Електромагнітні поля та випромінювання

Природні Антропогенні

Електричне поле Землі Радіохвилі високочастотного

та ультрависокочастотного

Магнітне поле Землі діапазону

Електромагнітне поле Землі Надвисокочастотні

випромінювання

Інфрачервоні

випромінювання

Світлові промені

Лазерне випромінювання

Рис. 2. Класифікація електромагнітних полів та випромінювань

Джерелами електромагнітних полів (ЕМП) та випромінювань (ЕМВ) є: радіо, телевізійні та радіолокаційні станції, високовольтні лінії електропередачі, електротранспорт, радіоелектронна апаратура, комп’ютерна техніка, пристрої сотового та інших видів радіозв’язку. Під впливом електромагнітних полів та випромінювань спостерігається загальна слабкість, підвищена втома, пітливість, сонливість, а також розлад сну, головний біль, біль у ділянці серця, зміна артеріального тиску.

Біологічний вплив ЕМВ на організм людини залежить передусім від інтенсивності і тривалості опромінення. Одиницею виміру напруги електромагнітного випромінювання є вольт на метр (В/м), а електромагнітне поле оцінюється поверхневою густиною потоку енергії(ГПЕ) – ват на квадратний метр (Вт/м²). Допустимі рівні напруженості ЕМП регламентується ГОСТ 12.1.006-84.

Захист від електромагнітних випромінювань:

• зменшення напруги і щільності потоку ЕМВ за допомогою поглиначів потужності;

• екранування робочого місця;

• раціональне розміщення в робочому приміщенні обладнання, яке випромінює електромагнітну енергію;

• зменшення часу перебування в зоні ЕМВ;

• застосування засобів індивідуального захисту і сигналізації.

Для оцінки забруднення спецодягу і ЗІЗ необхідно керуватися нормами допустимих забруднень поверхонь, що встановлені НРБ-76/87. Згідно а ними основний одяг поділяється на дві групи: спецодяг першої гру­пи має забруднення в межах допустимих рівнів, його дезактивують один раз у сім днів; до другої групи належить спецодяг, рівень забруднення якого значно перевищує норми, його необхідно негайно замінити і надіслати на дезактивацію. Засоби, що використовуються для захисту органів дихання, поділяються на фільтруючі та ізолюючі. Фільтруючі засоби забезпечують очистку повітря, що вдихається працівниками з навколишнього середовища, ізолюючі подають чисте повітря під лицьову частину ЗІЗ за допомогою шлангу.

Переважно використовуються такі ЗІЗ органів дихання: безклапанний протиаерозольний фільтруючий респіратор типу ШБ-І “Пелюсток” одноразового використання; клапанні типу “Астра – 2” багаторазового використання зі змінними, фільтрами.

Радіаційний контроль-одна з найважливіших складових частин комплексу заходів щодо забезпечення радіаційної безпеки під час роботи з джерелом радіоактивних речовин. В правилах ОСП-72/87 зазначено порядок радіаційного контролю на робочих місцях та індивідуального контролю за дозами опромінення персоналу.

Для вимірювання параметрів радіаційної обстановки безпосередньо на робочих місцях Застосовують переносні радіометри і дозиметри. Дозиметр ДРГ-3-01 використовують для вимірювання середньої потужності експозиційної дози рентгенівського і - випромінювання в діапазоні 0,1...1000 мкР/с. Пошуковий радіометр СРП-68-01 призначений для вимірювання потужності експозиційної дози - випромінювання до 3 мР/г. Індивідуальний дозиметр ДКС-04 призначений для вимірювання експо­зиційної дози - випромінювання в діапазоні 0,03...40 мкР/с. Він має світлову і звукову сигналізацію, працює в режимах “Пошук” і “Поріг” ідо дозволяє використовувати його як дозиметр-сигналізатор.

Для контролю доз опромінення персоналу використовуються термолюмінесцентні дозиметри (ІЗД), а також комплекти індивідуальних дозиметрів типу КНД-6. Індивідуальний дозиметричний контроль обов’язковий для осіб, умови праці яких не виключають можливості опромінення дозами, що перевищують 0,3 річної ГДД.

Контроль за інтенсивністю опромінення повинен проводитись не рідше ніж один раз на рік, а також при введенні в дію нових чи реконструйованих старих генераторних установок і при зміні умов праці.

Лекція № 10

Захист від статичної електрики.

Виникнення зарядів статичної енергії. Методи і прилади для вимірювання параметрів, які характеризують електризацію діелектриків.

Нейтралізація зарядів і технічні дані нейтралізаторів статичної електрики.

Заходи захисту від статичної електрики.

Статична електрика виникає за рахунок тертя діелектриків один до другого, а також при переливанні або ударі рідкого діелектрика до поверхні судин.

Поява зарядів статичної електрики - це наслідок складних процесів, пов'язаних з перерозподілом електронів або іонів під час зіткнення двох різнорідних речовин. Відповідно до гіпотези про “контактну електризацію речовин” внаслідок нерівноваженості атомних і молекулярних сил на поверхні зіткнення утворюється подвійний електричний шар з протилежними знаками. Ці поверхні, які заряджені статичною електрикою різних знаків, розглядаються як конденсатор, із зміною віддалі між пластинами конденсатора змінюються його ємність і напруга. Збільшення цієї віддалі, наприклад до 1 см, зумовлює зростання потенціалу до декількох тисяч вольтів. Можливий іскровий розряд, що особливо небезпечно у вибухонебезпечних цехах (наприклад, оздоблювальних).

Можливість електризації до високих потенціалів залежить від провідності речовин (тіл) і вмісту в них домішок. Вважається, що якщо питомий електричний опір тіл r і 10⁶ Ом/Чсм, їх електризація через можливість іскрових розрядів особливо небезпечна.

Енергію іскри між зарядженим предметом і заземлювачем визначають за формулою:

, Дж,

де: С - ємність зарядженого статичною електрикою предмета відносно землі, Ф;

- величина заряду, Кл;

V - величина заряду між зарядженим предметом і землею, В

Статична електрика може накопичуватись і на людях, особливо, якщо користуватись взуттям з непровідними для електричного струму підошвами, одягом і білизною з шерсті та шовку і при контакті з тілами - діелектриками. Небезпека статичної електрики полягає не лише в іскровому розряді, але й за сильного уколу або поштовху, що може бути першопричиною травми. Статична електрика може порушувати технологічні процеси, створювати перешкоди в роботі електронних приладів, автоматики і телемеханіки.

У виробничих умовах заряди статичної електрики виникають та накопичуються за транспортування діелектричних рідин в незаземлених ємностях і по трубопроводах, ізольованих від землі, під час протікання рідин у незаземлених цистернах і бочках а також руху пило-повітряної суміші у трубах і апаратах (від тертя в пасових передачах та шліфувальної стрічки в шківи, просочка і оброблювальний матеріал) в процесі перемішування речовин у змішувачах.

Заходи захисту від статичної електрики такі: заземлення виробничого обладнання, резервуарів, трубопроводів та ін.; нейтралізація статичної електрики; регулювання швидкості взаємного переміщення речовин та стану навколишнього повітря. Заземлення є найефективнішим методом боротьби зі статичною електрикою, але не можна нехтувати і іншими заходами. Влаштовуючи заземлення, особливо турбуються про його надійність. Місця можливого порушення заземлювального ланцюга (розриви конструкцій, ущільнення фланців тощо) з'єднують металевими перемичками.

Здебільшого рекомендується застосовувати антистатичні рукавички, які виготовляють з бавовняно-паперового пористого матеріалу, просоченого сумішшю гліцерину з водою і відтиснутого до сухого стану та антистатичне взуття (якщо підлога електропровідна).

Методи і прилади для вимірювання параметрів, які характеризують електризацію діелектриків.

Основними характеристиками наелектризованості тіла є кількість зарядів статичної електрики і характер їх розподілу на поверхні або в об'ємі діелектрика. Заміри параметрів статичної електрики проводять з метою вивчення причин і умов електризації та постійного контролю різниці потенціалів й між заряженим тілом і землею або заземленим предметом, поверхні площини електричних зарядів 8 і напругою електричного поля Е. Заміри за допомогою електричної індукції базуються на вимірюванні потенціалу, який накопичується на провідному тілі - зонді. Типова схема таких вимірів показана на рис. 1.

Вимірювання густини заряду на діелектрику вимагає визначення ємності діелектрика відносно землі. Якщо напруженість поля площини наелектризованої поверхні при малих віддалях <і від датчика 2 до поверхні 1 (рис. 1.)тоді поле над датчиком однорідне, можна судити про величину

Рис. 1. Схема виміру параметрів наелектризованого діелектрика

за допомогою зонду.

