[Ред.]«Альтернативні» радянські партизани

Окрему групу радянських партизан в Україні становили невеликі загони та комсомольські підпільні групи, що виникали стихійно і мали скоріше національно-комуністичний характер: підпілля у Вінниці (його учасників заарештувало в 1944 НКВС), загін на Чернігівщині, що кинув гасло: «Проти Гітлера і Сталіна» (його в березні 1942 ліквідував загін Олексія Федорова), загін капітана Кудрі у районі Диканських лісів та удовж Ворскли тощо. Ці партизани зв'язку з Українським штабом у Москві не мали і тому після війни офіційно довго не визнавалися радянськими партизанами.

[Ред.]Злочини проти місцевого населення

Радянські партизани як і німці наводили жах на цілі райони, спалювали села і міста, проводили каральні походи. Таким чином, населення потрапило між молотом і ковадлом. Деякі населені пункти поперемінно «утихомирювали» то німці, то партизани, як, наприклад, містечко Налібокі, за 120 км від Мінська. 8 травня 1943 партизани напали на опорний пункт організований тут німцями для самооборони. Вони вбили 127 цивільних осіб, включаючи дітей, спалили будинки й викрали майже 100 корів і 70 коней. Через два місяці німецька каральна експедиція перетворила на попіл все те, що ще залишилося. При цьому німці вбили, близько 10 чоловік, та погнали на роботу до Німеччини близько 3000.

Багато загонів майже не проводили бойових операцій, оскільки їм не вистачало зброї та боєприпасів. Деякі обмежилися тільки постачальними походами. В одній з доповідей радянському керівництву взимку 1942/43 року про поведінку партизан у Західній Білорусії говорилося:

«

Оскільки вони не воюють, вони перетворюються в додатковий тягар для селян і налаштовують селянство проти всіх партизан в цілому. Якщо немає німців, то партизани безперешкодно входять в село, забирають корів, овець, хліб та інші продукти. Але як тільки з'являється каральний німецький загін, партизани не чинячи опору втікають. Селян же б'ють селян, їхні будинки спалюють за те, що вони утримували і годували партизан

»

.

Більшість військових операцій партизан і без того були спрямовані не проти німецьких окупантів, а проти реальних або уявних колабораціоністів та їхніх сімей, а також проти всіх, хто добре ставився до німців і був антирадянщиком. А хто був чи не був антирадянщиком, партизани вирішували самі. На порядку денному були розстріли, ґвалтування і пограбування. 22 лютого1943 загін Михайлова убив у селі Чігрінка Могильовського району (на схід від Мінська) близько 70 мирних жителів. На рахунку цього загону були також грабежі, ґвалтування і розстріли. За повідомленням одного високопоставленого офіцера Червоної Армії, зробленого в червні 1943 р., загін Баті, що діяв приблизно за 200 км від Мінська, 'тероризував мирне населення'. Зокрема, 11 квітня 1943 р. вони 'розстріляли ні в чому не винні сім'ї партизанів у селі Сокочі: жінку з 12-річним сином, другий син-партизан якої загинув раніше, а також дружину одного партизана і її двох дітей — двох і п'яти років'. В іншій доповіді говориться, що в квітні 1943 р. партизани загону Фрунзе, що діяв на північ від Мінська, розстріляли у ході 'каральної операції 57 людей', включаючи немовлят.

Деякі партизанські загони спалювали відразу кілька населених пунктів, як наприклад, комісар Фролов разом зі своїми партизанами, що діяв у Вітебській області. У квітні 1943 р. вони перетворили на попіл безліч сіл, розстріляли мирних жителів і інших партизанів. І це було далеко не виняток. Ще безцеремонніше відносилися партизани до польського населення на території нинішньої Західної Білорусії, оскільки поляки взагалі вважалися антирадянщиками. Партизани вбивали поляків цілими сім'ями, спалювали їхні будинки тільки за підозрою в підтримці польського підпілля. Багато поляків у паніці покидали свої будинки і втекли в міста. У цих районах свої 'постачальницькі операції' партизани проводили переважно серед польських селян.

Частину злочинів треба віднести на рахунок Москви. Так, влітку 1943 р. партизани спровокували локальну війну з польською Армією Батьківщини на заході Білорусі. Раніше поляки запропонували спільну боротьбу проти німецьких окупантів, а також проти бандитів і грабіжників. Почалися переговори. Однак у червні 1943 р. Пономаренко наказав припинити переговори і непомітно ліквідувати провідних учасників опору або передати їх німцям: «У виборі засобів можете не соромитися. Операцію потрібно провести широко і гладко».

У серпні 1943 р. почалися перші великі операції проти польських партизанів. Радянські партизани запросили керівництво польського загону Кмічич на переговори і заарештували його. Решту поляків вони раптово атакували на їхніх базах і роззброїли. У кінцевому підсумку, Совєти розстріляли польського командира і його 80 бійців. Решту вони примусово включили в свої загони, а деяких, роззброївши, відпустили. Після цього протистояння виросло в локальну польсько-радянську партизанську війну. Деякі польські підрозділи, загроза яким з боку Рад була особливо велика, повністю припинили боротьбу проти вермахту і навіть отримували від німців зброю і боєприпаси.

Частими були факти зґвалтувань жінок і дівчат в селах, що знаходились у зоні дії партизанських загонів. В одному з сіл партизан почав ґвалтувати 14-річну дівчинку. Її батько спробував захистити дочку — за це був побитий партизанами до напівсмерті^[1]. У донесеннях є дані про те, що найчастіше жінки піддавалися насильству 8-10 партизанів. Тих, хто відмовилися вступати в статевий зв'язок, іноді розстрілювали.

Частим явищем була й наявність у партизанських командирів бойових дружин. Іноді деякі командири заводили цілі гареми. В одному з листів згадувалося про те, що «приїхав Попудренкоз дружинами»^[1].

Радянське керівництво добре знало про ці заворушення і намагалося вжити заходів проти запійного пияцтва, насильства, відсутності дисципліни і розкладання. Застосовувалися такі методи, як заклики, заборони, загрози покарання, покарання на приклад іншим, аж до розформування особливо деморалізованих загонів. Незважаючи на це, мало що змінилося. Деякі командири намагалися приховати непорядки від вищестоящого начальства.