишкової вартості, відповідно до якого річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року чи первісної вартості на дату початку нарахування амортизації і річної норми амортизації, що обчислюється виходячи з терміну корисного використання об'єкта і подвоюється;

4. кумулятивного, відповідно до якого річна сума амортизації визначається як добуток вартості, яка амортизується, та кумулятивного коефіцієнта. Кумулятивний коефіцієнт розраховується розподілом кількості років, що залишаються до кінця очікуваного терміну використання об'єкта основних засобів, на суму числа років його корисного використання;

5. виробничого, відповідно до якого місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) і виробничої ставки амортизації. Виробнича ставка амортизації обчислюється розподілом вартості, яка амортизується, на загальний обсяг продукції (робіт, послуг), що підприємство очікує зробити (виконати) з використанням об'єкту основних засобів.

Метод амортизації вибирається підприємством самостійно з урахуванням очікуваного способу одержання економічних вигод від його використання.

Підприємство може застосовувати норми і методи нарахування амортизації основних засобів, передбачені податковим законодавством. Відповідно до Закону України «Про оподатковування прибутку підприємств» для основних засобів установлена наступна схема амортизації. Уся величина основних засобів підприємств розділена на 4 групи з загальними для них нормами амортизації:

Група 1 — будинки, спорудження, їхні структурні компоненти і передатні пристрої, у тому числі житлові будинки і їхні частини (квартири і місця загального користування), вартість капітального поліпшення земель.

Група 2 — автомобільний транспорт і вузли (запасні частини) до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади й інструменти; інше офісне устаткування; устаткування і приналежності до нього.

Група 3 — будь-які інші основні фонди, що не ввійшли в групи 1, 2, 4.

Група 4 —електронно-обчислювальні машини; зв'язані з ними засоби друку, зчитування інформації; програмне забезпечення, інформаційні системи, телефони, мікрофони і рації, вартістю вище МБП.

З 1 січня 2004 р. централізовано, тобто для всіх підприємств, застосовуються наступні річні норми амортизації:

• Група 1 — 2 %;

• Група 2 — 10%;

• Група 3 — 6%;

• Група 4 —15%.

Нарахування амортизації здійснюється щомісяця, починаючи з місяця наступного за місяцем, у якому об'єкт основних засобів став придатний для корисного використання. Нарахування амортизації припиняється починаючи з місяця, що йде за місяцем вибуття об'єкта основних засобів.

Після реалізації продукції частина грошової суми, що відповідає перенесеній вартості основних засобів, надходить в амортизаційний фонд. Цей фонд використовується для придбання нових основних засобів замість зношених для їхньої реновації чи відновлення.

Основні функції амортизаційного фонду:

• повне відновлення основних засобів після їхнього вибуття;

• нагромадження коштів для розширення виробництва;

• стимулювання більш швидкого відновлення основних засобів.

2.3. Показники руху та використання основних засобів

Для характеристики використання основних засобів застосовуються різні показники, що умовно розділяють на 3 групи: узагальнюючі, часткові показники та показники руху.

Узагальнюючі показники:

1. Фондовіддача:

(1)

де Q_т – річний обсяг товарної продукції у вартісному вираженні;

Ф_ср – середньорічна величина основних засобів;

Середньорічна вартість основних засобів (Ф_ср) визначається з урахуванням вводу нових та вибулих, протягом року, одиниць основних засобів:

(2)

де Ф_н – вартість основних засобів на початок року;

Ф_вв – вартість основних засобів, що вводяться;

Ф_виб – вартість вибулих основних засобів;

Т_ф – фактичний термін експлуатації протягом року, у місяцях.

2. Фондомісткість – величина, зворотна показнику фондовіддачі; іноді визначається як відношення середньорічної вартості основних засобів до обсягу виробництва в натуральному вираженні.

3. Фондоозброєність – відношення вартості основних засобів до чисельності виробничого персоналу; в окремому випадку становить інтерес, як відношення вартості активної частини основних засобів до чисельності зайнятих основних робітників.

Часткові показники звичайно служать для характеристики використання окремих груп основних засобів:

коефіцієнт екстенсивного використання устаткування (машин), являє собою відношення фактично відпрацьованих машино-годин (апарато-годин) до добутку фонду номінального часу і кількості однотипних одиниць встановленого устаткування;

коефіцієнт інтенсивного використання устаткування (машин) – характеризує рівень використання машин і устаткування по потужності, по використанню геометричної місткості окремих апаратів чи установленій годинній продуктивності машин, по пропускній здатності технологічних ліній тощо;

інтегральний коефіцієнт використання устаткування (машин) – представляє добуток коефіцієнтів екстенсивного й інтенсивного використання;

коефіцієнт змінності використання устаткування (машин) – відношення суми однотипних одиниць устаткування, що відпрацювали в кожній зміні, до встановленої їхньої кількості;

Показники руху основних засобів:

коефіцієнт відновлення основних засобів – відношення вартості введених протягом року основних засобів до вартості основних засобів на кінець року;

коефіцієнт вибуття основних засобів – відношення вартості вибулих протягом року основних засобів до вартості основних засобів на початок року.

2.4. Лізинг основних засобів. Види лізингу і його роль у формуванні конкурентноздатності продукції

У ряді випадків покупка основних засобів представляє для підприємства складну у фінансовому відношенні задачу. Особливо ця проблема актуальна для малих підприємств і приватних підприємців. Альтернативним варіантом залучення основних засобів у цій ситуації може стати лізинг.

Лізинг — це довгострокова (на термін більш 6 місяців) оренда основних засобів, що передбачає можливість їхнього викупу орендатором.

Як альтернатива покупці основних засобів лізинг має ряд переваг:

• високу гнучкість капітальних вкладень: при невдачі в бізнесі знижуються загальні втрати підприємця;

• низький ризик морального старіння: морально застаріле обладнання можна повернути орендодавцю;

• зниження прямих витрат і, як наслідок, собівартості продукції в результаті зниження амортизаційних відрахувань, а в ряді випадків і витрат на ремонти.

Основні види лізингу:

Оперативний лізинг — це здача в оренду засобів праці на термін, значно менший, чим нормативний термін служби.

Право власності залишається за орендодавцем. Протягом терміну оперативного лізингу орендатор виплачує орендну плату і плату за додаткові послуги. Після закінчення дії договору орендатор повертає основні засобі або укладає новий договір. При оперативному лізингу техобслуговування, ремонт і страхування основних засобів виконує лізингова фірма. Предметом оперативного лізингу найчастіше є устаткування з високими темпами морального зносу.

Фінансовий лізинг — це одноразова здача основних засобів в оренду з наступним викупом або ліквідацією на термін, близький або рівний нормативному терміну служби основних засобів. Право власності при фінансовому лізингу переходить до орендатора.

Генеральний лізинг — лізинг із відкритим списком. Орендатор одержує право доповнювати список орендованого устаткування без укладання нового договору, тобто на тих же умовах.

Лізинг закордонний — в угоді один з учасників є юридичною особою іншої країни. Прямий закордонний — лізинг, при якому орендодавець і орендатор є представниками різних країн. Непрямий закордонний — орендатор і орендодавець — особи однієї країни, а капітал отриманий з іншої.

Лізинг за участю брокерських фірм — фірми виступають як посередники в пошуку основних засобів, капіталів, орендаторів і орендодавців.

Лізинг за участю фінансових організацій «Leveraged leasing» — це об'єднання декількох фінансових організацій для фінансування великої операції по лізингу.

Лізингова компанія, купуючи основні засоби, виплачує з власних засобів не більш 20% їхньої вартості, іншу частину погашає за рахунок кредитів банку, страхової компанії чи іншої фінансової організації (наприклад, пенсійного фонду).

Порівняльна характеристика оперативного і фінансового лізингу наведена в табл. 1.

Умови лізингового договору залежать від типу основних засобів, суми контракту, практики лізингової фірми тощо.

Існують різні форми лізингових платежів:

• фіксовані, тобто рівномірні протягом усього терміну лізингу;

• дегресивні, тобто високі в перші роки, а в наступні - низькі.

Таблиця 1

Порівняльна характеристика оперативного і фінансового лізингу

У процесі трансформації економіки України в ринкову лізинг стає найважливішим інструментом залучення нової техніки й устаткування.

З метою одержання доходу значна кількість великих підприємств готові пустити в обіг зайву техніку й устаткування. Передача їх малим і середнім підприємствам взаємовигідна. У великих підприємств росте фондовіддача, а для малих і середніх лізинг є навряд чи не єдиним засобом одержання необхідного їм устаткування.

Лізинг нового обладнання ще більш привабливий, тому що дозволяє забезпечити виробництво конкурентноздатної продукції за мінімальних витрат.

2.5. Основні форми відтворення основних засобів

До основних форм відтворення основних засобів відносять технічне переозброєння, реконструкцію і розширення діючих підприємств, нове будівництво.

Роботи, зв'язані зі створенням нових основних засобів, називаються капітальним будівництвом.

Розширення — будівництво додаткових виробництв на діючому підприємстві.

Реконструкція — перебудова існуючих об'єктів без розширення будинків і споруджень основного призначення.

Технічне переозброєння — зміна техніко-економічного рівня окремих виробництв через модернізацію, заміну устаткування, удосконалювання технології тощо.

Капітальне будівництво включає наступні етапи робіт:

1. Техніко-економічне обґрунтування (ТЕО) доцільності будівництва.

2. Інженерно-технічні вишукування.

3. Розробка проекту й організація будівельної бази.

4. Підготовка будівельного майданчика і будівництво тимчасових споруджень.

5. Здійснення основних будівельних і монтажних робіт.

6. Пуск і введення об'єкта в дію.

Затрачувані на капітальне будівництво кошти називаються капітальними вкладеннями.

До складу капітальних вкладень входить:

• вартість придбання для споруджуваних об'єктів і промислових підприємств технологічного, енергетичного, транспортного, вантажно-розвантажувального устаткування, засобів механізації й автоматизації виробничих процесів, інвентарю й інструментів, що належать до основних засобів;

• вартість будівельних робіт зі зведення будинків і споруджень;

• витрати на модернізацію устаткування, вартість проектних і дослідницьких робіт;

• вартість робіт зі здійснення монтажу устаткування;

• витрати на утримання дирекції споруджуваних підприємств, а також на підготовку кадрів тощо.

Розрізняють два способи ведення капітального будівництва:

• підрядний — метод ведення робіт спеціалізованими підрядними будівельними і монтажними організаціями, що виконують роботи для різних замовників по договорах підряду;

• господарський — метод ведення робіт власними силами і засобами промислового підприємства.

Контрольні питання:

1.Що розуміється під основними засобами, по яких ознаках і як вони класифікуються?

2.Розкрийте сутність структури основних засобів?

3.Які існують види вартісних оцінок основних засобів і для чого вони застосовуються?

4.Яка сутність фізичного і морального зносу основних засобів

5. Розкрийте сутність факторів, що впливають на знос?

6. Якими показниками можна оцінити стан основних засобів?

7. Яка сутність амортизації і які зміни відбулися в амортизаційній політиці підприємств останні роки?

8. Які методи застосовуються для розрахунку амортизації основних засобів?

9. Які фактори впливають на вибір методу амортизації?

10. Які основні показники характеризують рівень використання основних засобів?

11. Які існують шляхи поліпшення використання основних засобів на підприємстві?

12. Що таке капітальне будівництво? Яким чином воно здійснюється?

13. Склад і структура капітальних вкладень.

14. Що таке оренда, особливості договору оренди?

15. У чому полягають особливості лізингу? Які види лізингу існують?

Рекомендована література:

1. Національне положення (стандарти) бухгалтерського обліку №7 “Основні засоби”.

2. Економіка підприємства: Навч.-метод. посібник для самостійної роботи. — К.: КНЕУ, 2000. — 328 с.

3. Зайцев Н. Экономика промышленного предприятия. — 3-е изд. — М.: ИНФРА-М, 2000. — 358 с.

4. Покропивний С.Ф. Економіка підприємства: Підручник. — К.: КНЕУ, 2000. — 528 с.

5. Экономика предприятия: Учебник / Под ред. О.И. Волкова. — М.: Инфра — М, 1997.— 416 с.

Тема 3. НематеріальНий капітал підприємства

3.1. Нематеріальні ресурси підприємства

Нематеріальні ресурси — це частина потенціалу підприємства, що приносить економічну вигоду протягом тривалого періоду і має нематеріальну основу одержання доходів.

До них відносяться об'єкти промислової й інтелектуальної власності, а також інші ресурси нематеріального походження.

Промислова власність — поняття, використовуване для позначення виключного права на нематеріальні цінності. До неї відносяться винаходи, промислові зразки, корисні моделі, товарні знаки і знаки обслуговування, фірмові найменування і вказівки походження чи найменування місця походження товару, а також права по припиненню недоброякісної конкуренції.

Інтелектуальна власність — юридичне поняття, що охоплює авторське право й інші права, що відносяться до інтелектуальної діяльності в області виробництва, науки, програмного забезпечення, літератури і мистецтва.

Характеристика об'єктів промислової власності:

1. винахід — це нове технічне рішення задачі в будь-якій області народного господарства, що дає позитивний ефект, та має істотні відмінності. Право на винахід засвідчується авторським посвідченням чи патентом;

2. промисловий зразок — нове художньо-конструкторське рішення виробу, що визначає його зовнішній вигляд, що відповідає вимогам технічної естетики, придатне до використання промисловим способом і дає позитивний ефект. Існує дві форми охорони промислового зразка: свідчення і патент. Не підлягають охороні промислові зразки виробу, зовнішній вигляд яких обумовлений винятково їх функцією (гайки, болти, гвинти тощо), а також галантерейні, швейні, трикотажні вироби, тканини (крім декоративних), взуття, головні убори;

3. корисні моделі — це нові по зовнішньому вигляду, формі, розміщенню частин чи по будівлі моделі. Для реєстрації корисної моделі досить будь-яких змін, навіть у просторовому компонуванні моделі;

4. товарні знаки — позначення (ім'я, знак чи символ їх сполучення), що розміщується на товарі чи його упаковці для ідентифікації товару і виробника.

Об'єкти інтелектуальної власності зв'язані з інформаційною системою й інформаційною діяльністю підприємства. До них відносяться:

• програмне забезпечення (сукупність програм, використовуваних у роботі ЕОМ);

• бази даних (сукупність програмних, організаційних і технічних засобів, призначених для централізованого нагромадження і використання інформації);

• бази знань (сукупність систематизованих основних відомостей, що відносяться до певної галузі знань і зберігаються в пам'яті ЕОМ).

Інші нематеріальні ресурси: ноу-хау, раціоналізаторські пропозиції, найменування місця походження товару, гудвіл.

Ноу-хау — технологія виробництва, науково-технічні, комерційні, організаційні й управлінські знання, необхідні для функціонування виробництва. На відміну від секретів виробництва ноу-хау не патентується, оскільки в значній своїй частині складається з певних прийомів, навичок тощо. Поширення ноу-хау здійснюється насамперед за допомогою застосування ліцензійних угод.

Раціоналізаторська пропозиція — це технічне рішення, що є новим і корисним для підприємства, якому воно подано, що передбачає зміни конструкції виробів, технології виробництва і застосовуваної техніки чи зміна складу матеріалу. Його автору видається спеціальне посвідчення — підстава права на авторство і винагороду.

Найменування місця походження товару відбиває назву країни (чи місцевості) для позначення виняткових властивостей товару, викликаних природними умовами, людськими факторами, національними особливостями, характерними для даного регіону.

Гудвіл — комплекс заходів, спрямований на збільшення прибутку без відповідного збільшення активних операцій, включаючи використання кращих управлінських здібностей, домінуючу позицію на ринку, нові технології тощо. Іншими словами, гудвіл — це ділова репутація фірми. Вартість гудвілу визначається як різниця між ринковою ціною підприємства і звичайною ціною придбання аналогічних активів.

Нематеріальні активи — це права на користування нематеріальними ресурсами.

Власники об'єктів промислової власності одержують виключне право на їхнє використання за допомогою патентів.

Патент — документ, що засвідчує державне визнання технічного рішення винаходом і закріплюючий за особою, який він виданий, виключне право на винахід.

На продукт інтелектуальної власності встановлюється авторське право.

Авторське право — система правових норм, що визначають положення авторів наукових публікацій, літературних і художніх творів, програмного забезпечення для ЕОМ і їхні взаємини з іншими контрагентами.

Правовий захист місця походження товару виникає на основі його реєстрації. Ноу-хау, раціоналізаторські пропозиції, гудвіл — є власністю підприємства і не мають спеціального правового захисту, тому є складовою частиною так званої комерційної таємниці підприємства.

Реалізація права власності на нематеріальні ресурси можлива шляхом їхнього використання самим власником чи наданням (з його згоди) такого права іншій зацікавленій стороні у формі ліцензійної угоди.

Ліцензія — дозвіл ліцензіара на використання приналежних йому прав промислової власності (на винахід, промисловий зразок, товарний знак), виданий іншій особі (ліцензіатові) на певних умовах. Ці умови (термін, обсяги, винагорода) становлять зміст ліцензійної угоди.

