Білет№30(Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій )

Боротьба за територіальний перерозподіл світу привела до Першої світової війни (1914-1918 рр.). У війні взяло участь 38 країн. 10 млн. людей було вбито, 20 млн. поранено. Війна принесла великі матеріальні збитки. Українські землі не лишились осторонь цієї трагедії. Вони стали центром зазіхань ворогуючих сторін: Австро-Угорщини, Німеччини та Росії. До російської армії було мобілізовано 3.5 млн. українців, до австро-угорської – 250 тис. Українці вбивали один одного за інтереси чужих імперій, а національна справа гинула. З початком війни українські політики утворили у Львові Головну Українську Раду – міжпартійний блок із метою підтримки Австро-Угорщини у її боротьбі з Росією. Декларацією Ради 1915р. передбачалось створення самостійної Української держави з земель, які входили до складу Російської імперії, а із земель у складі Австро-Угорщини планувалось утворити автономну область. Рада сформувала легіон Українських січових стрільців (2,5 тис.), який взяв активну участь у воєнних діях в районі Стрия, на перевалах Карпат, на Поділлі, прославився у боях із російською армією. Одночасно із створенням Головної Української Ради група емігрантів із східних земель (Д.Донцов, В.Дорошенко, М.Меленевський та ін.) заснували у Львові в 1914 р. Союз визволення України (СВУ), який ставив за мету створення української держави з конституційним монархом — гетьманом. СВУ вважав доцільним співробітництво з Німеччиною й Австро-Угорщиною для досягнення цієї мети. На Наддніпрянщині члени Товариства українських поступовців закликали українців на захист Російської держави. Члени українських соціал-демократів на чолі з В.Винниченком засудили війну. Москвофіли західноукраїнських земель утворили з початком війни в еміграції у Києві “Карпато-русский освободительный комитет”, який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку. На окупованій території західноукраїнських земель українці зазнавали репресій, переслідувань, великої руйнації. Край перетворився в руїну. Війна ще більше загострила політичну та економічну кризу, соціальне невдоволення мас, що неминуче вело до революції. У Російській імперії демократична революція відбулася у лютому 1917р., а в Австро-Угорщині – восени 1918р.

Білет№ 31(Українське національне відродження ХІХ-поч. ХХст. Україна і українці в російській культурі)

Діяльність представників просвітительського руху сприяла тому, що Просвітительство увійшло до скарбниці світової культури своєрідною і невід'ємною частиною. Ідеї, народжені європейською культурою епохи Просвітительства, поширились у світі, зокрема й в Україні. Вони збага-тили нове українське культурне і національне відродження.

У XIX ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх основі національної свідомості.

Основними чинниками українського відродження XIX ст. були ідеї Просвітительства та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження, пам'ять про минуле України. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості.

Неперевершену роль в обгрунтуванні та поширенні цих ідей у мобілізації мас на їх здійснення відіграють інтелектуали, інтелігенція, яка виходить на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі, в тому числі й в Україні. На відміну від імперської верхівки, яку мало цікавили нові ідеї й вільнодумство, новопостала інтелігенція, захоплюючись ними, намагалась усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут поширенням ідей добра, справедливості, наукових знань. Головним в її діяльності стало стремління спертися на народ, вбачаючи в ньому джерело свідомості і національної сили.

Дослідження української історії. У процесі зростання національної свідомості вирішальну роль відігравало відтворення національної історії, адже без знання свого історичного минулого народ не може мати і свого майбутнього. Вивчення минулого посилювалося ще й тим, щоб спростовувати твердження ряду російських істориків (В. Татищев, М. Карамзін, М. Ломоносов) щодо існування української нації і що Малоросія — споконвічна російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури. Ці завдання виконувала національна історіографія науковим дослідженням історичного минулого. Тому, як підсвідомий протест проти русифікації, наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя зростає зацікавленість справжньою історією українського народу.

Щоб прислужити рідній історії, група освічених українських патріотів почала збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатних діячів минулого. Найвідомішими такими збирачами були Андріян Чепа (1760—1822) і Григорій Полетика (1725—1784). На основі зібраного матеріалу Яків Маркович (1776— 1804) почав складати енциклопедію українознавства. Встиг видати лише перший том під назвою «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» (1798), в якій містяться короткий огляд географії та етнографії України. Григорій Полетика основну увагу приділяв вивченню діяльності Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є припущення, що він був автором «Історії Русів».

Перші спроби синтезованого викладу історії України зробив Дмитро Бантиш-Каменський (1737—1814), який у 1822 р. опублікував документовану чотиритомну «Історію Малої Росії», і Микола Маркевич (1804—1860), котрий у 1842—1843 pp. видав п'ятитомну «Історію Малоросії».

Історії Галичини присвятив свої праці відомий учасник «Руської трійці» Яків Головацький (1814—1888). У збірці «Вінок русинам на обжинки» він умістив матеріали з історії та етнографії, українські народні пісні Галичини, Буковини й Закарпаття, з позицій слов янофільства пропагував ідею єдності українського народу з іншими слов'янськими народами.

Значний вплив на зростання національної свідомості справив історичний трактат невідомого автора «Історії Русів», що вийшов з друку в 1846 р. Цей твір прославляє козацьке минуле, його героїв, Б. Хмельницького, непокірного П. Полуботка, який повстав проти Петра І. Автор убачав в українцях окремий від росіян народ, закликав надати йому самоврядування і документально переконував, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємицею Київської Русі. Автор твору виступає як палкий прибічник правди й справедливості, противник тиранії та рабства. І це не було чимось винятковим. Погляди, висловлені автором твору в першій половині XIX ст., були властиві широкому колу інтелігенції. На «Історії Русів» виховувалися сотні українських патріотів, і вплив її позначився на творчості М. Марковича, Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка. Не випадково дослідник О. Оглоблін назвав цю книгу «Декларацією прав України».

Білет№32 (Кирило-Мефодіївського товариство)

Виникнення Кирило-Мефодіївського товариства, його засновники і учасники

Товариство виникло в кінці 1845 — на початку 1846 року і проіснувало, за оцінками істориків, не більше п’ятнадцяти місяців.

Його засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак, ад’юнкт Київського університету М. Костомаров та студент цього ж університету М. Білозерський. До товариства також приєдналися поет Т. Шевченко, вчителі П. Куліш і Д. Пильчиков, студенти університету О. Навроцький, О. Маркович, І. Посяда, Г. Андрузький і О. Тулуб, поміщик М. Савич.

Кирило-мефодіївці були спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства об’єднаних слов’ян. Це яскраво підтверджує програмний документ Кирило-мефодіївців "Книги буття українського народу, де прямо вказується на Товариство об’єднаних слов’ян як на свого ідейного попередника, бо воно теж мало на меті повалення самодержавства, ліквідувати кріпосництво й об’єднати всі слов’янські народи в одну федерацію.

Кирило-Мефодіївське товариство, фактично, не встигло розпочати активної роботи, підготувавши лише ряд програмних документів і визначити основні цілі і завдання своєї діяльності, оскільки було викрите внаслідок доносу студента Київського університету Петрова.

Його учасники були заарештовані і після слідства, що велось в Києві та Санкт-Петербурзі, засуджено на різні терміни ув’язнення і заслано до різних міст Росії. Найважчий вирок отримав Т. Шевченко — його було віддано в солдати і відправлено в оренбурзькі степи із суворою забороною писати і малювати.

Основні ідейні напрямки Кирило-Мефодіївського товариства в його Статуті та інших документах

Основні політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в його програмних документах, до яких належать "Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія", відозви "Брати українці" та "Братья великороссияне и поляки", "Книги буття українського народу", а також у ряді робіт, що мали своєрідний підготовчий щодо програмних документів характер, у наукових розвідках та літературних творах учасників організації-

Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія (саме таку назву носило товариство) складається з двох частин. Перша — "Головні ідеї" — містить у концентрованому вигляді вихідні положення ідеології та основні цілі діяльності, а друга — "Головні правила товариства" — присвячена визначенню способів та засобів реалізації програмних засад товариства.

Слов’янофільство було досить популярним напрямком політичної думки у слов’янських народів першої половини XIX сторіччя. Однак, як ідеологічна течія, воно не було однорідним і ціліснім. У кожного із слов’янських народів ці ідеї набували специфічного змісту, а цілі та засоби поєднання слов’ян були, в значній мірі, відмінними.

Для кирило-мефодіївців слов’янофільство не було самодостатньою ідеєю. У підготовчих матеріалах до програмних документів товариства досить чітко прослідковується думка про те, що, оскільки всі спроби українців досягти державно-політичної незалежності самостійно закінчувались невдачею, то єдиним виходом для них, який дозволить позбавитись національного і соціального гніту, є спільна боротьба з іншими поневоленими слов’янськими народами. Так, зокрема, В. Білозерський у Пояснювальній записці до Статуту товариства відзначав: " . ця свобода є досяжною для нас і інших підкорених племен тільки при об’єднанні слов’ян в одну державу, засновану на повазі народності кожного".

Основою для встановлення справедливого суспільного та державного ладу у слов’янських народів, на думку учасників Кирило-Мефодіївського товариства, повинні були стати непорушні і керівні принципи християнської моралі. Так, зокрема, в четвертому пункті "Головних ідей" статуту зазначалося про те, що " . правління, законодавство, право власності і просвітництво у всіх слов’ян повинні основуватись на св[ятій] релігії господа нашого Ісуса Христа". Саме вірність цим моральним засадам християнства в його чистій, неспотвореній пізнішими нашаруваннями формі, повинна була стати основною передумовою для залучення неофітів до товариства та, поряд з освіченістю, для зайняття відповідальних державних посад у майбутньому справедливо організованому суспільстві.

Для вирішення нагальних, життєво важливих справ передбачалось утворення спільного вищого законодавчого органу влади — загальнослов’янського собору з представників всіх народів. Однак його функції та повноваження не визначено більш детально. Враховуючи, що попередніми пунктами статуту особливо наголошувалось на державно-політичній самостійності кожного з народів, то можна припустити, що цей "собор" повинен був би стати деяким наддержавним органом, члени якого обирались би не пропорційно від кількості населення, а від державно-територіальних утворень.

Білет№33(громадівський рух в україні)

Після ударів, яких царизм завдав українському рухові на початку 60-х років XIX ст., російським урядовим колам здавалося, що українське питання вирішене назавжди. Проте дух української інтелігенції виявився набагато міцнішим, аніж це собі уявляло міністерство внутрішніх справ. Уже наприкінці 60-х років громадівці почали відновлювати свої організації та діяльність у Києві, Полтаві, Чернігові й інших містах України. Відновлення чи утворення нових громад, вступ до них нових членів не розголошувалося, засідання відбувалися таємно, діяльність набула напівлегального характеру.

Володимир Антонович (тоді вже професор Київського університету) зі своїми давніми друзями й колегами наприкінці 60-х — на початку 70-х років таємно відновили «Стару громаду» за участю нових талановитих діячів. Таку назву організація використала для того, щоб відрізнити досвідчених учасників громадівського руху від нових громад, що складалися переважно зі студентів. «Стара громада» зосередилася на неполітичній діяльності.

Організація вже не допускала до членства всіх без винятку і не прагнула великої чисельності. Старі громадівці добирали нових членів обережно й зважено. Від кандидатів вони вимагали закінченої вищої освіти. Прийняття до громади відбувалося відкритим голосуванням і досить було одного голосу проти, щоб відмовити охочому до вступу. «Стара громада» складалася не більше як із п'ятдесяти осіб, представників інтелектуальної еліти, людей з високим моральним авторитетом.

Це були найвизначніші вчені й письменники: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Лисенко, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, О. Русов, М. Зібер, С. Подолинський та ін.

Київська «Стара громада» налагодила тісні зв'язки з подібними громадами в Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві, Петербурзі. Як і раніше, вона трималася осторонь від політичної діяльності та зв'язків із революційними організаціями. Разом із тим «Стара громада» перебувала в центрі тогочасного громадського життя України завдяки тому, що значна частина її членів працювала в установах земського та міського самоврядування й активно обороняла потреби українства.

Історичний факт. Незважаючи на те, що царський уряд позбавив громадівців можливості займатися справою освіти, вони, як викладачі, узяли активну участь у відкритті в 1871 р. колегії Г. Ґалаґана й перетворили її на найкращий навчальний заклад Києва.

Проте найбільшого значення «Стара громада» надавала розвиткові культури й науки, яка б допомогла створити надійний фундамент під будівлю майбутньої відродженої України. У січні 1873 р. частина старогромадівців увійшла до утвореного на базі історико-філологічного факультету Київського університету Історичного товариства Нестора Літописця.

Південно-Західний відділ Російського географічного товариства

Наступного місяця в Києві розпочав роботу Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. У числі його засновників і працівників більшість становили громадівці. Вони фактично вели всю роботу цієї наукової установи, заснували під її егідою музей та бібліотеку. До своєї діяльності товариство залучило чимало міської та сільської інтелігенції. На 1875 р. в ньому налічувалося 200 дійсних членів і членів-кореспондентів.

Відділ зібрав і видав величезну кількість джерел і матеріалів з історії, географії, природознавства, статистики та економіки України. У 1875 і 1876 р. були видані два томи «Записок» відділу. У них опубліковані наукові праці про клімат України, ярмарки й кустарну промисловість, селянський інвентар, особливості українських дум і пісень та ін. Протягом 1872-1878 pp. зібрано, опрацьовано й видано за редакцією П. Чубинського сім томів етнографічних, статистичних і археологічних матеріалів. У 1874-1875 pp. видано 2-томну збірку українських історичних пісень. Дослідники відділу працювали також над історією української літератури та над підготовкою видання українсько-російського словника.

Улітку 1874 р. відділ організував і провів у Києві III Археологічний з'їзд, у якому взяли участь вітчизняні, російські та зарубіжні вчені. Результати наукової діяльності українських учених приємно здивували наукову громадськість своєю ґрунтовністю і розмахом. Більшість учених були членами громад і працювали на благо свого народу з особливим натхненням.

Завдяки деякому послабленню цензури в Києві розпочалося видання українських книжок. Друкувалися наукові праці, художні твори, поетичні збірки, виходили у світ серії корисних популярних брошур для народу.

«Київський телеграф»

Успіхи «Старої громади» на ниві науки й культури зміцнили її становище. Це надихнуло її провідників придбати газету «Київський телеграф», аби на її сторінках оприлюднювати свою громадянську позицію з приводу суспільно значущих питань.

На початку 1875 р. київська громада опублікувала свою програмну заяву. У ній проголошувалося, що вона буде звертати особливу увагу на потреби народу й неупереджено ставитиметься до відносин між суспільними верствами та націями.

Виходячи з цих програмних засад, газета друкувала статті Драгоманова, Вовка, Подолинського та інших кореспондентів на гострі соціально-економічні й політичні теми. Зокрема, визнаючи ряд позитивних наслідків реформи 1861 p., громадівці наголошували, що вона не дала селянам сподіваної волі, що їх і надалі нещадно гноблять через податки, малоземелля та пов'язані з ними відробітки й повинності. Автори звертали також увагу на нестерпні умови життя та праці робітників, їхню повну безправність у стосунках з підприємцями. Газета публікувала кореспонденції про нагальні питання земського та міського самоврядування. «Київський телеграф» постійно розповідав про пробудження національної свідомості інших слов'янських народів, про парламентську боротьбу в зарубіжних країнах.

Новий наступ реакції

Як тільки діяльність громад набула загальноукраїнського значення, а київська «Стара громада» відкрито оприлюднила свою позицію на сторінках «Київського телеграфу», український громадсько-політичний рух стали звинувачувати в антидержавних намірах.

Реакціонери й російські шовіністи, що групувалися навколо газети «Киевлянин» — неофіційного органу царської адміністрації в Україні, з неприхованою люттю накинулися з наклепами на «Київський телеграф». Зокрема, вони заявили, що громадівці проповідують сепаратизм, нав'язують народові популярні книжечки зі шкідливим змістом тощо. Цькування cупроводжувалося доносами в Петербург. Уже наприкінці 1874 р. до російської столиці з Києва було надіслано меморандум, у якому українців-громадівців було звинувачено в тому, що вони хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі».  

У серпні 1875 р. Олександр II наказав створити снеціальну комісію з найвищих урядовців імперії «для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». Комісія дійшла висновку, що «вся літературна діяльність так званих українофілів має бути віднесена до прикритих лише благовидними формами зазіхань на державну єдність і цілість Росії. Центр цієї злочинної діяльності знаходиться в даний час у Києві». Комісія пояснювала, що «допустити окрему літературу на простонародному малоросійському наріччі значило б покласти тривку основу для переконання в можливості відділення, хоча б і в далекому майбутньому, України від Росії». У цьому зв'язку комісія вирішила закрити Південно-Західний відділ Російського географічного товариства в Києві, припинити видання «Київського телеграфу» і застосувати персональні покарання щодо окремих українських діячів.

Емський указ

Результатом роботи комісії стало видання 18 травня 1876 р. Емського указу, названого за найменуванням міста, де Олександр II тоді перебував на відпочинку. Указ установив абсолютну заборону на українське друковане й усне прилюдне слово. Українською мовою заборонялося друкувати книжки чи ввозити їх із-за кордону. Виняток становили лише твори художньої літератури й історичні документи. При цьому вони мали бути надруковані російською «ярижкою» і, звичайно, дозволені цензурою.

Указ забороняв ставити в театрах українські п'єси, організовувати українські літературні читання, виконувати прилюдно українські пісні. Українською мовою було заборонено навіть писати тексти до нот. Українські книжки вилучалися зі шкільних бібліотек. Указ заборонив також видавати громадівську газету «Київський телеграф».

