3. Основні підходи до розуміння місця моралі у мв.

Під мораллю у світовій політиці мається на увазі оцінка тих чи інших дій міжнародного актора з точки зору це добре чи погано, правильно чи не правильно. З моральними проблемами політики зіштовхуються на кожному кроці і сьогодні, починаючи з продажу зброї і закінчуючи організацією допомоги для бідних країн.

Проблема моралі у МВ є дуже складною і суперечливою. Це проявляється у конфлікті (неспівпадінні) між різними системами цінностей в різних культурах та ідеологіях, так і в конфлікті теоретичних уявлень про політичну мораль. Тут також з’являється додаткова дилема: чи зобов’язаний міжнародний актор захищати інтереси особливої спільності, до якої він належить (державу, MIIO, НУО, підприємство, соціальну групу), або ж можна (і повинно) пожертвувати ними заради блага більш широкої спільності (етнічної, регіональної, загальнодемократичної, всесвітньої), за долю якої він також несе моральну відповідальність? Тобто якою мораллю керуватися: індивідуальною, державною, універсальною?

Проблема загострюється тією обставиною, що можливості морального вибору в сфері міжнародних (і, особливо, міждержавних) відносин виглядають обмеженими: по-перше, існуванням тут обов’язку державного егоїзму; по-друге, практично безмежною областю морального конфлікту (на відміну від сфери внутрішньосуспільних відносин, де ця область обмежена легітимною монополією держави на насильство); нарешті, по-третє, постійно присутньою можливістю збройного насильства, війни, яка перетворює питання безпеки і виживання в першорядні для держав і яка відсуває тим самим турботу про мораль і справедливість на задній план.

Якщо батьком-засновником міжнародного права прийнято вважати Гуго Гроція, етичні начала сучасносної світової політики були закладені І. Кантом. Філософ виходив з того, що держави за своєю природою орієнтовані на співпрацю для отримання взаємної вигоди. При цьому вони можуть співпрацювати лише поважаючи інтереси і наміри одна одної. В такому випадку немає необхідності створювати якісь структури, які б примушували діяти за правилами, оскільки це є вигідно для самих держав. Такі ідеї перейняли перші послідовники школи політичного ідеалізму, які стверджували що дії міжнародного актора повинні обов’язково базуватись на врахуванні загальнолюдських норм моралі та цінностей.

Однак, драма МВ, підкреслює відомий амер. дослідник Стенлі Гоффманн, полягає в тому, що і до сьогодні по суті не існує ніякої загальноприйнятої заміни макіавеллівському розумінню морального обов’язку державного діяча. Більш того: макіавеллівська мораль володіє цілком визначеною притягальною силою. Вона аж ніяк не являє собою якийсь "закон джунглів" і не є повною протилежністю християнської або демократичної моралі. Скоріше, мова йде про те, що інший амер. учений, Арнольд Уолферс, називає "етикою, яка не претендує на надмірну досконалість", моральністю, яка керується принципом "ми проти них", "яка вимагає від людини не слідувати абсолютним етичним правилам., а вибирати найкраще з того, що дозволяють обставини", тобто вибирати те, що допускає можливість якнайменше жертвувати цінностями.

Популярність такого розуміння пояснюється і непривабливістю державних діячів, які надмірно дотримуються принципів християнської або демократичної моралі, і викликаною ними прихованою невдоволеністю різноманітних прошарків, на їхній погляд, занадто м’якою, розпливчастою, неконкурентноздатною зовнішньою політикою. Крім того, підкреслюючи існування обмеженості морального вибору в сфері МВ, зазначене розуміння дозволяє розкрити не тільки теоретичні хиби політичного ідеалізму, але і небезпеку, яку може представляти втілення його в практику міждержавної взаємодії.

Так, представивши у 1916 році свій мирний план, який повинен був установити "верховенство права над будь-якою егоїстичною агресією" шляхом "сумісної угоди про спільні цілі", президент США Вудро Вільсон засновувався "на ясному розумінні того, чого потребує серце і совість людства", і тому виключав необхідність застосування сили для захисту міжнародного права, рахуючи, що для цього цілком достатньо світової суспільної думки й осуду з боку Ліги Націй. Агресивна політика нацистського керівництва, яке прийшло до влади в тридцяті роки у Німеччині і її ремілітаризації не викликали з боку європейських демократій і Ліги Націй ніякої практичної реакції, окрім вербальних протестів. А коли Гітлер зажадав анексії частини Чехословаччини, під приводом допомоги судетським німцям, Чемберлен і Далад’є на вересневій конференції 1938 р. у Мюнхені уступили йому, вважаючи, що якщо Судети будуть приєднані до Німеччини, то це допоможе охоронити світ від тотальної війни. На ділі результат виявився прямо протилежним: Мюнхенська конференція стала прологом Другої світової війни, фактично заохотивши Гітлера на подальшу ескалацію агресії.

Політичний ідеалізм виявився, таким чином, дискредитованим як у теорії, так і на практиці і поступився місцем політичному реалізмові. Як уже відзначалося, політичний реалізм аж ніяк не виступає проти міжнародної моралі. З шести сформульованих Гансом Моргентау принципів політичного реалізму три безпосередньо стосуються взаємодії моралі і зовнішньої політики держави. Зокрема, формулюючи 2-1 принцип політичного реалізму, який звучить, що “ключовою категорією політичного реалізму є поняття інтересу” він торкається і сфери моралі. Так, він пише, що хороші наміри політика – ще не запорука моральної і успішної зовнішньої політики. Треба судити про політика не по його намірах та мотивах, а по його діях та наслідках цих дій. Часто політики прагнуть до однієї цілі, а досягають зовсім іншої (наприклад політика умиротворення була продиктована добрими мотивами, західні держави, які пішли на поводу в Гітлера не шукали власної вигоди, а намагалися зберегти мир, однак до чого це призвело, занаємо). “Политика умиротворения Неввиля Чемберлена была продиктована, насколько можна судить, хорошими мотивами. Он не искал личной власти, пытался сохранить мир и удовлетворить все заитересованные стороны. Тем не мение эта политика способствовала развязанию Второй мировой войны”. “Если судить по мотивам, то Робеспера следовало бы назвать самым добродетельным человеком в истории. Однако утопический радикализм его добродетели, заставляющий его убивать людей в конце концов привел его на эшафот и покончил с революцией, лидером которой он был”. “Хорошие мотивы предохраняют от намеренно плохой политики, но они не гарантируют моральности и успешности политики, которую инициируют”. “Если мы действительно хотим понять суть внешней политики, то нас должны интересовать не мотивы государственного деятеля, а его способность постичь основы внешней политики и претворить свое знание в успешные политические действия. Если для етики основа – нравственность мотивов и поступков человека, то политическую теорию интересуют ум, воля и практические дейтвия политика”.

4-й принцип політичного реалізму: Політичний реалізм визнає моральний аспект політичних дій. Але він також визнає неминучість невідповідності морального імперативу і вимог успішної політики. Реалізм стверджує, що універсальні моральні принципи не сумісні з державною діяльністю у своєму абстрактному формулюванні і повинні бути пропущені через конкретні обставини місця і часу. Індивід може дозволити собі сказати “Хай загине світ, але торжествує закон”, але держава не має такого права. Держава не має права ставити мораль вище вимог успішної політики, тому що на ній лежить така ж моральна відповідальність за виживання нації. “Врахування наслідків політичних дій є найвищим проявом моралі у політиці” “Благоразумие, понимаемое как учет последствий политических действий, является составной частью политической морали и висшей добродетелью в политике”. Поміркованість (Фукідід – вищим проявом моралі у міжанродних відносинах, є поміркованість у застосуванні сили)

5-й принцип: політичний реалізм заперечує тотожність моралі конкретної нації і уіверсальних моральних цінностей. Тому що всі нації десь мають приховане бажання видати власні цілі і дії як прояв універсальних моральних принципів.