Норма зносу нематеріальних активів визначається, виходячи з їхньої первісної вартості і встановленого терміну корисного використання, але не більш 10 років.

На нематеріальні активи, вартість яких не зменшується в процесі використання, знос і амортизаційні відрахування не нараховуються. На інші нематеріальні активи нарахування амортизаційних відрахувань здійснюється до досягнення їхньої залишкової вартості нульового значення.

3.2. Неупредметнений капітал підприємства

Підприємства можуть використовувати капітал у виді довгострокових його вкладень, тобто інвестувати в які-небудь об'єкти.

Інвестиції — це довгострокові вкладення капіталу в об'єкти підприємницького й іншого видів діяльності з метою одержання доходу (прибутку).

Розрізняють внутрішні (вітчизняні) і зовнішні (іноземні) інвестиції.

Внутрішні інвестиції підрозділяються на фінансові, реальні й інтелектуальні.

Фінансові інвестиції — це придбання акцій, облігацій і інших цінних паперів, вкладення грошей на депозитні рахунки в банках під відсотки й ін.

Реальні інвестиції (капітальні вкладення) — це вкладення грошей у капітальне будівництво, розширення і розвиток виробництв.

Інтелектуальні інвестиції — підготовка фахівців, передача досвіду, ліцензій, ноу-хау й ін.

Зовнішні інвестиції поділяються на прямі і портфельні.

Прямі інвестиції — це інвестиції, що дають інвестору повний контроль над діяльністю іноземного підприємства.

Портфельні інвестиції — це інвестиції, що дають інвестору право на одержання лише дивідендів по придбаних акціях закордонних підприємств.

Об'єктами інвестиційної діяльності є: основний капітал (знову створюваний чи той, що модернізується); оборотний капітал; цінні папери; цільові грошові вклади; науково-технічна продукція; інтелектуальні цінності.

Одна з найбільш важливих господарських задач, що повинні вирішувати підприємства — це вигідне вкладення грошових ресурсів з метою одержання максимального доходу.

Інвестиційна політика визначає пріоритетні напрямки вкладення капіталу, від яких залежить ефективність господарської діяльності, забезпечення найбільшого приросту продукції і доходу на кожну гривню понесених витрат.

В даний час найбільшу частину інвестицій підприємства направляють у капітальне будівництво на розширене відтворення основних фондів і об'єктів соціальної інфраструктури.

Контрольні питання:

1. Що розуміється під нематеріальними ресурсами підприємства, по яких ознаках і як вони класифікуються?

2. Розкрийте сутність структури нематеріальних активів.

3. Сутність та оцінка гудвілу.

3. Поняття інвестицій і їхня характеристика.

4. Склад і принципи інвестиційної діяльності.

5. Учасники інвестиційного процесу і його організаційні форми в умовах ринкової економіки.

6. Розкрийте економічний зміст інвестицій?

7. У чому складається подібність і розходження понять інвестиції і капітальні вкладення?

Рекомендована література:

1. Покропивний С.Ф. Економіка підприємства: Підручник. — К.: КНЕУ, 2000. — 528 с.

2. Примак Т.О. Економіка підприємства: Навчальний посібник. — Е.: Вікар, 2001. — 178 с.

3. Продиус И.П., Филиппова СВ., Граменицкая И.В. Экономика производства. Краткий курс. — Одесса: Астропринт, 1999. — 164 с.

Тема 4. Оборотні кошти

4.1. Призначення і структура оборотних коштів

Оборотні кошти – кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу, що однократно беруть участь у процесі виробництва і цілком переносять свою вартість на готовий продукт. Забезпечують безперервність виробництва і реалізації продукції підприємства.

Оборотні виробничі фонди представляють предмети праці до їхнього перетворення в готову продукцію (виробничі запаси, напівфабрикати, незавершене виробництво). До них відносять також засоби праці терміном служби не більш 1 року (з урахуванням встановлених підприємством вартісних обмежень) - так звані малоцінні чи швидкозношувані предмети (МШП), а також витрати майбутніх періодів.

Фонди обігу – засоби підприємства, вкладені в запаси готової продукції, товари для подальшого продажу, товари відвантажені, але неоплачені (дебіторська заборгованість по товарних операціях), кошти в касі і на рахунках тощо. Фонди обігу зв'язані з обслуговуванням процесу обігу товарів, вони не беруть участь в утворенні вартості, а є її носіями. Після виготовлення продукції і її реалізації вартість оборотних коштів відшкодовується в складі виторгу від реалізації продукції (робіт, послуг). Це сприяє постійному поновленню процесу виробництва, що здійснюється шляхом беззупинного кругообігу засобів підприємства.

Облік оборотних коштів у рамках матеріальних запасів (оборотні виробничі фонди, а також готова продукція, товари, МШП, молодняк тварин на відгодівлі) здійснюється відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку №9 «Запаси», а дебіторської заборгованості відповідно до П(С)БО №10 «Дебіторська заборгованість».

У своєму русі оборотні кошти проходять стадії: гроші – виробництво (включаючи матеріально-сировинні запаси) – товар (перетворюваний у гроші). Так відновлюються початково авансовані кошти.

Оборотні кошти в частині оборотних виробничих фондів у сумі з залишками готової продукції на складі нормуються.

4.2. Нормування оборотних коштів (обк). Поняття норми і нормативу обк. Часткові і загальні нормативи

Ритмічність і ефективність виробництва залежать від оптимального розміру ОБК і у виробництві й у обігу, тому найважливішою задачею підприємства є нормування ОБК.

Нормування витрат окремих видів матеріальних ресурсів передбачає дотримання визначених наукових принципів:

• прогресивність;

• технологічна й економічна обґрунтованість;

• динамічність;

• забезпечення зниження норм.

Ціль нормування — установити мінімальне значення (величину) кожного виду ОБК, достатнє для безперебійної роботи підприємства.

Показники нормування — норматив ОБК і норма ОБК.

Норматив ОБК — мінімальна розрахункова величина коштів, необхідних для покриття потреби в ОБК для безперебійної роботи підприємства з запланованими обсягами робіт.

При порушенні розрахункових пропорцій окремих елементів нормативу оборотних коштів і планованих обсягів виробництва виникає недолік оборотних коштів, що звичайно заповнюється за рахунок короткострокових банківських кредитів.

Основні види нормативів — частковий і загальний. Частковий норматив розраховується для конкретного виду ОБК, а загальний — для їхньої загальної кількості.

Норматив ОБК залежить від:

• обсягу виробництва;

• витратності ОБК;

• норм ОБК на окремі їхні види.

Розрахунок нормативу ОБК виробляється в загальному виді за формулою:

(3)

де: Оз - програма випуску чи оборот ОБК за період Т;

Т - плановий період, дні;

Нзап - норма запасу ОБК у днях.

Норма запасу — кількість днів, на яке створюється запас ОБК, що забезпечує беззупинну роботу підприємства, навіть при порушенні графіка виробничого процесу чи постачань.

Величина норми запасу залежить від:

• тривалості технологічного циклу;

• періодичності запуску матеріалів у виробництво;

• часу підготовки матеріалів для виробництва;

• віддаленості постачальників;

• рівномірності і частоти постачань.

При встановленні норм і нормативів на планований рік рекомендується використовувати дослідно-статистичний і розрахунково-аналітичний методи.

На практиці застосовуються три методи нормування оборотних коштів:

• аналітичний метод передбачає ретельний аналіз наявних товарно-матеріальних цінностей з наступним вилученням надлишкових;

• коефіцієнтний метод складається в уточненні діючих нормативів власних оборотних коштів і внесення в них змін за станом на момент розрахунку;

• метод прямого рахунку являє собою науково обґрунтований розрахунок нормативів по кожному елементу нормованих ОБК.

Основну частину нормативу оборотних коштів складають складські матеріально-сировинні запаси, незавершене виробництво, залишки готової продукції на складі.

Складські матеріально-сировинні запаси визначаються з урахуванням добової потреби і середньої тривалості інтервалу між двома постачаннями.

Запас, що визначає поточну потребу:

(4)

де Q_дн – денна потреба;

Т_дн – середньозважений інтервал між двома постачаннями, днів.

Оскільки поточний запас змінюється від максимуму в день постачання до нуля в день наступного постачання значення залежності (3) зменшується наполовину – середній поточний запас.

У сумі зі страховим, підготовчим та транспортним - поточний запас утворює складський розрахунковий запас. Страховий запас розраховується відповідно до галузевих рекомендацій. Для більш повної оцінки страхового запасу використовуються відомі статистичні методи.

4.3. Показники ефективності використання оборотних коштів

Ефективність використання оборотних коштів впливає на фінансові результати діяльності підприємства.

При її аналізі застосовується безліч показників:

• наявність власних ОБК;

• співвідношення власних і позикових ОБК;

• платоспроможність підприємства;

• ліквідність підприємства;

• оборотність ОБК;

• тривалість одного обороту ОБК;

Наявність власних ОБК (чистий робочій капітал) і співвідношення між ними і позиковими характеризує ступінь фінансової стійкості підприємства.

Співвідношення між величиною заборгованості підприємства й обсягом ліквідних засобів (кошти, цінні папери і легко реалізовані елементи ОБК) характеризують його ліквідність.

Оборотність ОБК характеризує інтенсивність їхнього використання.

До показників оборотності відносяться:

1) тривалість одного обороту (Тоб), у днях – яка показує, протягом якого часу ОБК проходять усі стадії операційного циклу:

(5)

де Т_р – тривалість розрахункового періоду, днів (для року приймають Т_р = 365 дн);

Q_р - обсяг реалізації за розрахунковий період;

2) число оборотів ОБК (коефіцієнт оборотності):

(6)

Зіставлення числа оборотів по різних періодах часу дозволяє зробити висновок про ритмічність роботи підприємства. Якщо воно залишається незмінним чи незначно коливається, то підприємство працює стабільно. Зниження числа оборотів говорить про падіння темпів розвитку підприємства і його неблагополучне фінансове положення.

Прискорення оборотності ОБК сприяє їх абсолютному і відносному вивільненню.

Абсолютне вивільнення ОБК — це зниження суми ОБК у поточному році в порівнянні з попереднім при збільшенні обсягу реалізації.

Відносне вивільнення ОБК — це випередження темпами росту обсягу продажів темпів росту ОБК.

У цьому випадку меншим обсягом ОБК забезпечується більший обсяг продажів. Відносне вивільнення відбиває як зміну величини оборотних коштів, так і зміну обсягу реалізованої продукції.

Щоб визначити його, потрібно обчислити потребу в оборотних коштах за звітний рік, виходячи з фактичного обороту по реалізації продукції за цей період і оборотності в днях за попередній рік.

Крім оптимізації виробничих запасів і скорочення обсягів незавершеного виробництва важливе значення має вибір варіанта списання витрат на собівартість продукції, що впливає на оцінку вартості залишків складських запасів і запасів, що списуються на собівартість продукції.

Наприклад, оцінка вибуття запасів може здійснюватися по вартості закупівель (ідентифікована собівартість відповідної одиниці запасів); за середньозваженими цінами; за цінами, що змінилися на момент списання витрат на собівартість продукції, по вартості перших за часом закупівель чи останніх (метод ФІФО і ЛІФО відповідно) та іншими методами. У залежності від загальної економічної ситуації різниця в оцінках може складати 5-10%, що істотно впливає на такі в деякій мірі конфронтуючі показники, як прибутковість і платоспроможність (ліквідність).

Крім того, на практиці для характеристики ефективності використання матеріальних ресурсів застосовуються кілька видів показників матеріаломісткості: абсолютна, питома, загальна.

Абсолютна матеріаломісткість показує витрати сировини і матеріалів за абсолютним значенням на фізичну одиницю виготовленої продукції.

Питома матеріаломісткість — це витрати основних видів сировини і матеріалів на одиницю експлуатаційної характеристики продукції (одиницю потужності, обсягу, довжини тощо).

Загальна матеріаломісткість (Мм) відбиває вартість усіх матеріальних витрат на грошову одиницю чи на одиницю виготовленої продукції.

Загальна матеріаломісткість розраховується за формулою:

, (7)

де: Мз — загальна сума матеріальних витрат, грн.;

q і Q — обсяг зробленої продукції відповідно в натуральному і грошовому вираженні.

Матеріаломісткість є показником зворотним до матеріаловіддачі.

Матеріаловіддача (Мв) розраховується за формулою:

, (8)

Додатково використовуються коефіцієнти використання матеріалів, виходу придатної продукції, відходів тощо.

Контрольні питання:

1. На яку величину відрізняються оборотні кошти від оборотних виробничих фондів?

2. По яких основних елементах класифікуються оборотні виробничі фонди?

3. Що розуміється під структурою оборотних коштів? Які фактори впливають на її зміну?

4. Джерела формування оборотних коштів, які Ви знаєте?

5. Що розуміється під нормуванням оборотних коштів?

6. Які оборотні кошти нормуються?

7. Яким образом визначаються нормативи оборотних коштів?

8. Які показники характеризують рівень використання оборотних коштів?

9. Які існують основні напрямки прискорення оборотності оборотних коштів?

Рекомендована література:

1. Національне положення (стандарт) бухгалтерського обліку №9 “Запаси”.

2. Національне положення (стандарт) бухгалтерського обліку №10 “Дебіторська заборгованість”.

3. Економіка підприємства: Навч.-метод. посібник для самостійної роботи. — К.: КНЕУ, 2000. — 328 с.

4. Зайцев Н. Экономика промышленного предприятия. — 3-е изд. — М.: ИНФРА-М, 2000. — 358 с.

5. Покропивний С.Ф. Економіка підприємства: Підручник. — К.: КНЕУ, 2000. — 528 с.

6. Экономика предприятия: Учебник / Под ред. О.И. Волкова. — М.: Инфра — М, 1997.— 416 с.

Тема 5. Трудові ресурси

5.1. Загальні відомості. Класифікація

Трудові ресурси підприємства представлені його виробничим персоналом, оплата праці якого включається у витрати виробництва продукції. Винятковою особливістю трудових ресурсів на відміну від інших є те, що підвищення ефективності їх використання може бути зв'язано не стільки зі збільшенням продуктивності, скільки з можливістю більш ефективного використання інших видів ресурсів.

Крім того, організація використання трудових ресурсів на підприємстві пов'язана з рішенням не тільки виробничих задач, але і з важливими для суспільства задачами соціально-політичного характеру.

Працівники підприємства, зайняті у виробництві й у його обслуговуванні входять до складу промислово-виробничого персоналу (ППП).

До непромислового персоналу відносять працівників житлово-комунального господарства, капітального будівництва, медичних і культурно-спортивних закладів і так далі, що знаходяться в складі підприємства.

По характеру виконуваних функцій розрізняють:

1) робітників – працівники, безпосередньо зайняті створенням матеріальних цінностей, ремонтом основних засобів, перевезенням вантажів тощо. Робітників, у свою чергу, підрозділяють на основних і допоміжних. Основні робітники зайняті безпосередньо у виробничому процесі, допоміжні – ремонтним, транспортним, складським, підсобним та іншими видами обслуговування.

2) керівників – працівники, що займають посади керівників підрозділів, їхні заступники і головні (ведучі) фахівці.

3) фахівці – працівники, зайняті інженерно-технічним, економічної, юридичним і іншим аналогічним видом діяльності.

4) службовці – працівники, що здійснюють підготовку й оформлення документації, облік і контроль, господарське обслуговування і діловодство.

У залежності від характеру трудової діяльності персонал підприємства підрозділяють за професіями, спеціальностями і рівнем кваліфікації.

Професія визначається комплексом теоретичних знань і практичних навичок галузевого характеру.

Спеціальність конкретизує знання і навички усередині професії.

Кваліфікація відбиває рівень знань і навичок по конкретній спеціальності.

По чисельності працівників розрізняють облікову і явочну.

Облікова чисельність визначає загальну чисельність працівників підприємства чи окремих їх груп, зарахованих за наказом на певну дату (з урахуванням вибулих і прийнятих).

Явочна чисельність – чисельність робітників що з'явилися на роботу (у тому числі у відрядженні).

У складі явочної чисельності також виділяють тих, що фактично відробили, тобто з'явилися і приступили до роботи, незалежно від внутрізмінних перерв.

Середні значення цих показників:

середньооблікова чисельність – визначається шляхом підсумовування чисельності працівників облікового складу за кожний календарний день місяця і ділення цієї суми на кількість календарних днів місяця; за значеннями за місяць визначаються середні значення за квартал, півріччя й у цілому за рік;

середні значення явочної чисельності і тих, що фактично відробили визначаються аналогічно, але стосовно кількості робочих днів місяця.

Для потреб аналізу і планування ряду трудових показників використовуються нормативні значення фондів часу: календарного, номінального й ефективного.

Фонд календарного часу – представляє тривалість року в днях.

Фонд номінального часу – визначається різницею між фондом календарного часу і кількістю вихідних і святкових днів у році.