Емський указ призвів до антиукраїнської політики й у царині освіти. Міністерство народної освіти розпочало стеження за благонадійністю вчителів. Воно зобов'язало директорів навчальних закладів подати списки учителів із характеристиками на них.

Українських викладачів стали поступово переводити в російські губернії, а українські навчальні заклади поповнювати викладачами з Росії.

Білет№34 (Політика царського уряду в українському питанні другої половини 19 ст.)

Політика царського уряду в українському питанні другої половини 19 ст. була вкрай жорстокою та нищівною. Царський уряд жорстоко розправився з декабристами. Але їхня діяльність, їхні волелюбні ідеї, відкритий виступ проти самодержавства й кріпацтва, мужність і героїзм стали взірцем для майбутніх поколінь борців за соціальне й національне відродження. Під впливом повстання декабристів на початку 1826 р. у Харківському університеті виник таємний політичний гурток, членами якого було 20 студентів, службовців, офіцерів. Вони читали і поширювали революційні твори, що закликали до повалення самодержавства. Таємний гурток протягом 1827—1830 pp. діяв також у Ніжинській гімназії вищих наук, членами якого були викладачі та гімназисти, зокрема майбутні письменники М. Гоголь, Є. Гребінка. Але врешті й ці осередки вільнодумства було розгромлено, а їхні учасники потрапили під суворий нагляд поліції і втратили можливість працювати та навчатися. На боротьбу проти самодержавства в 40-х роках XIX ст. стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції, Незадоволені тільки культурно-просвітницькими заходами, вони в ході боротьби проти національного гноблення висували загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосницького режиму, встановлення демократично-республіканської форми правління, державної незалежності України.Зазначені організації вимагали повалення самодержавства, створення республіканського ладу, скасування кріпосного права, запровадження освіти для всіх станів, надання політичних свобод і соціальної рівності всім громадянам. Офіційна влада царського уряду робила все для того, щоб знищити будь-які прояви українського національного духу. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуэв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій Малоросійською «говіркою» дозволялося друкувати лише художні твори. Громади були розлущені. Припинив роботу часопис «Основа»[2,c.512]. Валуєвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові українського національного руху. Лише на початку 70-х років внаслідок послаблення цензури В. Антонович зі своїми однодумцями відновлює роботу громад, створивши «Стару громаду». Придбавши російськомовну газету «Киевский телеграф», члени громади перетворюють її на свій друкований орган. Через своїх прихильників у Галичині громадівці почали використовувати й україномовну пресу, зокрема часопис «Правда». З їхньої ініціативи у Львові було створено Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка. Важливою подією стало заснування 1873 р. у Києві відділу Російського географічного товариства. Невдовзі, однак, переслідування з боку уряду посилилися. Олександр II за висновками спеціальної комісії заборонив публікацію українських книжок, використання української мови, викладання її у початковій школі, заборонив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходи були зведені у спеціальному указі, який цар підписав у травні 1876 р. в м. Емс (Німеччина)[5,c. 261]. Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість культурницької діяльності в умовах самодержавства. Особливо негативно це вплинуло на М. Костомарова. В. Антонич і П. Митецький продовжували шукати компромісні варіанти підтримання українського руху. Б. Грінченко і О. Кониський стояли на позиціях радикальних реформ та боротьби з царатом, проте в них не було конкретної програми дій. Таким чином, національна політика царського уряду в другій половині XIX ст. продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиукраїнською за своєю спрямованістю. Однак вона була неспроможна знищити в українського народу прагнення до самовизначення, до вільного соціального та національного розвитку. Попри політичні переслідування, заборони й заслання в українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі передової інтелігенції, яка мріяла про визволення української нації.

35 ()

Западно-Украинские земли входили в состав Австро-Венгрии. В 1848 году там было отменено крепостное право. Их капиталистическое развитие характеризовалось:

- разорением мелкой промышленности, потоком дешевых и качественных западных товаров;

- зависимым положением промышленности и банков от австро-венгерской экономики;

- сельское хозяйство развивалось в условиях господства помещичьего землевладения;

- дискриминацией украинцев и ростом политической активности населения, особенно интеллигенции.

36

Декабристское движение. Блестящая образованность и патриотизм декабристов, понимающих, что расцвет Родины лежит через ликвидацию самодержавия и крепостничества в России, влияние войны 1812 года с Наполеоном; заграничные походы русской армии 1813-1814 г.г. и их знакомство с демократическими традициями французской республики и западными революционными учениями; разочарование политикой Александра-1 и влияние международных событий в Испании, Италии, Грузии и др., - явились причинами декабристского движения.

Первые декабристские организации:

"Союз спасения" - 1816-1817 гг. в Петербурге;

"Союз Благоденствия" - 1818-1821 гг. в Москве;

"Южное общество" - 1821-1825 гг. на Украине.

"Южное общество" возглавлял Павел Иванович Пестель, оно возникло на Киевщине, насчитывало 101 человек: С. Волконский, А. Баратынский, С. и Н. Муравьевы-Апостолы и др.

На Киевщине и Волыни действовало "Общество соединенных славян" (1823-1825 г.г.). Декабристы имели программы переустройства страны "Русская правда" П. Пестеля и "Конституция" Н Муравьева. Главной задачей обеих программ было свержение монархии и отмена крепостного права. Программа П. Пестеля была более радикальной. Оба проекта программ имели недостатки в решении национального вопроса.

Декабристы готовили восстание, намеченное на 1826 г., но смерть Александра -I в Таганроге нарушила планы обществ и восстание вспыхнуло 14 декабря 1825 года в день присяги Николаю І и было жестоко подавлено из-за отказа опусов декабристов от помощи народа.

В поддержку декабристов в Петербурге вспыхивает восстание Черниговского полка в 30 км от Киева (29 декабря 1825 - января 1826г.) Однако и это восстание было жестоко подавлено.

Причинами поражения декабристского движения были: отсутствие революционной ситуации, узость социальной базы, нерешительность дворян, численное превосходство правительственных войск, локальность восстания.

Значение движения декабристов:

- первое в истории страны организованное вооруженное восстание против самодержавия и крепостничества;

- первая попытка осуществить буржуазную революцию в России, на Украине;

- активизация революционного движения в стране;

- приобретение опыта борьбы;

- был нанесен сильный удар по самодержавию.

Народники в Украине. В 70-е годы XIX столетия в революционном движении господствовали народники. Организация народников: "Земля и воля" (1876 г.), "Черный передел" (1879 г.), "Народная воля" (1879 г.). На Украине: "Киевская коммуна", "Южные бунтари», "Жебунисты", "Чайковцы". Народники в 70-е годы предпринимали тактику "хождения в народ" (пропаганда народнических идей среди сельских жителей).

Народники выступали за свержение самодержавия, крепостничества, ликвидацию национального гнета. В 80-е гг. Украина стала одним из центральных районов деятельности народников. Крестьянскую общину народники считали зародышем социализма, а главной революционной силой считали крестьянство. В борьбе использовали тактику террора. Революционные народники к концу 90-х годов XIX века отказываются от революционной борьбы с самодержавием и становятся на путь либерализма.

В конце XIX века активизируется рабочее движение (стачки: Харьков, Николаев, Донбасс, Одесса, Киев и др.). В 1875 году в г. Одессе возникает первая рабочая организация «Южнороссийский союз рабочих» (Заславский Е. О. - организатор). Организация насчитывает 200 человек. Цель - уничтожение самодержавия через просвещение рабочих и их вооруженную борьбу.

В 1878 году в Петербурге создается «Северный союз русских рабочих» (организатор – С. Халтурин), имеющая те же цели. Во II половине XIX в. рабочее движение усиливайся в Украине.

В это же время начинается распространение марксизма (распространяются труды Маркса, Энгельса, переводчиком в Украине их работ был И. Франко, Зибер). Возникают марксистские кружки, группы. Важную роль сыграла группа Г.В. Плеханова «Освобождение труда» 1883 г. Создаются кружки в Киеве, Харькове, Екатеринославе, Одессе. Цель их: пропаганда марксизма среди рабочих, агитация и подготовка к революции. С 1895 года марксистские кружки стали объединяться в «Союзы борьбы за освобождение рабочего класса». На базе объединения всех «Союзов» произошло создание в марте 1898 года Российской социал-демократической рабочей партии (РСДРП), окончательное оформление которой произошло в 1903 году на втором съезде РСДРП.

37

Українські землі у складі Росії в другій половині XIX ст.

Буржуазні реформи 60—70-х років XIX ст. У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала у невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами кризовості у цей час були: занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження у суспільстві; глухе бродіння у народі, що таїло в собі загрозу широкомасштабного «селянського бунту»; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

1860 р. продуктивність праці кріпака в Російській імперії була такою, як у країнах Європи 1800 р., коли там ще панували різні форми кріпацтва. Кримська війна (1853—1856), поразка в ній Російської імперії, могутнє піднесення селянського руху (насамперед в Україні) змусили царський уряд замислитись над селянським питанням. На західноукраїнських землях внаслідок революції 1848—1849 рр. кріпацтво було скасовано імперським законом. У Наддніпрянській Україні в цей час воно залишалось недоторканим. Із 13,5 млн всього населення 5,3 млн становили поміщицькі селяни, а 5,2 млн. — державні. Вони не мали ні коштів, щоб поліпшити способи ведення своїх господарств, ні жодних громадянських прав. Малопродуктивна кріпацька праця давалася взнаки і в поміщицьких економіях та промислових мануфактурах.

Земельна реформа. За дорученням Олександра II підготовкою реформи про звільнення селян від кріпацтва зайнялися самі поміщики. В 1857 р. з їх представників було створено Головний та губернські комітети з вироблення проекту реформи. Царський маніфест і законодавчі акти про звільнення селян з кріпацтва були оприлюднені в Україні в березні-квітні 1861 р.

Принципові риси російської моделі селянської реформи схожі з австрійською: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею та визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.

Маючи підтримку держави та користуючись відсутністю земельного розмежування до реформи, поміщики Російської імперії не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали у селян чимало їхньої: від 14% у Херсонській губернії до 37% у Катеринославській. Тому після реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. — від однієї до трьох десятин. Загалом у пореформений період майже 94% селянських господарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефективно вести господарство.

До того ж внаслідок реформи українські селяни втратили 1 млн. десятин, тобто понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували в їхньому користуванні.

Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщикам викуп. Формально цей викуп призначався за землю, а за суттю він був компенсацією за скасування феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли одразу сплатити всю суму, яка становила 11 річних податків з селянського двору, то посередником між селянами та поміщиками виступала держава. Вона сплатила поміщикам викупні платежі, а селянам надала позику на 49 років. Внаслідок цього царська казна на кожний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чистого прибутку.

Скасування кріпосного права стало своєрідним ключем до модернізації Російської імперії. Таке радикальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових змін та зрушень в інших сферах суспільного життя, які б дали можливість гармонізувати та стабілізувати ситуацію.

У комплексі реформ Олександра II після скасування кріпосного права провідне місце належить земській, судовій та військовій. Земська реформа (1864) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління—земств. Земські установи були створені в усіх губерніях України, крім Правобережжя, де чимало поміщиків брало участь у польському національно-визвольному русі. Лише в 1911 р. земства були запроваджені і на Правобережжі. Земські органи мали повноту влади та опікувалися місцевою промисловістю й торгівлею, школами, лікарнями, статистикою, страхуванням, будівництвом шляхів тощо.

У 1870 р. була проведена реформа міського самоврядування, згідно з якою у містах строком на 4 роки обиралися органи міського самоуправління — міські думи. Запровадження міських дум, членів яких обирали всі платники податків, було кроком уперед у громадському самоуправлінні порівняно з думами, які існували за Катерини II (вона надала право міського самоврядування лише дворянам).

Судова реформа (1864) базувалася на впровадженні безстановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах з'явилися прокурор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного). Було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Всі ці прогресивні зміни, що сприяли зростанню громадянської самосвідомості, були практичним кроком до створення правової держави.

Військова реформа, що тривала п'ятнадцять років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Ця реформа замінила ненависну рекрутчину загальною військовою повинністю, скоротила термін військової служби до 6—7 років, заборонила тілесні покарання тощо.

Провівши земську, судову, військову, фінансову, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку — не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови, не проголосив конституції і не скликав парламенту. Отже, модернізація в Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного, порівняно з феодалізмом, капіталістичного способу виробництва.

І все ж царські реформи багато важили для України. Вони законодавчо закріпили громадянські права населення, розширили його можливості брати активну участь у підприємницькій і торговельній діяльності, сприяли розвиткові народного господарства.

Скасування кріпосного права і пов'язані з ним перетворення спричинили низку суперечливих тенденцій та процесів: з одного боку, вони зумовлювали збереження землеволодіння поміщиків та прогресуючий занепад і деградацію їхніх маєтків, обезземелення та розшарування селянства, аграрне перенаселення, вимушені міграції, зростання протиріч між всестановою виборністю до земств і авторитарним режимом, між самодержавством і створюваною ним правовою державою тощо, а з іншого — формували нестанову приватну власність на землю, сприяли становленню ринку робочої сили, стимулювали розвиток підприємництва, розширювали сферу функціонування ринкових відносин, створювали передумови для становлення громадянського суспільства.

Протягом 60—80 років XIX ст. в Україні завершився промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва — до широкомасштабного, від ручної праці — до застосування парових двигунів та системи машин.

Економічний розвиток України під владою Російської імперії визначали насамперед галузі важкої промисловості — вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Найінтенсивніше розвивався Донецько-Криворізький вугільний басейн — головна вугільно-металургійна база України.

Основним промисловим паливом стає кам'яне вугілля. Великі капіталістичні підприємства для підвищення продуктивності праці почали застосовувати досягнення науки і техніки.

Скасування кріпосного права, аграрне перенаселення, демографічний вибух зумовили появу значної кількості робочої сили. Для розгортання широкомасштабної машинної індустрії знайшлися і капітали. Основними джерелами фінансування стали урядові субсидії, викупні платежі, іноземні інвестиції, кошти акціонерних компаній. Відкриття нових та більш ефективна розробка старих родовищ корисних копалин дали змогу в другій половині XIX ст. підвести під політику модернізації економіки потужну сировинну базу.

40

В 1870-е годы стало очевидным, что несмотря на отмену крепостного экономическое положение крестьян не улучшилось. Это привело к росту среди дворянской и разночинной интеллигенции радикальных настроений. Возникали различные по взглядам революционные группы. При этом национальный вопрос беспокоил революционеров-народников мало.

В народничестве существовали 3 течения: пропагандистская, анархистская и заговорщицки. П. Лавров и его сторонники главной задачей считали пропаганду среди крестьян и рабочих идей социализма и подготовку их к борьбе против самодержавия. М. Бакунин и его последователи видели свою миссию в подготовке народа к вооруженной борьбе против государства и создании союза свободных ассоциаций производителей. П. Ткачев ведущей силой общества считал революционную интеллигенцию, которая должна создать подпольную организацию, свергнуть царя и повести народ к социализму.

Народнические группировки существовали в Киеве (кружок «чайкивцив», 1872-1874; «Киевская Коммуна», 1873-1874), Одессе, Харькове, Житомире, Чернигове, Полтаве, Николаеве.

Революционное движение привел к расколу в среде украинофилов и уменьшение их рядов: старшие громадовцы держались традиционных для себя взглядов, тогда как младшие поколения вступали в контакты с революционерами и порывали связи с украинским движением.

На этом фоне выгодно отличалась деятельность «Братства тарасевцев, возникшее в 1891 г. из небольшой группы студентов Харьковского университета. «Тарасовке» не собирались следовать общины с присущими им аполитичностью и организационной аморфностью. Их целью было создание разветвленной тайной организации, политической программой - достижение полной автономии и свободы в Украине. Кружки братства действовавших минимум в 10 городах, в том числе в Киеве, Полтаве, Лубнах, Чернигове, Одессе, Екатеринославе.

В Галиции народовцы в то время основали свою политическую организацию - Народный совет (1885). Впоследствии на основе их организаций сформировались 4 партии - Украинская социал-демократическая и Национально-демократическая (1899), Русско-украинская радикальная (по направленности - социалистическая, 1890) и Христианско-общественная партия (1896).

Разочарование части народников в ставке на революционный потенциал крестьянства привело распространение идеологии марксизма. Первые такие кружки начали работать в промышленных центрах Украины с конца 1880-х гг По образцу созданного В. Ульяновым (Лениным) в 1895 г. санкт-петербургского «Союза борьбы за освобождение рабочего класса», с 1897 г. аналогичные социал-демократические группы возникли в Киеве, Екатеринославе, Николаеве и других городах. Открытки и прокламации, распространяемые ими на предприятиях, призывали рабочих бороться за свои права.

Создание Российской социал-демократической рабочей партии провозгласил I съезд социал-демократических организаций России, который состоялся 1898 г. в Минске. На нем 6 организаций представляли 9 делегатов (4 - из Украины). Власти прибегли к репрессиям, в том числе 142 члена Киевского комитета РСДРП были арестованы.

После того как в 1900 г. В. Ленин наладил за рубежом выпуск общероссийской газеты «Искра», во многих городах, в том числе Харькове, Киеве, Полтаве, появились искровские группы.

В июле-августе 1903 г. в Брюсселе и Лондоне состоялся II съезд РСДРП. Основная часть делегатов придерживалась платформы, которую пропагандировала «Искра» о необходимости установления диктатуры пролетариата и построения партии на основе «демократического централизма» (что означало жесткую подчиненность местных комитетов центральному руководству).