1 – наелектризованих діелектрик; 2 – електроди датчика; 3 – електрометр; 4 – заземлення по – верхня; 5 – вимірюваний зонд.

Одним з ефективних методів захисту від статичної електрики є іонізація повітря. У місцях великого скупчення зарядів статичної електрики застосовують іонізатори (нейтралізатори) двох типів: індукційні і високовольтні.

Індукційні нейтралізатори дуже прості і широко застосовуються. Вони бувають з голками, пилоподібні і дротяні. У першому випадку (рис. 2) металеві голки закріплені на стержні і заземлені. З рис. 2, в видно, що для нейтралізації рухомої наелектризованої стрічки застосовано заземлений сталевий провід. Недоліком цього нейтралізатора є те, що він діє коли потенціал наелектризованого тіла сягає декілька кіловольт.

На рис. 2, г показана схема нейтралізації зарядів індукційним нейтралізатором. Такі нейтралізатори особливо ефективні при високих потенціалах зарядженого тіла. Для збільшення ефективності доцільно зменшувати віддаль між кінчиками голок і нейтралізуючою поверхнею до 5...20 мм.

Рис. 2. Індуктивні нейтралізатори статичної електрики:

а - з голками; б - пилоподібні; в - зі сталевим дротом; г - нейтралізація зарядів;

1 - голки; 2 - стержень; 3 - дріт-електрод; 4 - напрямок діелектрика;

5 - наелектризований діелектрик; 6 - зона ударної іонізації; 7 - розрядний електрод

Високовольтні нейтралізатори (рис. 3) застосовують, тоді коли максимальна віддаль між розрядним електродом і нейтралізуючим матеріалом може досягти 300 мм. Особливо доцільно застосовувати ці нейтралізатори, де не дотримується мікроклімат. Заборонено застосовувати високовольтні нейтралізатори на вибухонебезпечних об'єктах, оскільки для іонізації повітря використовується висока напруга.

Рис. 3. Високовольтний нейтралізатор змінної напруги:

а - нейтралізація зарядів; б - електрична схема; 1 - розрядний електрод;

2 - високовольтний кабель; 3 - високовольтне живлення; 4 - наелектризована поверхня

Радіоактивні нейтралізатори мають вигляд плоских пластин (рис. 4) або малих дисків. Вони дуже прості за конструкцією, не вимагають джерела живлення, безпечні при використанні в пожежо - та вибухонебезпечних середовищах, широко застосовуються в хімічній, паперовій, текстильній, поліграфічній та інших галузях промисловості.

Для захисту від радіоактивного випромінювання, радіоактивну речовину покривають захисним покриттям зі спеціальної емалі або фольги. Основним недоліком радіоактивних нейтралізаторів є малий іонізаційний струм по відношенню до інших типів нейтралізаторів.

Рис. 4. Радіоактивний нейтралізатор (смуга):

1 - основа; 2 - радіоактивна сітка; З - захисна фольга;

4 - пластина, на якій закріплена фольга.

Заходи захисту від статичної електрики.

На промислових підприємствах застосовують наступні заходи захисту від статичної електрики: заземлення виробничого обладнання, резервуарів, трубопроводів і ін.; нейтралізація статичної електрики; регулювання швидкості взаємного переміщення речовини зі станом навколишнього повітря. Признаючи заземлення найефективнішим засобом боротьби зі статичною електрикою, не можна нехтувати й іншими заходами. Зокрема, в процесі роботи пасових передач у звичайних умовах заряди статичної електрики накопичуються на пасі і не можуть стікати в землю. Для цього використовують різні нейтралізатори - спеціальні пасти, які підвищують електропровідність пасів. До них можна віднести пасти на основі гліцерину і сажі, рідкого риб'ячого клею.

Церазино-графітна паста наноситься тонким шаром на зворотний бік шліфувальної шкурки. В цьому разі брикет пасти протягом 30 с притискується до неї на холостому ходу. Натягом досягають зменшення просковзування у пасовій передачі. Регламентуються швидкості транспортування та витікання рідин, не допускається їх бурхливе переміщування, передбачається іонізація повітря.

Лекція № 11

Безпека при виконанні вантажно – розвантажувальних робіт та застосування підіймально – транспортної техніки.

Безпека при виконанні навантажувально – розвантажувальних та транспортних робіт. Загальні вимоги безпеки праці при виконанні навантажувально – розвантажувальних та транспортних робіт. Умови безпеки по обладнанню майданчика для виконання навантажувально – розвантажувальних робіт. Заходи безпеки при навантажуванні транспортних засобів. Основні причини нещасних випадків при виконанні вантажно – розвантажувальних робіт. Безпека вантажопідіймального обладнання.

Способи виконання цих робіт повинні добиратись так, щоб попередити або знизити до рівня допустимих норм дію на працівників небезпечних і шкідливих факторів шляхом механізації і автоматизації навантажувально - розвантажувальних робіт; застосування пристроїв, що відповідають вимогам безпеки; експлуатації промислового обладнання відповідно до діючої нормативно-технічної документації; використання сигналізації при пересуванні вантажів вантажо-транспортним обладнанням; правильного розміщення і складання вантажів у місцях виконання робіт і в транспортних засобах; виконання вимог безпеки праці в зоні можливого падіння вантажів, в охоронній зоні ліній електропередач, вузлах інженерних комунікацій тощо.

За ступенем небезпеки при навантажуванні, розвантажуванні і перевезенні вантажі поділяють на сім-груп:

• малонебезпечні вантажі (будматеріали, запасні частини,, харчування і т. ін.) перевозяться як в тарі, так і без неї;

• горючі вантажі (бевзня, керосин,, дизельне паливо спирт та інші та) перевозять в закритих ємностях;

• порошкові гарячі вантажі (мінеральні добрива, цемент, асфальт;

• агресивні обпікаючі рідини (кислоти, дуги, електроліти тощо);

• балони з стисненими газами (кисень, ацетилен, пропан і т.ін.),

• вантах, небезпечні за своїми розмірами (за довжиною, шириною, висотою);

• особливо небезпечні вантажі /вибухонебезпечні, радіоактивні, отруйні речовини);

Навантажувальні і розвантажувальні роботи й досі залишаються найбільш трудомісткими процесами. До ручних навантажувально-розвантажувальних робіт допускаються особи не молодші 18 років, які пройшли інструктаж з правил безпеки, медичний огляд і мають дозвіл на виконання цих робіт. Механізований спосіб навантажувально-розвантажувальних робіт обов’язково застосовують при масі вантажу понад 50 кг, а також при підніманні вантажів на висоту, більшу за 3м.

Вантажопідйомні і транспортні засоби часта джерелом травм при маневруванні для під’їзду під навантажування чи розвантажування, тому при виконанні навантажувально-розвантажувальних робіт призначається. відповідальна особа з інженерно-технічного персоналу. Перед початком цих робіт ця особа повинна протести інструктаж з працівниками, які будуть виконувати роботу, перевірити справність вантажопідйомних механізмів такелажного та іншого інвентаря. Особа, що відповідає за виконання вантажно-розвантажувальних робіт також проходить перевірку знань з техніки безпеки в установленому порядку.

Велику роль для забезпечення безпеки навантажу вально-розвантажувальних робіт відіграє підготовка території навантажувально-розвантажувального пункту. Такі пункти включають в себе навантажувально-розвантажувальні майданчики, на яких безпосередньо відбувається навантаження вантажів на транспортні засоби чи їх розвантаження, а також складування вантажів.

Вантажувально-розвантажувальні майданчики поділяють на постійні /бази/ і тимчасові будівельні об’єкти та ін.. На постійних виконується робота регулярно протягом тривалого періоду часу, на тимчасових - невеликого проміжку часу чи з інтервалами (невеликі будівельні об’єкти та ін.). Постійні навантажувально-розвантажувальні майданчики, як правило, обладнуються необхідними засобами механізації з урахуванням часу їх експлуатації. Територія майданчика повинна бути спланована так, щоб забезпечити нормальний фронт .навантажувально-розвантажувальних робіт для необхідної кількості транспортних засобів.

В межах фронту навантажувально-розвантаяувальних робіт використовується бокова, торцева і косокутна схеми розташування транспортних засобів.

Бокове розташування транспортних засобів під навантажування і розвантажування особливо вигідне, коли використовуються автопричепи.

Торцове розміщення транспортних засобів використовується для навантаження 1 розміщення вантажів на складах, які обладнані вантажними рампами, що дозволяє одночасно навантажувати і розвантажувати кілька транспортних засобів

Косокутна розташування транспортних засобів дозволяє виконувати навантажувально-розвантажувальні роботи з заднього і бокового борта транспортних засобів.