Фонд ефективного часу – визначається різницею між фондом номінального часу і кількістю планованих невиходів на роботу (чергові і додаткові відпустки, у зв'язку з навчанням тощо).

Відношення фонду номінального часу до ефективного визначає нормативне значення коефіцієнта приведення до облікової чисельності.

5.2. Продуктивність праці

Продуктивність праці характеризує здатність виробляти в одиницю часу більшу чи меншу кількість продукції.

Розрізняють індивідуальну, враховуючу тільки витрати живої праці при виготовленні продукції, і продуктивність суспільної праці, тобто витрат живої і минулої праці, упредметненої у виробництві сировини, матеріалів і енергоресурсів, придбаних з боку напівфабрикатів, виготовленні машин і устаткування тощо.

На зростання продуктивності праці впливають матеріально-технічні, організаційні й економічні фактори.

Зростання продуктивності суспільної праці, що спостерігається в результаті технічного прогресу, відбувається таким чином, що частка витрат живої праці знижується із ростом витрат упредметненої праці.

Продуктивність витрат суспільної праці визначається в цілому для держави як відношення обсягу національного доходу до чисельності працівників, зайнятих у сфері матеріального виробництва.

На підприємствах оперують поняттям продуктивності живої праці, тобто витратами праці працівників підприємства. При цьому використовують натуральні, вартісні і трудові методи її виміру.

Натуральний метод – визначає кількість виробленої одним працівником продукції в натуральному вимірі за визначений період:

(9)

Застосовується для порівняння показників одного чи декількох технологічно суміжних виробництв. У залежності від мети порівняння показник чисельності (N) може відбивати загальну чисельність персоналу чи окремої його групи.

Для порівняння змін показників користуються індексами. Наприклад, індекс показника продуктивності (I_пт) з урахуванням зміни обсягу виробництва (I_q) і чисельності (I_N) складає:

(10)

У більш складних випадках, коли визначається зміна показника в середньому для декількох виробничих ділянок використовують більш складні індекси, наприклад, індекс перемінного складу

(11)

де в чисельнику сумується для всіх ділянок добуток показників продуктивності і питомої ваги (у частках) чисельності працівників на окремих ділянках у їхній загальній чисельності.

Підрядковий індекс “0” характеризує так званий “базовий” варіант (період), який порівнюється з фактичним, звітним чи плановим (підрядковий індекс “1”).

Вартісний метод – визначає виробіток у вартісному вираженні на 1 працівника. Розрахункові дії аналогічні натуральному методу.

Трудовий метод – визначає кількість продукції, зроблену в одиницю робочого часу:

і , (12)

де Т_р - кількість витрат праці (звичайно в чол.-годинах).

У практиці більш часто використовується показник трудомісткості (τ), як величина, зворотна продуктивності праці :

і (13)

Для більш складних випадків визначення середньої величини продуктивності трудовим методом використовується так званий агрегатний індекс:

. (14)

Різниця між чисельником і знаменником визначає економію (перевитрату) трудовитрат.

В аналізі використовують декілька показників трудомісткості:

технологічна трудомісткість відбиває витрати праці основних робітників, зайнятих виробництвом даної продукції;

виробнича трудомісткість – те ж з відображенням витрат основних і допоміжних робітників; витрати праці допоміжних робітників враховуються в долі, що приходиться на даний продукт;

повна трудомісткість – враховує витрати праці усього виробничого персоналу з урахуванням часткового розподілу між різною продукцією.

Показник трудомісткості має переваги перед показником продуктивності праці:

• він відбиває прямий зв'язок між обсягом виробництва і трудовитратами;

• погоджує проблему виміру продуктивності праці з факторами і резервами її росту;

• дозволяє зіставити витрати праці на однакові вироби в різних цехах і на різних виробничих ділянках підприємства.

Продуктивність праці на підприємстві змінюється під впливом ряду факторів.

Фактором зміни продуктивності називається причина, що обумовлює зміну її рівня.

Фактори зміни продуктивності праці можна розбити на наступні групи:

• матеріально-технічна база виробництва,

• людський фактор,

• організація і управління виробництвом.

У ряді випадків при внутрішньозаводському аналізі визначають вплив на зміну показника обсягу виробництва (Q) факторів росту продуктивності праці (Пт) і зміни чисельності виробничого персоналу (N) :

за рахунок зміни продуктивності праці –

; (15)

за рахунок зміни чисельності працівників –

(16)

де Пт – зміна () продуктивності праці;

N – зміна () чисельності працівників;

Навкруги абсолютні значення показників. Призначення підрядкових індексів розглядалося раніше.

Вплив факторів на загальну зміну показника обсягу виробництва балансується:

(17)

що може служити перевіркою правильності виконаних розрахунків.

Резервом росту продуктивності праці називається невикористана можливість її підвищення.

Резерви можна розділити на поточні, котрі можуть бути затребувані найближчим часом і не вимагають значних одноразових витрат, і перспективні, зв'язані з удосконалюванням технології, вимагають великих витрат.

5.3. Оплата праці

Заробітна плата — форма матеріальної винагороди за працю, що цілком чи частково компенсує її витрати.

Основні принципи організації оплати праці, прийняті у світовій практиці:

• здійснення оплати праці в залежності від кількості і якості праці;

• диференціація заробітної плати в залежності від кваліфікації працівника, умов праці і галузевої приналежності підприємства;

• систематичне підвищення реальної заробітної плати, тобто перевищення темпів росту номінальної заробітної плати над інфляцією;

• перевищення темпів росту продуктивності праці над темпами росту середньої заробітної плати;

• надання підприємствам максимальної самостійності в питаннях організації й оплати праці.

Оплата праці забезпечує нормальне відтворення робочої сили (відтворна функція) і мотивує працівників для ефективних дій на своєму робочому місці (стимулююча функція).

Оплата праці — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому вираженні, що за трудовим договором власник або уповноважений їм орган виплачує працівнику за виконану їм роботу.

Розмір оплати праці залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці і господарської діяльності підприємства.

Витрати на оплату праці складаються з:

1. Основної заробітної плати — винагороди за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці. Вона встановлюється у виді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників, і посадових окладів для службовців;

2. Додаткової заробітної плати — винагороди за працю понад установлену норму, за трудові успіхи і винахідливість і за особливі умови праці. До неї входять доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, зв'язані з виконанням виробничих завдань і функцій;

3. Інших заохочувальних і компенсаційних виплат у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії по спеціальних системах і положеннях, компенсаційні й інші грошові і матеріальні виплати, не передбачені актами діючого законодавства, або які проводяться понад установлені зазначеними актами норми.

Державна політика оплати праці реалізується шляхом установлення мінімальної заробітної плати; державних норм і гарантій в оплаті праці (за роботу в понаднормовий час, святкові і вихідні дні і за час виконання державних обов'язків); умов визначення частини доходу підприємства, що направляється на оплату праці; міжгалузевих співвідношень в оплаті праці; умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях і установах; максимальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств; рівня оподатковування підприємств і доходів працівників.

Мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівня економічного розвитку, рівня продуктивності праці, рівня середньої заробітної плати і вартісної величини мінімального споживчого бюджету (риси малозабезпеченості).

Реалізація політики оплати праці здійснюється на основі договірного регулювання шляхом укладання системи тарифних угод на трьох рівнях:

• міжгалузевому (генеральна тарифна угода);

• галузевому чи регіональному;

• виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору).

Тарифна угода — це договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці і соціальних гарантій.

Предметом угоди на рівні підприємства є:

1. форми і системи оплати праці для різних категорій працівників; мінімальна тарифна ставка;

2. розміри тарифних ставок і посадових окладів по розрядах робіт і посадам працівників; види і розміри доплат, надбавок, премій тощо.

Організація оплати праці безпосередньо на підприємстві складається з наступних елементів:

1. Формування фонду оплати праці, що являє собою джерело коштів, призначених для виплат заробітної плати і виплат соціального характеру;

2. Нормування праці, що дає можливість враховувати якість праці й індивідуальний внесок працівника в загальні результати діяльності підприємства;

3. Установлення тарифної системи, що дозволяє порівнювати різноманітні конкретні види праці з урахуванням їх складності й умов виконання. Тарифна система припускає дві форми оплати праці: відрядну і погодинну.

При організації оплати праці робітників основними елементами тарифної системи є:

• тарифно-кваліфікаційні довідники, за допомогою яких визначають розряд роботи і розряд робітника;

• тарифна сітка, що включає перелік тарифних розрядів, тарифних коефіцієнтів і тарифних ставок;

• тарифний розряд, що визначає ступінь складності роботи та у залежності від цього встановлює норму оплати праці робітника;

• тарифний коефіцієнт, що показує, у скільки разів тарифна ставка даного розряду більше тарифної ставки 1-го розряду;

• тарифна ставка, що визначає норму оплати праці робітника кожного розряду за одиницю часу.

4. Визначення форм і систем заробітної плати, що встановлюють зв'язок між величиною заробітку, кількістю і якістю праці. Визначають порядок її нарахування в залежності від організаційних умов виробництва і результатів праці. На більшості підприємств діє дві форми оплати праці — погодинна і відрядна.

Погодинною називається така форма оплати праці, при якій заробітна плата працівникам нараховується по встановленій тарифній ставці чи окладу за фактично відпрацьований час.

Вона є переважною формою у світовій практиці, тому що дозволяє збільшувати інтенсивність праці без збільшення його оплати. На погодинній оплаті знаходиться 60% робітників Великобританії і Німеччини, 70% робітників США і Франції.

Погодинна форма оплати праці (ПФОП) застосовується на підприємствах з регламентованим технологічним режимом, де робітник не може безпосередньо впливати на збільшення випуску продукції.

Застосування ПФОП є найбільш доцільним у наступних умовах:

• для ділянок, де якість продукції є найважливішим показником нормальної роботи;

• на ділянках, де нормування й облік праці вимагають великих витрат і є економічно недоцільними, чи там де праця не може бути точно пронормована.

Застосовується дві системи заробітної плати (Зп) при ПФОП:

1. Проста погодинна система. Заробітна плата визначається за формулою:

, (18)

де Чст — годинна тарифна ставка працівника відповідного розряду, грн./год;

Т — фактично відпрацьований час, год.

2. Погодинно-преміальна. Заробітна плата визначається за формулою:

, (19)

де П — розмір премії у відсотках до тарифної ставки за виконання встановлених показників і умов преміювання, %;

К — розмір премії за кожен відсоток перевиконання встановлених показників і умов преміювання, %;

п — відсоток перевиконання встановлених показників і умов преміювання.

При відрядній формі оплати праці (ВФОП) заробітна плата встановлюється працівникам по заздалегідь установлених розцінках за кожну одиницю виконаної роботи чи випущеної продукції. Ця форма сприяє виконанню об'ємних показників, тому що вона використовує міру інтенсивності праці — норму:

• норму часу — час, необхідний для створення одиниці чи партії виробів;

• або норму виробітку — обсяг продукції, що повинний бути випущений за конкретний час.

ВФОП доцільно застосовувати в наступних умовах:

• при наявності кількісних показників роботи, що безпосередньо залежать від даного працівника;

• при можливості збільшити виробіток чи обсяг виконаних робіт;

• при необхідності стимулювати об'ємні показники даної ділянки;

• при наявності можливості точного обліку виконуваної роботи, застосуванні технічно обґрунтованих норм праці.

ВФОП підрозділяється на системи по способах:

• визначення відрядної розцінки (пряма, непряма, акордна, прогресивна, підрядна);

• розрахунків із працівниками (індивідуальна чи колективна);

• матеріального заохочення (із преміальними виплатами чи без них).

1. Пряма індивідуальна відрядна система заробітної плати. Заробітна плата робітника розраховується за формулою:

, (20)

де Рсд — розцінка на i-й вид продукції чи роботи, грн. Розцінка може бути визначена як , (Нвр - норма часу на виконання роботи чи виготовлення продукції, год/шт.), чи , (Нвир — норма виробітку за 1 годину, шт/год);

N_i — кількість випущеної продукції чи виконаної роботи, нат.одиниць.

2. Пряма колективна відрядна система заробітної плати. Величина заробітку визначається аналогічно через колективні розцінки і загальний обсяг продукції.

3. Відрядно-преміальна система. Крім заробітної плати виплачується премія за перевиконання встановлених показників. Загальний заробіток визначається за формулою:

, (21)

Преміювання здійснюється за 2-3 якісними показниками.

4. Непряма-відрядна система заробітної плати застосовується для допоміжних робітників (що обслуговують основних робітників), чия праця оказує суттєвий вплив на працю основних робітників:

, (22)

де Чст_всп — годинна тарифна ставка допоміжних робітників, грн.;

Нвир_всп — норма виробітку основних виробничих робітників, шт/год.

5. Відрядно-прогресивна система заробітної плати.

Розрахунок ведеться за формулою:

, (23)

де Рсд_i* — підвищена розцінка за надпланове значення показника, грн.

N_i* — кількість продукції, що вироблена робітником поверх норми за розрахунковий період, нат. одиниць.

6. Акордна система заробітної плати передбачає виконання певного обсягу роботи за визначену величину заробітної плати. Вона виплачується незалежно від терміну виконання робіт за кінцевими результатами.

Оплата праці службовців здійснюється за штатним розкладом із прийнятою системою преміювання.

В умовах переходу до ринкових умов господарювання знайшла застосування безтарифна система оплати праці (БСОП), що залежить від ряду факторів: кваліфікаційного рівня працівника (від директора до робітника), коефіцієнта трудової участі (КТУ) і фактично відпрацьованого часу. Деякі підприємства орієнтують систему матеріального стимулювання на фактичну кваліфікацію працівника — здатність не тільки виконувати свої безпосередні обов'язки, але і брати участь у рішенні виробничих проблем. Такі працівники одержують фіксовану платню за кваліфікацію.

На більшості підприємств оплата праці службовців здійснюється відповідно до встановленого їм за штатним розкладом окладом і відповідно до діючої системи преміювання.

Різновидом БСОП є контрактна система.

З усієї розмаїтості існуючих форм і систем оплати праці підприємство вибирає ті, котрі більшою мірою відповідають конкретним умовам виробництва: характеру продукції, що випускається, застосовуваній технології, рівню управління, ринку збуту, обсягу попиту тощо.

Участь у прибутках (доходах) полягає в розподілі їх певної частини між працівниками підприємства, що може бути терміновим (наприклад, щомісячні виплати), чи виступати у формі поширення між працівниками акцій підприємства.

Додаткові виплати з прибутків залежать від рівня витрат на виробництво і цін, конкурентноздатності продукції і фінансового стану підприємства. Їхні розміри визначаються спеціальним документом (угодою), прикладеним до колективного договору.

Можна виділити наступні системи участі працівників у прибутках (на основі оцінки заслуг):

за результатами загальної діяльності підприємства:

• системи стимулювання конкретних обсягів робіт, обсягів продажів тощо;

• системи участі в прибутках у залежності від продуктивності;

• системи преміальних виплат (бонусів).

на основі відносин власності:

• системи надання своїм працівникам акцій підприємства;

• системи співволодіння активами підприємства під посередництвом інвестиційних фондів;

• системи розповсюдження нових акцій.

Праця на будь-якім підприємстві повинна бути організована з наукової точки зору.

Наукова організація праці (НОТ) вирішує три проблеми:

• економічну (ефективне використання ресурсів і ріст продуктивності праці);

• психофізіологічну (підвищення працездатності людини без шкоди для його здоров'я);

• соціальну (праця повинна задовольняти соціальні потреби особистості).

Основні напрямки НОТ:

• удосконалювання форм поділу і кооперації праці;

• удосконалювання нормування праці, його морального і матеріального стимулювання;

• поліпшення умов праці;

• підготовка і підвищення кваліфікації кадрів;

• посилення трудової дисципліни.

Контрольні питання:

1. Що таке персонал підприємства? Які категорії персоналу можна віднести до промислово-виробничого персоналу?

2. Які існують якісні показники, що характеризують персонал підприємства?

3. Які Ви знаєте кількісні показники, що визначають склад і динаміку персоналу на підприємстві?

4. Які існують особливості планування чисельності на підприємстві?

5. Що таке продуктивність праці? Значення росту продуктивності праці на підприємстві?

6. Які Ви знаєте методи визначення продуктивності праці і фактори її росту на підприємстві?

7. Що таке трудомісткість і які її види? Яким образом можна вимірити трудомісткість?

8. Які фактори визначають зниження трудомісткості на підприємстві?

9. Яким чином класифікуються резерви росту продуктивності праці?

10. Що таке заробітна плата, і які фактори впливають на неї?

11. Які елементи тарифної системи Ви знаєте?

12. Які Ви знаєте форми оплати праці?

13. У яких випадках найбільше доцільно застосовувати погодинну і відрядну форми оплати праці?

14. Що входить до складу фонду оплати праці?

15. Яким образом формується фонд оплати праці на підприємстві?