Несогласные с платформой «Искры» социал-демократы («экономисты», представители еврейской партии «Бунд») покинули съезд. Вскоре и сами искровцы раскололись на «твердых» и «мягких». Сторонники Ленина считали, что только организация профессиональных революционеров, которая поддерживает в своих рядах железную дисциплину и постоянно очищается от инакомыслящих, может стать эффективным инструментом борьбы с царизмом. Зато «мягким» искровцам (лидер - Ю. Мартов), нравилась демократическая построение европейских партий парламентского типа.

Выборы центральных органов партии закрепили победу превосходящих численно ленинцев - большевиков. «Мягких» искровцев с этого времени стали называть меньшевиками.

В местных организациях РСДРП большевистская фракция доминировала в Екатеринославском, Николаевском и Одесском комитетах. Напротив, в Харьковскому и Киевскому, а также в Союзе горнозаводских рабочих было больше меньшевиков.

Под конец XIX в. многие украинские деятели осознали, что национальное движение, лишенный социалистического измерения, имеет небольшие шансы достигнуть вне ограничены культурные рамки. Одновременно немало местных социалистов поняли, что, игнорируя национальный вопрос, социализм оставаться общественным движением со слабым местным корнями.

В январе 1900 г., возникла политическая сила, которая планировала объединить борьбу за национальные права с социальной революцией. Революционную украинскую партию основали в Харькове Д. Антонович, М. Русов, Л. Мациевич, Б. Мартос и другие. До 1902 г. кредо партии выражала написанная бывшим активным членом «Братства тарасевцев адвокатом М. Михновским (1873-1924) брошюра« Самостоятельная Украина »:« одна, единая, нераздельная, свободная, самостоятельная Украина от Карпат аж по Кавказ ». РУП имела местные организации - свободные общины - в Киеве, Харькове, Полтаве, Чернигове, Лубнах, Львове, проводила масштабную издательскую и культурно-просветительскую деятельность, рассчитанную прежде всего на крестьян, сельскохозяйственных рабочих, ремесленников.

Постепенно в партии развернулась дискуссия о соотношении борьбы за национальное и социальное освобождение. Значительной части рупивцив не нравились категоричность, радикализм, ставка на силовые методы решения национального вопроса. Не находя поддержки у большинства членов РУП, Н. Михновский в 1902 г. основывает Украинскую народную партию, которая последовательно отстаивала идею государственной самостоятельности Украины.

В 1903 г. РУП перешла на социал-демократические позиции, а ее фактическим руководителем стал ученый-социолог М. Порш. Тогда же откололась группа во главе с Б. Ярошевский, провозгласившей себя украинский социалистической партией.

Другая часть, руководящее ядро которой образовали писатель В. Винниченко (1880-1951), журналист С. Петлюра (1879-1926) и Н. Порш, в декабре 1904 г. трансформировалась в Украинскую социал-демократическую рабочую партию. Программа УСДРП не содержала положения о диктатуре пролетариата и по содержанию больше напоминала программу германской социал-демократии, чем российской. Украинские социал-демократы выступали за бесплатную передачу удельных, кабинетских, церковных и монастырских земель в собственность органов местного самоуправления (муниципализацию земель). Конфискация помещичьих земель не предусматривалась. Партия добивалась автономии Украины и считала возможным объединение с РСДРП на федеративных началах при условии признания ее единственным представителем украинского пролетариата.

В январе 1905 г. еще одна часть деятелей партии во главе с М. Меленевский основала Украинскую социал-демократическую союз, который довольно быстро присоединилась к российским меньшевиков на правах автономной организации. Активные контакты участники Союза поддерживали с бундовцами - членами «Общего еврейского рабочего союза в Литве, Польше и России» (сокращенно - Бунд, что в переводе с еврейского означает «союз»).

Вообще представители еврейского народа отличались значительной политической активностью. Кроме марксистского Бунда, их идейно сплачивали национал-сионисты. Поскольку евреи, как и украинский, пытались завоевать себе культурную автономию, во многих вопросах они оказывали содействие украинским движения. В частности, решительно поддерживал требования украинской автономии пылкий теоретик сионизма В. Жаботинский из Одессы.

Возникали и другие украинские партии. Так, в 1904 г. по инициативе Чикаленко (1861-1929) образовалась украинская демократическая партия. Ее раскол вызвал появление Украинской радикальной партии во главе с писателями Б. Гринченко (1863-1910) и С. Ефремовым (1876-1939). Обе партии - небольшие по составу - стояли на либеральных позициях. После преодоления разногласий, в 1905 г., они объединились в Украинскую демократическо-радикальную партию.

Вообще же, грубое давление со стороны органов власти как Российской, так и Австро-Венгерской империй, цементировал в политической культуре народных масс недоверие к любой государственной власти, способствовал распространению анархических идеалов и идей. Первая анархистская группа в Украине возникла в 1903 г. в г. Нежине Черниговской губернии. В следующем году появилось еще несколько таких групп (Одесса, Житомир и др.).

Украинский Российской империи, посещавших Галицию и Буковину в первые годы XX века, неизменно поражали достижения их западных соотечественников. Кроме партий, здесь действовали национальные парламентские представительства, научные общества, сеть культурных организаций («Просвещение»), школы, кооперативы, издавались газеты и книги. Национальная интеллигенция работала в тесном контакте с крестьянством.

Продолжительными усилиями народников и представителей интеллигенции Приднепровья в 1894 г. во Львовском университете была открыта кафедра истории Украины. Ее занял прибывший из Киева 28-летний историк М. Грушевский (1866-1934). Активно включившись в политическую жизнь, он вместе с И. Франко стал вскоре идейным лидером национального движения и символом его единение обеих австро-российской границы.

С приездом Грушевского во Львов в отечественной исторической науке открылась новая эра. Многотомная монументальный труд М. Грушевского "История Украины-Руси» - выдающееся произведение украинского научного историографии - дал историческое обоснование украинской государственности и произвел выдающееся влияние на государственное воспитание поколений.

Под руководством М. Грушевского (с 1897 по 1913 гг.) Фактически на неофициальную всеукраинскую академию наук превратилось Научное общество им. Т. Шевченко, основанное во Львове в 1892 г. В историко-философской секции НОШ работали, кроме него, Крип'якевич, С. Томашивский, М. Кордуба, в филологической - И. Франко, М. Сумцов, А. и Ф. Колессы, С. Ефремов, А. Крымский, в естественных - В. Левицкий, И. Пулюй, С. Рудницкий, И. Раковский и многие др. Значительным вкладом в мировую науку стали 319 томов трудов, изданных НОШ до 1914 г. Национальная ориентация лучших ученых работала на «украинскую идею», способствовала формированию национального сознания, утверждению украинского народа как равноправного члена сообщества восточнославянских народов.

Впрочем западноукраинские земли так и не смогли выбраться из катастрофической бедности. На рубеже веков здесь насчитывалось почти 80% бедняцких крестьянских хозяйств. Большинство промышленных предприятий оставались мелкими, недостаточно механизированы, располагались в селах и небольших городах. Поисках выхода крестьяне массово выезжали за границу - в Канаду, США, Аргентины, Австралии, Бразилии и т.д

41

Социальное напряжение в аграрном секторе Российской империи росло. Не лучшими были условия и в рабочих. Низкая заработная плата, ужасные условия труда (только официально рабочий день длился почти 11 часов в сутки), плохое медицинское обслуживание, отсутствие политических прав и свобод углубляли катастрофическое положение трудящихся масс. Взрыв народного гнева назревал.

Весной 1902 г. крестьянские волнения в Полтавской и Харьковской губерниях переросли в восстание, направленные против помещиков и местной администрации. Вместе с общероссийскими партиями организовывала и направляла крестьянское движение, в котором приняло участие более 150 тыс. человек, Революционная украинская партия.

Значительным было влияние на крестьян, возникшей в 1902 г., Партии социалистов-революционеров (эсеров), члены которой придавали большое значение методам индивидуального террора против представителей власти. Идеология эсеров представляла собой смесь народнических принципов с марксистскими идеями.

Летом 1903 г. рабочее движение на Юге России принял форму всеобщей политической стачки. Еще сильнее позиции царизма подорвало поражение в русско-японской войне 1904-1905 гг

Начало первой русской революции положил расстрел мирной демонстрации рабочих в Санкт-Петербурге 9 января 1905 Он вызвал забастовки солидарности в Киеве, Харькове, Екатеринославе, других губерниях. С тех пор рабочий и крестьянский движения приобрели угрожающий для власти размах. По всей России начали формироваться многочисленные союзы: инженеров, врачей, адвокатов, железнодорожников, крестьян и т.д., объединившиеся в Союз Союзов. Активизировался земский движение.

Распространение революционных настроений среди солдат и матросов показали восстания на броненосце «Потемкин» (в июне), вооруженные выступления в Севастополе под руководством П. Шмидта (в ноябре) и некоторые другие.

17 октября 1905 Всероссийский всеобщая политическая стачка заставил царя Николая II подписать манифест, даровавший народу гражданские свободы - неприкосновенность личности, свободу совести, печати, собраний, союзов. Созывалась законодательная Государственная дума. Все это способствовало подъему общественно-политической жизни. Отмена запрета на украинское печатное слово привело к появлению легальной национальной прессы. Во многих городах появились очаги культурно-просветительной организации «Просвита».

В октябре-декабре 1905 г. в 13 городах Украины, в частности в Екатеринославе, Киеве, Одессе, Николаеве, Кременчуге, шахтерских городах Донбасса, появились новые политические организации - Советы рабочих депутатов. Свидетельством активной массовой самоорганизации общества стало образование профсоюзов.

В 1905-1906 гг развернули свою деятельность либеральные партии - конституционно-демократическая Партия народной свободы, «Союз 17 Октября», а также монархические и черносотенные - «Союз Русского Народа», «Союз Русских людей».

В ходе революции явственнее позиции, методы борьбы и масштабы влияния на массы различных партий. Так, РСДРП, Партия народной свободы, «Союз 17 Октября» действовали преимущественно в крупных городах Центральной и Восточной Украине, а также на юге. Эсеры, как и монархические организации, оказали значительное влияние в сельской местности. РСДРП в период своего наибольшего влияния, весной 1907 г., насчитывало на Украину более 18 тыс. членов, эсеры - до 10 тыс. Партия народной свободы и октябристы имели в своих рядах по 7-8 тыс. членов, тогда как в монархических организациях находилось более 200 тыс. человек, что составляло 50% их общероссийской количестве.

Революционные события дали толчок к распространению анархизма среди различных слоев украинского общества. Главными центрами этого движения стали Екатеринослав и Одесса.

На протяжении 1906-1907 гг забастовочное движение рабочих начал угасать, но крестьянский не утихал и охватил до 70% уездов украинских губерний. Среди революционеров в это время распространились террористические формы борьбы - всего по империи было убито и ранено 97 тыс. должностных лиц.

Царское правительство, подталкиваемый массовым крестьянским движением, вынужден был заняться проблемами села. Новоназначенный премьер-министр П. Столыпин (1862-1911) в течение 1906-1910 гг начал внедрять новую аграрную реформу. С целью повышения производительности сельского производства предусматривалось создание на селе значительной прослойки зажиточных крестьян.

Сельская община лишалась монополии по перераспределению пахотных земель и пастбищ. Каждый крестьянин получил право продажи своего земельного надела или покупки земли. Исходя из общин, зажиточные крестьяне могли требовать объединения земельных угодий, принадлежащих им в разных местах, в одно равноценное - «отруб», а то и вообще выселиться за пределы деревни и основать отдельное хуторское хозяйство. Вновь Крестьянский банк оказывал «отрубников» и «хуторянам» для обустройства денежные кредиты.

В Украине, где уже было немало зажиточных крестьян (всего - на Правобережье и юге), реформа имела вполне положительные последствия. На хутора и отруба выселились 226 тыс. крестьянских хозяйств, что составляло почти половину их общего количества. Активно развивались рыночные отношения на селе. Росту товарности сельского хозяйства способствовало и широкое применение машин и удобрений.

На основе системы мер, предусмотренных аграрной реформой, в течение 1906-1912 гг в Сибирь переселился почти 1 млн. украинских крестьян. Однако, не имея достаточного капитала для обзаведения хозяйством на новых местах, многие из них и там вынуждены были арендовать землю или батрачить у местных зажиточных землевладельцев. Через постоянные материальные лишения, хронические голодовки, необычные климатические условия, нехватка квалифицированной медицинской помощи смертность переселенцев достигала 30-40%. Почти четвертая часть их вынуждена была вернуться в Украину.

Важным событием стали выборы в Государственную Думу весной 1906 г., правда почти все левые партии бойкотировали их. Всего от Украины был избран 102 депутата (по партийному признаку из них 38 были кадетами и сочувствующими этой партии, 28 - трудовиками, так называлась парламентская фракция, которая объединяла в основном беспартийных крестьян). 45 депутатов объединились в украинскую парламентскую общину, председателем которой был избран адвоката из Чернигова И. Шрага. Политической платформой общины стало требование автономии Украины, украинизации государственного управления и образования. С соответствующей декларацией с думской трибуны должен был выступить известный историк, политический и общественный деятель М. Грушевский, однако 8 июля 1906 Дума была распущена.

Выборы в II Думы состоялись в январе 1907 г. На этот раз в них приняли участие все отечественные политические силы. Среди 102 депутатов Украины представляющими 40 трудовиков, 34 члена правых партий, 11 кадетов, 11 социал-демократов (6 представителей «Союза», 3 меньшевики, 1 большевик, 1 член УСДРП). Украинская община состояла из 47 депутатов, с преобладанием представителей левых партий. Основные требования остались неизменными: автономия края, допущение украинского языка в систему государственного управления и образования. Через 102 дня работы, 3 июня 1907, II Дума также была распущена.

В избирательный закон были внесены изменения, вследствие которых крестьянство лишилось права отправлять в Думу своих представителей. Украинский фракция больше не восстанавливала своей работы.

После падения революционного подъема в 1907-1909 гг царизм развернул репрессии. Устанавливался чрезвычайное положение, строго запрещались демонстрации, митинги, собрания. По всей стране действовали военные трибуналы. В подполье ушли политические организации. Усилились преследования украинства. Запрещалось преподавание на украинском языке в образовательных учреждениях, украинские общества и клубы, большинство организаций «Просвиты» были ликвидированы. Такая же участь постигла практически все основные украинские периодические издания. Комитет по делам печати запретило использовать в печатных изданиях термины «Украина», «украинский народ». Зато за широкой поддержки власти бурную деятельность развернули шовинистические организации, в частности «Клуб русских националистов», основанный в Киеве в 1908 г.

Украинское освободительное движение оказался в сложном положении. В сентябре 1908 г. состоялось создании межпартийного политического блока - Общества украинских прогрессистов. Активными деятелями ТУП были М. Грушевский, С. Ефремов, В. Винниченко, Евгений Чикаленко, С. Петлюра, Л. Старицкая-Черняховская и др. Ближайшее своей задачей Общество считало украинизацию образования, общественных учреждений, суда и церкви.

Притеснения со стороны царизма продолжались и дальше. В 1914 г. правительство запретило празднование дня рождения Т. Шевченко. Это вызвало волну протестов по всей Украине. В Государственной Думе развернулась острая дискуссия по украинскому вопросу, что произвело большое впечатление на общество. Несмотря на угрозу репрессий, украинское студенчество в марте 1914 г. вышло на манифестацию под желто-голубыми флагами. Постепенно национальное движение набирал новых сил. Но этот процесс на время прекратила Первая мировая война.

42

Первая мировая война велась между Тройственным союзом (Германия, Австро-Венгрия, Италия) и Антантой (Россия, Англия, Франция).

В ходе войны к Тройственному союзу присоединились Турция и Болгария, к Антанте - Италия, Румыния, США.

По своему характеру война была захватнической и несправедливой с обеих сторон (кроме Сербии).

Воюющие страны собирались захватить и разделить между собой украинские земли: Австро-Венгрия стремилась к захвату Волыни и Подолии, Германия претендовала на остальную территорию.

Украинцы, разделенные империями, вынуждены были воевать друг с другом (в российской армии насчитывалось 3,5 млн., а в австро-венгерской 250 тысяч украинцев).

В ходе войны Россия оккупировала восточную Галицию и Северную Буковину. Началось уничтожение национально-культурных завоеваний: закрывались культурные учреждения, запрещались периодические издания, были введены ограничения преподавания украинского языка в школах.

Ход военных действии на территории Украины привел к разрухе хозяйственной жизни, спаду промышленного и сельскохозяйственного производства: сократились посевные площади, возросли налоги, увеличились инфляция. Ухудшение положения народных масс вызвало рост рабочего и крестьянского движения, выступление солдат. В России назревала революция.

Война вспыхнула в июле 1914 г. как следствие противостояния двух военных блоков: Четверного союза (Германия, Австро-Венгрия, Турция, Болгария) и Антанты (Англия, Франция, Россия). Постепенно в ее орбиту втянулись 38 государств мира, 3 / 4 населения земного шара.

Украинские земли стали ареной самых кровавых сражений на Восточном фронте. Более 3,5 млн. Украинский в российской армии и 250 тыс. в австро-венгерской вынуждены были воевать за чуждые им интересы друг против друга.

В начале войны русские войска победоносно заняли большую часть Галиции и почти всю Буковину. Сразу же началась насильственная русификация региона. Сеть украинских школ и культурно-просветительных учреждений ликвидировалась. Более 12 тыс. представителей местной интеллигенции, в том числе греко-католический митрополит А. Шептицкий, были депортированы в Сибирь.

Однако контрнаступление австро-венгерских и немецких войск заставил осени 1915 г. Россию оставить Буковину и большую часть Галиции. Весной 1916 г. вследствие Брусиловского прорыва российская армия снова подошла к карпатским перевалам. Далее война приобрела позиционный характер.