При постановці автомашин чи інших транспортних засобів під навантаження чи розвантаження інтервал між окладом і заднім бортом кузова автомашини повинен бути не менше 0,5 м. Під’їзди і шляхи повинні мати тверде покриття і утримуватись в справному стані, ширина під’їзних шляхів при двобічному русі транспортних засобів повинна бути не меншою за 6,2 я, а при однобічному - не менш як 3,5 м. Територію і під’їзні шляхи не дозволяється захаращувати сторонніми предметами, а в зимовий період її необхідно очищати від снігу та льоду і посипати піском.

Робітники, які виконують навантажувально-розвантажувальні роботи з залізничних вагонів чи працюють біля прирельсової колії, повинні знати сигналізацію, встановлену на залізниці. На майданчиках для навантажування навалочних і сипучих вантажів стаціонарні бункери встановлюють покажчики і наносять розмежувальні лінії для розміщення транспортних засобів відповідно до їх габаритів. Для безпечного руху транспортних засобів на навантажувально-розвантажувальних майданчиках повинні бути встановлені написи: “В'їзд”, “Виїзд”, “Розворот” тощо. Для нормальних умов роботи в нічний час навантажувально-розвантажувальні майданчики повинні бути добре освітлені. З метою забезпечення вимог техніки безпеки при навантажуванні, й розвантажу ванн і транспортуванні і вантажів треба знати їх фізико-хімічні і механічні властивості, масу, розміри, способи укладання, ув’язки і транспортабельність.

За фізико-механічними властивостями, принципові навантажування, розвантажування, складування і транспортування вантажі розподіляються на «три основні класи: навалочні, поштучні і наливні. За масою вони також поділяються на три категорії:

1 - маса одного місця не перевищує 80 кг, а також сипучі дрібноштучні, що перевозяться навалом; П - маса одного місця 80 - 500 кг; ш - маса одного місця понад 500 кг. Кожен вантаж має свою маркіровку, яку повинен знати робітник, зайнятий на навантажувально-розвантажувальних роботах. Вона дозволяв правильно вибирати засоби навантажування, розвантажування, складування, зберігання і пересування вантажів, а також використовувати безпечні прийоми для виконання вказаних операцій.

Механізація найбільш важких та трудомістких робіт, до яких, в першу чергу, належать вантажно-розвантажувальні роботи, є одним з найважливіших завдань охорони праці. Разом з тим, на сьогодні ще досить значною є частка вантажно-розвантажувальних робіт, що виконуються вручну. Аналіз виробничого травматизму, пов'язаного з виконанням вантажно-розвантажувальних робіт свідчить, що найбільш високий його рівень там, де такі роботи виконуються вручну. Тому максимальна механізація таких робіт не лише полегшує працю працівників, але й робить її більш безпечною.

Безпека при виконанні вантажно-розвантажувальних робіт значно залежите від групи, класу, та категорії вантажу. В залежності від небезпеки, яка виникає під час навантажування, транспортування та розвантажування всі вантажі поділяються на чотири групи: 1 - малонебезпечні (будматеріали, продукти харчування тощо); 2 - небезпечні: за своїми розмірами; 3 - пилові та гарячі (цемент, крейда, вапно, асфальт, бітум і т. п.); 4 - небезпечні за своїми властивостями (пожежо - та вибухонебезпечні, отруйні, токсичні, радіоактивні речовини тощо). При виконанні вантажно-розвантажувальних робіт з вантажами третьої та четвертої груп необхідно, використовувати засоби індивідуального захисту.

Вантажі, які є небезпечними за своїми властивостями відповідно до ГОСТ 19433-811 підрозділяються на дев'ять класів: 1 - вибухові речовини; 2 - стиснені, зріджені та розчинені гази під тиском; 3 - легкозаймисті рідини, суміші рідин, які виділяють легкозаймисті пари, температура спалаху яких становить 61 ⁰С і нижче; 4 - легкозаймисті речовини та матеріали, які здатні займатися внаслідок тертя, нагрівання, поглинання вологи, самочинних хімічних перетворень; 5 - окислювальні речовини, які легко виділяють кисень; 6 - отруйні та інфекційні речовини; 7 - радіоактивні речовини; 8 - їдкі та корозійне активні речовини; 9 - речовини з відносно низькою небезпекою, однак при перевезенні та зберіганні яких необхідно дотримуватись певних вимог безпеки. На упаковці з небезпечними вантажами, крім стандартного маркування, необхідно нанести знак небезпеки. Цей знак має форму квадрата, окантованого чорною рамкою, що повернений на кут і поділений на два однакових трикутники. У верхньому трикутнику наносять символ небезпеки, а у нижньому роблять напис про небезпечність вантажу та номер класу (рис. 1).

За масою одного місця вантажі поділяються на три категорії: 1 - масою менше ніж 80 кг, а також сипкі, дрібноштучні, і такі, що перевозяться навалюванням; 2 - масою від 80 до 500 кг; 3 - масою понад 500 кг. Відповідними нормативними актами регламентовані граничні норми підіймання - та переміщення важких речей (вантажів) одним працівником вручну: для мужчин, старших 18 років - 50 кг (допускається перенесення вантажу вагою до 80 кг на відстань по горизонталі не більшу ніж 25 м за умови, що вантаж піднімають на спину знімають інші вантажники); для жінок, старших 18 років - 10 кг при чергуванні з іншою роботою та 7 кг при постійній роботі з вантажами протягом зміни; для юнаків та дівчат 16 - 17 років при короткочасній роботі відповідно 14 кг та 7 кг, а 17 - 18 років - 16 кг та 8 кг.

Рис. 1. Приклади знаків на упаковках з небезпечними вантажами

При вазі вантажів понад 50 кг, а також при підійманні вантажів на висоту й Понад 3 м обов'язково необхідно застосовувати механізований спосіб проведення вантажно-розвантажувальних робіт, використовуючи при цьому механічні пристосування та підіймально-транспортні механізми. Проведенню таких робіт передує складання карт технологічних процесів на вантажно-розвантажувальні роботи, визначення маршрутів руху транспортних засобів у місцях проведення таких робіт і т. п. Майданчики для проведення вантажно-розвантажувальних робіт повинні мати рівне та тверде покриття з ухилом не більше ніж 5⁰, а також природне та штучне освітлення. У місцях проведення вантажно-розвантажувальних робіт необхідно встановити знаки безпеки, відповідно до ГОСТ 12.4.026-76.

Вантажно-розвантажувальні роботи необхідно проводити під керівництвом відповідальної особи, призначеної в установленому порядку. Така особа перевіряє до початку роботи і під час роботи справність підіймально-транспортних машин та механізмів, такелажного та іншого інвентаря, інструктує працівників, пояснює послідовність виконання операцій, слідкує, щоб у зоні проведення робіт не було сторонніх осіб тощо. При виникненні небезпечних ситуацій особа, що відповідає за проведення вантажно-розвантажувальних робіт повинна негайно вжити запобіжних заходів, а якщо необхідно - припинити роботи до усунення небезпеки.

До роботи з підіймально-транспортними механізмами та пристроями допускаються особи не молодші 18 років, які пройшли медичний огляд і спеціальне навчання, склали іспит кваліфікаційній комісії і одержали посвідчення. Підвищені вимоги безпеки регламентуються для вантажно-розвантажувальних робіт та транспортування небезпечних вантажів. Такі роботи належить проводити у спеціально відведених місцях з дотриманням відповідних вимог безпеки. При пошкодженні тари небезпечного вантажу, відсутності маркування та попереджувальних написів на ній, а також при метереологічних умовах, що впливають на фізико-хімічні властивості вантажу (наприклад підвищують його токсичність), забороняється проводити вантажно-розвантажувальні роботи. Небезпечні вантажі не допускається перевозити на транспортних засобах, які для цього не пристосовані. Легкозаймисті рідини належить транспортувати спеціалізованими транспортними засобами, які мають відповідні написи та заземлення у вигляді металевого ланцюга із загостренням на кінці. Балони, наповнені стисненим, зрідженим або розчиненим газом необхідно перевозити на підресорному транспортному засобі поперек кузова у закріпленому стані, що не допускає їх співударяння. Перевозити балони у вертикальному положенні допускається лише у спеціальних контейнерах. Легкозаймисті рідини та балони з газом необхідно перевозити транспортними засобами, які обладнані іскрогасниками на вихлопних трубах.