Загалом в основі політичного реалізму лежить веберівське розуміння політичної моралі. Тобто ствердження, що в міжнародній політиці, як і в будь-якій іншій політиці, інколи необхідно вдаватися до поганих засобів. Основний критерій правильності державної політики є її відповідність державним інтересам. Згідно з Г. Моргентау, мораліст задає собі питання чи відповідає та чи інша політика моральним принципам, а політичний реаліст запитує, як ця політика впливає на силу нації.

Моральні норми є універсальними чи вони обумовлені культурними цінностями? Існує два підходи щодо відповіді на це запитання. Перший (релятивістський) стверджує, що неможливо сформулювати загальні для всього людства моральні принципи, моральні оцінки тих чи інших дій можуть бути дані тільки в контексті тієї чи іншої культури. Моральні принципи обумовлені культурою і історією. Н-д, широко прийняте в наш час уявлення про те, що демократія – це добре, а дискримінація, наприклад, за расовою, національною чи гендерною ознакою – погано, стало таким тільки у ХХ ст. Корені більшості етичних систем і моральних принципів варто шукати в релігійних цінностях. Однак, маємо декілька світових релігій, які суттєво різняться між собою. Так якщо християнство – теорія неспротиву будь-якій формі насиллю. Іслам : між християнами і мусульманами може існувати лише перемир’я, а не мир. Однак ці різниці не дуже накладаються на МВ. (хоча заіткнення цивілізацій С. Хантінгтона говорить про протилежне) Чому? Тому, що релігійні та етичні принципи християнства поширились подібно тому, як європейське право лягло у систему універсального міжнародного права. Таким чином, система міжнародної європейської моралі перетворилась у систему універсальних моральних норм.

Протилежна позиція у тих (другий підхід), хто вважає, що існують універсальні загальнолюдські норми. До них відносяться більшість представників ліберально-ідеалістичного напрямку, які стверджують, що базові норми єдині і незмінні для всіх народів. Зокрема амер. дослідник Марк Р. Амстуц говорить про універсальність моральних норм у світовій політиці і посилається на категоричний імператив І. Канта: “Вчиняй так, як би ти хотів, щоб це стало всезагальним законом”.

Яким ж є головні вимоги міжнародної моралі? Макс Вебер, задумуючий про моральний аспект політичних дій, розрізняв “етику переконань”, яка базується на вічних цінностях, та “етику відповідальності”, яка виходить з важливості наслідків політичних дій. Якщо за етикою переконань на міжнародній арені повинні бути моральними самі мотиви, цілі і засоби, то за етикою відповідальності моральному критерію повинен відповідати лише кінцевий результат. Є дослідники, які вважають, що моральними мають бути абсолютно всі кроки міжнародного актора, Джозеф Най, зазначає, що зовнішня політика держави, яка базується на моральних принципах, повинна враховувати цілі, засоби і результати кожного кроку. Сам Макс Вебер пропонував змиритися з тим, що можуть використовуватися не зовсім чисті засоби, тобто був прихильником, етики відповідальності.

К. Холсті (амер, 1967) розрізняє три рівні, на яких міжнародні норми здатні впливати на поведінку міжнародного актора: рівень цілей, які проголошуються урядами (мир, справедливість і т.д.); рівень методів дії, або засобів (прихильність урядів до визначених принципів поведінки на міжанродній арені, наприклад принцип ненасильства); всі решення, які приймаються «тут і тепер». Дослідник вказує, що саме останній рівень «найважливіший в етичному плані, так як саме тут виявляється спосіб досягнення державою своїх цілей».

М. Р. Амстуц виділяє три основні моральні традиції у МВ: скептицизм, космополітизм та комунітаризм. Він пише, що в основі першого лежить етика відповідальності, а другого та третього – етика переконань.

Скептицизм притаманний політичному реалізму. Скептицизм – це не цинізм. Він не заперечує наявності на світовій арені моральних принципів. Представники цього напрямку настоюють на тому, що у світі не існує єдиних стандартів по відношенню до моралі. Держави повинні керуватися своїми національними інтересами, а політичні діячі – виходити з принципу раціональності та прагматизму, прораховуючи можливі наслідки своїх кроків.

Космополітизм найбільш тісно пов’язаний з кантівською традицією. Він базується на переконанні про існування у світі єдиної універсальної моралі, причому їй відводиться велечезна роль як регулятора МВ. Важливою проблемою для них є права людини, вважається аморальним захищати національні інтереси, якщо порушуються права людини.

Комунітаризм – політичні діячі повинні керуватися і національними інтересами і мораллю. Все залежить від ситуації, від причин, що її зумовили. Наприклад, одна справа – самооборона, інша – завоювання. Наприклад, у випадку війни, важливо, як вона ведеться, чи страждає мирне населення, яка зброя застосовується, як поводяться з військово-полненими тощо.

Проблема моралі особливо гостро постає в ситуації збройних конфліктів. М. Ніколсон наводить приклад так званого “морального парадоксу”. Він пише, що вбивство практично у будь-якому суспільстві розглядається як один з найважчих злочинів і часто карається смертною карою, а вбивство противника у часи війни вважається доблестю.

Моральні установки, які виходять із заперечення будь-якої війни, отримали назву пацифізму (лат pacyficus – миротворчий). Корені його слід шукати у ранньому християнстві, яке заперечувало використання будь-яких силових методів

Наскільки ж високою є дієвість моральних норм у сфері МВ?

Ясно, що, по-перше, різні міжнародні актори виходять у своїх діях із моральних установок і норм, що різняться між собою: так, те, що є сьогодні добром і справедливістю в питанні про долю Чорноморського флоту колишнього СРСР із погляду українських керівників, інакше сприймається російськими політиками; позиції ж самих моряків або адміністрації Севастополя мають власні відтінки.

Соціологічний вимір аналізованої проблеми має справу з дилемою "соціальної адреси": справедливість для кого? Для держав? Для їхніх керівників? Для їхніх громадян (або для громадян однієї з них)? Для регіонального (або для світового) співтовариства? Політичний вимір зіштовхується з ще жорсткішою дилемою: із чого виходити при вирішенні проблеми загальновизнаних принципів міжнародної моралі - невтручання, дотримання договорів, збереження миру, права людини і т.п. чи з національних інтересів?

Так, резюмуючи свою позицію в даному питанні, С. Гоффманн, наполягаючи на тому, що міжнародна мораль (у даному випадку мораль державного діяча) повинна грунтуватися на трьох головних елементах - цілях, засобах і поміркованості, - підкреслює, що жодний із них і навіть усі вони разом узяті не дають остаточної гарантії моральної політики.

