1Значення перекладної літератури Київської Русі.

В літературі Київської Русі XI - XIII ст. з пам'яток письменства всього старого періоду перекладним творам належить дуже значне місце як щодо кількості рукописів, так і щодо поширення цих творів серед читацьких кіл. Перекладна література мала великий вплив на оригінальне письменство, нерідко визначаючи і його жанри, і композицію, і ідейний зміст. Більшість тих перекладів, що надходили в Київську Русь з кінця Х ст., була зв'язана з християнським культом, отже, з релігією - пануючою формою ідеології епохи феодалізму. Навіть твори світського, по суті, змісту набували, як побачимо далі, того ж таки церковного колориту. Крім того, перекладна література старого періоду має свої особливості порівняно з перекладною літературою нових часів. Якщо в новітні часи (з XIX ст.) перекладачі намагаються максимально точно відтворити оригінал, то в середні віки вони часом скорочують, доповнюють, пристосовують до місцевих умов перекладний текст, стаючи, таким чином, то редакторами, а то й просто перероблювачами, до певної міри співавторами. В цьому специфічний характер перекладної літератури даного періоду.

Величезна більшість пам'яток перекладної літератури в Київській Русі XI - XIII ст. має своїм джерелом літературу візантійську. Твердження це вимагає, однак, пояснень і застережень.

Візантійською літературою називається сукупність творів грецькою мовою, написаних у Візантійській імперії з IV до XV ст. і своїм складом дуже різноманітних.

Твори, що призначалися для візантійської аристократії, різко відрізнялись і формою, і змістом від літератури, що призначалася для широкої читацької маси.

Говорити про візантійський вплив на Київську Русь можна, отже, тільки взявши до уваги, що в складі перекладеної літератури приходили насамперед: 1) пам'ятки літератури староєврейської, перекладені з єврейської мови на грецьку і з грецької на староцерковнослов'янську; 2) пам'ятки грецької християнської літератури (від І до V cт. н. e.); 3) пам'ятки власне візантійської літератури. Треба далі пам'ятати, що значна частина цих творів прийшла в Київську Русь через південнослов'янське посередництво, в перекладах, зроблених у Болгарії в Х ст. за болгарського царя Симеона, відомого своїм старанням і піклуванням про ріст та умноження перекладної літератури.

Київська Русь дістала більшу частину того, що вже було з письменства в Болгарії.

Перекладна література, у величезній своїй більшості, мала практичну мету. Вона повинна була дисциплінувати волю поборників нового релігійного культу в певному напрямі, прищеплюючи їм нові поняття, нові почуття, певну поведінку. Цілі естетичного впливу зовсім не мались на увазі, але вплив естетично-емоціональний приходив сам собою. Новий культ пропагувався і засобами мистецтва.

2Агіографія Київської Русі. «Сказання про Бориса й Гліба».

Агіогра́фія (грец. άγιος «святий» і γράφω «пишу») (житійна література) — жанр християнської літератури, в якому описується життя святих та аскетів, а також наукова дисципліна, що вивчає історію написання житій

Агіографія цього періоду була представлена Житіями Бориса, Гліба і Феодосія Печерського. Відстоюючи свою церковну і політичну незалежність від західно-східних впливів, теоретики Київського християнства вже в перші десятиліття по його запровадженню почали створювати культ власних християнських святих.

Літературна і церковна апологія Бориса і Гліба та прокляття, що тяжіло над Святополком, водночас відігравали подвійну роль: з одного боку, засуджувались князівські братовбивчі чвари, з другого — всією поведінкою братів, що не хотіли підняти руку на старшого брата, підкреслювалась ідея родового старшинства в системі князівського наслідування, спрямована на зміцнення феодальної системи.

Сказання про Бориса і Гліба - найцікавіший і досконалий в літературному відношенні пам'ятник із циклу творів, присвячених розповіді про загибель синів Володимира I Святославича Бориса і Гліба під час міжусобної боротьби за великокняжий київський стіл у 1015 р. Борисо-Глебскій цикл включає в себе: Сказання про Бориса і Гліба (далі С.), Літописну повість про Бориса і Гліба (далі ЛП), Читання про житіє і про погубленії блаженну страстотерпця Бориса і Гліба Нестора (далі: чт), проложние оповіді, паремійние читання, похвальні слова, церковні служби. В тій чи іншій мірі, безпосередньо або опосередковано, всі ці тексти пов'язані між собою, і центральне місце серед них займає С. Найранніші з них дійшли до нас список С. - текст, що знаходиться в Успенському збірнику XII-XIII ст., де він має назву так; в тъ же день с'казаніе і пристрасть і похвала святих мучеників Бориса і Гліба

У 1015 р. помер київський князь Володимир I Святославич. Київський великокнязівський стіл, можливо, лише в силу збігу сприятливих обставин зайняв один з дванадцяти синів Володимира Святополк, ще за життя батька в союзі з польським королем Болеславом I Хоробрим (Святополк був одружений із сестрою Болеслава) який намагався організувати проти нього змову. Прагнучи зміцнитися на київському столі, Святополк вирішує усунути найбільш небезпечних суперників. За його таємного наказом були вбиті сини Володимира Борис, Гліб і Святослав. У боротьбу за київський княжий стіл вступив що княжив у Новгороді син Володимира Ярослав, прозваний згодом Мудрим. У результаті наполегливої і тривалої боротьби, що тривала до 1019 і закінчилася поразкою і загибеллю Святополка, Ярослав утвердився на київському столі і князював до своєї смерті в 1054 р. Так в загальних рисах представляються історичні події 1015-1019 рр.., яким присвячені пам'ятники Борисо-Глебского циклу.

Загибель Бориса і Гліба від руки підісланих Святополком найманих убивць було витлумачено як мученицька смерть, і Борис з Глібом були визнані святими. Це були перші офіційно канонізовані російські святі. Культ їх активно насаджувався і пропагувався, він мав важливе політичне значення для свого часу. Політична тенденція культу Бориса і Гліба ясна: зміцнити державне єдність Русі на основі суворого виконання феодальних зобов'язань молодших князів по відношенню до старших і старших по відношенню до молодших.