Для забезпечення безпеки важливе значення має також дотримання встановлених правил складування вантажів. Так, кошики з бутлями агресивних речовин розміщують у складах лише в один ряд, барабани з карбідом кальцію - не більше двох ярусів. Якщо немає відповідних застережень, то вантажі у стандартній тарі, зазвичай, складають у штабелі. Відношення висоти штабеля до довжини найменшої сторони тари, що штабелюється не повинна бути більше ніж 6 - для нерозбірної тари, та 4 - для складаної тари. Ширина штабеля не повинна бути меншою ніж його висота. Навантаження на нижню тару не повинно перевищувати допустимих значень. Відстань між рядами штабелів визначається із врахуванням можливості встановлення тари у штабель та її зняття за допомогою вантажозахоплювальних пристроїв застосовуваних засобів механізації та забезпечення необхідних протипожежних розривів. Між рядами штабелів повинні бути проходи шириною не менше ніж 1,25 м, а ширина основного проходу - не

Основні причини нещасних випадків при виконанні вантажно – розвантажувальних робіт.

Вантажно-розвантажувальні роботи можна умовно підрозділити на три групи:

• ручні роботи щодо підіймання та переміщення вантажу;

• підіймання та перевезення вантажу за допомогою механічних пристосувань (лебідок, блоків, домкратів, візків, спусків);

• піднімання та перевезення вантажів за допомогою спеціальних машин та механізмів (кранів, ліфтів, автонавантажувачів, конвеєрів, авто та електрокарів).

Для кожної групи вантажно-розвантажувальних робіт характерні свої небезпеки, що можуть призвести до нещасних випадків.

Основні причини нещасних випадків при ручних вантажно-розвантажувальних роботах.

При ручних роботах щодо підіймання та переміщення вантажу нещасні випадки, зазвичай, стаються внаслідок невідповідності місця та умов роботи вимогам з охорони праці. Тому необхідно, щоб місце виконання вантажно-розвантажувальних робіт було достатньо освітлене, ширина проходів відповідала нормі, підлога та платформи були рівними, неслизькими, не мали щілин, вибоїн, набитих планок та цвяхів. Часто травмування робітників стаються при перенесенні вантажів у неміцній чи пошкодженій тарі (з задирками, цвяхами та обв'язувальним дротом, що стирчать тощо), а також у жорсткій тарі без захисних рукавиць. Відсутність спеціальної підготовки та необхідних навичок при виконанні вантажно-розвантажувальних робіт також є частою причиною нещасних випадків. Порушення правил складування вантажів може призвести до травмування робітників. При частих підійманнях та перенесеннях вантажів на значні відстані можливе фізичне перевантаження організму робітника. При підніманні вантажу, вага якого перевищує допустиму норму вантаж може придавити робітника.

Основні причини нещасних випадків при роботі з механічними пристосуваннями.

При таких роботах, зазвичай, нещасні випадки стаються внаслідок падіння вантажу. У блоках можливе зісковзування каната чи ланцюга та заклинювання їх між блоком і його корпусом. При цьому вантаж може впасти та травмувати робітника. Часті випадки травмування рук при встановленні каната чи ланцюга, що зісковзнув, на місце.

При роботі з талями можливе зісковзування каната або ланцюга, поломка осей чи катків, і, як наслідок, падіння вантажу. В пневматичних талях падіння вантажу можливе при поломках чи неправильному регулюванні засобів пневматики. При роботі з домкратами та лебідками можливі спрацювання та поломка шестерень, храповиків, гвинтів та інших деталей, що може спричинити падіння вантажу. При використанні домкратів падіння вантажу може також статися внаслідок невірної установки домкрата чи самовільного переміщення вантажу при поганій його фіксації. Спуски використовують вагу вантажу для переміщення його вниз по похилій площині. Неправильний вибір кута нахилу та відсутність захисних бортів можуть спричинити зісковзування вантажу і травмування ним людей, що знаходяться поруч.

Основні причини нещасних випадків при роботі з підіймально-транспортними машинами та механізмами.

Найчастіше нещасні випадки та аварії при роботі з підіймально-транспортними машинами стаються внаслідок неправильної організації робіт і відсутності належного контролю, помилок або невідповідності виконуваній роботі підіймально-транспортних механізмів та машин, відсутності або несправності запобіжних пристосувань, зачепленні вантажем при його підійманні, переміщенні чи опусканні людей, устаткування, споруд, ліній електропередач тощо. Більшість машин та механізмів, призначених для підіймання та переміщення вантажів оснащені електроприводами, тому часто причинами нещасних випадків та аварій є порушення вимог електробезпеки. При роботі кранів найчастіше випадки падіння вантажів і спричинені цим, нещасні випадки стаються із-за недостатньої міцності канатів та ланцюгів і незадовільної роботи гальмівних пристроїв. Падіння вантажу може також статися при поганому зачепленні вантажу, його неправильному стропуванні, застосуванні канатів, що не відповідають прикладеним навантаженням. Причиною аварій та нещасних випадків може бути також подача невірних знаків кранівнику недосвідченим робітником. Причиною аварії ліфта чи підіймача може стати їх перевантаження, несправність ! дверей, запобіжних чи блокувальних пристроїв.

При роботі на автонавантажувачах, електро - та автокарах причиною аварії, та травматизму в більшості випадків є перевищення допустимої швидкості руху, великі „ габарити вантажу та його невірне укладання. Основною небезпекою при роботі на конвеєрі є можливість доторкання працівника до його рухомих частин. При роботі стрічкового конвеєра можливий розрив Й стрічки та падіння вантажів, що знаходяться на ній. До вантажопідіймального обладнання належать: вантажопідіймальні пристрої та механізми (лебідки, домкрати, блоки), вантажопідіймальні крани (баштові, мостовий козлові, кран-балки, тельфери), ліфти та підіймачі.

Безпека вантажопідіймального обладнання забезпечується їх проектуванням, виготовленням та експлуатацією відповідно до вимог нормативних документів. Найбільш відповідальними елементами вантажопідіймального обладнання є несівнім органи (канати, ланцюги, гаки), які в процесі роботи зазнають найбільшого зносу та навантаження. Тому їх необхідно розраховувати з великим запасом міцності, який залежно від виду вантажопідіймального обладнання, його призначення, режиму роботі механізму приймається в межах від 3,5 до 13.

Коефіцієнт запасу міцності К несівного органа визначається за формулою:

К = Р/S

де: Р - розривне зусилля несівного органа, H.

S - найбільше статичне навантаження несівного органа, Н.

Вибір діаметра сталевого каната залежить від діаметра барабана чи блока, який він огинає і має велике значення для забезпечення зносостійкості каната. Така залежність визначається за формулою:

D = d*e

е - коефіцієнт, що залежить від виду обладнання та режиму роботи (е = 16 - 35).

d – діаметр каната, мм.

D – діаметр барабана чи блока, мм.

Оскільки несучі органи є найбільш відповідальними елементами вантажопідіймального обладнання, то за їх станом необхідно здійснювати постійний контроль.

Для створення безпечних умов роботи вантажопідіймального обладнання необхідно забезпечити надійне фіксування каната чи ланцюга на гаку і не допустити падіння вантажу. Це досягається застосуванням гаків із запобіжними пристроями (рис, 2, а). Для запобігання зісковзування каната чи ланцюга з блока і можливого його заклинювання, через обойму блока встановлюють розпірний штифт (рис. 2, б).

Рис. 2. Запобіжні пристрої вантажопідіймального обладнання:

а - запобіжною скобою 1; б - блок з розпірним штифтом ; в — храповий механізм:

1 - вал механізму; 2 - храпове колесо; 3 - собачка.

Вантажопідіймальні пристрої та механізми. Для забезпечення безпеки вантажопідіймальні пристрої та механізми з ручним приводом повинні мати храповий ^?ї пристрій (рис. 3.5, в), який запобігає падінню вантажу, при його підійманні. У гідравлічних домкратах для цього передбачено зворотний клапан. У диференційному блоці виконується пристрій, який забезпечує самогальмування вантажу на будь-якій висоті І як при його підійманні, так і при опусканні. Таким пристроєм може слугувати черв'ячна І передача або храповий механізм.

Лебідки з ручним приводом оснащуються безпечними ручками, які являють собою один конструктивний вузол, що складається з ручки, храпового механізму та гальма. При підійманні вантажу собачка, ковзаючи по зубах храпового колеса, не перешкоджає обертанню ручки. При припиненні руху собачка входить у зачеплення із зубом храпового колеса і вантаж фіксується на певній висоті. Для опускання вантажу необхідно відкинути собачку і за допомогою ручки диференційного стрічкового гальма відрегулювати швидкість опускання вантажу. Електричні лебідки оснащені гальмівними колодками, які автоматично спрацьовують при вимкненні електродвигуна.

Вантажопідіймальні крани. Відповідно до “Правил будови і безпечної експлуатації вантажопідіймальних кранів” перед пуском у роботу вантажопідіймальні крани підлягають реєстрації в органах Держнаглядохоронпраці. Не підлягають реєстрації крани усіх типів з ручним приводом; крани пересувні (талі) або поворотні консольні вантажопідйомністю до 10 т включно, керування якими здійснюється з підлоги за допомогою кнопкового апарата та інші.