Інакше кажучи, етика МВ вимагає від їхніх учасників зваженості у визначенні цілей, відмови від категоричності у виборі засобів, постійного співвіднесення своїх дій як із їхніми можливими наслідками для даної соціальної спільності, яку вони представляють, так і з загальнолюдськими моральними імперативами; опора на інтереси, не обмежені міркуваннями власної сили і безпеки, а й врахування потреб і інтересів інших акторів і міжнародного співтовариства в цілому. Більшого від неї очікувати не можна. Моральна поведінка міжнародного актора - це не дії на основі якогось непорушного зводу правил, сформульованих для нього кимось зовнішнім, якось і назавжди (як би гарні не були ці правила). Скоріше, це дії на основі розумного егоїзму, можливості яких залежать від даного соціального контексту. Саме з цього варто виходити при оцінці регулюючої функції міжнародної моралі: її не можна переоцінювати, але неможливо і заперечити. Порушення моральних принципів і вимог справедливості суперечить не тільки нормам міжнародного права, але й інтересам тих, хто зневажає цими принципами і вимогами, тому що підриває їхній міжнародний престиж, а отже, зменшує можливості досягнення цілей, або ж робить більш складними і дорогоими засоби, обмежуючи їхній вибір.

Підводячи результати, підкреслимо ще раз, що проблема моральних цінностей і норм у МВ є однієї з найбільш складних і суперечливих. Проте, при усій відносності їхньої ролі зазначена роль, безсумнівно, зростає.

Так існує тенденція до постійного зростання ролі універсальних ціностей в регулюванні МВ. Так, сьогодні вже є імперативами у мінародній політиці необхідність збереження навколишнього середовища, скорочення соціальної нерівності, вирішення демографічних проблем. В число найбільш пріоритетних ціностей висувається проблема дотримання прав людини. Сьоголдгні міжнародна спільнота все більше мобілізується проти насильства, де б воно не здійснювалось, в секторі Газа, чи в Іраку, чи в Чечні.

Підтвердження даного висновку можна знайти, крім сказаного вище, і в усе більш наполегливих пошуках вченими і політиками ефективних шляхів співробітництва, подолання конфліктів, інтеграції МВ, гуманізації міжнародних конфліктів тощо.

92 - 97. Типологія міжн. конфліктів.

Під конфліктом розуміється особливе соціально-політичне положення, яке характеризується загостренням протиріч між двома або декількома учасниками, коли для його дозволу стає недостатнім використання звичайних заходів і процедур. Конфлікт - протиріччя/протидія його учасників.

Стадії розвитку конфлікту :

· латентна (прихована) - характеризується тим, що вже існує об’єкт взаємних домагань, йде ідеологічна і пропагандистська боротьба, сторони апелюють до громадської думки, але не переходять до жорстких конфліктних методів;

· передконфліктна - характеризується тим, що сторони пред’являють жорсткі юридичні вимоги, апелюють до громадської думки, використовують тактику взаємних погроз і конфронтацію, провокацію; · стадія відкритого конфлікту - коли починаються озброєні дії, з’являються перші жертви, домінує орієнтація на фізичне знищення жертви;

Конфліктні групи - добре організовані, здатні очолити великі маси населення на акції озброєної протидії/протистояння, що зв’язують свій прихід до влади і її утримання озброєними методами із збереженням конфлікту.

Основні функції конфліктології ТМО :

· інструментальна - вироблення понять, прийнятних для переговорного процесу, пов’язаного з конфліктами, виробітку процедур і механізмів, поєднання яких може бути використане при рішенні задачі запобігання або врегулювання конфлікту;

· аналітична - збір і обробка поточних даних в процесі зародження і розвитку конфлікту, які свідчать про взаємодію основних чинників і тенденцій, що міняється;

· прогностична - вироблення ефективних прогнозів і моделей можливого розвитку конфліктних ситуацій.

Прогнози бувають:

· пошуковий - визначення шляхів і термінів досягнення майбутніх станів досліджуваного явища за допомогою умовного продовження в майбутньому діючих основних тенденцій і чинників. Відповідає на питання: Що буде при збереженні існуючих тенденцій?

· нормативний - визначення можливих станів досліджуваного міжн. явища, які сприймаються як цілі. Відповідає на питання: Якими шляхами досягти бажаного?

Модель конфлікту - складне системне поєднання основних і другорядних чинників, явних і прихованих взаємозв’язків, протиріч, які визначають розвиток конфлікту, зовнішніх і внутрішніх умов.

У політичній моделі необхідно враховувати реальний і потенційний вплив як жорстко детермінованих компонентів, так і таких, які потрапляють під поняття випадкових.

Ознаки міжн. конфлікту (на думку Р. Маку і Р. Снайдера):

· наявність як мінімум двох сторін (індивіди, групи, держави, культури);

· конфлікт виникає у зв’язку з наявністю дефіциту 2-х типів: «позиційного» і «дефіциту джерел». Під першим мається на увазі неможливість виконання однієї ролі або функції двома суб’єктами, що ставить їх у відношення суперництва. У другому випадку йдеться про недостатність певних цінностей, тому суб’єкти не в змозі задовольнити свої претензії повною мірою;

· конфлікт виникає тільки за ситуації, коли сторони прагнуть досягти переваг за рахунок один одного. Таким чином успіх однієї сторони означає поразку іншій. А само конфліктна поведінка виглядає як прагнення ліквідовувати або, як мінімум, поставити під контроль супротивника; · дії конфліктуючих сторін мають бути спрямовані на досягнення несумісних і взаємовиключних цілей;

· найважливішим аспектом конфліктних ситуацій є влада і вплив.

Амер. политолог Митчелл. Конфликт не есть что-либо отрицательное, а способ разрешения противоречий. Он так же естественен, как естественный отбор в природе, и имеет приблизительно такой же эффект.

Триединая процедура управления конфликтами:

А) избежание конфликта – предотвращение развития конфликтной ситуации, или же напротив: инициирование конфликта с попыткой направить его развитие по заранее заданной схеме. Б) предупреждение международного конфликта – предотвращение вытекающего из ситуации конфликтного поведения (с нейтрализацией конфликтных групп; или же наоборот: поддержка и организация конфликтных групп при полном контроле над ними В) урегулирование или разрешение конфликта – приостановка нежелательного конфликтного поведения путем устранения его источника или через различные формы соглашений между сторонами конфликта. Превентивная (предупреждать) дипломатия – представлена на юбилейной сессии ООН – предупреждение конфликтов в зародыше.

Сжатое определение концепции конфликтов Джона Бертона: фокус современных конфликтов перемещается сегодня с борьбы за территориальные захваты на борьбу за определение характера внутренней организации того или иного общества. Кроме того, он полагает, что современные региональные конфликты на своих начальных стадиях возникают не между великими державами, а в среде малых и средних по масштабам государств кризисной (или «догоняющей») модели развития. Такие ситуации развиваются чаще всего возникают вследствие внутренних противоречий, и только потом затрагивают стратегические и идеологические интересы великих держав, которые втягивают их в конфликт.

Жоден з міжн. конфліктів не є точною копією іншого, а завжди характеризується притаманними тільки йому особливостями, як щодо причини виникнення, засобів, складу конфліктуючих сторін, так і за специфікою перебігу. Власне тому, будь-які типологізаційні схеми, очевидно, є доволі штучними, що однак зовсім не означає відсутності потреби в них. В.В.Мадісон та В.А.Шахов у «Політологія МВ» пропонують у якості таких критеріїв: суб’єктність, сферу відносин між сторонами, масштабність. Представлена у цій праці класифікація базується на таких поширених та апробованих критеріях, як: засоби, склад сторін що приймають участь в конфлікті, географічні масштаби, тривалість.

За засобами конфлікти традиційно прийнято ділити на збройні та незбройні, оскільки власне використання чи не використання ЗС в розв’язанні міжн. суперечностей визначає собою його найголовніші специфічні риси.

Збройні конфлікти, тобто війни є цілеспрямовано організованими зіткненнями ЗС конфліктуючих сторін з метою завдання, максимально можливої шкоди та знищення військового і господарського потенціалу противника. Завдаючи великої руйнівної шкоди воєнні засоби в МВ є найбільш дієвим способом реалізації зовнішньополітичних інтересів держави, що не одноразово призводило до вибуху війн.