С началом войны среди украинских политиков произошел раскол. Большинство западноукраинцев решили взять сторону Австро-Венгрии. В августе 1914 г. во Львове был основан Главную украинскую Раду - межпартийный блок с участием радикальной, социал-демократической и национально-демократической партий. Совет возглавил К. Левицкий (1859-1941). Началось формирование украинских военных подразделений. 2,5 тыс. добровольцев составили легион Украинских сечевых стрельцов. Он принимал участие в военных действиях в районе Стрыя и на других участках фронта.

Тогда же по инициативе эмигрантов из Восточной Украине Д. Донцова (1883-1973), В. Дорошенко, А. Скоропись-Йолтуховский, М. Меленевского и других в Вене появился Союз освобождения Украины. Его политическая программа предусматривала создание самостоятельного Украинского государства с конституционной монархией, демократическим устройством, свободой для всех национальностей, самостоятельной Украинской Церковью. Для достижения этой цели Союз считал целесообразным сотрудничество с Германией и Австро-Венгрией.

Что же касается Приднепровской Украине, то газета «Рада», выражавшей линию Общества украинских прогрессистов, призвала украинскую к защите Российского государства. Вместе с тем значительная часть украинских социал-демократов с участием В. Винниченко заняла антивоенные позиции под лозунгами «Долой войну! Да здравствует автономия Украины!

43,47

Утворення Української Центральної Ради.

На Україні про події в Петрограді офіційно було повідомлено 1-го березня. Після цього прискорився початок Української національно-демократичної революції. Водночас із конкуруючими владними структурами 3—4 березня 1917 р. в Києві було сформовано ще один центр влади, який став носієм ідеї національного відродження України, — Українську Центральну Раду. Вона швидко перетворилася на впливовий представницький орган народної влади. Ініціаторами створення Центральної Ради були лідери Товариства українських поступовців (в червні 1917 р. воно були реорганізовано в Українську партію соціалістів-федералістів), українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. До складу Центральної Ради увійшли представники політичних партій (члени українських партій, російських меншовиків, есерів, кадетів, єврейських і польських партій та ін.), громадських, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських організацій, наукових осередків, православного духовенства. Центральна Рада, яка до квітня 1917 р. фактично була громадською організацією, повідомила телеграмою Тимчасовий уряд про своє створення, висловивши при цьому сподівання на те» що «У вільній Росії задоволене буде всі законні права українського народу» .

Лідерами Центральної Ради стали М.Грушевський (Голова), В.Винниченко, С.Єфремов, С.Петлюра, М.Порш та ін. Ідеалом М.Грушевського була «федерація соціалістичних республік Європи», рівноправними членами якої мали бути «Українська Радянська Республіка і Російська Советська». На сторінках відновленої у 1917р. газети «Нова Рада» М. Грушевський висував головний лозунг національно-визвольного руху на тогочасному етапі — побудова на демократичних засадах національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці.

Автономна Україна, як вбачав він, повинна мати всі державні атрибути. У брошурі «Якої ми хочемо автономії та федерації» М. Грушевський писав, що «...українська територія має бути організована на основах широкого демократичного (нецензованого) громадського самоупорядкування, від самого споду («дрібної земської одиниці») аж до верху — до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі управи — економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, землями і всякими натуральними багатствами, мати. Своє законодавство, адміністрацію і суд».

Провідну роль у визначенні основних принципів діяльності Центральної Ради та її роботі загалом відігравали найвпливовіші на той час Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів та Українська партія соціалістів-федералістів.

Одночасно з Центральною Радою виникли Українські народні ради в Петрограді (голова О.Лотоцький) і Москві (голова О.Селіковський). Вони координували свої дії з Центральною Радою. З ініціативи петроградської УНР її виконком проводив переговори з Тимчасовим урядом про призначення на державні посади в Україні українців, про повернення із заслання А. Шептицького — митрополита греко-католицької церкви та ін.

Для підтвердження легітимності, остаточного визначення політичної програми Центральної Ради і завершення її організації 6—8 квітня 1917 р. було проведено Український національний з'їзд (конгрес). На ньому зібралося майже 1500 представників від різних політичних, громадських, профспілкових та культурно-освітніх організацій губерній України, а також представники Галичини, Буковини, Холмщини, Петрограда, Москви, Криму, Кубані. Конгрес визнав верховну владу Тимчасового уряду і майбутніх Всеросійських Установчих Зборів. На конгресі було переобрано президію ЦР, головою якої став М.Грушевський, а заступниками – С.Єфремов та В.Винниченко. Рішення ЦР набували характеру законів, визначали основні принципи державотворення:

• широка національно-територіальна автономія України в складі демократичної федеративної Російської республіки;

• повне забезпечення усіх прав національних меншин, які живуть в Україні;

• організація з ініціативи Української Центральної Ради Краєвої Ради з представників «українських країв і міст, народностей і громадських верств...».

На конгресі прихильники двох крайніх лозунгів — «Україна для українців» і «Самостійна Україна» — опинилися в меншості. Як зазначив В.Винниченко, конгрес «був першим кроком відродження нації по шляху державності». Новий склад Центральної Ради як народно-представницького органу України (своєрідного парламенту) було обрано у складі 118 членів з правом кооптації нових. Головою Центральної Ради знову обрано М.Грушевського, а його заступниками — В.Винниченка та С.Єфремова. 8 квітня було обрано виконавчий Комітет УЦР у складі 20 осіб, який у липні 1917 р. дістав назву Малої Ради.

Роботою Українського національного конгресу закінчився перший етап Української революції і почався другий — етап наростання революційного руху в Україні. Після з'їзду українство піднялося до свого нового рівня національної консолідації, зріс авторитет УЦР як верховного органу, центру українського визвольного руху.

Розглянуті на Конгресі питання обговорювалися і були схвалені на двох військових, селянському і робітничому з'їздах.

І Всеукраїнський військовий з'їзд (5 — 8 травня 1917 р.) проходив в атмосфері піднесення, викликаного рішенням центрального уряду про створення 1-ї національної військової частини — полку ім. гетьмана Б.Хмельницького. З'їзд визнав Центральну Раду «єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати справи, що стосуються всієї України, відносин з Тимчасовим урядом», ухвалив резолюцію щодо «націоналізації армії на національно-територіальному принципі» і щодо негайного укладення демократичного миру анексій та контрибуцій на основі самовизначення та ставилася вимога, щоб Центральна Рада одержувала з казни кошти, призначені на українські потреби. З'їзд обрав Генеральний військовий комітет при Центральній Раді, який за погодженням з російським Генштабом мав проводити українізацію армії. До його складу увійшли В.Винниченко, М.Міхновський, С.Петлюра (голова) та ін. Другий Всеукраїнський військовий з'їзд проходив 5-10 червня 1917р.

За участю цього комітету й українських фронтових військових рад на фронті у серпні 1917р. було створено вже 27 українізованих дивізій, а всіх українських вояків нараховувалось біля 4 млн. осіб.

Перший Всеукраїнський селянський з'їзд відкрився в Києві 28 травня 1917 р. Він ухвалив доручити УЦР разом із Радою селянських депутатів негайно виробити проект положення про автономію України і про федеративно-демократичний устрій Російської республіки.

Ці та інші з'їзди і конференції схвалили рішення національного конгресу і наполягали на проведенні переговорів між Центральною Радою і Тимчасовим урядом про правове визнання автономії України. Таким чином, в Україні набирав силу національно-визвольний рух, ширилася неадекватна російській Українська демократична революція, за своїм змістом національна та соціально-економічна.

Перший і Другий Універсали Центральної Ради.

Наприкінці травня 1917р. Центральна Рада направила до Петрограда офіційну делегацію на чолі з В.Винниченком та С.Єфремовим, яка подала Тимчасовому уряду відповідні вимоги. Але він відмовився вирішувати питання про автономію до Всеросійських Установчих Зборів. Цю мотивацію підтримав і Виконком Петроградської Ради, крім фракції більшовиків.

Тому 10 червня 1917 р. на засіданні комітету Центральної Ради було ухвалено Перший Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення, того ж дня його оприлюднено на II Всеукраїнському військовому з'їзд. У ньому Центральна Рада проголошувала автономію України. «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, — говорилося в Універсалі, — хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям». Практичне втілення суверенітету покладалося на Всенародні Українські Збори (Сейм), вибори до яких планувалося провести після виборів до Всеросійських Установчих Зборів. В Універсалі, зазначав М.Грушевський, всі люди доброї волі знайшли «заспокоєння, запоруку ладу і порядку і з радістю привітали перехід Ради до активної роботи над захистом і упорядкуванням життя краю, до закладання підстав його автономного життя».

Ухвалення І Універсалу, події, що його супроводжували, стали історичною віхою в розвитку Української революції, початком відродження державного життя в Україні. Визначальним кроком до реальної автономії було формування органу виконавчої влади. 15 червня 1917 р. Центральна Рада сформувала з представників УСДРП, УПСР і СФ крайовий уряд — Генеральний секретаріат, до складу якого увійшли: В. Винниченко — голова уряду і секретар внутрішніх справ, Б.Мартос — секретар земельних справ, С.Петлюра — військових справ, В.Садовський — судових справ, І.Стешенко — освіти, X.Барановський — фінансів, С.Єфремов — міжнародних відносин, М.Стасюк — харчових справ, П.Христюк — генеральний писар. Створення Генерального секретаріату знаменувало початок розмежування владних функцій. УЦР, до якої у серпні 1917 р. входило 792 депутати, зосереджувалась на законодавчій діяльності, дедалі більше набуваючи рис парламентської інституції.

Тимчасовий уряд 16 червня категорично відхилив вимогу про автономію України. Негативно відреагували на Універсал ліберальні та соціалістичні російські партії, а також значна частина населення Києва. Кадетська газета «Речь» погрозливо заявила, що прийняттям подібних документів Українці ведуть «погані жарти з Росією», що вчинок українців є «прямим злочином проти закону». Тільки більшовики з тактичних міркувань підтримали право українського народу визначати свою історичну долю. Для пошуку виходу із становища Тимчасовий уряд направив свою делегацію до Києва. Тут 28—30 червня між представниками Центральної Ради і міністрами Тимчасового уряду О.Керенським, М.Терещенком та І.Церетелі відбулися переговори і досягнуто деяких угод. Так, Генеральний секретаріат визнавався крайовим органом управління в Україні, склад якого затверджувався Тимчасовим урядом. Центральна Рада мала поповнитись представниками національних меншин, допускалося формування українських військових частин. Однак питання про автономію, аграрне та інші відкладались до скликання Всеросійських Установчих зборів. Як згодом зазначав В.Винниченко, в Центральній Раді «свідомо одкладали надалі вирішення гострих соціальних питань. Бо ми боялись, що не досить зміцнена, усталена національна єдність може схитнутись і розбитись через незгоду в сфері соціального будівництва».

Досягнуті домовленості на цих переговорах були розкриті у Другому Універсалі Центральної Ради, опублікованому 3 липня 1917 р. У ньому Рада зазначала, що вона «з задоволенням приймає заклик правительства до єдності...» і оскільки «доля всіх народів Росії тісно зв'язана з загальними здобутками революції, ми рішуче відкидаємо проби самочинного здійснювання автономії України до Всеросійських Установчих Зборів». Тобто Центральна Рада зобов'язалася не порушувати питання про автономію України до Всеросійських Установчих зборів.

Цей політичний компроміс Центральної Ради з Тимчасовим урядом з урахуванням соціально-економічної ситуації поділяли не всі.

На І Всеукраїнському робітничому з'їзді 11—14 липня 1917 р. рішення Центральної Ради зазнало гострої критики. З'їзд рішуче висловився за негайне впровадження широкої автономії України.

Ідею демократичної федерації підтримав і перший в історії з'їзд представників народів колишньої Російської імперії, який відбувся в Києві на початку вересня 1917 р. з ініціативи Центральної Ради. З'їзд прийняв резолюції демократичним підходом до вирішення питань міжнаціональних відносин: колишня «тюрма народів» повинна стати федеративною демократичною республікою, з рівноправністю мов (за російською мовою закріплювався статус загально-федеративної) тощо. Після прийняття II Універсалу Центральна Рада поповнювалась представниками неукраїнських організацій, а до Малої Ради увійшло 18 таких представників, що свідчило про перетворення УЦР з національного на крайовий орган влади.

Липневі події 1917р. змінили політичну обстановку в Росії — завершився період двовладдя. Вся влада була захоплена Тимчасовим урядом. Генеральний секретаріат у своїй телеграмі від 6 липня запевнив Тимчасовий уряд у своїй підтримці його дій проти спроб більшовиків захопити владу. Незважаючи на це, Тимчасовий уряд відмовився навіть від тих мінімальних поступок, які обіцяв Центральній Раді. Так, прем'єр-міністр О.Керенський затвердив замість «Статуту вищого управління України», складеного УЦР, «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові», яка обмежувала права України:

—Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду;

—Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав;

—до складу Генерального секретаріату входило не 14, а 9 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками національних меншин;

—територія України обмежувалась не 9, а лише 5 губерніями — Київською, Волинською, Полтавською, Подільською та Чернігівською без північних повітів.

9 серпня Центральна Рада, кваліфікуючи Інструкцію як прояв імперіалістичних тенденцій щодо України, все ж вважала її як тимчасову.

Проте Тимчасовий уряд не дотримувався і цієї інструкції. Коли восени 1917 р. Центральна Рада вирішила скликати Українські Установчі Збори, між урядом О.Керенського і УЦР почався новий конфлікт. Між тим країну охоплювала криза, про що свідчили прогресуючий параліч народного господарства, зростаючі соціальні та національні конфлікти, активізація антивоєнних настроїв народу, безсилля державної влади та анархія на місцях, більшовизація Рад робітничих, солдатських, селянських депутатів тощо.

Соціально-економічні та політичні процеси, які розгорталися в країні, сприяли більшовицьким революційним силам; їх активна пропаганда і агітація, які закликали експропріювати експропріаторів, дали результати. 25 жовтня 1917 р. у Петрограді збройне повстання ліквідувало владу Тимчасового уряду. В ніч з 25 на 26 жовтня II Всеросійський з'їзд Рад, у роботі якого взяло участь 129 делегатів від промислових міст і групи повітових центрів України, зафіксував перехід влади до рад, прийняв декрети про мир, землю, сформував перший радянський уряд, скасував смертну кару.

Відродження державності. Утворення УНР

Після перемоги збройного повстання у Петрограді УЦР ухвалила резолюцію про владу в країні, де наголошувалося на необхідності переходу влади до рук усієї революційної демократії, а не тільки до Рад робітничих і солдатських депутатів. Вона, призначивши вибори до Українських Установчих Зборів, направила офіційні запрошення «обласним» урядам (Білорусі, Кубані, Дону, Сибіру) вступити у переговори з приводу конституювання державного федеративного утворення. Рада Народних Комісарів визнавалася керівниками України лише урядом центральних районів Росії, а не загальноросійським органом.

В Україні переважна більшість населення підтримувала Центральну Раду та українські національні партії, серед яких не було єдності щодо оцінки політичної ситуації. В той же час у робітничому Донбасі вже в жовтні влада належала радам, у пролетарських центрах Лівобережжя їх вплив зростав. У деяких містах України боротьба за владу рад вилилася у збройні сутички.

Особливо гостро проходила боротьба за владу в Києві. Тут Центральна Рада вже 25 жовтня створила з представників революційної демократії та більшовиків «Крайовий комітет для охорони революції на Україні», якому підпорядковувалися всі органи влади. Але 28 жовтня цей Комітет саморозпустився, і контроль над ситуацією в місті було втрачено.

Коли Штаб КВО (Київський військови округ) відмовився від співробітництва з крайовим комітетом і отримав підтримку з фронту (козачої дивізії та Чехословацького корпусу), він перейшов до активних дій, передусім проти більшовиків, які готували повстання. 28 жовтня частини штабу КВО заарештували утворений напередодні військовий революційний комітет. Тоді відновлений більшовицький ревком (В.Затонський, А.Іванов, О.Горвіц та ін.) 29 жовтня організував збройне повстання проти Тимчасового уряду, який уособлював штаб КВО.

Основні події розгорнулись на Печерську, де були зосереджені головні сили повстанців — більшовицькі збройні формування та робітничі дружини, а також український полк ім. Б.Хмельницького (чим здивував Центральну Раду) — усього майже 6,6 тис. У розпорядженні штабу КВО було до 10 тис. юнкерів, курсантів, прапорщиків, солдатів і офіцерів частин гарнізону. Центральна Рада маневрувала: 29 жовтня вона передала владу в Києві командувачу КВО. Збройне повстання через 3 дні закінчилося поразкою штабу КВО, який разом з комісаром Тимчасового уряду м. Києва прийняв умови миру, запропоновані узгоджувальною комісією. Влада переходила до УЦР, а 1 листопада Генеральний секретаріат призначив на посаду командувача КВО підполковника Павленка. З листопада на об'єднаному засіданні виконкомів Рад робітничих і солдатських депутатів Києва Центральну Раду було визнано крайовою владою. Водночас більшовицька фракція Київської Ради наполягала на скликанні з'їзду рад для реорганізації УЦР в Центральну раду Рад робітничих і селянських депутатів. Але їх пропозицію було відхилено. В.Винниченко пізніше оцінював цю позицію як таку, яка принесла велику шкоду національній справі, відвернувши від неї зрусифікованих міських робітників.

На політичну ситуацію значно впливало протистояння УЦР і Радянського уряду Росії, який підтримувала більшість українських Рад робітничих і солдатських депутатів. Центральна Рада робила все, щоб не випустити політичної ініціативи. Вона вживала заходів для звільнення території України від військ неукраїнської національності, зайнялась демобілізацією і роззброєнням російських солдатів, відправляючи їх на батьківщину, та ін.