Для вантажопідіймальних кранів, що підлягають реєстрації, перед пуском у роботу, після ремонту, реконструкції, встановлення на новому місці необхідно отримати дозвіл у органах Держнаглядохоронпраці.

З метою перевірки відповідності вимогам безпеки вантажопідіймальні крани підлягають періодичному технічному опосвідченню: частковому - не рідше одного разу на рік; повному - не рідше одного разу на 3 роки. Повне технічне опосвідчення включає огляд, статичне та динамічне випробовування. При частковому опосвідченні випробовування не проводяться. Під час огляду перевіряють стан крану і його механізмів, металоконструкцій, блоків, сталевих канатів та їх кріплення, надійність встановлення крану, стан колії та її заземлення, відповідність маси противаги та балансу величинам, що вказані у паспорті крану. Крім того, перевіряють роботу електрообладнання та механізмів крану, приладів та пристроїв безпеки, гальма, апараті керування, сигналізації.

Статичне випробовування має на меті перевірити міцність і вантажну стійкість крану. При такому випробовуванні вантаж масою, що на 25% перевищує вантажопідйомність крану піднімається на висоту 2 - 3 м і витримується 10 хвилин. Після цього вантаж опускається і перевіряється відсутність залишкової деформації, тріщин та інших пошкоджень. Динамічне випробовування проводиться з метою перевірки працездатності механізмів та надійності гальмівних пристроїв. Результати технічного опосвідчення. записуються у паспорт крану із зазначенням терміну наступного опосвідчення. Наказом по підприємству призначається інженерно-технічний працівники відповідальний за справний стан та безпечну експлуатацію вантажопідіймальний машин та механізмів.

В залежності від типу вантажопідіймальні крани повинні бути обладнані відповідними приладами та пристроями безпеки: кінцевими вимикачами, обмежувачем вантажопідйомності, протиугінними пристроями, блокуваннями, сигналізацією і т. п. Кінцеві вимикачі автоматично вимикають двигун, якщо гак або стріла підходять до верхнього крайнього положення. Вони також зупиняють механізми пересування кранів та вантажних візків перед тим, як вони підійдуть до упорів. Обмежувач вантажо­підйомності запобігає перевантаженню кранів; він автоматично вимикає механізм підіймання, якщо маса вантажу перевищує вантажопідйомність крану більше ніж на 10%. Протиугінні пристрої призначені для утримання від переміщення рейкового крану, що працює на відкритому повітрі внаслідок дії на нього вітру. Основним елементом протиугінних пристроїв є рейкові захоплювачі.

Ліфти призначені для переміщення людей та вантажів між поверхами. Вони підрозділяються на пасажирські, вантажопасажирські, вантажні з провідником, вантажні без провідника, вантажні малі вантажопідйомністю до 160 кг включно (площа підлоги кабіни 0,9 м², висота 1,0 м).

Основним нормативно-технічним документом, який регламентує безпечну експлуатацію ліфтів є “Правила будови і безпечної експлуатації ліфтів”. Відповідно до цього документу перед пуском у роботу ліфти всіх типів, крім вантажних малих вантажопідйомністю до 160 кг включно, підлягають реєстрації в органах Держнаглядохоронпраці. Цим же органом видається дозвіл на початок експлуатації "ліфта на підставі акту технічної готовності та результатів первинного технічного опосвідчення. Періодичні технічні опосвідчення проводяться не рідше ніж один раз на рік і включають огляд, статичне та динамічне випробовування. Відповідальність за технічний стан та безпечну експлуатацію ліфтів покладаються наказом на особу технічної адміністрації підприємства, якому належить ліфт, або на особу спеціалізованої організації, яка здійснює за договором нагляд за ліфтами.

Ліфти повинні бути оснащені запобіжними та блокувальними пристроями. Найважливішими з таких пристроїв є: дверні контакти, автоматичні дверні затвори, уловлювачі, кінцеві вимикачі, обмежувачі швидкості та вантажопідйомності.

Двері ліфтової шахти повинні мати контакти, що унеможливлюють пуск кабіни при відкритих дверях. Шахтні двері необхідно забезпечити затворами, які автоматично закриваються при підійманні кабіни з рівня даного поверху на будь-яку відстань і не відкриваються при відсутності кабіни на даному поверсі.

Уловлювачі, якими оснащують ліфти, призначені для утримання кабіни в шахті у випадку обриву чи послаблення канатів, а також при збільшенні швидкості її руху вниз на 40% і більше у порівнянні з номінальною.

Ліфти необхідно оснастити кінцевими вимикачами, які призначені для автоматичної зупинки приводу ліфта у випадку переходу кабіною верхнього чи нижнього крайнього положення більше ніж на 0,2 м. Шахти ліфтів огороджуються зі всіх сторін і на всю висоту металевими листами . товщиною не менше 1 мм чи металевою сіткою з діаметром дроту 1,2 мм.

До обслуговування ліфтів допускаються особи не молодші 18 років, які закінчили спеціальні курси і отримали посвідчення.

Лекція № 12

Шум та вібрація як фактори професійних захворювань.

Шум виробничих приміщень. Дія шуму на організм людини.

Гігієнічне нормування шуму. Методи і засоби захисту від шуму. Виробнича вібрація. Фізичні характеристики вібрації. Вібрація та її вплив на організм людини.

Засоби та методи щодо дії вібрації на людину.

Людина жиро в світі різноманітних звуків, деякі з яких викликають позитивні емоції, а інші чинять протилежну дію.

В зв’язку з технічним прогресом, створенням потужних машин і обладнання відбувається різке посилення виробничого шуму. Майже на всіх підприємствах використовується різноманітне обладнання, експлуатація якого супроводжується інтенсивним сумом, що значно погіршує умови праці.

Шуми, що виникають в процесі експлуатації гідромеліоративної техніки, можуть бути як механічного, так і аеродинамічного походження. Джерелом механічного шуму е вібрація самохідних і стаціонарних машин і агрегатів у цілому, що виникає внаслідок динамічних процесів пружних деформацій. Аеродинамічний шум з’являється при великих швидкостях руху і пульсації тиску газів.

Джерелами шуму е також стаціонарні машини і механізми, що використовуються в ремонтних майстернях, при виготовленні бетонної суміші, особливо при роботі камнеподрібнювачів. Отже, шум е супутником технічного прогресу, в результаті якого Людина опинилась в несприятливому акустичному оточенні і не лише на виробництві, а й на вулиці, і вдома. З розвитком промисловості і механізацією технологічних процесів пум набув соціального-значення.

Стандартного визначення поняття шуму немає.

Під шумом ми розуміємо несприятливе поєднання різних за частотою і силою звуків, які впливають на організм людини і заважають їй працювати й відпочивати.

З фізичної Точки зору звук являє собою розповсюдження коливальних рухів часток пружного середовища.

Звуковий тиск - це різниця між миттєвим значенням повного тиску, і середнім значенням тиску, котрий спостерігаються в середовищі при відсутності звукового поля. При розповсюдженні звукових хвиль відбувається перенесення енергії. Величина перенесення звукової енергії визначається інтенсивністю звуку. Інтенсивність звуку - це енергія, яка переноситься звуковою хвилею через поверхню

1 м² перпендикулярно напрямку поширення звукової хвилі за секунду.

Дія шуму на людину залежить не лише від рівня звукового тиску. Слуховий апарат неоднаково чутливий до звуків різної частоти. Якість звуку, його висота залежать від частоти коливань. Чим більша частот коливань, тим вищим буде звук і тим більш несприятливою буде його діє на організм людини. Вухо людини може сприймати лише ті коливання, частота яких становить 20...20000 Гц. Надчутливішими для людини є звуки середніх і високих частот (800...4000 Гц).

Коливання з частотою нижче за 20 Гц - інфразвукові, а понад 20000 Гц - ультразвукові, вони не викликають слухового відчуття, але чинять шкідливу біологічну дію на організм людини.

Залежність рівня звуку від частоти називають спектром дає уяву про рівні шуму на відповідних частотах. Залежно від того, на якій частоті максимум звукового тиску, характер спектру може були низькочастотним (нижче за 300 Гц), середньо - (300...800 Гц) і високо частотним (вище за 800 Гц).

Визначення інтенсивності звуку для кожної частоти вимагало б великого числа вимірювань, тому весь слуховий діапазон частот поділяються на 8 звукових октав. Для кожної октави обчислюється середньо геометричне значення частоти, Гц.

де: f₁, f₂ – відповідно нижня і верхня границі частот, Гц.

Їх значення для кожної октави дорівнює 63, 125, 250, 500, 1000, 2000, 4000, 8000 Гц.