Ініціювання війни виправдовується захистом своїх громадян, необхідністю припинення геноциду, боротьбою проти тоталітаризму.

У військовій науці війни класифікуються за критеріями:

- театрів воєнних дій (ТВД) на: сухопутні та морські; - способу ведення воєнних дій на: позиційні та маневренні;

- залучених ресурсів на: обмежені та масові.

Досить оригінальну класифікацію, у праці «Війна та антивійна», пропонують амер. дослідники Елвін та Хейді Тофлери. Вони визначають типи війн за їх відношенням до типів цивілізацій:

1. Війни першої хвилі відповідають сільськогосподарським суспільствам та характеризуються тим, що вони провадяться на примітивному технологічному рівні, в них прийма­ють участь іррегулярні підрозділи, їх масштаби та ресурси залучені з обох сторін є незначними. 2. Війни другої хвилі здійснюються промисловими суспільствами та їм характерні досить високий технологічний рівень, участь в бойових операціях масових регулярних армій, значні ресурси та масштаби використані у воєнному конфлікті.

З. Війни третьої хвилі ведуться постіндустріальними (інформаційними) суспільствами, або принаймі перехідними до них, що характеризуються надвисоким технологічним рівнем.

Незбройні конфлікти характеризуються конфронтативними діями ворогуючих сторін не пов’язаними з застосуванням воєнної сили. Зрозуміло, що вони можуть бути попередніми стадіями воєн і розглядатися як форми загострення стосунків, але в сучасних МВ, доволі часто, вони виступають самостійно, наприклад у взаємовідносинах двох полюсів біполярної міжнародної системи. Серед незбройних конфліктів найчастіше визначають:

1. Дипломатичні, що виражаються у ворожих демаршах, як наприклад обмін нотами протесту, оголошення персонами нон-грата окремих дипломатичних працівників, розірвання дипломатичних стосунків між конфліктуючими сторонами.

2. Екон., що проявляють себе перед усім у так званих «торгових війнах», які здійснюються за допомогою конфронтативно спрямованої митної політики, щодо імпорту товарів, капіталів, послуг та інформації з протистоячих у ситуації конфлікту країн. Засобами таких конфліктів є також повна або часткова заборона (ембарго) на торгівлю з ворогуючою стороною, яка шляхом політичного тиску може бути поширена також і на треті країни, як це на початку XIX ст. практикувала наполеонівська Франція щодо Великобританії, а в 60-70х роках США – щодо Куби.

3. Інформаційно-пропагандистські пов’язані з активним втручанням в інформаційне «поле» конфліктуючої сторони з метою порушення внутрішньої стабільності, розпалювання національної, соціальної чи релігійної ворожнечі, закликів до різних форм непокори владі. Приблизно таким чином, в часи «холодної війни» працювали радіостанції «Голос Америки», «Вільна Європа» чи закордонна редакція Московського радіо, найрізноманітніші періодичні друковані видання та телевізійні компанії США і СРСР. Сучасний постбіполярний світ, що характеризується вільною циркуляцією інформації, як в рамках інформаційних мереж СNN, ВВС, NВС, СВС та АВС, так і глобальної комп’ютерної мережі Інтернет є тим більше вразливим на використання інформації у так званих інформаційних та ідеологічних війнах, проти яких сучасні держави практично беззахисні. Кожна із сторін у такому конфлікті намагається захистити свій внутрішній інформаційний простір від проникнення в нього небажаної інформації, разом з тим усіма засобами намагаючись втручатись за допомогою інформаційних мереж у внутрішні справи противної сторони.

4. Культурні конфлікти визначаються конфронтативними заходами держав світу пов’язаними з повною або частковою забороною поширення у тій чи іншій країні літератури, музичної, кіно чи відеопродукції що походить зі сторони ворогуючої країни. Прикладом такого можуть бути заходи Франції спрямовані на обмеження поширення в країні так званої американської «масової» культури або повна її заборона в цілому ряді арабських країн.

За географічними масштабами міжн. конфлікти можна поділити в порядку їх розширення на три типи: локальні, регіональні та глобальні.

Локальними є конфліктами для яких характерне поширення:

- в прикордонних районах суміжних держав (як наприклад Індо-Пакистанський конфлікт чи Іраксько-Іранська війна);

- в окремих невеликих географічних пунктах відносно їх приналежності (конфлікт між Великобританією та Аргентиною за Фолклендські (Мальвінські) острови); - на невеликих територіях конфліктуючих сторін (арабо-ізраїльські війни 50-70х років).

Локальні конфлікти найбільш поширені в біполярних міжн. системах, що випливає з охарактеризованого вище опосередкованого протиборства ініційованого глобальними наддержавами. Характерним прикладом такої прихованої боротьби за перерозподіл сфер впливу між США та СРСР була ціла низка локальних конфліктів в часи «холодної» війни. Локальні конфлікти переважно відзначаються незначним обсягом ресурсів, що залучаються до боротьби та спорадичністю. Якщо такі конфлікти відбуваються в прикордонних районах держав то, як показує досвід, вони мають затяжний характер, але у всіх інших випадках проходять блискавично. Локальні конфлікти, за певних умов, мають тенденцію до розширення масштабів та перетворення в більш небезпечні регіональні та глобальні.

Регіональні конфлікти отримують поширення в більшій частині країн регіону або охоплюють його повністю. Такого типу конфлікти характеризуються, на відміну від попередніх, великими обсягами залучених до боротьби ресурсів, та як правило, середньою тривалістю. Існує два найбільш поширених варіанти їх виникнення:

- вибух локального конфлікту призводить до поступового втягнення третіх держав до нього, тим самим розширюючи не тільки склад учасників, але й його географічні межі та ресурсні масштаби. Прикладом такого конфлікту є Центральноамер. 1970- 1980х років у який в той чи інший спосіб втягнулись всі держави регіону, а також опосередковано США, СРСР та Куба;

- держави регіону задовго до виникнення конфлікту групуються в протистоячі одна одній коаліції, які в момент вибуху кофлікту одразу вступають в боротьбу згідно наперед розроблених планів, як власне вибухнули обидві світові війни.

Глобальні конфлікти або світові війни охоплюють практично весь світ, оскільки якщо не прямо то прйнаймі опосередковано зачіпають всі регіони, всі країни світу, навіть в тому випадку коли вони не приймають безпосередньої участі у воєнних діях.Такі конфлікти характеризуються величезними територіальними та ресурсними масштабами боротьби між протистоячими коаліціями. Вони, як правило, також є середньотривалими про що свідчить те, що І світова війна тривала 4 роки, ІІ – 6 років, що пояснюється міжрегіоніальним характером ТВД, які включали в себе сухопутні, морські та океанічні ділянки сумарною площею декілька млн.ів кілометрів квадратних. Світові війни, як правило, виникають в мультиполярній міжн. системі і пов’язані, як було показано вище з дисбалансом могутності провідних держав світу та коаліцій котрі вони очолюють.

Міжн. конфлікти, такого типу, практично завжди виникають шляхом ескалації від локального до глобального рівнів. Так І світова війна розвивалась від локального конфлікту між Австро-Угорщиною та Сербією, конфлікт між Німеччиною та Польщею.

За складом конфліктуючих сторін міжн. конфлікти досить таки чітко діляться на: двосторонні, багатосторонні та коаліційні.