44

С мая 1918 года по март 1912 года на Украине властью большевиков была введена политика "военного коммунизма". В период гражданской войны эта политика была вынужденной и стала источником победы в гражданской войне. Она ввела железную дисциплину в государстве, обеспечила продовольствием армию и страну. Но эта политика стала ошибочной в период перехода к социализму, в период уже мирного строительства и стала причиной кризиса Советской власти в послевоенное время.

45

Вирішуючи державотворчі питання, Центральна Рада анулювала Інструкцію Тимчасового уряду і 7 листопада 1917р. ухвалила поіменним голосуванням III Універсал, яким проголошувалось створення Української Народної Республіки (УНР). В ньому наголошувалося: «...не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів». В Універсалі йшлося про те, що до УНР належать Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина і Таврія (без Криму). Цим документом визначалися головні принципи УНР:

• скасування приватної власності на поміщицькі та інші землі «нетрудових хазяйств сільськогосподарського значення», які передавалися без викупу селянам через земельні комітети;

• забезпечення свободи слова, друку, совісті, зборів, спілок, страйків, права й можливості вживання місцевих мов;

• запровадження 8-годинного робочого дня;

• «національно-персональна автономія» для національних меншин; упорядкування судової системи тощо.

Універсалом вибори до Українських Установчих Зборів призначились на 27 грудня 1917 р. Проголошення УНР стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності у XX ст., завершення важливого етапу розвитку Української революції.

На практиці Центральна Рада не виявляла послідовності та рішучості в реалізації своїх програмових завдань, особливо соціально-економічних. Тому вона в листопаді—грудні 1917 р. почала втрачати частину своїх завоювань. Так, декларувавши ліквідацію поміщицького землеволодіння, Центральна Рада прийняла земельне законодавство, яке передбачало залишити землю у тих землевласників, які мали менше 50 десятин. Це викликало незадоволення серед малоземельних та безземельних селян, які вимагали поділити всю землю порівну, як передбачав російський «Декрет про землю». Селянські виступи проти великих землевласників уряд УНР наказував придушувати навіть силою зброї. Проте більшість населення України все ж підтримувала УЦР. На грудневих виборах до Всеросійських Установчих зборів за українські партії голосувало понад 70% виборців, а за більшовиків — ледве 10%. Про довіру УЦР висловились на з'їзд УПСР, третя сесія Всеукраїнської Ради селянських депутатів та ін.

Таким чином, до прийняття III Універсалу УЦР підштовхнули зовнішні чинники — події у Петрограді та захоплення влади більшовиками. З міркувань тимчасовості цієї влади УЦР зробила ставку на федерацію.

Поляризація класових сил в Україні. Ультиматум РНК РСФРР Центральній Раді

У листопаді-грудні 1917 р. загострилася боротьба за владу в Україні. УЦР й Генеральний секретаріат з метою стабілізації становища в країні закликали регіональні уряди (Кавказу, Казахстану, Сибіру, Дону, Кубані, Криму та ін.) створити однорідний федеральний соціалістичний уряд Росії. 17 листопада було прийнято рішення взяти ініціативу формування такого уряду в свої руки, а 23 ухвалено об'єднати Південно-Західний і Румунський фронти в один — Український. Однак не всі заходи виявилися ефективними, а намагання створити федеральний уряд залишилося тільки наміром.

Після прийняття III Універсалу більшовики, вбачаючи в УЦР свого основного суперника в боротьбі за владу, розгорнули проти неї шалену пропагандистську кампанію, характеризуючи її як контрреволюційну, буржуазно-націоналістичну організацію, що веде таємні переговори із «заколотником» генералом Каледіним. Рішення Генерального секретаріату від 23 листопада про об'єднання Південно-Західного і Румунського фронтів в Український фронт кваліфікувалося як дезорганізація фронту і т. ін. В таких умовах Центральна Рада оголосила більшовицьку партію поза законом, почала здійснювати арешти більшовиків, погроми рад, роззброєння червоногвардійських загонів і відправку їх ешелонами до Росії. Пояснювала вона це тим, що більшовицька партія тримала зв'язки з солдатами і готувалася до виступу проти неї.

Наслідком конфлікту УНР і більшовицького Раднаркому став ультиматум РНК РСФРР від 4 грудня 1917 р. Центральній Раді. В ньому Раднарком, з одного боку, на словах визнавав УНР, її право відокремитися від Росії чи вступити в договір з нею про федеративні чи інші взаємовідносини, а іншого — грубо втручався у внутрішні справи УНР, характеризував дії Центральної Ради як націоналістичні й контрреволюційні. Від Центральної Ради вимагалося придавити дезорганізацію фронту, роззброєння радянських полків і Червоної гвардії в Україні тощо.

Генеральний секретаріат з обуренням відхилив цей ультиматум. Було прийнято рішення припинити неконтрольований вивіз хліба на північ і ввести свою грошову систему. Після цього почалася неоголошена війна між РСФРР і

Перший Всеукраїнський з'їзд рад. Проголошення радянської влади в Україні

Більшовики зробили спробу усунути від влади УЦР мирним шляхом, вихолостивши національний характер і «реконструювавши» її у ЦВК Рад України. «Переобрання» Центральної Ради планувалося провести на І Всеукраїнському з'їзді рад, на який запрошувалися представники усіх рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Однак норми представництва були розроблені таким чином, що перевагу отримали депутати рад тих промислових районів і міст перебували під впливом більшовиків. Щодо селян, які йшли за українськими есерами і на голоси яких більшовики не розраховували, то їхні права суттєво обмежувалися.

Центральна Рада, яка спочатку мала намір проігнорувати з'їзд, за тиждень до його початку надіслала на місця циркуляр з вимогою направити до Києва делегатів від селянських спілок та українізованих військових частин. У результаті від них прибуло на з'їзд більше 2 тис. представників, які скасували мандатну комісію з'їзду й самі почали видавати депутатські мандати.

4 грудня 1917 р., коли відкрився з'їзд, В.Затонського, якому оргкомітет доручив його відкриття, просто зігнали з трибуни. Голова Селянської спілки М.Стасюк звинуватив організаторів з'їзду в спробі сфальсифікувати волю українського народу. Оголошений С.Петлюрою текст Ультиматуму Раднаркому РСФРР делегати розцінили як замах на УНР, а більшовики-делегати не могли дати жодних пояснень цьому ультиматуму.

Висловивши повну підтримку Центральній Раді, з'їзд вирішив недоцільним переобирати її склад, тим більше що 9 січня 1918 р. мали відбутися Всеукраїнські Установчі Збори, яким УЦР повинна була передати владу. Зазнавши поразки, більшовицька частина з'їзду разом з лівими есерами, кількома українськими соціал-демократами та деякими безпартійними делегатами (всього 127 осіб) покинула його і переїхала до Харкова, де 9-10 грудня з допомогою російських військ було встановлено радянську владу. У Харкові делегати, які приїхали з Києва, об'єднавшись з делегатами III обласного з'їзду рад Донбасу і Криворіжжя, 11—12 грудня 1917 р. провели альтернативний Всеукраїнський з'їзд рад. На ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад (із понад 300 існуючих в Україні) і військово-революційних комітетів. Цей з'їзд схвалив по¬встання у Петрограді та політику РНК, а 12 (25) грудня проголосив встановлення радянської влади в УНР, яку визнав федеративною частиною РСФРР. До обраного Центрального Виконавчого Комітету рад.У країни увійшла 41 особа (у тому числі 35 більшовиків), а його головою став лівий український соціал-демократ Є.Медведєв. 17 грудня було оголошено про створення маріонеткового радянського уряду України — Народного секретаріату у складі Ф.Сергєєва (Артема), В.Аусема, Є.Бош, С.Бачинського, В.Затонського, М.Скрипника та ін. Того ж дня ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення Центральної Ради й Генерального секретаріату, а 18 грудня створив крайовий комітет боротьби з контрреволюцією, якому доручалося керівництво формуванням Червоної гвардії на місцях і організацією нових загонів на всій території України.

Отже, наприкінці 1917 р. в Україні існувало два уряди, між якими почалася не тільки «війна декретів», а й збройна боротьба, яку можна кваліфікувати як громадянську війну.

З Росії водночас з інтенсивними поставками більшовикам України озброєння та боєприпасів прибули військові частини, які із загонами Червоної гвардії повели наступ на Донбас і південь України.

Центральна Рада й Генеральний секретаріат вживали заходів для припинення агресії. 15 грудня 1917 р. було створено Особливий комітет оборони України (М.Порш, С.Петлюра, В.Єщенко). 26 грудня Генеральний секретаріат прийняв постанову про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати, у тому числі військово-повітряних сил (ВПС). Головкомом, «головою» української авіації став підполковник В.Баранов. Однак цих та інших заходів УЦР було недостатньо.

Маючи у своєму розпорядженні великі резерви Радянської Росії, харківський уряд розширював підконтрольну йому територію. 25 грудня В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про нагальний наступ більшовицьких військ проти УНР. Наприкінці грудня 1917р. було захоплено Катеринослав, потім Олександрівськ (2 січня 1918 р.), Полтаву (6 січня).

Для Центральної Ради такий поворот подій виявився цілком несподіваним. Не змогли змінити становища й відозви Генерального секретаріату до громадян України та солдатів 2 січня 1918 р. На засіданні Малої Ради 6 січня було запропоновано оголосити самостійність України (ідея ця висувалася й раніше).

Четвертий Універсал Центральної Ради.

Останню надію на врятування становища Центральна Рвда покладала на мирні переговори в Бресті, про участь в яких вона заявила ще на початку грудня 1917 р. Але щоб укласти мир з центральними державами, Україні необхідно було офіційно вийти зі складу Російської Республіки і стати самостійною державою, суб'єктом міжнародного права.

У такій обстановці Центральна Рада 9 січня 1918р. прийняла IV Універсал, який юридично підтверджував відокремлення України від Росії. В ньому наголошувалося: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». Підтверджувались демократичні свободи і заходи уряду, проголошені III Універсалом, зазначалося, що Українські Установчі Збори повинні вирішити питання про федеративний зв'язок з народними республіками колишньої Російської імперії. Генеральний секретаріат перейменовувався на Раду Народних Міністрів, головою якої було обрано (замість надто поміркованого В.Винниченка) українського есера В.Голубовича.

Січневе (1918 р.) повстання в Києві і встановлення радянської влади. У січні 1918 р. більшовицькі військові частини продовжували свої наступальні операції. Робітники, підтримуючи більшовиків, створювали загони Червоної гвардії, в яких налічувалося понад 100 тис. осіб. У багатьох містах відбулися повстання збільшовізованих солдат та червоногвардійців (Одеса, Миколаїв, Херсон та ін.). Упродовж січня більшовицькі війська зайняли Лівобережну Україну.

Центральна Рада не змогла організувати дієвого опору. У відповідальний момент 16 січня 1918 р. у бою під Крутами (станція біля Ніжина), де вирішувалася доля Києва, Рада могла розраховувати лише на багнети 500 осіб, серед яких було понад 300 студентів, гімназистів. Більшість з них героїчно загинула, захищаючи українську державу.

Ситуація стала критичною, коли 15 січня у Києві проти УЦР більшовики підняли збройне повстання, центром якого став завод «Арсенал». Протягом тижня війська УЦР під командуванням С. Петлюри та Є. Коновальця придушили повстання. Але в цей час до міста підійшли більшовицькі війська на чолі з М. Муравйовим, які після п'ятиденного гарматного обстрілу 26 січня 1918 р. захопили Київ. Сюди з Харкова переїхали ЦВК і Народний Секретаріат України. Український уряд 25 січня залишив Київ і змушений був переїхати до Житомира, а невдовзі — до Сарн.

Майже на всій Україні було встановлено радянську владу, а Центральна Рада свій порятунок від .остаточного розгрому покладала лише на допомогу країн Четверного союзу.

48

48

Гетьманщина. Повстансько-партизанська боротьба проти окупантів і Гетьманщини

В історії Української революції гетьманський переворот й існування Гетьманської держави (29 квітня — 14 грудня 1918 р.) вважається періодом торжества контрреволюції.

Квітневий державний переворот 1918 р. спирався на Німеччину за формального її нейтралітету. Начальник штабу німецьких військ в Україні ще напередодні перевороту погодив з П.Скоропадським напрями української політики. Вона передбачала запровадження військово-польових судів, свободу торгівлі, відновлення приватної власності на землю, передачу селянам землі (за викуп) та ін.

29 квітня 1918р. прихильники гетьмана захопили всі державні установи. Того ж дня видано гетьманський Універсал — «Грамоту до всього Українського Народу», а також закон «Про тимчасове улаштування України», яким встановлювався авторитарний режим замість демократичного парламентського управління. В Грамоті Україна проголошувалося, що гетьман бере на себе “тимчасово всю повноту влади”, Центральна й Мала Ради, земельні комітети розпускаються, а до скликання Українського Сейму гетьман буде підтримувати авторитет влади. Цим же документом в державі поновлювалася свобода продажу землі, торгівлі, приватного підприємництва, гарантувалися права робітників.

Під час правління гетьмана до Києва переїхало багато діячів російських шовіністичних і монархічних організацій, промисловців, поміщиків, фінансистів, міністрів і генералів. Найбільшими організаціями були «Російський союз», «Монархічний блок», «Союз російського народу», «Союз відродження Роси» та ін. Вони намагалися перетворити Україну на своєрідний плацдарм для боротьби з більшовизмом за відновлення «єдиної і неділимої» Росії.

Встановлення гетьманського авторитарного режиму було спробою консервативних політичних сил загасити полум'я революції. До влади на місцях приходили землевласники, колишні земські діячі, військові, тобто всі, хто був скривджений революцією. Розпочалися арешти і репресії, масовий наступ на революційну демократію. Заборонялися робітничі страйки, «вуличні збори», з'їзди УПСР, УСДРП, селянських депутатів, зупинили випуск революційно-демократичні газети, було встановлено жорстку цензуру та ін.

У той же час за Гетьманату почалося певне економічне піднесення, вдосконалено грошову систему, сформовано державний бюджет, відкрито кілька українських банків, відроджено промислові підприємства, біржі, транспорт. Проте економічна криза зростала.

Особливо помітними були досягнення в галузі культури та освіти. Проводилась українізація шкіл, підготовка для цього вчителів. Міністерство освіти в російських гімназіях вводило українознавчі дисципліни, засновувало нові українські гімназії (наприкінці гетьманської доби їх було 150).

6 жовтня 1918 р. у Києві було відкрито перший Державний Український університет, а 22 жовтня — університет у Кам'янці-Подільському. Передбачалося відкриття університетів в інших містах. Діяли «Просвіти». Було засновано Державний Український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Державну хорову капелу і Державний симфонічний оркестр. 24 листопада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української академії наук, президентом якої став В.Вернадський.

З великими труднощами зіткнувся Гетьманат при створенні дієздатної української армії. Гетьманський уряд планував створення 8 армійських корпусів і 4 кавалерійських дивізій, гвардійської дивізії та спецчастин. 24 липня 1918 р. було прийнято урядовий закон про загальну військову повинність, а мобілізацію в армію передбачалося почати в жовтні. Не дала бажаного результату спроба гетьмана відновити українське козацтво як окремий привілейований напіввійськовий стан населення і резерв національної армії.

До складу військових сил України входили Чорноморський флот, формування якого було складним, і військово-повітряні сили. Нова влада без змін затвердила розроблений за уряду УНР план структури Військово-повітряного флоту України. Тільки дещо пізніше його було доповнено пунктом, що передбачав до складу авіадивізіонів включити потяги-майстерні.

До літа 1918 р. в армії П.Скоропадського було 189 легких літаків і 4 повітряні кораблі «Ілля Муромець». З вересня 1918 р. на літаках, які не мали ознак державної належності, ставили знак тризубця Української держави чорною фарбою. Гетьманська бойова авіація за її прямим призначенням так і не використовувалася, а після ліквідації Гетьманату перейшла до Директорії УНР.

Проведення заходів щодо деполітизації військовозобов'язаних дало змогу урядові на певний час послабити вплив політичних партій на військові частини й зміцнити дисципліну.

Гетьманат намагався проводити активну зовнішньополітичну діяльність. Українську державу гетьмана П. Скоропадського визнало 30 країн світу, в 23 державах вона мала свої представництва. Було налагоджено добрі відносини з урядами країн, створених на території колишньої Російської імперії — Фінляндією, Литвою, Грузією, Кубанню, Доном, Кримом. Проводились переговори з Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією, Голландією, Норвегією, Італією, Персією. Хоча з Росією Українська Держава уклала договір про добросусідські відносини, між ними було чимало непорозумінь, а мирні переговори цілком припинилися в жовтні 1918 р. США і країни Антанти виявили негативне ставлення до самостійної Української держави. Французький та англійський посли прямо заявляли українському дипломатичному представнику, що «Україна є частиною Росії... Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти». Німеччина і Австро-Угорщина розглядали Україну як знаряддя власної політики, маріонеткову державу.Німецьке керівництво контролювало зовнішню політику Гетьманату, намагалося зірвати спроби України налагодити стосунки з країнами Антанти й нейтральними державами. Лише наприкінці жовтня 1918р., коли стала очевидною поразка німецького блоку, міністр закордонних справ Німеччини заявив, що його уряд не перешкоджатиме можливому порозумінню України з Антантою.

Німеччина нав'язала гетьманському уряду ще більш кабальний «торговельний договір», укладений 10 вересня 1918 р. Україна до 15 липня 1919 р. повинна була постави ти 75 млн. пудів хліба, 11 млн пудів великої рогатої худоби (живою вагою), 9 млн. пудів цукру, 460 тис. пудів сала, масла та сиру, 20 млн. літрів спирту, 11200 вагонів дерева, 37,5 млн. пудів залізної та 3 млн. пудів марганцевої руди тощо.