Відповідно до класифікації шумів (ДЕСТ 12.1.003-83) за характером спектру шум поділяється на широко стрічковий і тональний. Широкострічковий шум має безперервний спектр шириною більше однієї октави. Такий тип шуму характерний для роботи вентиляторів. Тональний шум має спектр з відчутними дискретними тонами. При такому шумі складові тони відділені один від одного значними інтегралами.

За часовими характеристиками шуми поділяються на постійні і непостійні. Постійні вважаються такий шум, рівень звуку якого за 8 – годинний робочий день змінюється в часі не більше як на 5 дБ, непостійним – більш як на 5 дБ.

Залежно від рівня звукового тиску, частоти, часових характерне тик і деяких інших чинників, в тому числі індивідуальна особливостей людини, шум може справляти на людину негативну дію.

До недавня гігієністи вважали, що шум викликає у людини специфічний а не пошкодження органа слуху. Лікарі гадали, що з віком у людини гострий рота слуху зменшується сама по собі, тому вплив шуму на гостроту слуху не е вже таким страшним захворюванням. Однак проведені дослідження змінили існуючу точку зору. Було встановлено, що вік не впливає на гостроту слуху, і лише несприятливе акустичне середовище може призвести до розвитку професійної глухоти.

Визнано, що початкові стадії професійного пошкодження слуху спостерігаються у робітників зі стажем до 5 років. Пошкодження слуху на всіх частотах настає при роботі в умовах пуму понад 10 років. При великому звуковому тиску може виникнути розрив барабанної перепонки. Найбільш неприємним для органа слуху в високочастотний шум (І000....4000 Гц).

Крім того, шум чинить несприятливу дію на нервову і серцево судинну системи, а також може чинити подразливу дію і викликати головний біль. Отже, шум в загально біологічним подразником. Більш ранні порушення виникають в нервовій системі, а зміна слуху розвивається значно пізніше. Куди буде спрямована дія шум; через центральну нервову систему, сказати важко, але безперечно, що на ті внутрішні органи, які тою чи іншою мірою чимось вже послаблені.

Звукові коливання ліщина сприймає не лише вухом, а й через кістки черепа (так звана кісткова провідність). При невисоких рівнях шуму кісткова провідність невелика, а при високих вона значно підвищується і посилює шкідливу дію на людину.

Слуховий аналізатор через центральну нервову систему зв’язаних різними органами життєдіяльності людини, тому шум чинить вплив весь організм.

Зміна слухової функції може мати різні стадії - короткочасне і стійке зниження гостроти слуху. Короткочасне зниження гостроти слуху вказує на адаптаційно-пристосовувальну реакцію органа слуху на дію щуму. Адаптація до щуму виникає тоді, коли гострота слуху тимчасово зменшується на 10-15 дБ, а після припинення дії щуму слух поновлюється протягом 3 хвилин. Під впливом сильного пуму зменшується гострота зору, з’являються головні болі і запаморочення, змінюється ритм дихання.

На фоні шуму прискорюється процес втоми, послаблюється увага і уповільнюються психічні реакції, внаслідок чого сильний шум за умов виробництва може сприяти виникненню травматизму. На фоні шуму уповільнюються ритм роботи, знижуються якість і продуктивність.

Причиною різної дії шуму на організм людини можуть бути вік, стан здоров’я, вид праці, фізичний і душевний стан у момент дії шуму та інші чинники. Загальне захворювання людини під дією шуму називається – “шумовою хворобою”. Це захворювання професійним не визнають всі підстави вважати його професійним. Офіційно професійним захворюванням внаслідок дії виробничого шуму, поки що визнається лише пошкодження органу слуху.

Нормування шуму ведеться в двох напрямках: гігієнічне і нормування шумових характеристик машин. У галузі гігієнічного нормування в 1956 р. встановлено норми по обмеженню шуму. Діючі зараз норми шуму на робочих місцях регламентуються ДЕСТ 12.І.003-83 “ССБП. Шум. Загальні вимоги безпеки”. Нормування ведеться за рівнем звукового тиску залежно від частоти в даній октаві.

Для приблизної оцінки ДЕСТ допускає за характеристику постійного шуму на робочому місці взяти рівень звуку в децибелах, що вимірюється за шкалою “А” шумоміра.

де: P_A – середньоквадратичний звуковий тиск з рахунком корекції шумоміра, Па;

P₀ – пороговий середньоквадратичний звуковий тиск, 2*10^-5 Па.

Шум вимірюють для того, щоб визначити рівень звукового тиску на робочих місцях і порівняти його з нормами, а також для розробки і грінки ефективності заходів щодо шумоглушіння.

Шум вимірюється на робочих місцях на висоті 1,5 м над рівнем підлоги чи на рівні вуха людини при включеному обладнанні. Для вимірювання шуму застосовують шумоміри ВШВ - 003, ИШВ – 1 та ін.

Загальну класифікацію засобів і методів захисну від шуму наведено в ДЕСТ 12.І.029-80 “ССБП. Засоби і методи захисту від шуму. Класифікація”.

Боротьба з шумом здійснюється різними засобами і методами, які поділяються на дві групи: колективний та індивідуальний захист. В першу чергу треба використовувати колективні засоби. Відносно джерела шуму їх поділяють на засоби, що знижують шум у джерелі його виникнення і такі, що зменшують шум на шляху його поширення. Найефективнішими є заходи, що ведуть до зниження шуму в джерелі його виникнення покращенням конструкції машин, застосуванням матеріалів для деталей машин, що не викликають сильних звуків, забезпеченням мінімальних допусків в сполучених деталях, заміною прямозубих шестерень шевронними та ін.

За способом реалізації методи і засоби колективного захисту, що до зменшують шум на шляхах його поширення, поділяються на акустичну архітектурно-планувальні і організаційно-технічні.

Захист від шуму акустичними засобами - це звукопоглинання і звукоізоляція.

У виробничих приміщеннях рівень шуму значно підвищується внаслідок відбиття його від будівельних конструкцій і обладнання. Для зменшення частки відбитого звуку застосовують спеціальну акустичну обробку приміщення. Вона полягає в тому, що внутрішні поверхні облицьовуються звукопоглинаючими матеріалами.

Зменшення шуму методом звукопоглинання базується на перетворенні енергії звукових коливань часток повітря на теплоту за рахунок втрат на тертя в порах звукопоглинаючого матеріалу. Чим більше звукової енергії поглинається, тим менше її відбивається назад у приміщення.

Ефективність звукопоглинаючих матеріалів характеризується коефіцієнтом поглинання. Якщо цей коефіцієнт дорівнює 0, тоді вся енергія відбивається без поглинання, якщо - і, тоді вся енергія поглинається. Коефіцієнт звукопоглинання залежить від частоти звукових хвиль.

Таким чином супроводжується робота вентиляційних систем, пневмотранспорту, повітродувок, компресорів, газотурбінних установок та ін. Для боротьби з аеродинамічними шумами застосовують глушники шуму абсорбційні, реактивні і комбіновані.

В абсорбційних глушниках затухання шуму відбувається в порах звукопоглинаючого матеріалу, їх використовують для глушіння шуму в вентиляційних установках. Реактивні глушники встановлюють на компресорних установках, тут затухання пуму забезпечується шляхом включення в повітропровід розширювальних камер. Принцип роботи реактивних глушників базується на ефекті відбиття звукових хвиль в елементах глушника. Вони мають сполучені ніж собою камери, розширення і звуження, резонансні поглиблення і майже не мають звукопоглинаючих матеріалів.

Комбіновані глушники являють собою поєднання абсорбційних і реактивних глушників, тому зменшення рівня звуку в них відбувається як за рахунок поглинання, так і за рахунок відбиття звукових хвиль.

Організаційно-технічні заходи щодо боротьби з шумом полягають у впровадженні нових малошумних технологічних процесів, обладнанні шумових машин засобами дистаційого управління і автоматичного контролю, використанні раціональних режимів праці і відпочинку тощо.

Якщо методами колективного захисту не можна зменшити шум до допустимих меж, вдаються до засобів індивідуального захисту, які дозволяють знизити рівень шуму на І0...45 дБ, причому найбільше гасяться з їх допомогою шуми в області високих частот, які в найнебезпечнішими для людини.

Ультразвук – це механічне коливання пружного середовища, що має однакову із звуком фізичну природу. Ультразвук, як і звук, характеризується ультразвуковим тиском, інтенсивністю і частотою коливань. Він відрізняється від звукових коливань тим, що має більш високу частоту, яка перевищує верхню границю – вище за 20 кГц., яка не сприймається вухом людини.