Двосторонні конфліктні, як правило випливають з територіальних, етнічних та релігійних протиріч, що виникають між суміжними державами, власне тому такі вони переважно мають локальний, затяжний характер. В окремих випадках двосторонні конфлікти також можуть відбуватися на міжрегіональному рівні, як наприклад японо-амер. «торгова війна» 70-80х років, або війна між Іспанією та США на початку XX ст.

Багатосторонні конфлікти характеризуються хаотичним або поступовим втягненням держав у боротьбу між тими чи іншими їх угрупованнями, спричиненими переважно протиріччями політичного, екон. та військового характеру. Такого типу конфлікти мають здебільшого регіональний масштаб та є середньотривалими, а в окремих випадках вони також можуть бути затяжними, як наприклад - Центральноамер., що пояснюється різним співвідношенням залучених ресурсів та масштабів території на якій відбувається конфлікт. Закономірність, що при великих географічних масштабах використання ресурсів в конфлікті не може бути швидким.

Коаліційні конфлікти, на відміну від попереднього типу, є наперед організованим, одномоментним втягненням держав в протиборство. Тобто створена заздалегідь коаліція держав розпочинає дії згідно так званого casus foederis, на основі попередньо укладених союзницьких угод про воєнні та політичні гарантії взаємної безпеки. Такі угоди мають конфронтативний характер, оскільки завжди спрямовані проти тої чи іншої держави, або протистоячої коаліції. Так задовго до І світової війни були створені ворогуючі коаліції: Троїстий союз та на основі франко-рос. договору - Антанта. Втягненню держав Європи у II світову війну передувало укладення Німеччиною та Італією, так званого, «Сталевого пакту» та надання англо-фр. гарантій Польщі і Румунії. Коаліційні конфлікти в XX ст., як правило, мали глобальний характер, відзначалися середньою (4-6 років) тривалістю та величезними ресурсами, що залучалися до протиборства.

За тривалістю міжн. конфлікти, як видно з попередніх класифікацій, діляться на: короткотривалі (блискавичні), середньотривалі та довготривалі (затяжні).

Короткотривалі або блискавичні конфлікти загалом є локальними та характеризуються незначними обсягами ресурсів, що залучаються до конфронтації, їх тривалість може коливатися у проміжку від кількох днів до кількох місяців. Вони відбуваються переважно на двосторонній основі, а значно рідше-багатосторонній, як наприклад Суецький, де конфліктуючими сторонами були Великобританія, Франція та Ізраїль з одного боку і Арабська Республіка Єгипет – з іншого.

Середньотривалі конфлікти відбуваються на протязі близько 4-6 років і характеризуються переважно регіональним та глобальним геопросторовим масштабом. Вони, як правило, відбуваються на коалщшній основі та відзначаються величезними ресурсами, що застосовуються в протиборстві. У XX ст. такими міжнародними конфліктами стали обидві світові війни, які,суттєво змінили МВ, ставши «каталізаторами» процесу трансформації міжнародної системи.

Довготривалі або затяжні конфлікти тривають на протязі від 6-7 до 10 і більше років. Для них характерні як регіональні так і локальні географічні рамки та невеликі масштаби ресурсів, що при цьому використовуються. Такого типу конфліктом є наприклад ірано-іракський, який тривав загалом близько 10 р. Однак, як виняток, можна назвати японо-амер. торгову війну, яка маючи міжрегіональний характер, тривала майже 20 років.

97-98. СПІВРОБІТНИЦТВО

Поняття і види міжнародного співробітництва, теоретичні підходи до його розуміння.

Не дивлячиь на значну частоту міжнародних конфліктів, можна однак, стверджувати, що вони є епізодичним явищем для окремо взятої держави та її стосунків у міжнародному середовищі. Переважаючим станом МВ є мирне співіснування та співробітництво між державами світу.

Мирне співіснування та міжнародне співробітництво тісно пов’язані між собою, так як перше є необхідною передумовою другого. Міжнародне співробітництво може розвиватись лише на основі тривалого, стабільного безкризового мирного співіснування, оскільки лише в такому випадку можуть виникати близькі чи спільні інтереси, потреба в реалізації яких і призводить до міжнародного співробітництва.

Визначення поняття міжнародного співробітництва зустрічається досить рідко, тому що воно є логічно зрозумілим і прозорим. Циганков: міжнародне співробітництво – це процес взаємодії двох або декількох акторів, при якому виключається застосування збройної сили і домінують спільні пошуки реалізації спільних інтересів. Необхідна умова міжнародного співробітництва – мирне співіснування, співпраця між учасниками МВ спрямована на реалізацію спільних інтересів.

Традиційно відносини співробітництва включають в себе двосторонню і багатосторонню дипломатію, укладення різного роду союзів і угод, які передбачають взаємну координацію політичних ліній, співпрацю в рамках міжнародних організацій тощо. Власне, міжнародні організації і виникли як результат міжнародного співробітництва.

Міжнародне співробітництво передбачає наявність трьох елементів:

спільних цілей держав-партнерів; очікування ними вигід від їх досягнення;

взаємний характер цих вигід.

Слід відрізняти ситуацію співробітництва від неспівробітництва, тобто односторонньої поведінки, в якій актори не враховують наслідків своїх дій для інших (політика ізоляції, нейтралітет).

Види співробітництва:

В залежності від ситуації взаємодії держав (форм кооперативних ситуацій) виділяють такі типи міжнародного співробітництва:

- переговори; Переговори є одночасно і шляхом до співробітництва, і його показником. Предметом переговорів, як правило, є розподіл вигід держав від їх взаємодії.

- узгодження політик носить свідомий характер і досягається в результаті обговорення на переговорах. Як правило, таке узгодження завершується укладанням формальних договорів та угод про спільну діяльність;

- неявне співробітництво здійснюється без прямих зв’язків або формальних угод і не передбачає укладання відповідних договорів. Здебільшого таке співробітництво виникає із співпадаючих очікувань акторів.;

- нав’язане співробітництво виникає у тому випадку, коли більш сильна сторона заставляє іншу коректувати її політику;

- інституційне співробітництво: утворення спеціалізованих інститутів, які здійснюють певні операції для забезп. співробітництва.

залежно від статусу і мети партнерів:

рівноправне – вигідне для обох чи для всіх партнерів;

нав’язане – сильніша сторона змушує слабшу коректувати її політику у вигідному для себе напрямку.

Залежно від кількості партнерів та характеру відносин між ними:

двостороннє – між двома державами;

багатостороннє – між кількома державами, може бути в рамках регіональних організацій (СНД, ОАД, АСЕАН, Ліга арабських держав тощо);

колективне – значно вищий ступінь співробітництва, коли створюються спеціальні надержавні інституції і держави-учасниці делегують їм деякі повноваження щодо прийняття рішень (прикладом військово-політичного колективного співробітництва є НАТО).

Одним із найбільш репрезентативних досліджень проблем міжнародного співробітництва з позицій політичного реалізму є праця Арнольда Уолферса “Протистояння і співробітництво. Нарис з міжнародної політики”, 1962 р. Автор відзначає, що діяльність політиків, спрямована на налагодження взаємовідносин своєї країни з іншою повинна опиратися на безпристрастну оцінку національних інтересів, а не керуватись власними емоціями чи емоціями громадськості (так, частина американців може відчувати глибоку неприязнь до кольорових, однак, це не заважає існуванню дружніх відносин між США і багатьма країнами Азії та Африки. І, навпаки, хоч американці не відчувають жодної нелюбові до китайців, відносини між комуністичним Китаєм і США, особливо в період холодної війни, були явно ворожими.