Однобічна орієнтація на заможні класи, заходи щодо виконання вимог окупантів зумовили соціально-економічну політику, яка вела не до консолідації українського суспільства, а до поглиблення розколу в ньому.

Ставлення українських політичних сил до Гетьманату. Діяльність Гетьманату неоднозначне оцінювали різні політичні партії та соціальні верстви населення. Представники партії хліборобів-демократів на зборах 30 квітня 1918 р. прийняли заяву, яку надіслали П.Скоропадському. В ній, не заперечуючи необхідності міцної державної влади, вони наголошували: «...влада ця мусить бути щиро народною, демократичною, щиро українською», яка «не дасть запанувати в державі ні українській голоті, ні великим багатіям». Хлібороби-демократи не брали участі у формуванні гетьманського уряду.

У травні 1918 р. політичну лінію щодо нової влади визначили з'їзди багатьох партій та громадських організацій.

Спрямованими проти Гетьманату були прийняті резолюції всеукраїнських селянського та робітничого з'їздів, які через заборону властей нелегально проходили у Києві (травень). Газета «Нова Рада» назвала заходи Міністерства внутрішніх справ 12 травня проти з'їзду Селянської спілки «помстою одних соціальних верств над другими...». І далі вона передбачливо зазначала, що від цих терористичних дій потерпають інтереси обох сторін, «а найголовніше — держави...».

З'їзд Української партії соціалістів-федералістів (10-13 травня) висловився за самостійність України, зрікся ідеї федеративного зв'язку з Радянською Росією. Делегати з'їзду визнали гетьманський уряд недемократичним, «реакційним і протидержавним», заявивши, що партія стає в опозицію і забороняє своїм членам брати в ньому участь.

На нелегальному з'їзді Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), який відбувся 13-16 травня, стався розкол. Праве крило виступало за демократизацію суспільства, парламентаризм і за компроміс з гетьманатом. Ліве крило УПСР — «боротьбисти» — закликало до пошуку порозуміння з російськими більшовиками й організації збройного повстання проти гетьманського режиму, за соціальну революцію.

Антигетьманську позицію засвідчив V з'їзд Української соціал-демократичної партії, що. відбувся в середині травня. З'їзд висунув завдання відстоювання самостійності України, боротьби з гаслом «федерації з Росією». На з'їзді виокремилося ліве крило партії — «незалежники», які розходилися з іншими соціал-демократами в питаннях тактики. «Незалежники» (серед них і В.Винниченко) орієнтувалися на збройне повстання, проти переговорів з урядом.

Відверто вороже ставилися до Гетьманщини більшовики, які гетьманський переворот характеризували як реставрацію буржуазно-поміщицького режиму. Утворена в липні 1918р. як частина РКП(б), Комуністична партія (більшовиків) України (І з'їзд її відбувся в Москві) мала на меті відновлення радянської влади в Україні. Для керівництва підготовкою повстання більшовики утворили Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК) України.

Становище Гетьманату ускладнювало й те, що він мав вузьку соціально-політичну базу. Його публічно підтримували, крім хліборобів-власників, кадети (крайовий з'їзд їх партії відбувся 8—11 травня у Києві) та об'єднання промисловців, торговців і фінансистів України — «Протофіс».

Консолідація та активізація антигетьманських сил. Зречення П.Скоропадським влади. Поступово легальна і нелегальна опозиція гетьманському урядові в Україні зростала. Ті політичні партії, що перейшли в опозицію до Гетьманату, долали міжпартійні суперечності й консолідували свої сили, перетворюючись на осередок легальної боротьби.

Серйозним кроком до координації усіх сил демократичного руху стало утворення в середині травня 1918 р. «Українського національно-державного союзу» (УНДС), до якого увійшли українські самостійники, соціалісти-федералісти, Трудова партія та ін.

Нові порядки Гетьманщини, терор і репресії окупантів призвели до повстанської боротьби. У липні-серпні 1918 р. розгорнулася антигетьманська хвиля страйкового руху, припинили роботу майже 200 тис. залізничників. У цей час активізувалася селянська боротьба проти окупантів Гетьманщини на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині. Наприклад, в серпні 1918 р. тільки в Київській губернії під керівництвом М.Щорса, В.Боженка, В.Баляса повстало більше 40 тис. селян, до яких приєдналися тисячі робітників Києва, Василькова, Умані, Черкас, Канева та інших міст. З середини літа 1918 р. розпочалася організована повстанська боротьба під керівництвом Нестора Махна.

Більшість повстанських загонів виникла як форма протесту проти сваволі окупантів і Гетьманщини. Частиною повсталих керували створені підпільні комітети українських соціал-демократів, соціалістів-революціонерів, комуністів і анархістів.

В умовах загострення незгод представників демократичного національного руху з гетьманським режимом і наростання протесту народних мас та посилення серед них більшовицької пропаганди нагальною ставала реалізація ідеї формування єдиного національного фронту. Вона знайшла вирішення в організації у серпні 1918 р. Українського національного союзу (УНС) шляхом приєднання до УНДС широкого спектра українських партій і груп (в тому числі УСДРП, зокрема окремих лідерів центральної течії УПСР). Метою міжпартійного УНС, який з вересня очолив Винниченко, було створення суверенної демократичної Української держави парламентського типу. Союз погодився «визнати гетьмана главою держави за умови сформування нового уряду з участю представників УНС та обрання на Всеукраїнському конгресі Державної Ради, наділеної функціями вищої законодавчої влади.

А у жовтні 1918 р. керівники УНС досягли з П.Скоропадським компромісної домовленості — створення коаліційного кабінету міністрів. Проте сформований 25 жовтня новий уряд не привів до консолідації політичних сил загалом: міністри від УНС відстоювали самостійність України, а більшість — міністрів-кадетів та “Протофісу” перебувала на позиціях Антанти та білогвардійців відстоюючи ідеї неподільності Російської імперії.

Капітуляція країн Четверного союзу 11 листопада 1918 р. прискорили процес повалення гетьманської влади. Уже 13 листопада на засіданні УНС було утворено керівний орган Директорію на чолі з В.Винниченком, С.Петлюрою, Ф.Швецем, П.Андрієвським, А.Макаренком. Після утворення Директорії поширюється заклик до повалення гетьмана. Головний отаман українських військ С.Петлюра видав універсал до українського народу із закликом підтримати повстання. Крім того, 28 листопада на території Росії було створено маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд, який оголосив гетьмана поза законом.

14 листопада було розпущено кабінет міністрів і оголошено про зміну державного курсу – Україні належало виступити у справі створення Всеросійської федерації. Тобто скасовувалась суверенність держави. У цей же день Директорія починає повстання. Внаслідок поразок від військ Директорії гетьман 14 грудня 1918 р. зрікся влади, керуючись “виключно благом України”, і виїхав до Німеччини.

Одними з основних причин повалення гетьманської влади були підтримка окупантів та відмова від державної незалежності України.

49

Брестський мир. Окупація України і ліквідація УЦР. Підписанням Брест-Литовського договору про перемир'я більшовики ініціювали переговорний процес про мир. 26грудня 1917 р. у Брест-Литовському розпочалося перше засідання мирної конференції за участю до 400 представників країн-учасниць. Хоч делегації УЦР, одній з найменш чисельних, ще бракувало досвіду, вона виявила неабияку активність, захищаючи національні інтереси.

Від делегації УНР О.Севрюк, М.Любинський, А.Левицький 27 січня 1918 р. підписали в Бресті з представниками країн Четверного союзу мирний договір. У ньому зазначалося, що учасники цього договору «хотять самі вчиняти перший крок до тривалого і для всіх сторін почесного бітового миру, котрий не тільки має покласти кінець страстям війни, але також має вести до привертання дружніх відносин між народами».

Згідно з договором, Україна визнавалася незалежною і самостійною в кордонах, які загалом збігалися з довоєнними російськими, а в межах передбачуваної Польщі їх мала визначити спільна комісія. Сторони взаємно відмовлялися від сплати коштів на покриття воєнних збитків і зобов'язувались налагодити торговельно-економічні відносини тощо. Наприкінці січня 1918 р. Українська революція опинилася в суперечливій ситуації.

8 лютого німецькі війська вступили на територію України, а через кілька днів їх підтримали австро-угорські війська. Загальна чисельність інтервентів складала 450 тис. чоловік. 29 лютого 1918 р. Київ було звільнено від більшовиків. Окупаційна адміністрація все активніше почала втручатися у внутрішні справи країни, підштовхували до зміцнення державної влади, оскільки ЦР не могла забезпечити продовольчі постачання в Німеччину. Дійшло до того, що німецьке командування видало наказ про засів усіх посівних площ в Україні.

23 квітня було укладено економічний договір між УНР та Німеччиною і Австро-Угорщиною, за умовами якого україна мала поставити до цих країн 60 млн. пудів зерна, 400млн. штук яєць, м’ясо, сало, цукор, картоплю, овочі, сировину. До України було поставлено 160 вагонів сульськогосподарських машин, 400 вагонів емальованого посуду, швейних машин, хімтоварів. Хоча договір не можна назвати рівноправним, проте він був вигідним для України.

29 квітня 1918 р. відбулась остання сесія Центральної Ради, на якій було прийнято Конституцію УНР, розглянуто деякі інші закони та обрано першим її президентом М.Грушевського. Цього ж дня без суттєвих ускладнень було здійснено державний переворот — на Всеукраїнському з'їзді хліборобів-власників гетьманом України обрали П.Скоропадського, а діячів УЦР заарештовано.

Таким чином, після 13,5 місяців діяльності Центральна Рада перестала існувати. Доба УЦР продемонструвала сильні й слабкі сторони Української революції. Своєю діяльністю Рада сприяла піднесенню національної самосвідомості й відродженню української державності. Завдяки цьому зростав її авторитет у масах. Але їй бракувало політичного і державницького досвіду, перешкоджала недооцінка соціального аспекту в практичній діяльності. Ідея державності не посіла гідного місця в українській ментальності. З поваленням УЦР завершився перший етап Української революції

50

Політика Директоріїта її наслідки. Директорія УНР у пошуках шляхуміж націоналізмом і соціалізмом

Третя національна влада України — Директорія з перших днів існування намагалась вирішити стрижневе питання: що важливіше для державотворення — соціально-економічні реформи чи національно-духовне відродження. Загалом вона заперечувала не програму П.Скоропадського, а його політику. Намагаючись створити органи влади, Директорія то копіювала більшовицьку систему, то задовольнялась формальним перейменуванням гетьманських органів, її лідери демонстрували соціалістичний світогляд, відновивши 8-годинний робочий день, колективні договори, право пролетарів на організацію профспілок і страйків, підтвердили повноваження фабзавкомів, робітничого контролю.

До 19 грудня 1918 р. (тобто чотири дні) в Києві при владі була Рада комісарів, створена при Українському ревкомі — своєрідному філіалі УСДРП. Замість губернських та повітових старост теж керували комісари, часто одні й ті самі особи. Державну варту було перейменовано на народну міліцію. Вдосконалювались (на базі законів часового уряду) місцеві земства. Багатьох службовців, вчителів, призначених гетьманом, звільняли з роботи анульовували посвідчення про освіту, видані більшовицькою або гетьманською владою.

Серед членів Директорії розгорнулися дебати щодо моделі державності — європейського чи радянського типу. Формально було досягнуто компромісу (в губерніях і повітах почали організовувати трудові ради, а в центрі — Конгрес трудово народу). “Селянська спілка” й група лідерів М.Галагана підтримала Директорію; меншовики, бундівці й російські закликали брати владу без Директорії, ліві течії УСДРП і УПСР, члени Бунду вимагали створення радянської влади. Єдність політичних сил існувала лише стосовно Злуки — об'єднання УНР і Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР), але цей союз мав більше ідеологічний, ніж державно-правовий характер. Соборна Україна існувала формально до 16 листопада 1919 р. — надто різним виявилося політико-ментальне середовище обох регіонів, вони мали різний політичний досвід, різні релігійні традиції, зазнавали протилежного зовнішньополітичного впливу.

Ідея Директорії щодо створення федерації у складі Дону, Кубані, уряду Білоруської Народної Республіки не була підтримана країнами Антанти. Наприклад, Париж вбачав у керівниках Директорії УНР потенційних союзників більшовизму, їм не подобались спроби Директорії порозумітися з радянською Росією, лівий курс у соціальній сфері. Ситуація ще більш ускладнилась, коли у травні 1919 р. М.Грушевський створив у Франції «Комітет незалежної України», запевняючи місцевих політиків, що українську справу пов'язувати з Директорією недоцільно.

Надзвичайно складною для Директорії стала проблема формування регулярних збройних сил. Командири нерідко виявляли самоправство, не бажали опановувати новітні методи ведення бою й управління військами. Доводилося постійно здійснювати кадрові перестановки, посилати каральні загони проти бунтівних частин, страчувати отаманів.

16 січня 1919 р. Директорія УНР оголосила війну більшовицькій Росії, що засвідчило країнам Європи принципове відмежування українських соціалістів від російських більшовиків.

Напружена боротьба точилася серед прихильників класових та загальнодемократичних принципів будівництва української державності. Було вирішено дотримуватися «трудового принципу». Вибір такої форми влади зумовлений особливістю етносоціальної структури тогочасного українського суспільства, адже в ньому за соціально-класовою структурою в українському суспільстві домінувало селянство. Тому суперечності між етнічно українським селом та інонаціональним містом, українським селянством і чужоземним панством суттєво впливали на ідеологію державотворення доби Директорії. На думку провідників УНР, «трудовий принцип» передбачав владу трудового народу при позбавленні представників експлуататорських класів виборчих прав.

Провідні в Директорії партії - УСДРП та УПСР залишалися адептами соціалістичного будівництва, але якщо соціал-демократи були прихильниками поступового просування до соціалізму, то есери виступали за якомога швидке перетворення суспільства завдяки реформам, революційним заходам.

51

Зміна державницької концепції. У ставленні до проблеми української державності склались три соціальних групи. Ідею суверенності УНР підтримувала національно свідома інтелігенція, частина патріотично налаштованого селянства. Однак в суспільній думці домінували не вони. Робітничий клас, ліворадикальна інтелігенція і більшість селянства, висуваючи соціальні вимоги, були на боці радянської Росії. Прихильниками входження до складу єдиної не більшовицької Росії були буржуазія, середній клас та певний прошарок заможного селянства. Не менш строкатою була й етнополітична картина. Переважаюча частина росіян вимагала єдності українських земель з Росією. При цьому пролетаріат сподівався на створення радянського ладу, а представники заможних верств орієнтувалися на парламентську демократію за західним зразком. Етнічні поляки Правобережжя й Західної України мріяли про возз'єднання з Польщею. Розкол був і серед єврейської меншини України: одні підтримували більшовицьке гасло інтернаціоналізму, інші — єдиної й неподільної Росії.

Розмежування політичних сил відбувалося за кількома напрямами:

• між новоствореною державою і суспільством;

• класовий розкол, в тому числі серед селянства;

• розмежування українських політичних сил на чотири ідеологічні табори;

• міжнаціональний розкол, внаслідок якого основні національні меншини не підтримали створення української державності;

• розкол на Захід і Схід, який ментально й політичнерозділив українців, не давши реалізувати ідею соборності.

Ситуацію ускладнювало й те, що більшість населення майже не була поінформованою щодо політичних програм сил, які боролися за владу, тому підтримка демократичних лідерів була слабкою.

Якщо, наприклад, лідер ЗУНР Є.Петрушевич наголошував на необхідності запровадження демократичних основ державотворення, то лідери УПСР і УСДРП дотримувалися протилежних позицій. Українські есери орієнтувалися на радикалізм збурених мас, відкидали будь-яку можливість участі ліберальне-буржуазних партій у державній політиці, а українські соціал-демократи обстоювали курс на самостійність УНР і демократичні реформи, зокрема, обрання парламенту населенням країни.

У серпні 1919 р. дипломати УНР за кордоном доповідали: держави Заходу можуть визнати УНР, якщо її структури функціонуватимуть на принципах демократизму. Крім того, немало керівників повстансько-партизанського руху відмовлялося від прорадянських поглядів, не заперечуючи можливості перемоги демократичних цінностей. Несоціалістичні партії взагалі вважали ідею «трудових рад» проявом більшовизму, яка відмежовувала від державницької діяльності найбільш освічені, культурні групи населення. Наполегливо вони виступали проти принципу „соціалізації землі”, який, на їхню думку, цілком ігнорував структуру та звичні норми українського села, вносив у суспільство небезпечну дестабілізацію.

Незважаючи на опір частини лідерів УПСР, було схвалено демократичний напрям політики УНР. Передбачалися участь населення у виборах до парламенту, який матиме права Установчих зборів, реформування органів місцевого управління на базі загального виборчого права. Так мав відбутися перехід від про більшовицького «трудового принципу» до загальнолюдських, демократичних засад побудови Української республіки. Щоправда, інколи доводилося робити політичні заяви та вдаватися до політичних жестів на догоду УПРС і УСДРП. Про це свідчить підтвердження передачі земель великих власників селянству без викупу, що й означало соціалізацію землі. Все ж головним у діяльності Директорії до моменту її ліквідації залишався принцип демократизації.

Проголошуючи загальне виборче право і парламентаризм, уряд УНР прагнув послабити тиск «правих» сил, об'єднати прихильників державності, домогтися визнання України світовою спільнотою.