Рекомендована література:

1. Економіка підприємства: Навч.-метод. посібник для самостійної роботи. — К.: КНЕУ, 2000. — 328 с.

2. Зайцев Н. Экономика промышленного предприятия. — 3-е изд. — М.: ИНФРА-М, 2000. — 358 с.

3. Покропивний С.Ф. Економіка підприємства: Підручник. — К.: КНЕУ, 2000. — 528 с.

4. Примак Т.О. Економіка підприємства: Навчальний посібник. — Е.: Вікар, 2001. — 178 с.

5. Продиус И.П., Филиппова СВ., Граменицкая И.В. Экономика производства. Краткий курс. — Одесса: Астропринт, 1999. — 164 с.

Тема 6. Фінансові ресурси підприємства

6.1. Поняття і склад фінансових ресурсів підприємства

Жодне підприємство не може здійснювати виробничо-господарську діяльність без наявності початкових грошей (чи фінансових ресурсів). Гроші необхідні для покупки сировини і матеріалів, виплати заробітної плати працівникам, сплати податків і платежів, формування резервів коштів майбутніх платежів (фондів) тощо.

Фінансові ресурси — це кошти, що наявні в розпорядженні підприємства і призначені для забезпечення його ефективної діяльності, для виконання фінансових зобов'язань і економічного стимулювання працюючих.

Склад фінансових ресурсів приведений у табл. 2.

Таблиця 2

Склад фінансових ресурсів підприємства

Як видно з таблиці, основним принципом класифікації фінансових ресурсів є джерела їхнього формування.

Сукупність фінансових засобів підприємства прийнято підрозділяти на оборотні кошти й інвестиції.

6.2. Джерела фінансових ресурсів підприємства і напрямки їх використання

На основі права власності розрізняють дві великі групи джерел фінансових ресурсів: власні і чужі кошти. До чужих коштів відносяться притягнуті кошти інших підприємств і організацій.

Стартовим джерелом фінансових ресурсів у момент заснування підприємства є статутний капітал.

Статутний (акціонерний) капітал — майно, створене за рахунок внесків засновників (чи виторгу від продажу власних акцій).

Основним джерелом фінансових ресурсів діючого підприємства служать доходи (прибуток) від основного й іншого видів діяльності, позареалізаційних операцій. Вони також формуються за рахунок стійких пасивів, різних цільових надходжень, пайових і інших внесків членів трудового колективу.

До стійких пасивів відносять статутний, резервний і інший капітали, довгострокові позики і кредиторську заборгованість, що постійно знаходиться в обороті підприємства.

Фінансові ресурси можуть бути мобілізовані на фінансовому ринку за допомогою продажу акцій, облігацій і інших видів цінних паперів, випущених підприємством; дивідендів по цінних паперах інших підприємств і держави; доходів від фінансових операцій; отриманих кредитів. Фінансові ресурси можуть надходити в порядку перерозподілу від асоціацій і концернів, у які входять підприємства; від вищих організацій при збереженні галузевих структур; від страхових організацій.

В окремих випадках підприємству можуть бути надані субсидії (у грошовій чи натуральній формі), що призначені на строго обмежений перелік витрат, за рахунок коштів державного чи місцевого бюджетів, а також спеціальних фондів.

Використання фінансових ресурсів здійснюється за наступними напрямками:

• поточні витрати на виробництво і реалізацію продукції (робіт, послуг);

• інвестування коштів у капітальні вкладення, зв'язані з розширенням виробництва і його технічним відновленням, використанням нематеріальних активів;

• інвестування фінансових ресурсів у цінні папери;

• утворення різних грошових фондів і резервів (на розвиток, заохочення й ін.);

• платежі фінансової, банківської системі, внески в позабюджетні фонди;

• спонсорство, благодійні внески;

• утримання об'єктів невиробничої сфери тощо.

Потреба у фінансових ресурсах змінюється в залежності від:

1. стадії життєвого циклу організації. На стадії зародження організації основним джерелом фінансових ресурсів є статутний фонд (первісний капітал засновників). Він використовується для погашення первісних організаційних витрат, на первинні виплати;

2. виду діяльності;

3. перспективних і стратегічних планів.

Визначення потреби і напрямків використання фінансових ресурсів здійснюється підприємством у рамках стратегічних і поточних фінансових планів.

Контрольні питання:

1. Що розуміється під фінансовими ресурсами підприємства?

2. Склад фінансових ресурсів підприємства.

3. Які основні джерела фінансових ресурсів підприємства існують?

4. Що розуміється під цінними паперами, і які їхні види?

5. Що відноситься до первинних, а що до вторинних цінних паперів?

Рекомендована література:

1. Покропивний С.Ф. Економіка підприємства: Підручник. — К.: КНЕУ, 2000. — 528 с.

2. Примак Т.О. Економіка підприємства: Навчальний посібник. — Е.: Вікар, 2001. — 178 с.

3. Продиус И.П., Филиппова СВ., Граменицкая И.В. Экономика производства. Краткий курс. — Одесса: Астропринт, 1999. — 164 с.

Тема 7. Витрати виробництва

7.1. Загальні поняття. Класифікація витрат

Витрати виробництва — вартість відшкодування використаних факторів виробництва, тобто праці, природних ресурсів (землі), капіталу і підприємницьких здібностей.

Усі витрати на оплату даних факторів виробництва називають явними. Вони формують собівартість продукції чи послуги і є валовими витратами підприємства.

Усі витрати, зв'язані з альтернативним використанням ресурсів, що складають власність підприємства, називаються неявними чи альтернативними. Вони не враховуються при розрахунку собівартості, але дозволяють точніше оцінити очікуваний прибуток при різних варіантах капіталовкладень. Наприклад, вкласти гроші у виробництво чи покласти в банк, зробити роботу самому чи найняти працівника.

Явні витрати підприємства залежать від мобільності факторів виробництва. Мобільністю називається можливість зміни функції чи переміщення фактора в просторі. Наприклад, жива праця може бути замінена автоматичною і навпаки. Фактори з високою мобільністю вимагають невисоких явних витрат, зі слабкою мобільністю — високих витрат. До немобільних відносяться унікальні природні (земля, родовища) і трудові фактори (таланти, фахівці).

Явні витрати виробництва являють собою реальне відшкодування вартості притягнутих факторів.

Існують наступні класифікації витрат:

1. за центрами відповідальності (місцям виникнення витрат): витрати виробництва, цеху, ділянки, технологічного переділу, служби;

2. за видами продукції, робіт, послуг: витрати на виріб, типовий виріб, групи однорідних виробів, одноразові замовлення, напівфабрикати, валову, товарну, реалізовану продукцію;

3. за ефективністю: продуктивні і непродуктивні;

4. за змістом (по економічних елементах);

5. за статтями калькуляції;

6. за методами віднесення на собівартість;

7. за залежністю від обсягів виробництва;

8. за ступенем однорідності.

I. Угруповання витрат по економічних елементах включає:

• матеріальні витрати (без вартості зворотних відходів);

• витрати на оплату праці;

• відрахування на соціальні заходи;

• амортизація основних засобів;

• інші витрати.

До матеріальних витрат відносяться:

• сировина і матеріали, закуплені на стороні, що входять до складу продукції, або ті що є необхідним компонентом при виготовленні продукції;

• покупні напівфабрикати і комплектуючі, що включаються до складу продукції підприємства;

• покупні матеріали, використовувані в процесі виробництва для забезпечення нормального ходу технологічного процесу виготовлення й упакування продукції або застосовувані для тестування, контролю, утримання, ремонту й експлуатації основних засобів;

• запасні частини для ремонту устаткування, знос інвентарю, інструмента й інших засобів виробництва, що не є основними засобами;

• роботи і послуги виробничого характеру, виконувані сторонніми організаціями або структурними підрозділами, що не відносяться до основного виду діяльності підприємства (випробування, транспортування);

• витрати по використанню природної сировини, відрахування на геологорозвідувальні роботи і рекультивацію земель, вартість води, що забирається в технологічних цілях у межах лімітів; відшкодування нормативу втрат;

• паливо, використовуване в технологічних цілях на виробництво усіх видів енергії, опалення, освітлення виробничих приміщень, транспортні роботи, зв'язані з виробництвом, виконувані власним транспортом;

• покупна енергія усіх видів, використовувана підприємством у будь-яких виробничих цілях;

• втрати від недостачі матеріальних цінностей у межах норм природного збитку.

Відходи виробництва поділяються на зворотні і незворотні. До незворотних відносяться усушка, утрушування тощо.

Зворотними є відходи, що можуть бути використані надалі. Це залишки матеріалів, що утворюються в результаті виробництва і не можуть бути використані по прямому призначенню внаслідок повної чи часткової утрати своїх споживчих властивостей. Не є зворотними відходи, що застосовуються на підприємстві як повноцінна сировина і попутно одержувана продукція.

Витрати на оплату праці включають усі витрати підприємства на оплату праці, незалежно від джерела фінансування цих виплат, включаючи грошові суми, нараховані за законодавством за невідпрацьований час, протягом якого зберігається заробітна плата, а також стимулюючі і компенсаційні надбавки і доплати.

Склад витрат на оплату праці:

• фонд основної заробітної плати — винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці;

• фонд додаткової заробітної плати — винагорода за роботу понад установлені норми, за трудові успіхи і винахідництво, за особливі умови праці.

У фонд основної заробітної плати включаються:

1. Заробітна плата, нарахована за відпрацьований час чи виконану роботу по відрядних розцінках, тарифних ставках і посадових окладах;

2. Вартість продукції, що видана як натуральна форма оплати праці відповідно до законодавства;

3. Суми процентних і комісійних відрахувань, отриманих від реалізації продукції у випадках, коли вони є основною заробітною платою;

4. Суми авторських гонорарів діячам мистецтв, працівникам редакцій і видавництв, що нараховуються по прийнятих ставках авторської винагороди, прийнятим на даному підприємстві.

У фонд додаткової заробітної плати включається:

1. Надбавки і доплати до тарифних ставок і окладів у розмірах, передбачених законодавством для будь-яких підприємств:

• за професійну майстерність працівникам, що виконують особливо відповідальні роботи;

• за класність (звання майстра і класи кваліфікації);

• за керівництво бригадами не звільненими від основної роботи працівникам;

• персональні надбавки;

• за знання іноземної мови;

• керівникам, фахівцям і службовцям на період виконання особливо важливих завдань;

• за суміщення робіт, розширення зон обслуговування чи збільшення обсягу роботи;

• за стаж і вислугу років;

• доплати до середнього заробітку, передбачені законодавством.

2. Премії:

• за раціоналізаторство і винахідництво;

• за освоєння нової техніки;

• робітникам по спеціальних системах преміювання — за зменшення відходів, економію тари;

• керівникам і службовцям за виробничі результати;

• за введення нових виробничих потужностей;

3. Також у додаткову заробітну плату включаються:

• оплата праці працівників, що не присутні в штаті підприємства, за виконання разових робіт або за договорами підряду;

• вартість безкоштовно наданих комунальних послуг, продуктів, житла; форми й інших предметів, що залишаються в особистому користуванні працівника (пільг по їхньому продажу);

• вартість безплатного проїзду для транспортних робітників;

• оплата щорічних основних і додаткових відпусток чи їхня грошова компенсація;

• оплата пільгового часу підліткам і спецперерв;

• доплата за виконання держобов'язків;

• оплата роботи у вихідні і святкові дні;

• нарахування по районних і галузевих коефіцієнтах;

• доплата за шкідливі умови праці та за працю у нічні та вечірні зміни;

• суми відшкодування втрат по непрацездатності;

• зарплата, що зберігається, при відриві працівника від основної роботи у випадку виробничої необхідності;

• процентні (комісійні) винагороди;

• оплата відпусток учнів перед вступом у ВНЗ, ПТУ;

• оплата додаткових днів відпочинку при вахтовому методі роботи;

• оплата простоїв не з вини працівника;

• зарплата на період підготовки, перепідготовки і навчання нових кадрів без відриву і з відривом від основної роботи;

• оплата праці студентів, учнів у період практики і канікул;

• оплата додаткових днів відпочинку донорам;

• сума виплат по індексації зарплати, щомісячні додаткові виплати по підвищенню роздрібних цін (передбачені законодавством);

• оплата відпусток студентів заочної і вечірньої форм навчання на час сесії;

• вихідна допомога через зміну структури підприємства і призову на військову службу;

• доплати і надбавки, не передбачені законодавством і понад законодавчо встановлені розміри;

• одноразові заохочення в грошовій і натуральній формі;

• доплати на територіях радіоактивного зараження;

• оплата додаткової відпустки, змушеного простою і доплата при переведенні на нижче оплачувану роботу;

• надбавки за стаж і вислугу років понад законодавчо встановлені розміри;

• оплата відпусток із заробітної плати, нарахованої з прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства.

До витрат на соціальні заходи відносяться:

1. відрахування на обов'язкове державне соціальне страхування;

2. відрахування на обов'язкове державне пенсійне страхування;

3. відрахування у фонд сприяння зайнятості населення.

Частина витрат на соціальне страхування йде на:

• оплату листів непрацездатності;

• допомога з тимчасової непрацездатності;

• доплати на дієтхарчування в їдальні;

• додаткові пенсії.

До амортизаційних відрахувань відносяться суми амортизаційних відрахувань на повне відновлення основних засобів та нематеріальних активів:

1. амортизаційні відрахування на повне відновлення власних і орендованих основних засобів;

2. знос нематеріальних активів (комп'ютерних програм, брокерських місць і т.д.).

До інших витрат відносяться:

• платежі на обов'язкове страхування майна підприємств, окремих категорій працівників, що працюють в умовах підвищеної небезпеки;

• відсотки за короткострокові кредити і позики банків на поточну діяльність підприємства, крім прострочених і відстрочених;

• витрати на сертифікацію і збут продукції, включаючи експортне мито;

• витрати на гарантійний ремонт;

• оплата послуг охорони, зв'язку, банків, обчислювальних центрів;

• витрати на відрядження, оргнабір і підйомні;

• податки на автотранспортні засоби, за зайняту землю й ін., за винятком зазначених у законі про оподатковування прибутку підприємства;

• платежі за шкоду навколишньому середовищу в розмірах, установлених лімітів;

• орендна плата за основні засоби (на повне відновлення), сплачена орендодавцю;

• витрати по технологічно неминучому браку;

• витрати на рекламу і реалізацію продукції.

II. Угруповання витрат по статтях калькуляції є основою розрахунку собівартості, прибутковості і нижньої границі ціни продукції чи послуги. Вона включає:

1. Сировина і матеріали:

• сировина і матеріали, що включаються до складу готової продукції;

• покупні матеріали, використовувані в процесі виробництва або упакування;

• витрати по використанню природної сировини.

2. Покупні комплектуючі вироби, напівфабрикати, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх організацій:

• покупні напівфабрикати і комплектуючі, підлягаючі монтажу чи додатковій обробці;

• роботи і послуги виробничого характеру (окремі операції техпроцесу).

3. Паливо й енергія на технологічні цілі:

• витрати на усі види палива й енергії (стороннього і власного виробництва), що використовуються в техпроцесах та випробуванні виробів.

4. Зворотні відходи. Віднімаються з матеріальних витрат.

Витрати на матеріали розраховуються з урахуванням транспортно-заготівельних витрат (ТЗВ), що включають витрати по транспортуванню, збереженню, доставці, вантажно-розвантажувальним роботам, втратам від нестачі товарно-матеріальних цінностей в путі в межах природного збитку. Крім ТЗВ матеріальні витрати включають витрати на тару, у якій перевозяться матеріали.

5. Основна заробітна плата основних виробничих робітників обчислена по тарифних ставках чи відрядним розцінкам;

6. Додаткова заробітна плата включає виплати додаткової заробітної плати основним виробничим робітникам;

7. Відрахування на соціальне страхування по категорії основних робітників.

8. Витрати, зв'язані з підготовкою й освоєнням виробництва продукції:

• вартість підготовчих робіт у видобувних галузях;

• підвищені витрати на виробництво нових видів продукції в період освоєння (на проектування, освоєння техпроцесу й ін.);

• витрати по освоєнню нового виробництва, цехів, агрегатів (пускові витрати), на перевірку готовності нового виробництва, спробний випуск продукції, налагодження устаткування;

• витрати на винахідництво і раціоналізаторство (НДР, дослідні зразки, авторська винагорода).

9. Відшкодування зносу спеціального інструмента, пристроїв спеціального призначення й ін.

До спецінструменту і спецоснащення відносяться штампи, прес-форми, опоки, моделі, вимірювальний і допоміжний інструмент незалежно від його вартості.

У статтю включаються витрати:

• на відшкодування вартості спецінструменту і пристроїв незалежно від їхньої вартості;

• на проектування, виготовлення і покупку спецінструменту і пристроїв;

• на ремонт і утримання у робочому стані спецінструменту і пристроїв;

• на утримання служб, що обслуговують поточне виробництво (спецлабораторії, конструкторські відділи і т.д.);

• на проведення разових випробувань спецінструменту і спецпристроїв;

• втрати від недовикористання застарілих у результаті проведення модернізації деталей, вузлів, спецінструменту і пристроїв;

• вартість технічної документації на вироби.

