7. «Повчання» Володимира Мономаха. Особливості жанру повчання, його структура. Образ автора.

Єдиний список цього повчання зберігся в Лаврентіївському літописі. В основу лягло 3 джерела: псалми Давидові, нагорна проповідь Христа та слово святителя Василя Великого. Складається з 3-х частин: релігійно-моралізаторська, світські поради, а також приклади з його власного життя. У 1-й частині – настанова на дух. Дисципліну людини, про контроль духу над плоттю (смиренність розуму, чистота думки, знищення гніву і загалом дбання про добрі вчинки. Друга частина написана в дусі христ. гуманізму. Вол. Мономах тут говорить про пошану до старших, піклування про хворих, відсутність гордощів, пам’ять про смерть, ставлення до христ. цінностей. У 3-й переважає розповідь про його походи, наводить 83 випадки зі свого життя.

Повчання – це середньовічний літ-ний жанр із виразною морально-дидактичною метою, який розгортається у формі риторичн. постанов. Повчання були одним з найбільш древніх і популярних жанрів, які служили виховним цілям. Вони зазвичай писалися досвідченими людьми на заході життя, адресувалися молодому поколінню і служили своєрідним заповітом духовно-морального характеру. У них автор найчастіше розповідав про побачене і почуте, ділився власним досвідом, давав поради, викладав кодекс моралі свого часу. Серед інших книг того часу повчання заслуговували більшої довіри з боку юного читача, тому що їх писали реально існували, жили на "землі люди. Порівняно з іншими книгами вони відрізнялися ліричною теплотою, більш доступним, живою мовою і природною формою викладу. Нерідко в них були безпосередні звернення до дітей. Повчання складається зазвичай з 3-х частин – вступної, біографічної і дидактичної, композиційно пов’язаних між собою. Розповідь йдеться від першою особи. Характерна автобіографічність. Слід відзначити, що літературний жанр «Поученія» В. Мономаха дещо подібний до популярних у середньовічній літературі у Візантії та на Заході батьківських повчань дітям.

8. Проблема автентичності «Слова…» та його авторстві.

“Слово о полку Ігоревім” належить до числа найдискусійніших тем сучасної русистики. Серед проблем, що останнім

часом особливо гостро дискутуються, є питання походження пам’ятки, що фактично зводиться до трьох проблем: 1)персоніфікація автора; 2) місце створення та 3) проблема автентичності. Існують науковці, що висловлюють скептичну точку зору щодо виникнення Слова…» За їхніми версіями ця пам’ятка літератури була написано з пізнішою містифікацією, створеною у XVIII сторіччі. Насправді ж оригінального рукопису «Слова…» не збереглося, але багатьма науковцями було (сунуто переконливі докази справжності цієї історичної пам’ятки. Зокрема, заведено вважати, що у тексті «Слова…» є такі мовні особливості, котрі відповідають тому етапові розвитку мови, який був притаманний саме XII сторіччю, потенційні містифікатори, навіть якщо б такі були, просто не могли дізнатися про ці мовні особливості - не мали звідки. Відтак містифікацію такого рівня правдоподібності створити просто не видається можливим. Годилося б обуритись сумнівами науковців, але й у цих скептичних позиціях були і свої плюси. Зокрема, дискусія про автентичність спричинила дуже пильне і докладне дослідженій «Слова…», що, безумовно, дуже добре.

Проблема авторства «Слова о полку Ігоревім» ще й досі залишається, на жаль, не розв’язаною. Текст цього твору недостатній за обсягом, щоб можна було щось точно стверджувати про автора. Але є дещо, що нам відомо. Судячи із тексту, автор добре знайомий із тими місцями, про які пише. Він оспівує Київщину, Житомирську землю. Імовірно, він і сам був звідти походженням, адже крізь рядки зростає його щира любов до Київської землі. Із тексту видно і те, що автор обізнаний у подробицях походу, знає про діяльність і вдачу князів. За найімовірнішою версією, він був один із дружини князя Ігоря. За іншою ж, можливо, він сам був особою, що брав участь у поході. Висувалися гіпотези, що авторами «Слова…» є кілька осіб, але їх було відкинуто. Спроби встановити авторство і досі проводять науковці. Це завдання, цей своєрідний виклик, кинутий їм наукою, приводив і до того, що ім’я автора намагались знайти в самому тексті - зашифрованому у окремих рядках, реченнях тощо. Але нічого не розшифрували, можливо,

Думають, що автором була близька до князя людина. Але ми можемо точно судити, що автор був високоосвіченою людиною свого часу, він розкрив у «Слові» причину поразки князів – вони ведуть пишний образ життя, вони замкнулись у своїх князівствах.

Якщо говорити про авторство, то постать талановитого митця, що створив цей дивовижний твір, досі оповита легендами та припущеннями. Існує навіть думка, що стовідсотково встановити автора «Слова…» неможливо, і ми так ніколи і не дізнаємось, хто подарував нашій літературі цей поетичний текст. Із іншого боку, читач завжди захоплюватиметься тією майстерністю, із якою створено пам’ятки, поетичністю мови, фольклорними та міфологічними мотивами, що їх уведено у твір. Чи так вже важливо знати справжнє ім’я поета? Його твір, умовно, залишиться на чільному місці в історії нашої літератури, викликаючи читацький інтерес і захоплення.