Занепад Української державності

Невдачі армії УНР на фронтах проти Червоної армії, білогвардійців, перевага Польщі над силами ЗУНР восени 1919 р, зумовили безнадійну ситуацію в Україні. Військовим частинам не вистачало найнеобхіднішого, військовослужбовців косили хвороби, ширилось дезертирство. На фоні невдоволення, зростаючих радянофільських настроїв спрацьовували добре організовані провокації більшовицької Росії. В умовах постійних бойових дій давались взнаки неунормованість відносин, відсутність взаємодії цивільної та військової влади, що шкодило репутації Директорії. Періодично виникали спроби державного перевороту з боку лівих політичних сил. У цей час громадянська війна досягає свого піку.

Українську визвольну боротьбу ускладнювала дезорієнтованість і розпорошеність сил, неузгодженість дій між керівництвом ЗУНР та УНР. Серед правих політичних груп та українських есерів зростало захоплення «радянством». Спроби досягти міжнародного визнання УНР виявились безуспішними.

Для відновлення антибільшовицького фронту одноосібний голова Директорії С.Петлюра спробував ще раз знайти вихід у союзі з Польщею Ю.Пілсудського. У вересні 1919 р. члени Директорії та кабінету міністрів збиралися передати Польщі Холмщину і Підляшшя, а питання щодо незалежності Галичини мали вирішити великі держави. Через військові поразки довелось пожертвувати і Східною Галичиною, а в квітні 1920 р. Петлюра погодився з втратою Західної Волині, Поділля, Полісся. Того ж місяця була вироблена таємна угода про військове співробітництво.

Зближенням з Польщею С. Петлюра сподівався отримати визнання небільшовицької України державами Антанти і з їх допомогою звільнити її від комуністичного панування. За польсько-українською конвенцією, Польща визнавала право України на незалежне державне існуваня, а Директорію - верховною владою УНР. Вона зобов'язувалась не укладати антиукраїнських договорів, гарантувала етнічним українцям у своїй державі мінімум культурних прав. Визначалися також кордони між УНР і Польщею, а на Волині встановлювалась тимчасова лінія кордону, яку пізніше планувалося переглянути.

Українсько-польському порозумінню не сприяла проросійська політика Антанти ще в роки існування армії А.Денікіна. У польській політиці щодо України головними були два напрями:

1) національно-демократичний, що не бажав створення незалежної Української держави;

2) прибічники Ю.Пілсудського найбільшим ворогом Польщі вважали радянську Росію, а в союзницькій Україні вбачали надійний захист проти Москви.

Вторгнення військ Ю.Пілсудського й С.Петлюри на територію юридично радянської України у квітні 1920 р. мало всі ознаки інтервенції. До того жителі УСРР не сприйняли польсько-української угоди як бажаного компромісу, тому поповнень до армії УНР у травні-червні годі було чекати від прагматичного українського села.

Після розгрому поляками Західного фронту М.Тухачевського під Варшавою польське керівництво прийшло до висновку про недоцільність подальшого продовження військових дій і забезпечення незалежного існування держави-сателіта на території Правобережної України, як і неможливості створення блоку Польщі, України, Литви і Білорусі. Тому в жовтні в Ризі почалися радянсько-польські переговори, які завершилися 18 березня 1921 р. укладенням мирного договору. Армія УНР з допомогою кавалерійського корпусу Польщі до кінця листопада 1920 р. відступила з району Коростеня на польську територію, де була інтернована. Кількість інтернованих бійців, старшин і цивільних осіб до 1923 р. сягнула 30 тисяч. Згідно з умовами Ризького миру Польща одержала території Західної України та Західної Білорусі.

Поразка армії УНР призвела до цілковитого придушення українського національно-визвольного руху. Трагізм української національної революції був зумовлений тим, що розвивалася вона за вкрай несприятливих внутрішніх і зовнішніх умов. Адже до 1917 р. Україна як політична реальність не існувала, а створення національної української державності викликало спротив впливових політичних сил. Країни Антанти підтримували претензії Польщі на західноукраїнські землі та плани білої армії щодо відновлення єдиної й неподільної Росії. Тому лідери українських урядів діяли за міжнародної ізоляції, а власних сил для перемоги з чисельними ворогами не вистачало. Хоча боротьба за національну державність закінчилася поразкою, вона все-таки унеможливила механічну інкорпорацію Українських земель до складу радянської Росії. В національно-визвольних змаганнях формувалися й зміцнювалися національна самосвідомість, патріотизм віками гнобленого народу України.

52

Перша спроба поширити в Україні радянську владу й диктатуру пролетаріату, фактично диктатуру РКП (б), закінчилась у 1918 р. невдачею. Створена в липні 1918 р. Комуністична партія (більшовиків) України як обласна організація РКП(б) взяла курс на революційне об'єднання України з Росією на принципах обмеженого федералізму з визнанням керівної ролі московського центру.

Після захоплення частини Лівобережної України наприкінці січня 1919 р. голова Ради народних комісарів України X.Раковський підтвердив, що тимчасовий уряд радянської України є органом ЦК РКП(б) і виконує всі його накази. До травня 1919 р. майже вся територія Лівобережної та Південної України контролювалася військами Червоної армії.

Основою економічної політики більшовиків в роки громадянської війни став «воєнний комунізм» - набір надзвичайних заходів для максимальної концентрації ресурсів у руках Політбюро ЦК РКП(б). На початковому етапі він був спробою ліквідувати товарно-грошові відносини й побудувати державу-фабрику з тотальним плануванням щодо розподілу матеріальних благ. Зумовлений він був не стільки напруженою ситуацією на фронтах, скільки концепцією активного втручання держави в економіку, утопізмом першої більшовицької програми. Його стрижень продрозкладка, що замінила набагато жорсткішу систему подвірного обліку й регламентації селянського споживання, яка викликала масові повстання в радянській Росії. Фактично більшовики продовольчу диктатуру царизму.

У лютому 1919 р. ЦК РКП(б) санкціонував запровадження продрозкладки в Україні. Передбачалося вилучати продовольство за твердими державними цінами, однак обвальна інфляція, стимульована більшовицькою фінансового політикою, перетворювала це у фікцію. Небажання населення віддавати продовольство за безцінь або в борг змусило ВУЦВК у квітні 1919 р. запровадити продовольчу диктатуру, створити продармію.

У 1919 р. більшовикам так і не вдалося встановити контроль над українським селом. Селянство ігнорувало вимоги заготівельних загонів, чинило збройний опір спробам силою забирати продовольство. Не допомагали навіть такі жорстокі заходи, як спалення сіл, грошова й матеріальна контрибуція, виселення родин повстанських отаманів, система заручників та «десятихатників». Лише за весну й літо 1919 р. тільки на півдні України відбулося 238 антибільшовицьких повстань під гаслом «За ради без комуністів і чекістів!».

Не вдалося виконати плани продрозкладки і в першій половині 1920 р. Щоб усунути від влади в Україні заможне селянство, яке в основному переважало в сільських радах, у квітні 1920 р. було створено комітети незаможних селян (комнезами; КНС). Влада наділила їх функціями рад. Завдяки зусиллям КНС продрозкладку до кінця року вдалося виконати ледь не наполовину, але селянство різко зменшило посівні площі, зросла кількість повстанських загонів.

З березня 1919 р. почалася кампанія комунізації села, яка ще більше посилила опір селянства. Комуністичні перетворення негативно позначилися і на становищі робітників, бо націоналізація промисловості зробила їх цілком безправними перед державним свавіллям. Крім того, ліквідувавши господаря-власника, вона не знищила відчуженості робочої сили від засобів виробництва. Тому для контролю над виробництвом почала розростатися величезна надбудова контролерів-управлінців. Всеохопність конфіскацій приватної власності призводила до зупинення багатьох заводів і фабрик, позбавлених повноцінного управління і постачання. Державні органи по-хижацьки використовували ресурси, спрямовували їх на загальнодержавні програми, не рахуючись з потребами повсякденного життя. Керівництво РКП(б) вперто впроваджувало нежиттєздатну неринкову систему, обов'язковим атрибутом якої стала мілітаризація праці, загальна трудова повинність, інші форми насилля. Комунізація села, тиск денікінської адміністрації зумовили появу масового партизанського руху, або отаманщини. Восени 1919 року на території України діяли сотні загонів, до складу яких входило до 100 тис. бійців. Однією з найпотужніших течій був махновський рух, очолений Н.І.Махном (Міхненком). За різними даними його загони нараховували від 20 до 100 тис. осіб. Метою збройної боротьби махновців було “повне визволення трудящих України від усякого поневолення”.

Радянська влада як форма більшовицької диктатури

Дбаючи про утвердження своєї влади на теренах України, керівництво РКП(б) врахувало помилки, допущені українськими урядами при вирішенні соціальних та національних проблем. На VIII конференції партії у грудні 1919 р. В. Ленін вніс на розгляд «Тези з українського питання», підготовлені групою X.Раковського. На їх основі було прийнято рішення про визнання формальної незалежності УСРР за умови централізованого управління господарством та обороною з Москви. У політичному житті почали чітко окреслюватися однопартійність, жорстке викорінення будь-яких елементів інакомислення. Заборонялася навіть діяльність соціалістичних партій. Під тиском голови Раднаркому УСРР X.Раковського змушена була самоліквідуватися УКП(б), яка утворилася у 1919 р. шляхом злиття членів загальноросійської партії лівих есерів, які діяли в Україні, з боротьбистами – прихильниками лівого крила УСДРП (незалежниками). Оскільки КП(б)У не мала сили поглинути УКП(б), яка виступала за незалежну соціалістичну українську державу, московське керівництво направило до її складу до 4 тис. боротьбистів, а проти тих 10 тис., які залишились відданими УКП(б), розгорнуло тотальний терор.

Щоб угамувати село, у лютому 1920 р. був прийнятий «Закон про землю», за яким майже всі колишні землі поміщиків підлягали зрівняльному переділу серед селян. Насправді він провадився по-різному, і часто за рішенням сільського сходу (де, як правило, верховодили заможні селяни) господарям, які мали 10 десятин землі, прирізали стільки ж, декому могли й зовсім відмовити. До рад населення найчастіше посилало найбільш заможних, освічених господарів. Більшовицьких осередків у селах було дуже мало, тому в більшості з них вибори до Рад не проводилися. Владу одержували з рук діячів КП(б)У ревкоми, революційні «трійки», військово-революційні комітети та інші невиборні органи. Фактично таке становище означало відсутність легітимної радянські влади, існування відносно тривалого надзвичайного плану, незважаючи на прийнятий у травні 1920 р. дискримінаційний виборчий закон, за яким від тисячі червоноармійців обирали одного депутата, від 10 тисяч робітників і 50 тисяч селян — теж по одному. Навіть Ленін вважав таку систему виборів підробкою народного волевиявлення.

Постійно контрольовані ідеологічні, емоційні зв'язки з масами більшовики використовували для докорінної перебудови свідомості громадян. Утримуючи всю повноту політичної влади й управлінські важелі, партійний апарат фактично ні за що не відповідав, а радянські органи виконували лише розпорядчі функції. Така форма керівництва породжувала бюрократизм, сваволю, підлабузництво, висунення малокомпетентних, морально непідготовлених до владних функцій осіб. Влада все більше концентрувалася на найвищому рівні ієрархічно сконструйованої адміністративно-командної системи. Поступова підміна виборних органів апаратними структурами більшовицької партії спричинила відрив державної партії від мас. Ця підміна була неминучою внаслідок диктаторської природи самої влади. Аналогічну еволюцію пережили ради, ставши підсобними органами партії, яка використовувала систему виборів як ширму для прикриття своєї необмеженої сваволі

53

НЭП - форма переходного периода от капитализма к социализму. Была принята в марте 1921 года на 10 съезде Российской коммунистической партии большевиков.

Суть НЭПа - установление экономической основы политического союза рабочего класса и крестьянства.

Причины принятия НЭПА:

1) Кризис экономический;

2) Кризис политический;

3) Кризис внутрипартийный.

Основные изменения при НЭПе:

1) Замена продразверстки (изъятие всею что было в крестьянском хозяйстве) продналогом (разумное изъятие средств крестьян на нужды государства);

2) Продажа в частную собственность средней промышленности;

3) Переход от уравнительной к сдельной зарплате (по труду);

4) Привлечение иностранных капиталов в промышленность и сельское хозяйство;

5) Развитие торговли (рынков, ярмарок, базаров);

6) Выпуск новых денег - червонцев, обеспеченных золотом (6,8 г золота обеспеченность 1 червонца).

Итоги НЭПА:

- при НЭПе достигнуты самые высокие темпы развития страны;

- в кратчайшее время достигнуто восстановление народного хозяйства страны;

- вырос жизненный уровень населения страны. Но НЭП не был долговечным, он базировался на 2-х основах:

в экономике - рыночные отношения;

в политике - административно-командная система.

К началу 1928 года НЭП был свернут и заменен сталинским тоталитарным режимом.

56

Досягнення і складнощі політики українізації. Лібералізація радянського суспільства за часів непу, стабілізація національно-державного процесу шляхом утворення Союзу РСР супроводжувалися і діями більшовиків у національній політиці. Розбурханий в роки революції український національно-визвольний рух постав реальним об'єктивним фактором, з існуванням якого повинна була рахуватися комуністична влада.

У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) проголосив політику “коренізації”, що передбачала залучення представників корінних національностей у партійний аппарат і державні органи, застосування національних мов у партійній, господарській роботі, освіті, пресі, видавничій сфері. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою українізації. Більшовики всіляко намагалися довести, що головною метою нової національної політики є сприяння розвиткові культур і мов колишніх пригнічених народів. Та на перший план державної влади виступило розширення соціальної бази більшовиків за рахунок місцевого, корінного населення. Так, у 1922 р. українці становили лише 23% членів КП(б)У. Питома вага українців у складі державного апарату не перевищувала 35%. Щоб забезпечити собі сприятливе ставлення місцевого населення, необхідно було надати партійним і державницьким структурам УСРР більш національного характеру.

Проте партійно-державний апарат, що складався з неукраїнської чи зросійщеної верхівки, активно протидіяв політиці українізації, всіляко гальмував запровадження української мови. Так, секретар ЦК КП(б)У Д.Лебідь виступив одним із засновників теорії "боротьби двох культур", за якою "передова пролетарська російська культура" повинна була перемогти "відсталу, пов'язану з селянством українську". Втім, подібні шовіністичні ідеї, що маскувалися під гаслами "пролетарського інтернаціоналізму" і поділялися багатьма партійними функціонерами, політичне були ще занадто передчасними.

В 1925 р. Емануїла Квірінга, що перебував на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У, замінив Лазар Каганович, який заходився по-чиновницькому ретельно втілювати в життя офіційний курс партії. За нього політика українізації набула найбільшого розмаху і досягла значних успіхів. Своєрідним форпостом посиленої українізації в 20-х роках став наркомат освіти, якому підпорядковувалися всі ділянки культури. Наркомом освіти в 1924—1927 рр. був Олександр Шумський, а після його усунення - Микола Скрипник.

Наслідки українізації. Результати українізації 20-х рр. були по справжньому вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату з 1923 по 1927 рр. зросла з 35 до 54%. Частка корінної національності серед членів КП(б)У в той же час зросла з 23 до 52%, Українська мова, незважаючи на опір противників українізації (“русотяпів”), перетворилася на основний засіб спілкування, мову офіційного діловодства та освіти. У 1929 р. в УСРР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчання. Розширювалася мережа українськомовної преси і видавництв: понад половину книжок, газет і журналів стали виДзвати українською мовою. З ініціативи М.Скрипника національна мова впроваджувалася в школах командного складу, в червоноармійських частинах. Влада навіть дозволила українізувати церковне життя.

Україна відіграє роль сировинного придатку і перебуває на становищі колонії, як і при царському режимі. Він грунтовно переконував, що українська економіка повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися в світову економічну систему без посередництва російської. "Волобуєвщина" поряд з "шумськізмом" та "хвильовізмом" були оголошені проявом небезпечного "націона^-ухильництва" і стали приводом для згортання політики українізації.

Діяльність Л.Кагановича на посаді лідера українських більшовиків буладосить високо оцінена кремлівським керівництвом. У 1928 р. його з підвищенням було відкликано до Москви. Генеральним секретарем ЦК КП(б)У став Станіслав Косіор - відомий партійний і державний діяч, один із активних провідників сталінської політики на Україні. Саме за його безпосередньою участю було розгорнуто остаточний етап ліквідації політики українізації в умовах становлення тоталітарної диктатури. Трагічним фіналом українського національно-культурного відродження 20-х років стало самогубство М.Скрипника - одного з останніх поводирів і захисників політики українізації- в липні 1933 р.

57

Индустриализация требовала больших финансовых затрат. Было решено найти дополнительные средства в сельском хозяйстве. Курс на кооперирование с/х был взят в 1927 году. Он основывался на ленинском плане кооперирования (объединение). Но с 1929 года началась сплошная коллективизация (насильственное создание колхозов, которыми руководить было легче, чем отдельными крестьянскими хозяйствами).

Так Украина уже к весне 1932 года должна была закончить коллективизацию. Чтобы острее создать колхозы необходимо было ликвидировать кулаков (богатых, зажиточных крестьян). Поэтому с 1929 года по 1932 год было раскулачено 200 тысяч крестьянских хозяйств. На Украине конфисковали почти все продовольственные запасы крестьян, заставив умереть с голоду от 4 до 6 млн. человек (голод 1932-33 годов).

Итоги коллективизации:

- сельское хозяйство стало колхозным;

- были получены средства на индустриализацию, но:

- начался голод;

- само сельское хозяйство разорили;

- репрессии (насилие, принуждение) затронули но только кулаков, но и середняков (крестьян среднего достатка). Массовый террор своего пика (высшей точки) достиг во второй половине 30-х годов. Особо страшные размеры приобрел на Украине, т к. Сталин стремится уничтожить движение за самоопределение украинской нации.