Інфразвук за фізичними властивостями має однакову природу із звуком. Він мало поглинається повітрям, тому може поширюватись на великі відстані. Інфразвук характеризується інфразвуковим тиском, інтенсивністю, частотою коливання менше 20 Гц. Рівні інтенсивності інфразвуку та інфразвукового тиску виражається в децибелах. Багато явищ природи – землетруси, виверження вулканів, морські бурі – генерують інфразвукові хвилі. Особи, що підлягають дії інфра – і ультразвуку, проходять профілактичні та періодичні медичні огляди.

Вібрація зустрічається житті людини повсякденно і вважається, що про неї повинно бути відомо все. Але над вирішенням проблем, пов’язаних з вібрацією, працюють десятки тисяч вчених - теоретиків, експериментаторів, винахідників.

Зараз в різноманітних технологічних процесах використовуються без ударні й ударні вібраційні машини. Історія вібраційної техніки не дуже довга, це молода техніка. Більшість типів обладнання розроблено в останні десятиріччя.

Вібрація використовується в цілому ряді технологічних процесів при віброущільненні, формуванні, пресуванні, вібраційному бурінні, рихленні, різанні гірничих порід і ґрунту, вібротранспорті тощо.

Щорічно витрачаються великі кошти на обладнання робочих місць спеціальними пристроями, однак існує необхідність вдосконалення засобів захисту від вібрації.

Вібрація - це коливальні процеси, що відбуваються в механічних системах, найпростіша форма вібрації - гармонічна або синусоїдальна.

Відчуття вібрації виникає при дотику людини до предметів, що коливаються під дією відповідної сили. При вібрації виникають хвильові рухи з поперечним стискуванням або розтягуванням тканин людини чи частин тіла. Людина краще переносить горизонтальні коливання, аніж вертикальні, що спрямовані вздовж осі тіла.

Чутливість організму людини до вібрації залежить від основних параметрів, що характеризують вібрацію; амплітуда зміщення А - найбільше відхилення точки від положення рівноваги, м; частота f, Гц; коливальна швидкість V, м/с; коливальне прискорення , м/с².

Враховуючи те, що абсолютні значення параметрів, що характеризують вібрацію, змінюються в дуже широких межах, в практиці віброакустичних досліджень використовують відносні рівні віброприскорення.

Вони вимірюються за формулами:

;

;

де: \/₀, ₀ – опорні значення відповідно коливальної швидкості і прискорення.

\/, - коливальна швидкість і прискорення в точці виміру, м/с і м/с²;

Згідно з міжнародними узгодженням, за опорний рівень коливальної швидкості приймається значення \/₀ = 5*10⁸ м/с, а коливання прискорення прийнято величину

= 3*10^-4 м/с.

Загальна вібрація залежно від джерела її виникнення може бути таких категорій:

І - транспортна вібрація, що впливав на операторів пересувних машин і транспортних засобів при їх рухові по гідромеліоративним системам і дорогам;

2 - транспортно-технологічна вібрація, що впливає на операторів машин з обмеженим пересуванням лише спеціально підготовленими поверхнями виробничих приміщень, будівельних площадок і гірничих розробок (дорожні машини, бетоноукладчики, вантажопідйомні крани тощо).

За особливостями спектру розрізняють широкосмугову і синусоїдальну вібрації. За часовими характеристиками вібрацію можна поділити на постійну, рівень якої змінюється не більш як на 6 дБ за 1 хвилину, і непостійну, що за той же час змінюється більш як на 6 дБ.

Причиною виникнення вібрації може стати нерівномірний знос деталей, не зрівноваження, не збігання центру ваги тіла і осі обертання деформування деталей від нерівномірного нагріву, а також не задовільний стан сполучних муфт, підшипників, випадання роликів, поломка обойми та ін.

Сила впливу вібрації, ступінь і характер її дії на організм людини залежить від кількості поглинутої енергії, найбільш адекватним виразом якої е віброшпидкість. Кількість поглинутої енергії залежить від площини контакту, часу її дії та інтенсивності вібрації, а також частотного спектра. Під впливом вібрації низької частоти вібраційна хвороба виникає через в 10 років, а під впливом високочастотної - менш як через а років.

Дія вібрації на організм людини аналогічна багатократно повтореному струсу мозку. Вібрація викликає в організмі людини реакцію, яка є причиною функціонального розладу різних органів. Тіло людини можна розглядати як сполучення мас з пружними елементами. Під впливом коливань деяких частот на організм людини може виникнути таке явище, як резонанс внутрішніх органів. Серце, печінка та інші життєво важливі органи починають поводитися як звичайні маятники.

Різні внутрішні органи і окремі частини тіла (наприклад, голова чи серце) можна розглядати як коливальні системи. Для більшості внутрішні органів власні частоти лежать в діапазоні 6...9 Гц, на частотах 25....30 Гц знаходиться резонанс голови відносно плечей.

Основним нормативним документом у галузі вібрації е ДЕСТ 12.І.012-78 “ССБП. Вібрація. Загальні вимоги безпеки”, в якому наведено граничне допустимі значення вібрації при роботі з вібруючим обладнанням.

Нормованими величинами е середньоквадратичне значення віброшвидкості, рівень віброшвидкості в октавних полосах. Оскільки найчастіше зустрічаються горизонтальні і вертикальні складові вібрації, нормування здійснюється окремо за вертикальними і горизонтальними осями.

Для вимірювання вібрації з вітчизняної апаратури найбільш поширений вимірювач ВШВ-003, який реєструє віброшвидкість в частотному діапазоні І0...2800 Гц і віброприскорення в діапазоні 10...10000 Гц.

Віброізоляція - єдиний засіб зменшення вібрації, що передається на руки від ручного механізованого інструменту. Для зниження вібрації в систему вводиться пружний елемент, коефіцієнт жорсткості якого зменшується, коли збільшується сила натиску. Упругі елементи, що вводяться в коливальну систему (віброізолятори, амортизатори), можуть бути пружинними, гумово-металевими, гумовими прокладками з ребристої та дірчастої гуми та ін.

Найефективніші засоби - заміна вібронебезпечних інструментів і обладнання вібробезпечними, створення нових конструкцій машин і обладнання, вібрація яких не повинна виходити за межі безпечної для людини. Не менш важливим заходом щодо боротьби з вібрацією е автоматизоване чи дистанційне управління вібраційною технікою.

Правильна організація праці також може служити профілактичним заходом проти віброзахворювання. Неабияке значення мають раціональні режими праці та відпочинку. Рекомендується, щоб загальний час контакту з вібруючими машинами, вібрація яких відповідає допустимим рівням не перевищував 2/3 тривалості робочого дня, включаючи перерви на 5...10 хвилин. Оскільки дія вібрації ускладнюється при охолодженні температура повітря у виробничих приміщеннях не повинна бути нижчою за 16 °С при вологості 40-60% і швидкості руху повітря не більш як 0,3 м/с. Якщо не можна створити такі умови праці, треба передбачити спеціальне приміщення для зігрівання. Поряд з технічними, технологічними та організаційними заходами щодо запобігання вібраційних захворювань великого значення набував медична профілактика.

Засоби індивідуального віброзахисту поділяються на засоби для рук, ніг і тіла оператора. Для захисту рук використовують рукавиці, що виготовлені із пружно-демфуючих матеріалів, для захисту ніг - віброзахисне спецвзуття (чоботи, напівчоботи і черевики). Верх взуття виготовляють з тканини, а для підошви використовують пружно-демфуючі й матеріали.

Вібрація та її вплив на організм людини.

Покращення умов пращ та росту продуктивності пращ нерозривно зв'язані з проблемою зменшення вібрації на виробництві. Робота переважної більшості машин незмінно супроводжується вібрацією і шумом, що генерується ними. Вібрація і шум - наслідки переміщення та рухів, закладених у принцип дії машини.

Вібрація - це складний коливний процес пружних тіл, що Характеризується періодичністю зміни амплітуди коливань, віброшвидкості, віброприскорення та частоти коливань.

Амплітуда - максимальне відхилення коливної точки від стану рівноваги, А, мм; віброшвидкість - максимальне значення швидкості коливної точки, V, мм/с; віброприскорення - максимальне значення прискорення коливної точки, , мм/с²; частота - кількість вимушених коливань за одиницю часу, Гц.

Встановлено, що вібрація передчасно виводить з ладу машини обладнання, обмежує їх технологічні можливості, негативно впливає на організм людини. Вібрація підвищеної частоти (>16...20 Гц), як правило, проявляється у вигляді шуму. В зв'язку з цим зниження вібрації звичайно рівнозначне зниженню шуму, тобто можна говорити про віброакустичний комфорт.