Уолферс видяляє два основних види міждержавного співробітництва:

внутрішньоспрямоване. Мотивоване бажанням держав покращити відносини всередині об’єднаної групи, тобто інтерес є чисто внутрішнім для групи країн і повністю незалежним від зовнішніх по відношенню до цієї групи загроз. Це переважно співробітництво в економічній, культурній сферах та ін. Автор зауважує, що таке співробітництво нелегко дається суверенним державам, тому що вони повинні брати на себе певні зобов’язання. Перешкодами до такого співробітництва є почуття націоналізму, держави бояться обмежити свою свободу дій, оскільки лише збереження совбоди дій на міжнародній арені визначає здатність держави захищати національні інтереси.

зовнішньоспрямоване співробітництво продиктоване бажанням держав до об’єднання зусиль у боротьбі проти спільної зовнішньої загрози. І тут уже зовнішня небезпека є дуже переконливим стимулом до об’єднання. Приклади – це всі альянси і договори про колективну оборону. Однак, автор підкреслює, що між цими двома типами не існує чіткого розмежування, бо нерідко в альянсах співробітництво у сфері оборони доповнюється різними заходами внутрішньоспрямованого характеру (наприклад, в рамках НАТО його учасники співпрацюють і економічній, політичній та культурній сферах).

Крім цих двох типів, автор виділяє ще один різновид, який він називає ситуацією “мінімуму взаємовідносин” - в такому стані перебувають держави, які проводять політику ізоляції або мінімальних контактів з іншими державами (США перед 1 світ війною, сьогодні Швейцарія тощо).

У 90-х роках ХХ століття ТМВ поповнилась цілою низкою певних досліджень. Серед них – розробка гіпотез щодо умов, за яких співробітництво між державами стає найбільш вірогідним. Їх автор Х. Мілнер визначає і аналізує шість таких гіпотез:

- взаємності - це сподівання держав отримати вигоди від співробітництва, або побоювання втратити їх у випадку його відсутності;

- кількості акторів: перспективи і якість співробітництва зростають із зменшенням кількості держав, які взаємодіють;

- інтерацкії: зв’язок між можливостями вступу держав на шлях співробітництва і тривалістю їх взаємодії;

- міжнародних режимів: відображає норми, принципи і процедури прийняття рішень, сукупність яких є центральною віссю міждержавного співтовариства;

- епістемічних режимів: описує ту роль, яку відіграють у розвитку міждержавного співробітництва професійні експерти, які виробляють загальне розуміння проблеми і виробляють загальні шляхи її вирішення.;

- асиметрії сил - співробітництво є більш вірогідним, якщо є сильна і зацікавлена держава-гегемон, яка й виступає його ініціатором.

Одним із найбільш важливих положень теорії політичного реалізму є визначення конфліктів як провідних і найбільш поширених типів міжнародних процесів. Але це не означає, що представники цього напрямку не аналізують процеси міжнародного співробітництва. Навпаки, деякі з них досить ґрунтовно вивчали процеси міжнародної взаємодії та співробітництва і сформулювали певні підходи до таких процесів (наприклад, Арнольд Уолферс). Їх суть полягає у наступному:

основною формою міжнародного співробітництва є міждержавні взаємодії на основі взаємного визнання суверенітету і невтручання держав у справи одна одної;

міжнародне співробітництво здійснюється в умовах анархічного міжнародного середовища, і у зв’язку з цим воно організовується там, де є конфлікт або його загроза;

головною метою міждержавного співробітництва є безпека, а його висхідною і найбільш поширеною формою – військовий або військово-політичний союз.

Теорія міжнародних режимів. Як напрямок дослідження міжнародних процесів теорія міжнародних режимів виникла у 80-х роках ХХ ст. Її представники (С. Краснер, Р. Кохен, Ф. Кратовіл, Дж. Раггі, О. Янг та ін.) бачать основи і мотиви міждержавного співробітництва в існуванні міжнародних режимів, які пом’якшують наслідки міжнародної анархії для держав, покращують інформацію кожної сторони про поведінку інших сторін.

Це можуть бути режими міжнародної торгівлі (ГААТ, СОТ), морського судноплавства, непоширення зброї масового ураження (після договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р.) та ін. П. Циганков визначає міжнародні режими як сукупність норм, принципів, правил і процедур прийняття рішення, які відповідають очікуванням акторів.

Держави утворюють міжнародні режими шляхом узгодження системи принципів, норм і правил, яких вони будуть дотримуватися у політиці у процесі прийняття рішень з суперечливих питань. Більше того, держави, коли вони або формують певний режим, або приєднуються до нього зобов’язуються дотримуватися певних обмежень щодо використання своїх суверенних прав в обмін на те, що інші зроблять те ж саме. Такі обміни, які і створюють потім міжнародні режими, приносять вигоди і накладають певні обов’язки на ті держави, які до них приєдналися. Отже, міжнародні режими полегшують співробітництво, роблять дії держав на міжнародній арені більш передбачливими.

Представники соціологічного підходу в ТМВ зазначають, що в умовах сучасної нової світової реальності аналіз міжнародного співробітництва необхідно проводити у широкому масштабі глобальних транснаціональних зв’язків і взаємодій. Аналіз МВ, які виникають у наші дні („нові МВ”, „постМВ”, Дж. Розенау), вимагає підвищеної уваги до ролі соціальних норм та інститутів, групових цінностей та ідентичностей, культур і традицій, які не заперечують, але мотивують інтереси сторін, що беруть участь у співробітництві.

Суть сучасних соціологічних підходів до аналізу міжнародного співробітництва з певною часткою умовності можна звести до наступного:

- в умовах постМВ, тобто сучасних, міжнародне співробітництво неминуче стає багатостороннім;

багатосторонність - це не просто кількість держав що беруть участь у співробітництві, а, перш за все, багатоманітність і суб’єктів співробітництва: транснаціональних фірм і корпорацій, банків, фінансових груп, комун, етносів, професійних об’єднань та ін. Усі вони володіють різною легітимністю, різними спонукальними мотивами, різними можливостями і різними національними чи корпоративними інтересами. А тому в таких умовах не існує і не може існувати зведення єдиних, передбачених правил співробітництва;

співробітництво є безперервним процесом комунікацій, діалогу, співставлення і взаємного пристосування неспівпадаючих і навіть конфліктних інтересів і цінностей.

П. Циганков соціологічні підходи до аналізу міжнародного співробітництва умовно ділить на чотири групи, представники яких роблять наголос на різних моментах міжнародного співробітництва:

- значущості легітимності міжнародних інститутів („британська школа”);

- міжнародних культурних норм (конструктивізм);

- історії формування міжнародних акторів (історичний інституціоналізм);

- ролі нових міжнародних акторів у стиранні кордонів між внутрішньою і зовнішньою політикою і зміною, у цьому зв’язку, всього пейзажу міжнародного життя (французька школа соціології МВ).

Терміни співробітництво та інтеграція дуже близькі. Частина дослідників їх розводить, наголошуючи на тому, що міждержавне співробітництво не йде далі рамок, обмежених суверенітетом, а інтеграція – навпаки, означає передачу частини суверенітету у спільний котел держав, що інтегруються. Деякі ж автори стверджують, що інтеграція – це вищий тип міждержавного спвіробітництва.

"Інтеграція – це одночасно процес і стан, що мають тенденцію замінити роздрібнені МВ, що складаються з незалежних одиниць, новими більш-менш широкими об’єднаннями, наділеними повноваженнями прийняття рішень або в одній або декількох визначених областях”.