10. Витрати на ремонт, утримання і експлуатацію устаткування:

• амортизаційні відрахування на власні й орендовані основні засоби (устаткування, внутрішньоцеховий транспорт, підйомно-транспортне устаткування);

• сума сплачених орендарем лізингових відсотків (платежів);

• витрати на техогляд, техобслуговування і поточний ремонт;

• витрати на внутрішньозаводське переміщення вантажів, у тому числі витрати на утримання і експлуатацію нетехнологічного транспорту (електрокари, автонавантажувачі, автомобілі і т.д.);

• знос малоцінних і швидкозношуємих інструментів і пристроїв нецільового призначення.

11. Побіжний видобуток. Стаття застосовується у видобувних галузях, на металургійних і хімічних підприємствах. У неї включаються витрати по одержанню побічних продуктів основного виробничого процесу.

12. Загальновиробничі витрати (витрати на обслуговування окремих структурних підрозділів (цехів) і управління ними). Стаття включає витрати на:

• утримання апарата управління структурних підрозділів;

• оплату консультаційних і інформаційних послуг по забезпеченню виробництва;

• відрядження в межах установлених норм;

• амортизація основних засобів і нематеріальних активів загальновиробничого призначення;

• витрати по обслуговуванню виробничого процесу;

• знос малоцінних та швидкозношуємих предметів загальновиробничого призначення;

• витрати по обов'язковому страхуванню майна цехів;

• технологічно неминучі втрати при відсутності спеціальної статті;

• відсотки по лізингу цехових фондів.

13. Загальногосподарські витрати. Це витрати по обслуговуванню підприємства в цілому і управлінню ним. Вони включають:

• витрати по управлінню підприємством;

• витрати по підготовці і перепідготовці кадрів;

• витрати по організованому набору робочої сили;

• витрати по обслуговуванню виробничого процесу (утримання будинків і інших фондів загальнозаводського призначення);

• утримання природоохоронних об'єктів;

• оплату відсотків по кредитах;

• суму сплачених орендодавцю відсотків по лізингу загальнозаводських фондів.

14. Витрати внаслідок технологічно неминучого браку включають:

• вартість остаточного браку;

• витрати по усуненню браку;

• вартість битих виробів, розбитих при транспортуванні (скляних, керамічних, пластмасових);

• вартість деталей і матеріалів, зіпсованих у результаті зупинки і налагодження устаткування, через вимикання електроенергії.

15. Інші виробничі витрати. Стаття включає витрати на гарантійний ремонт і обслуговування продукції.

16. Позавиробничі витрати. Це витрати, зв'язані з реалізацією продукції. Вони включають:

• витрати на складування, навантаження, доставку і страхування продукції;

• витрати на рекламу і передпродажну підготовку продукції (на виготовлення і придбання рекламних носіїв, їхнє збереження; оформлення вітрин, виставок тощо.).

III. Угруповання витрат по методу віднесення на собівартість дозволяють обґрунтувати методи прогнозування поведінки витрат.

Відповідно до цієї класифікація витрати поділяються на:

• прямі;

• непрямі чи накладні.

Прямі витрати — це витрати, що можуть бути включені в собівартість одиниці продукції безпосередньо (по нормі витрат, кількості одиниць, тарифній ставці й ін.).

До них відносяться матеріальні витрати, основна заробітна плата.

Непрямі (чи накладні) витрати — це витрати, що можуть бути визначені тільки на весь обсяг продукції і включаються в собівартість одиниці продукції спеціальними методами.

До них відносяться витрати на ремонт, утримання та експлуатацію устаткування, загальновиробничі і загальногосподарські витрати, знос інструмента й ін.

IV. Угруповання витрат у залежності від обсягу виробництва дозволяють обґрунтувати структуру витрат, скоротити питомі постійні витрати. У залежності від обсягу виробництва виділяють витрати:

• умовно-постійні (FC) – витрати, що не змінюються (чи майже не змінюються) при зміні обсягу діяльності;

• умовно-перемінні (VC) – витрати, що змінюються прямо (чи майже прямо) пропорційно змінам обсягу діяльності. В свою чергу умовно-перемінні поділяються на:

а) пропорційні – витрати, що змінюються прямо пропорційно змінам обсягу діяльності підприємства;

б) прогресуючі – витрати, що прогресивно зростають зі збільшенням обсягів діяльності підприємства;

в) дегресуючі – витрати, що мають дегресивний характер росту при збільшенні обсягів діяльності підприємства.

V. Класифікація витрат по ступені однорідності дозволяє перевірити правильність використання методик розрахунку й аналізу витрат.

Витрати по ступені однорідності розділяються на:

• однорідні, що включають тільки один вид витрат. Наприклад, тільки матеріальні витрати чи тільки витрати на заробітну плату;

• неоднорідні чи комплексні, що включають різні види витрат - витрати на ремонт, утримання та експлуатацію устаткування, загальновиробничі й ін.

Основні цілі застосування різних класифікацій витрат:

• поділ витрат на прямі і непрямі показує зв'язок конкретних видів витрат з окремими видами продукції чи структурними підрозділами підприємства;

• розподіл накладних витрат по видах продукції і за місцем виникнення подає об'єктивну інформацію про рентабельність окремих видів продукції і структурних підрозділів і застосовується при поглибленому аналізі і пошуку шляхів зниження витрат;

• класифікація витрат на постійні і перемінні дає можливість проводити аналіз беззбитковості окремих видів продукції і всього асортименту, що випускається підприємством, оптимізувати його структуру.

7.2. Поняття і структура собівартості продукції. Види собівартості

Собівартість продукції — це виражені в грошовій формі поточні витрати на її виробництво і збут.

У залежності від повноти охоплення витрат виробництва розрізняють кілька видів собівартості: технологічна, виробнича, повна.

Технологічна собівартість — витрати на ведення технологічного процесу виготовлення продукції.

Виробнича собівартість — витрати підприємства на виробництво даного виду продукції.

Повна собівартість продукції — усі витрати підприємства з виробництва і реалізації продукції.

У залежності від об'єкта калькуляції розрізняють:

Собівартість валової продукції, тобто витрати поточного періоду на її виробництво.

Собівартість реалізованої продукції, тобто витрати на виробництво і збут продукції протягом усього циклу (наприклад, року).

Типова класифікація статей калькуляції собівартості в промисловому виробництві має вид:

1. Сировина і матеріали (включається вартість матеріалів, витрачених на виробництво продукції).

2. Зворотні відходи (віднімаються з витрат на матеріали за ціною реалізації).

3. Паливо й енергія для технологічних цілей.

4. Витрати на оплату праці.

5. Відрахування на соціальне страхування.

6. Витрати на ремонт, утримання і експлуатацію устаткування (розраховуються по кошторисних ставках і машино-годинам)

Сума перерахованих статей утворює технологічну собівартість.

7. Загальновиробничі витрати (витрати по обслуговуванню певних структурних підрозділів (цехів) і по управлінню ними) розподіляються пропорційно обраної бази розподілу.

8. Загальногосподарські витрати (витрати по управлінню й обслуговуванню підприємства в цілому) розподіляються пропорційно обраної бази розподілу.

9. Втрати від браку.

10. Інші виробничі витрати.

Сума перерахованих статей утворює виробничу собівартість.

11. Позавиробничі витрати включають витрати на відвантаження, збереження і реалізацію продукції.

Сума перерахованих статей утворює повну собівартість продукції.

Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) установлюється підприємством

Нижче в табличній формі калькуляційного листа приводиться трохи спрощена структура калькуляції витрат у хімічній промисловості.

Знаком “+” показане розміщення оціночних значень.

У приведеній структурі калькуляційних витрат не відбиті такі, як “Втрати від браку” і “Переробка відходів”, відбивані у виробничій собівартості, і деякі інші.

Перші 4 статті калькуляції представляють угруповання витрат по первинних елементах з ознаками перемінних витрат. Наступні статті – комплексні.

Таблиця 3

Структура калькуляції витрат

З представленої класифікації видно, що повна собівартість формується поступово, проходячи через свої проміжні види.

Кожний з названих видів собівартості використовується для різних цілей аналізу:

• технологічна собівартість — для оцінки витратних характеристик технологічного процесу;

• виробнича собівартість — для оцінки витратних характеристик виробничого процесу, що включає крім технологічних операцій операції по управлінню й обслуговуванню виробничого процесу;

• повна собівартість є основою оцінки комплексу виробничих і невиробничих операцій, базою для розрахунку ціни продукції методом витрат.

Структура собівартості — питома вага її складових (статей витрат у калькуляції).

У залежності від типу галузі структура собівартості може суттєво відрізнятися, наприклад, енергоємна собівартість у машинобудуванні, трудомістка собівартість в електронній промисловості, матеріаломістка у важкому машинобудуванні.

Основні фактори, що впливають на структуру собівартості:

• характер продукції, що випускається;

• технічний і організаційний рівень виробництва;

• природні умови.

7.3. Калькуляція собівартості одиниці продукції. Методи калькулювання фактичної собівартості

Калькуляція собівартості — визначення витрат на виробництво і реалізацію продукції і їхнє угруповання по певних статтях.

На практиці застосовуються різні види калькуляції:

1. нормативна (розраховується відповідно до заводських галузевих норм і нормативів);

2. планова (калькуляція на плановий період з урахуванням специфіки підприємства);

3. звітна (яка фактично мала місце у кінці планового періоду).

Кожна з видів калькуляцій застосовується для досягнення певних цілей:

Нормативна — для економічно і технічно обґрунтованого визначення величини витрат, відповідно до передових норм і нормативах.

Планова — для визначення потреби в оборотних коштах, планування і розрахунку прибутку;

Звітна — для визначення відхилення від планової собівартості, контролю за використанням ресурсів і діяльністю структурних підрозділів.

Процедура калькулювання собівартості одиниці продукції передбачає розв’язання декількох методологічних проблем:

1. Вибір об’єкту калькулювання (продукція, процес тощо) та одиниць калькулювання (шт., метри, упаковки, тони тощо).

2. Вибір калькуляційних статей.

3. Вибір системи калькулювання витрат.

4. Вибір методу калькулювання та розподілу накладних витрат.

Основні системи калькулювання фактичної собівартості продукції:

• попередільна (попроцесна);

• позамовна.

1) Попередільна застосовується на підприємствах з масовим типом виробництва однорідної, за матеріалом, сировиною чи характером обробки, продукції, під час виробництва якої переважають фізико-хімічні і термічні операції, тобто виробництво йде безупинно по етапах (переділам).

Попередільне калькулювання передбачає групування виробничих витрат по підрозділах чи по виробничих процесах. Повні виробничі витрати акумулюються по двох основних статтях — прямі матеріали і конверсійні витрати (суми прямих витрат на оплату праці і віднесених на собівартість готової продукції заводських накладних витрат). Витрати сумують за визначений період часу по виробничих підрозділах безвідносно до виробів.

Собівартість одиниці виробу розраховується розподілом собівартості виробництва за визначений період на кількість виробів, випущених за цей період.

2) Позамовна - об'єктом калькулювання є виробниче замовлення в будь-якому типі виробництва.

Позамовне калькулювання виробничих витрат передбачає акумулювання витрат по окремих роботах, підрядах чи замовленнях. Така система калькулювання застосовується тоді, коли продукція виробляється окремими партіями чи серіями, чи коли вона виготовляється відповідно до технічних умов замовника.

Система позамовного калькулювання собівартості застосовується в тих виробництвах, де витрати матеріалів на технологічні цілі, основну заробітну плату виробничих робітників і загальновиробничі витрати легко співвіднести з конкретною продукцією чи виконанням яких-небудь послуг.

Калькулювання собівартості замовлення роблять у міру його закінчення. Усі витрати групують у картці чи відомості набору витрат. До завершення всіх робіт із замовлення витрати являють собою незавершене виробництво. Собівартість закінченого замовлення визначають підсумовуванням витрат.

Методи калькулювання собівартості продукції:

1. Калькулювання собівартості з неповним розподілом витрат (Direct costing) – калькулювання собівартості по перемінних витратах (чи сума покриття постійних витрат).

Використовується для управлінського обліку та ґрунтується на обліку конкретних виробничих витрат.

Метод калькулювання собівартості продукції, при якому усі витрати розділяються на перемінні і постійні, і постійні витрати відносяться на реалізовану продукцію. Постійні витрати всією сумою відносяться на фінансовий результат і не розносяться по видах продукції.

Даний метод припускає розбивку витрат на постійні і перемінні й отже дає можливість проводити аналіз беззбитковості; дає можливість більш гнучкого ціноутворення.

Запаси готової продукції на складі, при застосуванні даного методу, оцінюються по перемінних витратах.

2. Калькулювання собівартості з повним розподілом витрат (Absorpshen costing) – калькулювання собівартості по повних витратах (чи сума покриття невиробничих витрат).

Використовується для фінансового обліку.

Метод калькулювання собівартості продукції з розподілом усіх витрат між реалізованою продукцією і залишками продукції на складі. Даний метод заснований на розподілі усіх витрат, що включаються в собівартість, по видах продукції – тобто проводиться розрахунок повної собівартості. Передбачає розбивку витрат на прямі і непрямі (накладні). Запаси готової продукції на складі оцінюються по повній собівартості.

Тому що непрямі витрати розподіляються по видах продукції відповідно до визначеної бази, що фіксується в наказі про облікову політику, а абсолютно коректний розподіл неможливий, то завжди існує перекручування реальної собівартості окремих видів продукції. У результаті і ціни на ці види продукції можуть бути необґрунтованими, що приведе до підриву конкурентноздатності продукції.

Даний метод добре використовувати тоді, коли на підприємстві виробляється тільки один продукт чи сума загальновиробничих витрат істотно міняється по періодах, або при наявності довгострокових контрактів на виконання визначеного обсягу робіт.

Наведені методи калькулювання собівартості продукції є граничними, тобто на практиці можливо застосування принципів калькулювання одного чи обох методів одночасно, для вирішення різноманітних управлінських задач.

Вибір методів калькулювання собівартості з повним розподілом витрат передбачає необхідність розподілу непрямих витрат на кожен об'єкт калькулювання.

Існує декілька способів розподілу непрямих витрат:

1. За загальним коефіцієнтом розподілу – передбачає розрахунок єдиної загальнозаводської ставки розподілу непрямих витрат на базі об'ємозалежного носія витрат. При такому підході передбачається що усі зміни в непрямих витратах можуть бути відбиті за допомогою одного носія витрат.

2. За частковими коефіцієнтами розподілу - розрахунок окремих ставок розподілу для кожного елементу накладних витрат.

Крім того, процес розподілу непрямих витрат може відбуватися за наступними алгоритмами:

1) простий - передбачає наступні етапи:

• вибір економічно доцільної бази розподілу непрямих витрат;

• розподілення непрямих витрат на кожен об'єкт калькулювання відповідно до обраної бази розподілу.

2) двокроковий - передбачає наступні етапи:

• непрямі витрати розділяються на перемінні і постійні з використанням різних методів (наприклад, методом Чумаченко, за допомогою регресійного аналізу тощо);

• вибір економічно доцільної бази розподілу непрямих витрат;

• розподілення непрямих витрат на кожен об'єкт калькулювання відповідно до обраної бази розподілу.

Схема розподілу непрямих витрат двокроковим способом приведена на мал. 2.

Мал. 2. Порядок розподілу непрямих витрат двокроковим способом

Схема формування виробничої собівартості за умов двокрокового способу розподілу непрямих витрат представлена на мал. 3.

При розподілі постійних накладних витрат можуть виникнути нерозподілені постійні непрямі витрати, сума яких включається у витрати періоду і відбивається в складі собівартості реалізованої продукції. Наприклад, нерозподілені постійні загальновиробничі витрати – це витрати пов'язані з простоєм устаткування (дана ситуація виникає у випадку якщо, фактична потужність підприємства нижче нормальної). Необхідність їхнього виділення викликана потребами аналізу, оскільки даний вид витрат, фактично, є збитками від простою потенціалу підприємства.

Приклади баз розподілу непрямих витрат наведено в табл. 4.

Таблиця 4

Приклади баз розподілу

Вибір бази розподілу непрямих витрат визначається специфікою підприємства, його галузевими особливостями, а також співвідношенням окремих статей витрат у структурі загальних витрат підприємства.

Некоректний розподіл непрямих витрат по видах продукції і підрозділам може привести до:

• невідповідності співвідношення цін на окремі продукти і ринкового попиту;

• необґрунтованого зниження обсягів випуску деяких продуктів;

• невірній оцінці діяльності підрозділів підприємства.

7.4. Кошторис виробництва

Для калькулювання необхідно знати кошторис витрат.

Кошторис витрат на виробництво — це витрати підприємства, зв'язані з основною діяльністю, за визначений період незалежно від того, відносяться вони на собівартість продукції в цьому періоді чи ні.