58

С декабря 1925 года был взят курс на индустриализацию. Индустриализация - система мер, направленных на ускоренное развитие промышленности в целях технического перевооружения страны и укрепления ее обороноспособности. Индустриализация в СССР (СССР образовался в 1922 году, 30 декабря) имела ряд особенностей: началась с тяжелой, а не с легкой промышленности, имела высокие темпы, опиралась на внутренние источники, осуществлялась по плану. В результате индустриализации (1925-1941 г.г.) СССР из аграрной превратился в индустриально-аграрную, частично независимую от Запада страну. Укрепилась оборона страны, вырос объем продукции тяжелой промышленности, повысился жизненный уровень людей. Ошибками индустриализации считают ее форсированный характер и отсутствие рыночных отношений. Только за годы первых двух пятилеток (1928-1937 г.г.) было введено в строй б тысяч новостроек. Среди них ХТЗ, Харьковский завод "Серп и Молот", Днепрогэс и т.д.)

Здійснення індустріалізації сталінськими методами зумовило значне зниження життєвого рівня трудящих, падіння їх добробуту. Разом із цим результати розвитку важкої промисловості були вагомими. Особливо в роки першої п'ятирічки, шли УСРР одержала помад 20% загальних капіталовкладень. Серед промислових,об'єктів Радянського Союзу виділялися 35 виробничих гігантів вартістю понад 100 млн. крб. кожний. З них у республіці розміщувалося 12 об'єктів - 7 новобудов і 5 реконструйованих підприємств. До новобудов належали металургійні заводи "Запоріжсталь", "Криворіжсталь", "Азовсталь", Дніпрогес, Дніпроалюмінбуд, Краммашбуд І Харьківський тракторний завод. Великими промисловими підприємствами стали реконструйовані Луганський паровозобудівний завод і чотири металургійних заводи в Макіївці, Дніпропетровську, Дніпродзержинську та Алчевську.

Значні досягнення були одержані в розвитку електроенергетики. Великі електростанції було споруджено у найбільших промислових центрах, що зумовило виконання, здавалося б, "фантастичного" плану ГОЕЛРО вже на початку 30-х рр. У 1932 р. запрацювали агрегати найпотужнішої в Європі Дніпровської гідроелектростанції.

Індустріалізація викликала кардинальні зміни в структурі народного господарства. Значно змінилося співвідношення між промисловістю та сільським господарством у загальному обсязі виробництва. Проте встановити реальний внесок кожної з цих галузей у формування національного доходу практично неможливо. Незаперечним є те, що Україна в 30-х рр. перетворилася з аграрної в індустріальну країну.

Більшовики вимушені були в роки непу відкинути плани ліквідації приватної власності на землю і, навпаки, забезпечити ринкові умови для вільного розвитку одноосібних селянських господарств. Одним з позитивних напрямів функціонування економші стало розгортання кооперативного руху, що у середині 20-х років охопив більш 80% селянських господарств. Кооперація поєднувала в собі дві важливі ідеї - стимулюючи розвиток приватної ініціативи, вона паралельно задовольняла матеріальні інтереси всього суспільства. Парадоксальним виявилося те, що якраз термін "кооперація" був застосований сталінським керівництвом наприкінці 20-х років з метою цілковитого знищення економічної незалежності селянства.

Білет№59(україна в 30 роки 20 ст Великий терор)

Великий терор — найменування періоду в історії СРСР (1937—1938 роки), коли сталінські репресії були різко посилені й доведені до максимуму своєї інтенсивності. Інша поширена назва цього історичного періоду, «Єжо́вщина», пов'язана з тим, що керівником народного комісаріату внутрішніх справ у той час був Микола Іванович Єжов.

На початку грудня 1934 р. репресивними органами НКВС УССР були проведені арешти у справі так званої „контрреволюційної боротьбистської організації". Сфабриковану справу боротьбистів розглянула Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СОСР під головуванням В. Ульріха 27-28 березня 1935 р. Сімнадцять осіб, серед яких — О. Полоцький, М. Любченко, Г. Єпік, В. Поліщук, С. Семко-Козачук, Ю. Мазуренко, Д. Кудря, Л. Ковалів, М. Куліш, В. Вражливий, В. Підмогильний, Є. Плужник, А. Панів, В. Штангей, П. Ванченко, Г. Майфед, О. Ковінька — були засуджені до різних термінів позбавлення волі.22

Досить активно у відкритті „ворожих елементів" працювали місцеві репресивно-каральні органи, в тому числі обласні управління та районні відділи НКВС. Статистика, наведена Ю. Шаповалом, свідчить про те, що в другому півріччі 1935 р. порівняно з першим півріччям цього ж року кількість справ, розглянутих спецколегіями обласних судів, набагато збільшилась. Майже традиційним було звинувачення засуджених у „контрреволюційній та троцькістській агітації".23

Разом з тим маштаби репресій, які вже і на той час досягали свого апогею, явно не влаштовували вождів большевицької партії. Саме цим можна пояснити шифровку, направлену 25 вересня 1936 р. з Сочі до Москви за підписами Сталіна та Жданова: „Вважаємо абсолютно необхідною і терміновою справою призначення т. Єжова на посаду народнього комісара внутрішніх справ. Ягода явним чином опинився не на висоті у справі викриття троцькістсько-зінов'євського бльоку. ОДПУ запізнилося з цією справою на чотири роки. Про це говорять усі партійні працівники і більшість обласних представників НКВС". Дещо пізніше це знайшло своє відображення в рішеннях лютнево-березневого (1937 р.) Пленуму ЦК ВКП(б).

Необхідно зазначити, що Сталін не просто слідкував за ходом чергової вакханалії, а й всіляко стимулював її своїми „мудрими" зауваженнями, порадами, побажаннями. Зокрема, саме він покликав до життя ту масу колективних та індивідуальних доносів, які скалічили долі мільйонів громадян. Так, влітку 1937 р. Сталін без будь-яких застережень висловив незадоволення недостатньою кількістю сигналів з місць, що призвело, на його думку, до втрати пильности, вимагав ретельної перевірки таких сигналів, визначаючи, що коли „ ... в них буде правди хоча б на п'ять відсотків, то і це хліб".24

В умовах розгортання масової кампанії боротьби з „клясовими ворогами" відповідні вимоги висувалися перед репресивно-каральними органами НКВС. Їх працівникам постійно втлумачувалась теза про ту виняткову місію, що покладена на них в переломовий для країни період. Характерним у цьому відношенні є виступ народнього комісара внутрішніх справ СССР М. Єжова в 1937 році на прийнятті-бенкеті з нагоди нагородження чекістів урядовими нагородами: „...ми повинні зараз так виховати чекістів, щоб це була тісно спаяна і замкнута секта, безумовно виконуюча мої вказівки..." Розвиваючи думки свого шефа, його заступник Фриновський так наставляв керівників місцевих органів НКВС: „Ми повинні показати ЦК, що ми рятуємо країну від контрреволюційної небезпеки".25

У відповідності з поставленими завданнями удосконалювався і репресивний апарат. Так, в процесі проведення акцій у відношенні широких верств населення, що були зараховані до категорії „ворогів совєтської влади", наказом НКВС СССР від 30 липня 1937 р. були утворені республіканські, крайові, обласні трійки для розгляду справ на вказаних осіб, що поділялися на дві категорії. До першої належали „найбільш ворожі елементи", що підлягали розстрілові. До другої — всі останні, які мали бути ув'язнені на термін 8-10 років.

Цим наказом затверджувався персональний склад трійки, до яких входили народні комісари внутрішніх справ, начальники обласних, крайових управлінь НКВС, секретарі ЦК компартій союзних республік, крайових та обласних комітетів партії, республіканські, крайові та обласні прокурори.26

Списки осіб, які підлягали репресіям, у відповідності з наказами НКВС ООСР від 11 серпня 1937 р. та 20 вересня 1937 р. розглядалися також „двійками" у складі народніх комісарів внутрішніх справ республіки чи начальників обласних управлінь НКВС спільно з прокурорами республіки чи областей. Існував також порядок розгляду справ без виклику звинувачуваних та свідків до суду так званою „вищою двійкою" з участю голови Верховного Суду СССР та прокурора СССР. Постанови цього органу могли відмінятися лише пленумом Верховного Суду СССР.

Одночасно директиви Прокуратури СССР орієнтували місцеві репресивно-каральні органи на більш широке використання такого позасудового органу, як особлива нарада у складі НКВС СССР, куди належало направляти „справи за якими немає достатніх документальних даних для розгляду в судах".27

Таким чином, у 1937 р. репресивний апарат являв собою розгалужений і злагоджений механізм, зорієнтований на масовий характер каральних заходів. Нехтування юридичними нормами, спрощення процедурних питань перетворювали його в грізну і в той же час безконтрольну зброю політичної системи тоталітаризму.

За всі роки буття совєтської імперії абсолютні цифри репресій приховувались від дослідників та широкої громадськости. Недавно відкриті та доступні на сьогодні певні архівні фонди Служби Безпеки України (колишньої філії КҐБ СССР в Україні), дають можливість внести ясність в це суперечливе питання, дати відповідь про маштаби та спрямування репресій в Україні.

Як свідчить статистична звітність репресивно-каральних органів, в 1935 р. в Україні було заарештовано 24,934 громадян, в 1936 — 15,717, в 1937 — 159,573, в 1938 — 108,006. Таким чином, в 1937-1938 рр. (пік репресій) було заарештовано 267,579 громадян.28 Із вказаної кількости останніх двох років засуджено 197,617 громадян (за шпигунство — 25,627, зраду батьківщини — 1,487, терор — 5,193, диверсії — 13,996, шкідництво — 7,731, повстанську контрреволюційну діяльність — 99,822, контрреволюційну агітацію — 22,315, інші злочини — 18,903. При чому потрібно взяти до уваги, що з другої половини 1938 р. у статистичній звітності НКВС УССР характер злочинів не враховувався).29

Протягом 1937-1938 рр. в Україні до вищої міри покарання було засуджено 122,237 громадян; на 25 років тюремного ув'язнення — 21, на 20 років — 33, на 15 — 99, на 10 — 3,758, на 5 — 119, на 25 років виправно-трудових таборів — 15, на 20 — 49, на 15 — 92, на 10 — 61,609, на 5 — 4,848, на 3 — 2,213; на заслання і вислання за межі СССР — 209; на заслання в межах СССР — 1,034; на вислання з прикріпленням — 32; інші міри покарання — 590. Звільнено з-під варти — 658 громадян.30

Репресії 1937-1938 рр. в Україні мали свої певні етапи і закономірності. На першому етапі (кінець 1936 р. — перша половина 1937 р.) маховик репресивного механізму лише набирав необхідних обертів. В цей період в Україні було заарештовано 10,901 громадянин. З них 264 (3.4 відсотки) були засуджені до вищої міри покарання, понад 400 — виправдано.31

Особливого розмаху набувають репресії в другій половині 1937 р., коли у відповідності з директивами НКВС СССР та НКВС УССР було проведено цілий ряд операцій, спрямованих на вилучення „контрреволюційного елементу".

4 липня 1937 р. народній комісар внутрішніх справ СССР М. Єжов направив у всі підлеглі органи телеграму число 11926, якою наказував:

„Всім начальникам НКВС та начальникам УНКВС країв та областей. З отриманням цього візьміть на облік всіх в вашій області куркулів та кримінальних злочинців, які повернулися після відбуття покарання, втікачів з таборів та заслання, всіх врахованих куркулів поділіть на дві категорії: 1) найбільш ворожих елементів, що підлягають арештові і розстрілові в порядку адміністративного проведення справ через трійки; 2) менш активних, але все ж ворожих елементів, що підлягають висланню в район за вказівкою НКВС СССР.

До 8 липня 1937 р. телеграфом повідомте мені кількість осіб першої і другої категорій з визначенням окремо куркулів та кримінальних злочинців. Про час операції та порядок проведення вказівки дам додатково.

Білет№60(Західна Україна в 20-30х рр. )

У 1923 р. Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської Республіки. З цього часу правлячі кола Польщі починають відкритий наступ на національні права українців, всіляко обстоюючи ідею утворення однонаціональної держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. Українські землі розмежо­вувалися штучно шляхом територіально-адміністративних реформ. Так званий сокальський коридор (старий кордон між Австро-Угорщиною і Росією) мав на меті відокремити Східну Галичину від Во­лині й тим самим заперечити існування єдиного українського наро­ду, штучно поділити його на лемків, бойків та поліщуків. Важливим знаряддям колонізації стали дискримінаційні заходи польського уряду в царині мови й освіти. У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Кількість українських початкових (народних) шкіл у Галичині зменшилася з 2426 у 1912 р. до 352 у 1937 р. На Волині з 443 українських шкіл наприкінці 30-х років залишилося тільки вісім. У Львівському університеті було ліквідовано всі українські кафедри. У відповідь зав­дяки мужності вчених, об’єднаних у Наукове товариство ім. Т. Шев­ченка, у столиці Галичини було засновано таємний Український університет (1921-1925 pp.). Західна Україна у складі Польської держави залишалась економі­чно нерозвиненою окраїною, яка постачала центральним регіонам Польщі дешеву сировину і сільськогосподарську продукцію. Близько 80 % населення Західної України становили селяни і лише 8 % припадало на промислових робітників, які працювали в основному в лісовій і нафтодобувній галузях промисловості. Легальний демократичний рух було представлено також Україн­ською соціалістичною радикальною партією (УСРП) і Українською соціал-демократичною партією (УСДП), що в боротьбі за незалежну Україну перебувала під впливом соціалістичних ідей, при цьому різко заперечуючи більшовицький тоталітарний режим. Велика економічна криза 1929-1933 pp., яка супроводжувалася масовим зубожінням насамперед українського селянства, соціальними проблемами, ще більшою мірою загострила польсько-український конфлікт. Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля підпалів майна польських “осадників”, нападів і погромів. Загалом було зареєстровано близько 2200 актів “саботажу”. Під приводом боротьби з “українськими терористами” уряд переходить до каральних репресивних акцій щодо українського населення, проголошуючи так звану політику пацифікації (заспокоєння). У середині вересня 1930 р. під­розділи польської поліції та кавалерії вдерлися в галицькі села, де з нечуваною жорстокістю руйнували житла, просвітницькі заклади, конфісковували майно, фізично знущалися із селян, інколи закатовували їх до смерті. Понад 2 тис. українців, переважно молоді, було заарештовано, близько третини з них засуджено до різних строків позбавлення волі. До 1927 р. усі українські школи були закриті або румунізовані, українську пресу було заборонено. Було зроблено спробу піддати румунізації православну церкву. Окупаційна влада втручалась навіть в особисті справи людини, віддаючи накази змінювати українські прізвища на взірець румунських. На спроби українського населення чинити опір королівський уряд відповідав жорстокими каральними акціями. Так, були придушені Хотинське (1919 р.) і Татарбунарське (1924 р.) повстання. Останнє мало й позитивний наслідок. Бухарест був змушений піти на певну лібералізацію режиму щодо українців. Румунія була однією з найвідсталіших країн Європи. Промислові підприємства Північної Буковини і Бесарабії залишились, як і рані­ше, дрібними і напівкустарними. Економічна криза настала в Румунії ще в 1928 р. Вона переросла в депресію, яка тривала майже до кінця 30-х років. В умовах кризи кількість промислових підприємств Північної Буковини скоротилися майже наполовину. Короткочасна лібералізація румунських владних структур у 1928-1938 pp. призвела до легалізації політичних партій, що пожвавило українське суспільно-політичне життя. У 1927 р. було створено Українську національну партію (УНП) під проводом В. Залозецького, яка намагалася захищати права українців, зберігаючи лояльність до Румунії. У 1929 р. на Буковині виникає партія під назвою “Визволення”, яка обстоювала ідею приєднання до Радянської України. На по­чатку 30-х років на Буковині розгорнувся націоналістичний рух на чолі з П. Григоровичем, О. Забачинським та Д. Квітковським. Цей рух застосовував організаційні принципи та методи боротьби оунівців Східної Галичини. У 1938 р. король Кароль II встановив у Румунії військову диктатуру, що призвела до відродження репресивних каральних дій центрального уряду щодо українців. Становище українського населення Закарпаття, що в листопаді 1918 р. добровільно ввійшло до складу Чехословаччини, було значно кращим, ніж у Польщі та Румунії. Чехословацька республіка залишилась єдиною послідовною демократичною державою Центральної Європи і намагалася здійснювати ліберальну, зважену політику щодо національних меншин. Переважна більшість українського населення (близько 455 тис.) проживала на сході країни (Пряшівщина, Закарпаття). Це були економічно найвідсталіші регіони Чехословаччини, стосовно яких празький уряд намагався докласти певних зусиль, аби піднести рівень життя місцевого населення. З цією метою у 20-х роках тут було запроваджено аграрну реформу, наслідком якої став перерозподіл земель великих угорських магнатів серед селян. Понад 32 тис. селянських господарств додатково одержали 29 тис. га землі. Політичне життя на Закарпатті, незважаючи на економічну і культурну відсталість, було досить активним. На виборах, що відбувалися регулярно, місце в чехословацькому парламенті виборювало до 30 партій. Найвпливовішою у країні політичною силою були українофіли, які групувались в Українському національному об’єднанні. Авторитетним лідером українофілів був доктор теології і видатний педагог отець А. Волошин, який очолював Християнську народну партію (ХНП). Українофільська течія обстоювала ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом. Впливовою політичною силою на Закарпатті були також русофіли і комуністи. Комуністи входили до складу Комуністичної партії Чехословаччини і обстоювали відверто прокомуністичні, прорадянські позиції, наполягаючи на приєднанні краю до Радянської України.