Міжнародне співробітництво, міжурядова співпраця традиційно оберігають національні інтереси, закуті у надійну броню національного суверенітету, який відстоюють національні уряди. Міжурядова співпраця не потребує ні сильних центральних інституцій, ні спільної правової бази. Найчастіше вона грунтується на угоді між державами членами, виконня якої залежить від доброї волі урядів, а не від правових рішень і виконавчих заходів наддержавних органів. У разі виникнення суттєвих розбіжностей з партнерами держава може відмовитись від своїх зобов’язань і таке рішеня не спричинить серйозних правових чи політичних наслідків.

Натомість інтеграція передбачає створення спільних інституцій і поступово призводить до формування безлічі спільних політик, гармонізації законів та переходу до спільного управління в багатьох сферах національних повноважень. Економіки, суспільства та уряди держав учасниць зв’язуються численними міцними зв’язками. І хоча уряди теоретично мають змогу вийти з інтеграційного процесу, ці “зв’язки” роблять розлучення дедалі складнішим і дорожчим. Раптовий кінець багатонаціонального інтеграційного процесу теоретично можливий, але вірогідність цього дедалі зменшується, оскільки сам процес постійно зміцнює та збільшує економічні, політичні та культурні зв’язки між державами учасницями. В інтеграційних угодах також можуть бути записані завдання і для міжурядової співпраці. Однак, якщо інтеграція поглиблюється постійно зростає кількість галузей, які регулюються спільною політикою і зменшується кількість напрямків міждержавної співпраці.

Розрізняють, із погляду географічних масштабів об’єднуючих процесів, глобальний, регіональний, субрегіональний рівні інтеграції. Існують також різноманітні етапи, або фази інтеграції - від зв’язків взаємозалежності в рамках плюралістичної міжнародної системи, або прагнення "вбудуватися в систему цивілізованих держав", до формування єдиної політичної спільності (зона вільної торгівлі (скасування тарифів на взаємну торгівлю), митний союз (введення спільного зовнішнього тарифу на торгівлю з третіми країнами), спільний ринок – вільний рух товарів, послуг, капіталів та робочої сили, економічний та валютний союз (повна координація економічної та фінансової політики держав), політична інтеграція).

Втім, варто відразу ж сказати, що остання є скоріше ідеальним типом і як феномен реальної практики МВ до останньго часу не існувала – хіба сьогодні поступово ознак політичного об’єднання набуває ЄС. Найпоширенішим типом інтеграції є регіональна чи субрегіональна економічна інтеграція. Наукове дослідження проблеми інтеграції пов’язано з осмисленням реальних інтеграційних процесів, починаючи зі спроби створення в довоєнний період Ліги Націй і аж до нинішніх зусиль по створенню інтеграційних об’єднань у різних регіонах, особливо теорії будуються на основі аналізу європейської інтеграції. Найбільш відомими є такі теоретичних напрямки: функціоналізм та неофункціоналізм, федералізм, транснаціоналізм або плюралізм.

Відправним моментом вивчення феномена міжнародної інтеграції з позиції "функціоналізму" стало питання про причини невдачі в створенні Ліги Націй, яким задався англійський дослідник Д. Мітрані. Він у 1943 році в статті „Світ і функціональний розвиток” робить висновок про те, що будь-яка попередня модель політичної інтеграції приречена на поразку. З його точки зору, причини невдач у створенні Ліги Націй полягають у тому, що держави побачили у ній загрозу своєму суверенітетові. Глобальна міжнародна організація не здатна подолати негативні наслідки національних суверенітетів і, тому не може гарантувати мирні відносини між державами. А тому для підтримки миру немає сенсу в амбіційних проектах утворення міжнародних інститутів, що покликані забезпечити політичну інтеграцію держав. Замість цього представники функціоналізму пропонують сприяти співробітництву між державами у вирішенні завдань, що мають спільний інтерес і пов’язані з конкретними потребами економічного, соціального, науково-технічного, культурного та ін. характеру. Прагматичні вигоди такого співробітництва поступово підштовхнуть держави до утворення необхідних для цього міжнародних інститутів і які, у свою чергу, сприятимуть політичній інтеграції. Таким чином, саме через розширення міждержавного співробітництва „функціоналізм” бачить шлях інтеграції держав у більш широку спільність через поступове відмирання їх суверенітетів. Для цього міждержавні відносини повинні бути перебудовані таким чином, щоб замість „вертикальної” територіальної замкнутості були утворені дійові „горизонтальні структури”, адміністрація яких була б покликана координувати міждержавне співробітництво у конкретних сферах. Це дозволить усунути екон. і соціальні причини конфліктів і поступово подолати державний суверенітет.

Функціоналізм знайшов практичне втілення частково в організації ООН, де існують такі функціональні інститути, які координують співпрацю між державами у певних галузях, як ЕКОСОР, Конференція ОН з торгівлі і розвитку та ін спеціалізовані інститути. В той же час, як зазначає П. Циганков, саме застосування функціоналізму у практиці міжнародної діяльності і виявило його недоліки: надто велика децентралізація міжнародного життя, громіздкі і багаточисельні міжнародні організації породили нові проблеми координації. По-друге, виявилось, що теза про те, що в результаті такий функціональний шлях все ж призведе до відмирання суверенітету держав, виявилась не вірною. Так, пройшовши успішно всі етапи економічної інтеграції, ЄС не поспішає передавати у спільний котел політичну і віськову комепетнцію держав. Тобто функціональне співробітництво для успішності має бути підкріплене і заходами політичного характеру.

Представники „неофункціоналізму” (Е. Хаас) перенесли функціоналізм Мітрані із високих сфер МВ у цілому на рівень декількох сусідніх країн. Висунули ідею, згідно з якою потреби співробітництва у тому чи іншому секторі економічної, соціальної або культурної діяльності здатні викликати ефект ланцюгової реакції (ефект переливу) в інших. Це, у свою чергу, призведе до необхідності творення наднаціональних спеціалізованих інститутів для їх координації і, таким чином, до прискорення процесу політичної інтеграції. При цьому вони рекомендують розпочинати інтеграцію з обмежених економічних проектів, оскільки для їх здійснення державі не потрібно відмовлятися від власної політики, а достатньо лише певної схожості інтересів у конкретній галузі співробітництва.

Якщо "функціоналізм", надаючи політичним інститутам важливе значення, вважає їх похідними, або ж рівнобіжними економічним, соціальним і ін. процесам, то "федералізм" ставить їх у центр своєї концепції. Одним із головних його представників є Альтьєро Спінеллі. Міжнародна інтеграція по шляху федералізму розглядається за аналогією з "внутрішніми режимами" держав, побудованими на принципах федерального устрою. Представники федералізму висунули на перший план політичну інтеграцію, вважаючи що інтеграційні процеси із самого початку повинні грунтуватися на передачі частини повноважень наддержавним органам. Якщо у функціоналістів процес інтеграції іде знизу вверх, то у федералістів – зверху вниз.

Концепція федералізму, яка видавалася чи не цілком ілюзорною спочатку (перші роботи А. Спінеллі були опубліковані теж у розпал другої світової війни), повільно, через протиріччя, але все ж переконливо знаходить деякі зримі риси в інтеграційному процесі в Західної Європі. Вони стають особливо помітними з перших загальних виборів в Європарламент у 1979 р., що додали новий імпульс інституціональному розвитку. Прийняття договору про ЄС. Впровадження громадянства ЄС. Повноваження між Союзом і державами розподіляються на основі принципу субсидіарності: Союз виконує тільки ті задачі, що спільно можуть бути вирішені більш ефективно, чим державами окремо.