Тому кошторис витрат на виробництво і собівартість всього обсягу продукції часто не збігаються.

Кошторис витрат на виробництво характеризує всю суму витрат підприємства в розрізі економічно однорідних елементів. У промисловості прийнято наступне угруповання витрат по економічних елементах:

1. матеріальні;

2. витрати на оплату праці;

3. відрахування на соціальні нужди;

4. амортизація;

5. інші витрати, що не ввійшли в раніше перераховані елементи витрат. Це податки, збори, відрахування в спеціальні фонди, оплата послуг зв'язку, обчислювальних центрів, витрати на відрядження, страхування майна, винагорода за винахідництво і раціоналізаторство, оплата робіт із сертифікації продукції, орендна плата тощо.

Кошторис витрат на виробництво групує витрати по елементах витрат незалежно від місця їхнього виникнення, показує їхню ресурсну структуру, що дуже важливо для аналізу факторів, що впливають на зниження собівартості продукції.

7.5. Фактори і резерви зниження собівартості продукції

Резерви — об'єктивні можливості зниження собівартості.

Фактори — умови, що забезпечують зниження чи причини зниження собівартості.

Наприклад, фактор — матеріально-технічна база виробництва (верстати тощо), резерв — недовикористання матеріально-технічної бази виробництва (бездіяльні верстати).

Основні внутршньоівиробничі фактори зниження собівартості:

1) Підвищення технічного рівня виробництва:

• упровадження нової техніки і технології;

• механізація й автоматизація виробничих процесів;

• удосконалювання застосовуваної техніки і технології;

• поліпшення використання і застосування нових видів сировини; застосування нових конструкцій і поліпшення їхніх технічних характеристик.

2) Поліпшення організації виробництва і праці:

• удосконалювання управління виробництвом;

• поліпшення організації виробництва і праці;

• розвиток спеціалізації виробництва;

• поліпшення матеріально-технічного постачання і використання матеріальних ресурсів;

• скорочення транспортних витрат.

3) Зміна обсягу і структури продукції:

• зниження умовно-постійних витрат, амортизаційних відрахувань у результаті збільшення обсягу виробництва;

• зміна структури (номенклатури й асортименту) продукції;

• підвищення якості продукції.

Основні шляхи зниження собівартості:

1. зниження матеріаломісткості продукції за рахунок перегляду норм витрат. Зниження норм приводить до зниження загальних витрат на матеріали, їхнє транспортування, збереження; скорочується чисельність працівників по роботі з матеріалами (обліковці, комірники);

2. зниження трудомісткості виконуваних робіт. У результаті скорочується чисельність основних робітників, що є передумовою скорочення накладних витрат;

3. зниження накладних витрат за рахунок скорочення управлінського персоналу; ліквідації або передачі в оренду невикористовуваних засобів підприємства; оптимізації обслуговуючих процесів (системи внутрішньовиробничих перевезень, планово-попереджувальних ремонтів);

4. підвищення кваліфікації персоналу за рахунок організації підготовки і перепідготовки кадрів. Це дозволить скоротити втрати від браку, неякісного управлінського рішення, підвищити продуктивність праці.

Зниження собівартості продукції дозволить підприємцю організувати виробництво конкурентноздатної продукції за рахунок більш низьких витрат і, отже, цін.

Зниження витрат має наступні переваги над збільшенням обсягу продажів:

• для збільшення обсягу продажів у більшості випадків необхідно додаткове фінансування виробництва, у результаті зростають витрати;

• продаж додаткової кількості продукції може створити труднощі збуту при обмеженому попиті і привести до додаткових витрат на реалізацію;

• зниження витрат на випуск одиниці продукції дає важливу перевагу перед конкурентами — можливість застосування більш гнучких і низьких цін.

Контрольні питання:

1. Що являє собою собівартість продукції?

2. Які Ви знаєте види собівартості продукції?

3. Розкрийте класифікацію витрат на виробництво продукції і її реалізацію.

4. Основна мета угруповання витрат по економічних елементах і по калькуляційних статтях?

5. Які класифікаційні ознаки розрізняють при поділі витрат?

6. Які калькуляційні статті собівартості продукції Ви знаєте?

7. Які Ви знаєте системи калькулювання?

8. Які Ви знаєте методи калькулювання?

9. Які Ви знаєте способи розподілу непрямих витрат?

10. Назвіть основні причини розподілу накладних витрат?

11. Назвіть основні розходження калькуляції собівартості продукції і кошторису виробництва.

12.За рахунок чого і як можна знизити собівартість продукції на підприємстві?

Рекомендована література:

1. Національне положення (стандарт) бухгалтерського обліку №16 “Витрати”.

2. Економіка підприємства: Навч.-метод. посібник для самостійної роботи. — К.: КНЕУ, 2000. — 328 с.

3. Зайцев Н. Экономика промышленного предприятия. — 3-е изд. — М.: ИНФРА-М, 2000. — 358 с.

4. Покропивний С.Ф. Економіка підприємства: Підручник. — К.: КНЕУ, 2000. — 528 с.

5. Экономика предприятия: Учебник / Под ред. О.И. Волкова. — М.: Инфра — М, 1997.— 416 с.

Тема 8. Продукція підприємства та її якість як результат діяльності підприємства

8.1. Загальна характеристика продукції

Результат праці частіше виступає в матеріальній формі у вигляді продукції.

Планування й облік виготовленої продукції здійснюється в натуральних (фізичних) і вартісних (грошових) вимірниках.

Вимірниками обсягу продукції в натуральному вираженні є фізичні одиниці (тонни, штуки, метри), умовно-натуральні (тисячі умовних банок, умовні листи шиферу і штуки цегли) і подвійні натуральні показники (виробництво труб у тоннах і метрах, тканин — метрах і м²).

Ступінь задоволення потреб ринку характеризує обсяг товарів визначеної номенклатури й асортименту.

Номенклатура — це укрупнений перелік (чи список) продукції, що випускається підприємством.

Асортимент характеризує склад продукції по видах, типах, сортах і інших ознаках, тобто це комплект переліків видів продукції усередині даного найменування.

Обсяг продукції у вартісному вираженні визначається показниками товарної, валової, чистої і реалізованої продукції:

1) товарна продукція — це вартість продукції, призначеної для реалізації (наприклад, готової продукції, напівфабрикатів, робіт і послуг виробничого характеру);

2) валова продукція — це сума вартості усіх видів продукції, виробленої підприємством. Вона включає товарну продукцію і зміну залишків незавершеного виробництва протягом розрахункового періоду, вартість сировини і матеріалів замовника й інших елементів.

Валова продукція містить у собі всю продукцію, зроблену на підприємстві, незалежно від ступеня її готовності і призначення.

3) чиста продукція характеризує новостворену вартість у результаті промислово-виробничої діяльності підприємства за певний період. Вона визначається вирахуванням з обсягу валової продукції матеріальних витрат і суми амортизаційних відрахувань.

4) реалізована продукція — це вартість продукції відвантаженої покупцям у звітному періоді, за умови передачі їм прав власності на даний продукт (див. розділ 9.2. «Доход від реалізації»).

8.2. Якість продукції та її оцінка

Якість продукції — це сукупність властивостей продукції, що обумовлюють її придатність задовольнити певні потреби відповідно до її призначення.

Показник якості продукції являє собою кількісну характеристику однієї чи декількох властивостей продукції, що складають її якість, розглянуту стосовно до визначених умов її створення, експлуатації чи споживання.

У різних галузях промисловості для характеристики якості продукції використовуються різні показники:

• фізико-хімічні показники характеризують склад продукції;

• органолептичні показники — це зовнішній вигляд, колір, смак, запах;

• естетичні показники характеризують художнє оформлення продукції (упакування);

• технологічні показники — питома вага сировини на вироблення одиниці продукції; коефіцієнт використання вихідної сировини, матеріалів, енергетичних ресурсів тощо.;

• патентно-правові показники характеризують ступінь відновлення технічних рішень, використаних при виробництві продукції, їхній патентний захист, а також можливість безперешкодної реалізації продукції в країні і за кордоном. До них відносяться показники патентної чистоти, патентного захисту, територіального поширення;

• показники збереження визначають здатність різних видів продукції зберігати споживчі властивості протягом термінів, передбачених відповідною нормативно-технічною документацією;

• показники безпеки характеризують особливості продукції, що обумовлюють її безпеку для здоров'я людини при її використанні, зберіганні чи транспортуванні;

• інші.

Для визначення якості продукції, що випускається на підприємстві, застосовують систему загальних показників, до якої входять:

• частка принципово нових виробів у загальному їхньому обсязі;

• коефіцієнт відновлення асортименту продукції;

• частка виготовленої продукції, на яку отримані сертифікати;

• частка виробничого браку;

• відносний обсяг сезонних товарів, реалізованих за зниженими цінами тощо.

8.3. Методи забезпечення якості

Основними елементами механізму управління якістю продукції на підприємстві є: стандартизація і сертифікація продукції; внутрішні системи якості; державний нагляд за дотриманням стандартів, норм і правил; внутрівиробничий і технічний контроль якості.

Стандартизація — це встановлення і застосування правил з метою упорядкування діяльності у певній галузі.

Правила визначають:

• одиниці вимірів, терміни і позначення;

• вимоги до якості продукції, сировини, матеріалів і виробничих процесів;

• єдину систему показників якості продукції, методи її випробувань і контролю;

• вимоги, що забезпечують безпеку праці і збереження матеріальних цінностей;

• єдині системи класифікації і кодування продукції, носіїв інформації, форм і методів організації виробництва тощо.

Основою стандартизації є стандарти і технічні умови.

Стандартом називається нормативно-технічний документ, що установлює вимоги до груп однорідної продукції, а в необхідних випадках до конкретної продукції, правила, що забезпечують її розробку, виробництво і застосування.

У залежності від сфери дії, змісту і рівня затвердження нормативно-технічні документи підрозділяються на: державні стандарти (ДСТ), галузеві стандарти (ГСТ), стандарти науково-технічних і інженерних товариств, стандарти підприємств (СТП), а також міжнародні стандарти.

Технічні умови — нормативно-технічний документ, що установлює вимоги до конкретної продукції (моделей, марок).

Сертифікація — це установлення відповідності продукції конкретним стандартам (в основному міжнародним — ІСО серії 9000) чи технічним умовам і видача відповідного документа (сертифіката).

Сертифікація являє собою найважливіший фактор поліпшення продукції, діючий механізм управління її якістю, що дає можливість об'єктивної оцінки її конкурентноздатності, придатності, відповідності вимогам екологічної чистоти.

Державний нагляд за якістю здійснює Державний комітет України зі стандартизації, метрології і сертифікації і його територіальні органи — центри стандартизації, метрології і сертифікації.

Внутрівиробничий технічний контроль на підприємстві здійснює відділ технічного контролю (ВТК), головною задачею якого є забезпечення необхідного рівня якості, зафіксованого в нормативно-технічних документах, шляхом перевірки виробів і цілеспрямованого впливу на умови і фактори, що формують їх.

Основними задачами управління якістю продукції на підприємстві на сучасному етапі є:

• систематичне приведення рівня якості продукції до існуючих потреб ринку, до тих, що зароджуються чи прогнозуються, а також цілеспрямований вплив на розвиток потреб;

• забезпечення конкурентноздатності продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках;

• визначення завдань по модернізації продукції, що випускається, і створенню нових видів продукції;

• визначення складу цільових програм якості й ін.

8.4. Конкурентноздатність продукції і фактори її забезпечення

Теорія конкуренції виходить з того, що боротьба за споживача є неодмінною умовою існування будь-якого підприємства в умовах ринкової конкуренції. Конкурентна боротьба — суперництво суб'єктів ринкової економіки з приводу кращих умов виробництва і реалізації товарів.

Об'єктивні умови для ринкової конкурентної боротьби:

• усі суб'єкти відособлені одне від одного на основі визначеної форми власності;

• залежність суб'єктів ринкової економіки від ринкової кон'юнктури (попит, пропозиція і динаміка цін);

• непогодженість інтересів покупців і продавців.

Конкурентна боротьба є внутрішнім джерелом розвитку ринкової економіки, тобто конкурентна боротьба сприяє забезпеченню загальної економічної рівноваги й економічного попиту.

Економічна рівновага — такий стан, коли сукупний попит по обсягу і за структурою дорівнює сукупній пропозиції по обсягу і за структурою.

Економічний ріст — збільшення обсягу виробництва в часі.

Постійне підвищення ефективності виробництва — ще одна обов'язкова вимога до підприємства, що діє в умовах конкуренції. Якщо воно не буде використовувати всі можливі резерви, це зроблять його конкуренти, одержавши тим самим значний виграш у конкурентній боротьбі (можливість залучати більш кваліфіковану робочу силу, швидше обновляти виробництво і продукцію, просуватися на нові ринки збуту тощо).

Конкурентоспроможність продукції — це сукупність якісних і вартісних характеристик продукції, виготовленої за схемою оптимальних витрат, що забезпечує задоволення запитів споживачів, та відповідає вимогам конкурентного ринку в порівнянні з іншою аналогічною продукцією, представленої на ринку.

Фактори забезпечення конкурентоспроможності продукції:

• якість продукції (послуги);

• ціна продукції (послуги);

• рівень сервісного обслуговування продукції (послуги).

Конкурентоспроможність виробництва — це здатність виробництва як складної організаційно-економічної системи забезпечувати випуск конкурентоспроможної продукції, швидко й адекватно реагувати на перманентний попит споживачів, гнучко перебудовуватися, мати комерційний успіх в умовах конкуренції, необхідний для подальшого розвитку і функціонування.

Фактори забезпечення конкурентоспроможності виробництва:

• використання прогресивних технологій, сучасних методів менеджменту,

• своєчасне відновлення виробничих фондів,

• забезпечення гнучкості виробництва, пропорційності, паралельності, безперервності, прямоточності, ритмічності технологічних процесів,

• використання підходів логістики.

Конкурентоспроможність (КС) підприємства є узагальнюючим показником, що поєднує КС продукції і КС виробництва, і виражає відмінності розвитку даного підприємства від розвитку підприємств-конкурентів за ступенем задоволення своєю продукцією суспільних потреб людей, за ефективністю виробничої діяльності.

Фактори забезпечення КС підприємства:

• конкурентоспроможність продукції;

• конкурентоспроможність виробництва;

• маркетингова політика;

• імідж і комунікації;

• логістика обслуговування.

Характеризують КС підприємства також можливості його адаптації до умов ринкової конкуренції, що змінюються.

Підприємство не може бути конкурентоспроможним, якщо його продукція не має збуту. Однак КС продукції не є вирішальним чинником КС підприємства. Так, КС продукції може бути забезпечена за рахунок її реалізації за демпінговими цінами, що не компенсує витрат на виробництво і збут, що, зрештою, може привести до банкротства підприємства.

Реалізація продукції з низьким рівнем КС знижує КС підприємства, що несе додаткові витрати, зв'язані з необхідністю стимулювання збуту, складуванням, збереженням, збільшенням терміну користування кредитами, а іноді і прямі втрати від уцінки продукції, що не користується попитом.

КС продукції, виробництва і підприємства мають істотні розходження:

• КС продукції оцінюється і досліджується в тимчасовому інтервалі, що відповідає її життєвому циклу. Дослідження КС підприємства і виробництва охоплює більш тривалий часовий інтервал, що відповідає періоду функціонування підприємства і виробництва;

• КС продукції розглядається стосовно до кожного її виду, а КС підприємства і КС виробництва охоплює всю номенклатуру продукції, що випускається, що змінюється;

• аналіз рівня КС підприємства здійснюється підприємством і інвестором, а оцінка КС продукції — прерогатива споживача.

Конкурентна поведінка дозволяє виділити кілька типів підприємств:

1. що пристосовується. Підприємство такого типу пристосовується до умов ринку, стежить за нововведенням, намагається випередити супротивника по введенню нововведень на ринку;

2. креативний. Підприємство такого типу намагається саме розробляти нововведення і їхнє використання;

3. забезпечуваний (гарантований). Підприємство такого типу використовує можливості пристосування і креативності.

Конкурентна поведінка підприємства реалізується за допомогою його конкурентної стратегії.

Контрольні питання:

1. Сутність основних об'ємних показників продукції.

2. Поняття якості продукції і її конкурентноздатність.

3. Фактори забезпечення конкурентноздатності продукції.

4. Система показників якості продукції.

5. Система міжнародних стандартів. Сертифікація продукції.

6. Поняття загального управління якістю. Контроль якості продукції.

7. Економічні важелі і стимули підвищення якості продукції.

Рекомендована література:

1. Економіка підприємства: Навч.-метод. посібник для самостійної роботи. — К.: КНЕУ, 2000. — 328 с.

2. Покропивний С.Ф. Економіка підприємства: Підручник. — К.: КНЕУ, 2000. — 528 с.

3. Примак Т.О. Економіка підприємства: Навчальний посібник. — Е.: Вікар, 2001. — 178 с.