Загальна вібрація залежно від джерела виникнення може бути трьох категорій:

1 - транспортна вібрація, яка діє на операторів (водіїв) транспортних засобів при перевезенні вантажів, на транспортних дорогах тощо;

2 - транспортно-технологічна вібрація, яка діє на операторів машин при переміщенні вантажів, на виробничих майданчиках, платформах (екскаваторів, баштових кранів, гірничих машин та ін.);

3 - технологічна вібрація, яка діє на операторів спеціальних верстатів та верстатного обладнання, на яких відсутні джерела вібрації, що перевищують гігієнічні нормативи.

Залежно від способу дії вібрації на тіло людини її поділяють на місцеву (локальну) вібрацію, яка передається через руки людини, та загальну, яка передається на тіло стоячої або сидячої людини через ноги. Як свідчить практика, часто ці два фактори співпадають.

Засоби та методи щодо зниження дії вібрації на людину.

Первинними джерелами вібрації є виконуванні органи та механізми машин, оскільки в них закладені принципи, які при переміщеннях та рухах, викликають удари, різке прискорення, коливання та шум.

Для забезпечення безпечних умов праці застосовують:

• вібробезпечні машини; приміщення засобів віброзахисту, котрі знижують вплив вібрації на працюючого на шляху її розповсюдження;

• проектування виробничих приміщень та технологічних процесів, які забезпечують допустимі гігієнічні норми вібрації на робочих місцях;

• організаційно-технічні заходи, які направлені щодо покращення експлуатації машин, своєчасний їх ремонт та контроль вібраційних параметрів;

• розробку раціональних режимів праці та відпочинку.

Вібрація машин, механізмів, устаткування і інших вторинних засобів та нових технологічних процесів, що впроваджуються у виробництво, не повинні перевищувати нормативні значення, які передбачені санітарними та гігієнічними нормами

Дуже важливо під час проектування машин домагатися вібростійкості, підвищуючи тим самим і її безпечність. Про це слід пам'ятати також за монтажу, налагодження-настроювання та експлуатації машин, якщо збалансованість та жорсткість машин недостатня, вони є джерелом значних вібрацій, що може спричинити і поломку агрегату, і аварії.

Якщо не вдається усунути вібрації в джерелі виникнення, тоді застосовують такі методи зниження вібрації:

• балансування роторів (валів);

• усунення надмірних люфтів та зазорів, що забезпечується періодичним оглядом машин та механізмів;

• вібродемпферування, в основу якого покладено збільшення активних втрат у коливних системах. Вібродемпферування можна реалізувати в машинах з інтенсивними динамічними навантаженнями, застосовуючи матеріали зі значним внутрішнім тертям: чавуни з малим - вмістом вуглецю і кремнію, сплави кольорових металів;

• віброгасіння, пов'язане зі збільшенням реактивної частини імпедансу коливної системи;

• віброізоляцію (на віброізолюючих опорах), виконують шляхом введення в систему додаткової пружної маси, яка перешкоджає впливу від машини на другі елементи конструкції.

Зниження вібрації досягається шляхом вибору технологічних процесів та робочих режимів з урахуванням частот власних коливань машин та механізмів. Для технологічного обладнання в частотному діапазоні від 2 до 16 Гц вона перебуває в межах 92...108 дБ, отже, така вібрація може створити передумову для професійного захворювання - вібраційну хворобу. Відносно джерела збудження вібрації методи колективного захисту поділяються на методи, котрі знижують параметри вібрації впливом на джерело збудження, а також ті, котрі знижують параметри вібрації в напрямку її поширення.

Для віброізоляції стаціонарних машин використовують віброізолювальні отвори у вигляді прокладок або пружин. Однак можлива їх комбінація. Комбінований віброізолятор поєднує пружинний віброізолятор з пружинною прокладкою. Пружинний віброізолятор пропускає високочастотні коливання, а комбінований забезпечує великий діапазон коливань, що гасяться. Пружинні елементи можуть бути металевими, полімерними, волокнистими тощо. Вплив на джерело збудження та характеру змушуючих сил та моментів, зумовлених робочим процесом в машині, а також до зрівноваження окремих елементів машин та до застосування методів відлагодження від резонансу. Персонал, що обслуговує віброобладнання повинен пройти медичний огляд один раз на рік. Забороняється залучати до робіт із шкідливими умовами праці неповнолітніх.

Працівники, зайняті на роботах із динамічними процесами, мають право на оплачувані санітарно-оздоровчі перерви (15...20 хв.). Рекомендується щоби час на роботах з вібромашинами, вібрація яких відповідає допустимим рівням, не перевищував 2/3 часу робочого дня. На роботах із вібронебезпечними процесами працівникам видаються безплатно за встановленими нормами спеціальний одяг (вібродемпферні покриття, рукавиці комбіновані, рукавиці зі спецпідкладкою), спеціальне взуття (чоботи, черевики, туфлі - підошви їх з пружнодемпферного матеріалу). Значного поширення набувають вібродемпфіруючі покриття у вигляді мастил (вініпор, антивібрит тощо).

Лекція № 13

Забезпечення електронебезпеки.

Умови ураження людини струмом при доторканні до струмопровідних частин електромереж. Вид та частота струму. Класифікація приміщень за ступенем ураження електричним струмом. Причини електротравм.

Умови ураження людини електричним струмом. Засоби електробезпеки.

Розрахунок захисного заземлення. Електрозахистні засоби. Надання першої допомоги при уражені електричним струмом.

Змінний струм. Через наявність в опорі тіла людини ємнісної складової зростання частоти прикладеної напруги супроводжується зменшенням повного опору тіла та зростанням струму, що проходить через тіло людини. Можна було б припустити, що зростання частоти призведе до підвищення цієї небезпеки. Однак це припущення справедливе лише в діапазоні частот до 50 Гц. Подальше ж підвищення частоти, незважаючи на зростання струму, що проходить через людину, супроводжується зниженням небезпеки ураження, котра повністю зникає при частоті 450 - 500 Гц, тобто струм такої та більшої частоти - не може викликати смертельного ураження внаслідок припинення роботи серця або легенів, а також інших життєво важливих органів. Однак ці струми зберігають небезпеку опіків при виникненні електричної дуги та при проходженні їх безпосередньо через тіло людини. Значення фібриляційного струму при частотах 50 - 100 Гц практично однакові; Я при частоті 200 Гц фібриляційний струм зростає приблизно в два рази в порівнянні з його значенням при 50 - 100 Гц, а при частоті 400 Гц - більше, ніж в 3 рази.

Постійний струм. Постійний струм приблизно в 4 - 5 разів безпечніший, ніж змінний струм частотою 50 Гц. Цей висновок випливає з порівняння значень порогових невідпускаючих струмів (50 - 80 мА для постійного та 10 - 15 мА для струму частотою 50 Гц) і гранично витримуваних напруг: людина, тримаючи циліндричні електроди в руках, в змозі витримати (за больовими відчуттями) прикладену до неї напругу не більше 21 - 22 В при 50 Гц і не більше 100 - 105 В для постійного струму. Постійний струм, проходячи через тіло людини, викликає слабші скорочення м’язів і менш, неприємні відчуття порівняно зі змінним того і ж значення. Лише в момент замикання і розмикання ланки струму людина відчуває короткочасні болісні відчуття внаслідок судомного скорочення м’язів. Порівняльна оцінка постійного ти змінного струмів справедлива лише для напруг до 500 В.

Тривалість проходження струму через організм істотно впливає на наслідок ураження: зі зростанням тривалості дії струму зростає ймовірність важкого або смертельного наслідку. Наслідки впливу струму на організм полягають в порушенні функцій центральної нервової системи, зміні складу крові, місцевому руйнуванні тканин організму під впливом тепла, що виділяється, в порушенні роботи серця, легенів. Встановлено, що чутливість серця до електричного струму неоднакова протягом різних фаз його діяльності. Найбільш уразливе серце в фазі Т, тривалість котрої близько 0,2 с. Тому, якщо протягом фази Т через серце проходить струм, то при деякому його значенні виникає фібриляція серця. Якщо ж час проходження цього струму не співпадає з фазою Т, то ймовірність фібриляції різко знижується.

Шлях протікання струму через людину. Практика та експерименти показують, що шлях протікання струму через тіло людини має велике значення з огляду на наслідки ураження. Якщо на шляху струму виявляються життєво важливі органи - серце, легені, головний мозок, то небезпека ураження досить велика, оскільки струм безпосередньо впливає на ці органи. Якщо ж струм проходить іншими шляхами, то його вплив на життєво важливі органи може бути лише рефлекторним, а не безпосереднім. Можливих шляхів струму в тілі людини, котрі називаються також петлями, багато. Проте характерних, що зустрічаються на практиці, є не більше 15 петель. Найбільш поширені з них наведено в табл. 1.

Таблиця 1.