І все ж це не означає, що федералізм із самого початку був концептуальною базою європейської інтеграції. Процес інтеграції пішов по шляху розвитку функціональної і неофункціональної моделі, що дозволяє вийти за рамки простого співробітництва і підготувати умови для можливої федерації. Таким чином, однією з головних хиб федералістської моделі міжнародної інтеграції є те, що при усій своїй зовнішній принадності, вона має значно менше шансів на успіх, чим функціональна модель, оскільки питома вага елемента нормативності в ній ще більш висока. В рамках ідеї федералізму деякий час активно розробляли ідеї “світового уряду”, який би мав об’єднати всіх людей у спільну державу і тим самим зняти з порядку денного міждержавні конфлікти.

Процес інтеграції школа транснаціоналізму (або „плюралізму”) розглядає в термінах комунікаційних мереж, які передають повідомлення і сигнали, обмінюються інформацією, яка сприяє виконанню певних функцій і накопиченню досвіду. К. Дойч аналізує два типи політичних об’єднань, кожному із яких відповідає власний процес інтеграції – „амальгамне” і „плюралістичне”.

„Амальгамне” об’єднання – це злиття у певній формі двох чи декількох раніше самостійних одиниць у більш широке об’єднання, яке наділене певним типом спільного управління. А в «плюралістичному» одиниці, які інтеграуються, зберігають свою політичну самостійність. Для здійснення „амальгамної” інтеграції необхідні певні умови політичного, економічного і соціального характеру. Перш за все, це приблизно однаковий рівень економічного розвитку, спільність соціальних і культурних цінностей, обґрунтоване очікування вигод від інтеграції, схвалення інтеграційного процесу населенням і передбачуваність його поведінки.

Процес інтеграції повинен супроводжуватися лояльністю населення до певних змін і певних політичних інститутів, усвідомленням своєї єдності, що, у результаті, сприятиме формуванню спільного способу життя.

Реалізація „плюралістичного” типу не вимагає таких умов. Необхідною умовою такої інтеграції є лише відсутність суперечностей серед основних соціально-культурних цінностей, сприйняття об’єднувальної ідеї серед інтелектуальних кіл, політичних рухів і правлячого політикуму, розвиток комунікаційних мереж і всесторонньої взаємодії.

В 70-ті роки під керівництвом Дойча було проведене обширне дослідження умов інтеграції в Німеччині і Франції., в процесі якого було здійснено масштабний контент-аналіз різних видань, оптування громадської думки, експертів, вивчення статистики. В результаті виявилось, що не зважаючи на привабливий образ єдиної Європи, який формувався у Європейців, він не витіснив собою прихильність до традиційних національних цінностей. Тому був зроблений висновок про те, що плюралістична версія європейської інтеграції є більш вірогідною, ніж амальгамна.

Завершуючи розгляд проблеми міжнародного співробітництва, варто підкреслити, що так само як і конфлікти, інтеграційні процеси є багатомірним і складним явищем. Стихійно виникнувши в якійсь сфері взаємодії міжнародних акторів, інтеграція може залишитися без наслідків у всіх інших сферах, більше того - може повернути назад або навіть замінитися протилежним процесом, - якщо вона не буде підкріплена відповідними політичними заходами, що закріплюють сприятливі передумови й умови її реалізації і формуючих інституціональних основ її подальшого просування. Нарешті, по-третє, навряд чи вірно розглядати інтеграційні тенденції як процеси, що визначають суть МВ, а тим більше - намагатися на цій основі судити про майбутнє цих відносин. Адже, зміст МВ визначається не тільки співробітництвом, але і конфліктами, у тому числі і такими, що супроводжується дезинтегрованністю раніше єдиних політичних утворень (приклади цього дають доля СРСР, Югославії, Чехословаччини).

Крім того, поряд із багатьма позитивними моментами інтеграції, як для окремих держав, так і для світового господарства чи екон. в цілому, можуть проявлятися і її негативні наслідки. Так, на початку 90-х рр. Венесуелла виявила, що після відкриття кордонів з Колумбією її територія почала використовуватися для перевезення наркотиків. Одним із наслідків утворення НАФТА, став величезний наплив мексиканців у США.

Існує думка, що в перспективі процеси інтеграції можуть призвести до того, що у світовій системі домінуватимуть могутні інтеграційні утворення, на чолі яких знаходитимуться наймогутніші держави світу, такі як США, ФРН, Франція, Росія, Китай тощо. Разом з тим більшість дослідників доволі скептично відноситься до можливості політичної інтеграції усього людства чи то під егідою ООН чи то якоїсь держави. Причина цього полягає у відсутності стійкого балансу інтересів держав світу, більше того, вони у багатьох учасників МВ значно різняться. Так, у військово-політичному плані зберігаються розбіжності між НАТО та Росією, в економічному плані – між США, ЄС, Азіатськими країнами. Тому глобальна плітична інтеграція навряд чи можлива.

3. Одним із успішних і перспективних видів співробітництва в Європі є транскордонна співпраця, яка дуже поширена серед європейських держав.

Визначення терміну транскордонне співробітництво є в законі України “Про транскордонне співробітництво”, який був введений у дію 5 серпня 2004 р.: транскордонне співробітництво – це спільні дії, спрямовані на встановлення і поглиблення економічних, соціальних, науково-технічних, екологічних, культурних та інших відносин між територіальними громадами, їх представницькими органами, місцевими органами виконавчої влади України та територіальними громадами, відповідними органами влади інших держав у межіх компетенції, визначеної їх національним законодавством. Отже, транскордонне співробітництво – це співробітництво між територіальними громадами та органами влади прикордонних територій сусідніх держав. Така співпраця найчастіше відбувається у рамках т. зв. єврорегіонів. Ця форма співпраці починає формуватись у Європі з початку 60-х рр.

Єврорегіон – це географічно окреслений простір, що охоплює прикордонні території двох або більше держав, локальні органи влади яких прагнуть між собою співпрацювати і координувати діяльність у різних сферах.

В 1963 р. було утворено перший франко-німецько-швейцарський єврорегіон, що охоплював прикордонні місцевості в долині Рейну. З часом десятки єврорегіонів виникли на кордонах європейських держав, а з початку 90-х рр. до цього процесу активно залучились і країни Центральної і східної Європи. Співпраця в межає єврорегіонів переважно здійснюється в господарській, екологічній та культурній сферах (спільні проекти тощо).

Загалом прикордонні регіони України поділяються на дві групи:

регіони на західному та південному кордонах, які є спільними з країнами Східної Європи, а тепер уже навіть ЄС (Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія);

північно-східний регіон на кордоні з Білоруссю та Росією, а також з Молдовою на півдні. Всі вони колишні союзні республіки, а тепер – держави СНД.

Державні кордони регіонів першої групи в недалекому минулому мали статус, відмінний від регіонів другої групи – фактично внутрішньодержавних, адміністративних. Ці відмінності й до сьогодні проявляються у сучасних умовах. Крім того, західні області України мають значно нижчий рівень економічного розвитку, спричинений диспропорціями розвитку командної екон. колишнього СРСР, розвиток екон. України був зосереджений у центрально-східній її частині. А з переорієнтацією української екон. на захід саме західні області є перспективними з точки зору транскордонної співпраці.

Проблеми транскордонної співпраці: слабка законодавча база, відсутність швидкісних магістралей, погане дорожне покриття, відсутність обїздних доріг навколо міст, погана інфраструктура обслуговування. Тому українські моделі лише імітують європейські.