4. Продиус И.П., Филиппова СВ., Граменицкая И.В. Экономика производства. Краткий курс. — Одесса: Астропринт, 1999. — 164 с.

Тема 9. Ціни. Доход. Прибуток

9.1. Основні поняття ціноутворення

Ціна – грошове вираження вартості товару на ринку. Вона є засобом взаємодії виробника і покупця товару на ринку.

Ціна утворюється при наявності попиту на товар і його пропозиції виробниками. На процес ціноутворення впливає наявність конкуренції і прояви державного впливу.

В основі оцінки попиту розглядають корисність товару (у широкому розумінні цього терміна). На побутовому рівні представлення про корисність товару складається з урахуванням поведінкових особливостей покупців, їхньої платоспроможності. На підприємницькому – вигідність придбання певної кількості товару за даною ціною.

Оцінка пропозиції здійснюється в деякому інтервалі ціни на товар з нижнім її значенням на рівні валових витрат при виготовленні товару і верхнім значенням – з урахуванням оцінки попиту і прийнятої виробником цінової стратегії.

Теорія ціноутворення створювалася з розвитком 2-х підходів: “витратного” і “корисного”. З розвитком ідей монетаризма теорія ціноутворення була доповнена сучасними уявленнями про роль державного регулювання цін.

Ціни визначають комерційний результат діяльності підприємства, його рентабельність, життєздатність і фінансову стійкість.

Основні функції ціни:

• облік і зміна витрат суспільної праці на виробництво продукту. Це макроекономічна функція, вона покладена в основу державного регулювання і ряду програм дотацій виробництва;

• зв'язок між виробництвом і споживанням, попитом та пропозицією, функція і макро- і мікроекономічна ;

• стимулювання виробництва в залежності від руху платоспроможного попиту населення;

• перерозподіл національного доходу (регульовані державою ціни). Дана функція є логічним продовженням першої функції, носить макроекономічний характер.

Види цін. Визначають за рядом ознак.

1. У залежності від прояву державного впливу розрізняють: фіксовані, регульовані, вільні і договірні ціни. У країнах з ринковою економікою частка встановлених державою фіксованих цін незначна. У більшості випадків державне регулювання зводиться до установлення верхнього гранично припустимого рівня цін чи граничного рівня рентабельності. У промислових розвинутих країнах частка регульованих державою цін складає 25-40%.

Вільні ціни утворюються під впливом попиту та пропозиції на вільному ринку.

2. На ціноутворення впливає тип ринкового середовища, де в залежності від наявності конкуренції розрізняють: конкурентні і монопольні ціни. Конкурентні ціни значно нижче монопольних за рахунок прагнення великої кількості виробників продати свої товари, зберігаючи беззбитковість виробництва.

3. За характером обороту, що обслуговується, виділяють оптові, закупівельні, роздрібні, кошторисні ціни, а також ціни і тарифи на платні послуги населенню, транспортні тарифи.

Склад роздрібної ціни приведений на рис 4.

Мал. 4. Схема формування роздрібної ціни

4. За абсолютним значенням виділяють наступні види цін:

- для захоплення масового ринку використовується ціна проникнення чи демпінгова — низька ціна на значному ринку при сильній конкуренції. Вона орієнтована на високу або низьку якість товару при високій чутливості ринку до ціни;

- для захоплення ринкового сегменту, мало чуттєвого до ціни і стурбованого якістю, чи унікальністю, статусом товару, використовується престижна (висока) ціна.

5. За способом включення витрат.

- для тривалого періоду часу можливе застосування стандартних цін. Це незмінні, але не гарантуючі незмінність змісту товару ціни. Замість їхньої зміни фірма може змінити пакування, склад товару чи послуги. Використовується в комунальних послугах, ресторанах (вага порції в їдальні, заміна картонного упакування на пластикове й ін.);

- мінливі ціни враховують зміну витрат, якість для орієнтації на різні сегменти ринку.

6. За способом впливу на покупця:

- єдині ціни — ціни, установлювані підприємством для всіх споживачів на одному рівні для аналогічних товарів. Відхилення від цін не допускається.

- на відміну від них, гнучкі ціни орієнтуються на купівельну спроможність клієнтів. Наприклад, ціна на продуктових і промислових ринках у того самого продавця для різних покупців;

- неокруглені ціни — ціни, що психологічно діють на покупця. Нововведення, що враховує психологію покупця (одержання їм здачі). Цей різновид цін привабливий при використанні в масовому порядку системи електронних платежів, кредитних карток і незначного обороту готівки.

7. За ознакою державно-територіального обмеження розрізняють: внутрішні і зовнішні (експортні) ціни.

8. За часом дії ціни підрозділяються на тверді, поточні, сезонні, плинні тощо.

До складу ціни можуть включатися витрати на транспортування товарної продукції, її перевантаження, страхування, збереження тощо. Розподіл цих витрат у ціні, тобто між виробником і споживачем, називається франкуванням.

При внутрішній торгівлі розрізняють:

франко-склад постачальника – у ціну включають усі транспортні витрати з моменту відвантаження зі складу підприємства-виробника;

франко-станція призначення – витрати від станції призначення і т.д.

При міждержавній торгівлі розрізняють ціни:

DAF – споживач несе усі витрати, починаючи від свого кордону;

KAF – виробник несе усі витрати по доставці вантажу до порту відвантаження;

FOB – виробник несе усі витрати, включаючи навантаження на борт судна;

CIF – усі витрати з перевезення вантажу до станції (порту) призначення, сплати митних зборів і страхування вантажу несе виробник тощо.

В умовах ринкової економіки ціна є одним з найбільш важливих синтетичних показників, що істотно впливає на фінансове становище підприємства. Тому, розраховуючи ціну, необхідно прагнути до того, щоб вона була оптимальною з погляду відповідності інтересів сторін угоди.

Як показує практика, в умовах ринкової економіки найбільш розповсюдженими є наступні цінові стратегії:

• збереження стабільного положення на ринку при помірній рентабельності;

• одержання надприбутку шляхом «зняття вершків» з ринку;

• витиснення конкурентів;

• забезпечення виживання в умовах ринку і запобігання банкрутства;

• упровадження на ринок нової продукції й ін.

Вибір політики цін заснований на оцінці пріоритетів діяльності підприємства.

Процес ціноутворення на підприємстві можна представити наступними етапами:

• постановка мети (задачі) ціноутворення (пріоритети підприємства — прибуток, збут, стабільність положення підприємства);

• формування загальної політики ціноутворення, що включає: визначення цільових ринків; аналіз елементів маркетингу (торгова марка, методи реклами й ін.); визначення реальних витрат і очікуваних прибутків, цінності продукції для споживача відносно конкурентів.

• визначення рівня попиту на даний вид продукції;

• оцінка витрат виробництва і ступеня регулювання цін на продукцію;

• аналіз цін і товарів конкурентів;

• вибір методу ціноутворення;

• розрахунок вихідної ціни виробу;

• облік впливу на ціну виробу додаткових факторів;

• встановлення остаточних цін.

У залежності від конкретних умов і цілей підприємства використовуються різні методи розрахунку передбачуваної ціни на товар.

Методи встановлення цін.

1. Витратний – величина ціни товару ставиться в безпосередню залежність від витрат виробництва і обігу. В основу ціни включаються витрати підприємства і встановлена норма прибутку. Попит при цьому методі не вивчається. Метод характерний для ненасичених ринків і монопольного положення виробника. Це найпростіший метод ціноутворення.

В наявності є кілька різновидів розрахунку цін, заснованих на витратному підході:

1. метод «повних витрат»;

2. метод «усереднених витрат»;

3. метод «стандартних витрат виробництва».

Крім того, при визначенні ціни можуть бути використані граничні витрати.

Недолік витратних методів зв'язаний з відсутністю впливу на ціну поточного попиту, тому що задача визначення ціни товару замінюється задачею визначення цін факторів, витрачених на виробництво і реалізацію товару. Цим полегшується рішення вихідної задачі, тому що ціни факторів встановити простіше, ніж ціну товару, до того ж при визначенні цін факторів знову можна застосувати той же витратний підхід, чим створюється ланцюговий спосіб утворення ціни товару.

2. Цільовий. При використанні даного методу ціноутворення витрати виробництва також є вихідним елементом розрахунків. Але на відміну від витратного методу прибуток установлюється не в процентному відношенні до витрат виробництва, а є індивідуальною величиною кожного конкретного товару. Дана методика ґрунтується на основі аналізу беззбитковості виробництва (визначення цільового прибутку). Це досягається шляхом зіставлення витрат з очікуваними надходженнями при різних рівнях обсягу продажів. Таким чином, підприємство повинне розрахувати, при якому рівні ціни будуть досягнуті обсяги продажів, що дозволяють відшкодувати валові витрати і дістати цільовий прибуток.

, (24)

де Q_пл – обсяг продажів, що забезпечує одержання цільового прибутку;

П_ц – цільовий прибуток;

р – ціна одиниці товару;

AVC – перемінні витрати на одиницю продукції;

Таким чином, використовуючи дану формулу підприємство може вирішувати кілька класів задач: визначення ціни продукції, з урахуванням планованої маси прибутку і можливого обсягу продажів; визначення обсягу продажів, що забезпечує одержання цільового прибутку тощо.

3. Метод попиту. Ціну визначають після вивчення споживчого попиту і діапазону прийнятних даним ринком цін на аналогічні товари. Використовується також визначення стельової чи граничної ціни товару. Основний фактор коректування цін — купівельна реакція, обумовлена періодичними маркетинговими дослідженнями.

4. Метод конкуренції. Ціна визначається, відштовхуючись від поточних цін на аналоги, що конкурують на цільовому ринку. Це так звана тактика проходження за лідером. Зручність методу — відпадає необхідність проводити самостійні маркетингові дослідження.

5. Специфічні різновиди методів ціноутворення:

1. на основі закритих торгів. Підприємство призначає ціну, відштовхуючись не від поточних цін, а від очікуваних пропозицій конкурентів;

2. метод товарного асортименту і приналежностей. При використанні даного методу на основний товар установлюється більш низька ціна, а на супутні або обов'язкові приналежності — більш висока. Таким чином, ціни компенсують один одного. Наприклад, фотоапарати і фотоплівки тощо;

3. географічний метод ціноутворення застосовується в різноманітних варіантах:

   • у місці походження товару. Ціна на продукцію не включає транспортні витрати. Це «франко-вагон» чи «франко-станція відправлення». Усі витрати по доставці оплачуються покупцем самостійно чи по окремих тарифах;

   • єдина ціна з транспортними витратами. У ціну включається стандартне значення ТЗВ, незалежно від далекості споживача. Недолік методу — заниження (завищення) ціни для окремих споживачів. Перевага — зручність обліку ТЗВ і простота методу розрахунку;

   • зональні ціни. У ціну включаються ТЗВ, що є типовими для цілої зони розташування споживачів. Це дозволяє усунути цінову конкуренцію усередині такої зони;

   • метод базисного пункту. У ціну продукції включається значення ТЗВ, розраховане для центрального місця доставки поза залежністю від того, відкіля дійсно відбувалася доставка товару;

   • метод прийняття на себе всіх ТЗВ. Йому відповідає франкування вантажів по «франко-станції призначення» чи «франко-вагон станції призначення». Навіть при збільшенні реального значення ТЗВ обов'язок по їхній оплаті залишається в постачальника чи виробника. Зміна ТЗВ компенсується за рахунок зміни величини комерційної партії вантажу.

Крім того, існують деякі модифікації розглянутих методів ціноутворення:

параметричний – враховує співвідношення якісних параметрів товару, розрахованих за допомогою бальних експертних оцінок;

агрегатний метод – для визначення ціни асортиментного набору з урахуванням цін окремих товарів.

Також установлюють ціни зі знижками (сезонні, постійним клієнтам, збільшення обсягів закупівель, форму сплати тощо) і надбавками (за виконання окремих вимог по упакуванню, комплектації й інших умов постачань).

Вибір способу ціноутворення і виду ціни залежить від типу ринку:

• для ринку чистої конкуренції характерне обмеження росту ціни, тому що можлива заміна товару споживачем на аналогічний товар;

• для ринку монополістичної конкуренції характерний широкий діапазон цін;

• для олігополістичного ринку характерний вузький діапазон цін;

• для ринку чистої монополії верхня межа цін може встановлювати держава або сам продавець.

9.2. Доход і прибуток

Реалізація готової продукції, виконаних робіт і послуг дозволяє визначити фінансовий результат діяльності підприємства. Прибуток і доход є основними показниками фінансових результатів виробничо-господарської діяльності підприємства.

Виторг від реалізації — це сума коштів, отриманих за зроблену продукцію, виконані роботи і послуги. У неї не включаються продукція, не відвантажена покупцю, і внутрішньозаводський оборот. Це головне джерело засобів для відшкодування витрат і утворення доходів підприємства.

Крім виторгу від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) у валовий доход включають інші операційні доходи (здача майна в операційну оренду, реалізація оборотних активів тощо), фінансові доходи (дивіденди, відсотки й ін. доходи отримані від фінансових інвестицій) та інші доходи (реалізація фінансових інвестицій, необоротних активів і т.д.). Облік доходів здійснюється відповідно до П(С)БО №15 «Доходи».

Не визнаються доходами підприємства наступні надходження:

1. суми податків з додаткової вартості, акцизів, інших податків і обов'язкових платежів, що підлягають перерахуванню в бюджет і позабюджетні фонди;

2. суми надходжень за договором комісії, агентському чи іншому аналогічному договору на користь комітента, принципала тощо;

3. суми попередньої (чи авансової) оплати продукції (товарів, робіт, послуг);

4. суми задатку під заставу або в погашення позики;

5. надходження, що належать іншим особам.

За національними стандартами доходи і витрати приймаються до обліку по мірі їхнього виникнення, а не по мірі надходження грошей чи здійснення платежу, тому що при цьому порушується основний принцип обліку – порівнянність у часі доходів і витрат.

Таким чином, доход від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) визнається у випадку наявності приведених нижче умов:

• покупцю передані ризики і вигоди, зв'язані з правом власності на продукцію;

• підприємство не здійснює надалі управління і контроль за реалізованою продукцією;

• сума доходу може бути вірогідно визначена;

• існує впевненість, що в результаті операції відбудеться збільшення економічних вигод підприємства, а витрати, зв'язані з цією операцією, можуть бути вірогідно визначені.

Формування доходу є основним процесом, але кінцевою метою підприємства є одержання прибутку, що враховує співвідношення між доходом і витратами на виробництво і реалізацію продукції.

Прибуток — це перевищення виторгу над сукупними витратами на виробництво і реалізацію продукції, вона характеризує діяльність підприємства в якості позитивного кінцевого фінансового показника.

Таким чином, прибуток — це частина виторгу, що залишається після відшкодування усіх витрат на виробництво і збут продукції.

В умовах ринкової економіки прибуток є одним з основних джерел нагромадження і поповнення дохідної частини державного і місцевого бюджетів; основним фінансовим джерелом розвитку підприємства, його інвестиційної й інноваційної діяльності, а також джерелом задоволення матеріальних інтересів членів трудового колективу і власника підприємства.

На величину прибутку (доходу) істотно впливають як обсяг продукції, що випускається, так і її асортимент, якість, величина собівартості, досконалість системи ціноутворення й інші фактори. У свою чергу, прибуток впливає на такі показники, як рентабельність, платоспроможність підприємства й інші.

Збиток — це перевищення сукупних витрат по виробництву продукції над виторгом від її реалізації, він характеризує діяльність підприємства в якості негативного кінцевого фінансового показника.

Розрізняють наступні види прибутку:

1. Балансовий прибуток включає:

1. прибуток від реалізації продукції, обумовлений як виторг від реалізації за винятком ПДВ, акцизу і собівартості продукції (у тому числі ввізного мита, митних зборів);

2. прибуток від позареалізаційних операцій, до яких відносяться:

   • форвардні, ф'ючерсні операції, опціони та інші операції;

   • прибуток минулих років, виявлений в поточному році;

   • прибуток від володіння корпоративними правами (дивіденди по акціях і облігаціях);

   • прибуток від лізингу (здачі в оренду) основних засобів;

   • прострочена кредиторська заборгованість;

   • розміщення на депозитних рахунках банків тимчасово вільних коштів;

   • надходження безнадійних списаних боргів;

   • санкції арбітражного суду;

   • продаж іноземної валюти;

3. Крім прибутку, по позареалізаційних операціях підприємство може понести збитки, що не включаються до собівартості продукції:

• нестачі і втрати ТМЦ понад норми природного збитку, якщо винуватці не відшкодували збиток;

• витрати по анульованих замовленнях;

• витрати на утримання законсервованих об'єктів за рішенням Кабінету Міністрів України;

• збитки від простоїв по зовнішніх і внутрішніх виробничих причинах, включаючи виплати працівникам;

• збитки від операцій з тарою (крім скляної);

• прострочена дебіторська заборгованість;

• втрати від переоцінки виробничих запасів і готової продукції;

• збитки від стихійних лих, включаючи витрати по запобіганню і ліквідації їхніх наслідків;

• збитки минулих років, виявлені в поточному році.

Прибуток від реалізації розглядається в двох напрямках:

• як прибуток від реалізації основної продукції;

• як прибуток від іншої реалізації.

Прибуток від іншої реалізації — це прибуток, отриманий від реалізації основних засобів, майна, матеріальних оборотних коштів (крім напівфабрикатів), відходів, нематеріальних активів.

2. Чистий прибуток підприємства — це залишковий прибуток, що залишається в підприємства після сплати з балансового прибутку всіх податків, відрахувань і обов'язкових платежів.

3. Нерозподілений прибуток – це прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства після вилучення частини прибутку власником.

9.3. Поняття і розрахунок показників рентабельності

На відміну від прибутку, що показує абсолютний ефект діяльності, існує відносний показник ефективності роботи підприємства — рентабельність. У загальному виді він обчислюється як відношення прибутку до витрат і виражається у відсотках.

Рентабельність характеризує результативність діяльності підприємства. З метою оцінки ефективності окремих сторін виробничо-господарської діяльності підприємства використовується ряд показників рентабельності (прибутковості):

1. Рентабельність витрат на виробництво і реалізацію продукції:

, (28)

де П — прибуток (балансовий або чистий в залежності від цілей аналізу) від реалізації продукції, грн.;

с — повна собівартість даної продукції, грн.

2. Рентабельність виторгу від реалізації:

, (29)

де Вр — повний виторг від реалізації продукції, грн.

3. Рентабельність власного капіталу:

, (30)

де — середня величина власного капіталу (за відповідний період), величина якого приймається за даними балансу.

4. Рентабельність сукупних активів — характеризує ефективність використання всього наявного майна підприємства:

, (31)

де — середня сума активів підприємства;

Під час аналізу також може застосовуватися показник рентабельності стосовно витрат на оплату праці й інші часткові показники прибутковості використання виробничих ресурсів.

Контрольні питання:

1. Що розуміється під ціною продукції і які вона виконує функції?

2. Які Ви знаєте види цін?

3. Структура ціни підприємства, оптової і роздрібної ціни.

4. Охарактеризуйте основні етапи ціноутворення?

5. У чому складається розходження основних методів ціноутворення?

6. Фактори, що впливають на вибір методу ціноутворення.

7. Що розуміється під доходом підприємства, і які види доходу розрізняють?

8. Що розуміється під прибутком підприємства, і які види прибутку розрізняють?

9. Яким образом розраховується чистий прибуток підприємства?

10. Що варто розуміти під рентабельністю і які її види виділяють?

11. Які фактори впливають на підвищення прибутку і рентабельності на підприємстві?

Рекомендована література:

1. Національне положення (стандарт) бухгалтерського обліку №15 “Доходи”.

2. Економіка підприємства: Навч.-метод. посібник для самостійної роботи. — К.: КНЕУ, 2000. — 328 с.

3. Зайцев Н. Экономика промышленного предприятия. — 3-е изд. — М.: ИНФРА-М, 2000. — 358 с.

4. Покропивний С.Ф. Економіка підприємства: Підручник. — К.: КНЕУ, 2000. — 528 с.

5. Экономика предприятия: Учебник / Под ред. О.И. Волкова. — М.: Инфра — М, 1997.— 416 с.

Тема 10. Економічна ефективність

У загальному значенні поняття ефект означає кінцевий позитивний результат яких-небудь цілеспрямовано початих дій. Стосовно до виробничої сфери це може бути економією робочого часу, збільшенням виробничої потужності, зниженням одноразових капітальних витрат тощо.

Поняття економічної ефективності виробництва зв'язано з відношенням цінності результату до цінності витрат, є оцінною категорією і являє собою комплексне відображення кінцевих результатів використання всіх ресурсів виробництва за визначений проміжок часу. В основу визначення ефективності закладене поняття порівняльної переваги. Це дає змогу порівняння і вибору найбільш ефективного варіанта виробництва за прийнятим критерієм ефективності, оцінку доцільності удосконалювання базового варіанта виробництва. Сутнісна характеристика ефективності виробництва знаходить відображення в загальній методології її визначення, формалізована форма якої має вигляд:

, (32)

Під результатами виробництва розуміють його корисний кінцевий результат у виді:

• матеріалізованого результату процесу виробництва, вимірюваного обсягом продукції в натуральній і вартісній формах;

• народногосподарського результату діяльності підприємства, що включає не тільки кількість виготовленої продукції, але й охоплює її споживчу вартість.

Кінцевим результатом виробничо-господарської діяльності підприємства за визначений проміжок часу є чиста продукція, тобто новостворена вартість, а кінцевим фінансовим результатом комерційної діяльності — прибуток.

Економічний ефект — кінцевий результат застосування нововведення, вимірюваний абсолютними величинами. Ними можуть бути прибуток, зниження матеріальних, трудових витрат і т.д.

Економічна ефективність — показник, що визначає співвідношення економічного ефекту і витрат, що породили цей ефект.

Розрахунок ефекту може бути проведений по варіантах:

1. річний економічний ефект від збільшення прибутку від виробництва і реалізації продукції:

, (33)

де р₁, р₀ – ціни нової і старої продукції;

q₁, q₀ – річний обсяг виробництва (реалізації) нової і старої продукції, відповідно, у натуральному вираженні.

2. річний економічний ефект від зниження собівартості:

, (34)

де с₁, с₀ – собівартість нової і старої продукції;

10.1. Види ефективності виробництва

Ефективність виробництва можна розділити на групи:

• за наслідками — економічна, соціальна й екологічна;

• за місцем одержання ефекту — локальна (госпрозрахункова) і народногосподарська;

• за ступенем збільшення (повторення) — первинна (одноразовий ефект) і мультиплікаційна (із багаторазовим повторенням);

• за метою визначення — абсолютна (характеризує загальну величину ефекту або в розрахунку на одиницю витрат або ресурсів) і порівняльна (при виборі оптимального рішення з декількох варіантів).

Усі разом взяті види ефективності формують загальну інтегральну ефективність діяльності підприємства.

10.2. Система показників ефективності виробництва

Процес вимірювання очікуваного чи досягнутого рівня ефективності діяльності підприємства (організації) методологічно пов`язаний передовсім із визначенням належного критерію і формування відповідної системі показників.

Формуючи систему показників ефективності діяльності суб'єктів господарювання, доцільно дотримуватися певних принципів, а саме:

• забезпечення органічного взаємозв'язку критерію та системи конкретних показників ефективності діяльності;

• відображення ефективності використання всіх видів застосованих ресурсів;

• можливості застосування показників ефективності до управління різними ланками виробництва на підприємстві (діяльності в організації);

• виконання головними показниками стимулюючої функції в процесі використання наявних резервів зростання ефективності виробництва.

Система показників ефективності виробництва має включати кілька груп:

1. часткові показники ефективності виробництва - через різноманітність видів витрат різних ресурсів широко використовується: продуктивність, фондовіддача, матеріаломісткість тощо.

2. узагальнюючі показники ефективності виробництва – забезпечують можливість порівняння часткових показників;

Кожна з цих груп включає певну кількість конкретних абсолютних чи відносних показників, що характеризують загальну ефективність господарювання або ефективність використання окремих видів ресурсів (табл. 6).

При оцінці ефективності виробництва необхідно враховувати особливості функціонування ринку, можливість зміни ринкових умов.

Так, наприклад, ефективність збільшення виробничої потужності і зниження середніх постійних витрат повинні враховувати можливі зміни в попиті на продукцію, що випускається, і зв'язану з цим зміну ціни продажів. Не виключена можливість значного коливання цін на споживані ресурси.

Використання прогнозів у різних оцінках, як і невизначеність досягнення кінцевого результату, завжди зв'язані з деяким ризиком. У світовій практиці підприємництва звичайно використовують такі способи зниження ризику:

• страхування, як основний спосіб знизити ризик економічних втрат від коливання цін на сировинні ресурси, псування вантажів і інших непередбачених обставин; для мінімізації цінових ризиків використовують так звані ринки ф'ючерсів (майбутні продажі-покупки по заздалегідь установлених ф'ючерсних цінах);

• диверсифікованість, що представляє спосіб зниження ризику шляхом розподілу інвестицій між декількома ризиковими активами; стосовно до виробничої сфери це може означати виготовлення товарів з різними споживчими властивостями;

• одержання більшої інформації про вибір і результати, що зв'язано з витратами на більш глибоке вивчення ринку.

Таблиця 6

Система показників ефективності виробництва

В оцінці ефективності неминуче виявляється суперечливість суб'єктивних інтересів учасників підприємницьких відносин.

Так, наприклад, підприємець прагне до максимізації потенційного прибутку в довгостроковому періоді, а власники капіталу (акціонери) прагнуть до максимізації поточної прибутку (дивідендів).

Визначене протиріччя виявляється між інтересами підприємця і національною економікою через розбіжність так званої народногосподарської і госпрозрахункової ефективності. При плановій державній економіці в недавнім минулому це протиріччя згладжувалося обов'язковим використанням інструкції з розрахунків економічних ефектів, що враховують загальнодержавні інтереси.

Також виявляються різні підходи до оцінок економічної ефективності в залежності від тривалості розглянутих періодів.

У короткостроковому періоді звичайно розглядається ефективність заходів, не зв'язаних з одноразовими капітальними вкладеннями. Витрати на заходи включаються в поточні витрати і цілком відносяться на собівартість виготовленої продукції. Ефект від таких заходів виявляється в кращому використанні виробничих ресурсів чи зниженні позавиробничих витрат, у цілому знижуючи повну собівартість продукції. Часто заходи носять організаційний характер, не вимагаючи особливих витрат на їхнє здійснення.

У довгостроковому періоді можуть піддаватися змінам усі фактори. Зміна факторів виробництва звичайно вимагає додаткових капітальних витрат на удосконалювання і заміну устаткування технологічних процесів чи реконструкцію усього виробництва. Створений при цьому додатковий капітал являє собою ресурс тривалого користування, що бере участь у виробничому процесі протягом багатьох років. Для оцінки ефективності капіталовкладень протягом тривалого періоду часу необхідно порівнювати майбутні доходи з витратами на момент придбання цього додаткового капіталу. Іншими словами, варто розрахувати поточну вартість майбутніх доходів. З цією метою використовується спеціальний розрахунковий прийом приведення доходів і витрат до єдиного моменту часу, що одержав назву дисконтування.

10.3. Чинники зростання ефективності виробництва

Рівень економічної та соціальної ефективності виробництва (діяльності) залежить від багатьох чинників. Тому для практичного розв’язання завдань управління ефективністю важливого значення набуває класифікація чинників її зростання за певними ознаками. Класифікацію чинників зростання ефективності виробничо-економічних та інших систем діяльності доцільно здійснювати за трьома ознаками:

1. видами витрат і ресурсів (джерелами підвищення);

2. напрямами розвитку та вдосконалення виробництва (діяльності);

3. місцем реалізації в системі управління виробництвом (діяльністю).

Саме таку класифікацію чинників зростання ефективності наведено на мал. 5.

Мал. 5. Інтегрована модель і класифікація чинників ефективності діяльності

Фактори ефективності повинні відповідати політиці технічного розвитку і технічного переозброєння підприємства.

Технічний розвиток підприємства — процес формування й удосконалювання техніко-технологічної бази підприємства, орієнтований на кінцеві результати його господарської діяльності за рахунок техніко-технологічних нововведень.

Технічне переозброєння підприємства – комплекс заходів, спрямованих на підвищення технічного рівня виробництва за рахунок упровадження більш досконалої техніки, технології й організації робіт в основному і допоміжному виробництвах.

Управління технічним розвитком і технічним переозброєнням підприємства включає:

• установлення цілей і виявлення їхніх пріоритетів;

• вибір напрямків технічного розвитку і переозброєння;

• оцінку ефективності можливих варіантів рішень;

• складання плану технічного розвитку;

• коректування плану і контроль його виконання.

Технічний розвиток спирається на техніко-технологічні інновації. Цілями техніко-технологічних інновацій є:

• зниження конструктивно-технологічної складності виробів, що випускаються, за рахунок конструктивних нововведень;

• зниження матеріаломісткості за рахунок застосування нових матеріалів;

• комплексна механізація й автоматизація технологічних процесів;

• застосування робототехніки, маніпуляторів і гнучких автоматизованих систем;

• зниження технологічної трудомісткості виробів і частки ручної праці за рахунок підвищення технічного рівня і якості технологічного оснащення, інструментів, пристосувань, наукової організації праці;

• комплексна автоматизація і регулювання процесів управління виробництвом на основі електроніки і комп'ютерної техніки.

Розвиток техніко-технологічної бази здійснюється за рахунок модернізації устаткування, технічного переозброєння, реконструкції і розширення, нового будівництва.

Вибір конкретного напрямку технічного розвитку підприємства проводиться на основі результатів діагностичного аналізу й оцінки техніко-організаційного рівня виробництва.

Основні показники оцінки техніко-організаційного рівня виробництва:

• ступінь охоплення робітників механізованою й автоматизованою працею;

• технічна оснащеність праці (фондоозброєність праці й енергооснащеність праці);

• частка нових технологій чи трудомісткість продукції;

• середній вік застосовуваних технологічних процесів;

• коефіцієнт використання сировини і матеріалів (вихід готової продукції з одиниці сировини);

• потужність (продуктивність) устаткування;

• питома вага прогресивного устаткування в загальному його парку;

• середній термін експлуатації устаткування тощо.

Контрольні питання:

1. Основні показники ефективності виробництва.

2. Характеристика показників ефективності віддачі ресурсів

3. Ефективність господарської діяльності: сутність і показники.

4. Вплив стратегії підприємства на систему техніко-економічних показників.

5. Основні шляхи підвищення ефективності діяльності підприємства.

6. Технологія й організація виробництва як фактори підвищення ефективності господарської діяльності підприємства.

Рекомендована література:

1. Економіка підприємства: Навч.-метод. посібник для самостійної роботи. — К.: КНЕУ, 2000. — 328 с.

2. Покропивний С.Ф. Економіка підприємства: Підручник. — К.: КНЕУ, 2000. — 528 с.

3. Примак Т.О. Економіка підприємства: Навчальний посібник. — Е.: Вікар, 2001. — 178 с.

4. Продиус И.П., Филиппова СВ., Граменицкая И.В. Экономика производства. Краткий курс. — Одесса: Астропринт, 1999. — 164 с.

Література

1. Господарчій кодекс України.

2. Закон України "Про лізинг" // Баланс. — 1998. — № 3 (180). — 13 січня. — С.4.

3. Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28 грудня 1997 р. // Урядовий кур'ер. — 1997. — 6 червня.

4. Національне положення (стандарти) бухгалтерського обліку №7 “Основні засоби”.

5. Національне положення (стандарт) бухгалтерського обліку №9 “Запаси”.

6. Національне положення (стандарт) бухгалтерського обліку №10 “Дебіторська заборгованість”.

7. Національне положення (стандарт) бухгалтерського обліку №15 “Доходи”.

8. Національне положення (стандарт) бухгалтерського обліку №16 “Витрати”.

9. Цивільний кодекс України.

10. Берзинь И.Э. Экономика фирмы. — М.: Институт международного права и экономики, 1997.— 235 с.

11. Великанов К.М., Власов В.Ф., Карандашова К.С. Экономика и организация производства в дипломных проектах: Учеб. пособие для вузов. — Изд. 3-е доп. и перераб. — Л.: Машиностроение, 1997.— 208 с.

12. Горфинкель В.Я. и др. Экономика предприятия: Учебник для вузов. — М.: ЮНИТИ, 2000. — 742 с.

13. Економічна енциклопедія: У 3 томах. Т.1 / Редкол.: С.В.Мочерний (відп. ред.) та ін. — К.: Видавничий центр «Акадия», 2000. — 840 с.

14. Економіка підприємства: Навч.-метод. посібник для самостійної роботи. — К.: КНЕУ, 2000. — 328 с.

15. Зайцев Н. Экономика промышленного предприятия. — 3-е изд. — М.: ИНФРА-М, 2000. — 358 с.

16. Петрович Й.М., Будищева I.O., Усташова І.Г., Домарадзька Г.С. Економіка виробничого підприємства: Навч. посібник. — Львів: Оксарт, 1996.— 416 с.

17. Покропивний С.Ф. Економіка підприємства: Підручник. — К.: КНЕУ, 2000. — 528 с.

18. Примак Т.О. Економіка підприємства: Навчальний посібник. — Е.: Вікар, 2001. — 178 с.

19. Продиус И.П., Филиппова СВ., Граменицкая И.В. Экономика производства. Краткий курс. — Одесса: Астропринт, 1999. — 164 с.

20. Экономика предприятия: Учебник / Под ред. О.И. Волкова. — М.: Инфра — М, 1997.— 416 с.

21. Экономика предприятия: Учебник / Под общей редакцией проф., д.э.н. А. И. Руденко. — Минск, 1995.