Білет№1(первісна людина)

Перші люди на території сучасної України з'явилися в епоху раннього палеоліту, так звану ашельську добу, понад 900—800 тисяч років тому. Заселення відбувалося з заходу на схід, кількаразовими хвилями, і тривало до 100 тисяч років тому. У середньому палеоліті, у так звану мустьєрську добу, що тривала 100—35 тисяч років тому, територію України займали неандертальці. Антропогенез проходив в умовах періодичних зледенінь: гюнцького, міндельського, ріського і вюрмського, які формували природні зони України: тундру, лісостеп і степ. Люди сучасного типу — Homo sapiens, або кроманьйонці, сформувалися у період верхнього палеоліту, понад 40—35 тисяч років тому. На теренах України мешкали представники європеоїдної раси, які витіснили неандертальців. Кроманьйонці мали примітивну родову організацію і були суспільством мисливців-збирачів. Археологи знайшли близько 800 пам'яток цих людей в Україні і виділяють їх у закарпатську, дністровську, волинську, середньодніпровську та степову групи. Серед них особливо виділяють природний останець Кам'яна Могила, який став культовим центром кроманьйонців степової зони. Понад 10 тисяч років тому відбувся перехід від палеоліту до мезоліту, який збігся з таненням льодовика та початком нової геологічної доби — голоцену. Загальне потепління сприяло збільшенню кількості населення. Проте криза привласнюючого мезолітичного господарства поступово змусила людей приступити до відтворюючих форм: рільництва і скотарства. Це сприяло винаходу кераміки. Настала нова доба неоліту, яка тривала протягом 6—4 тисячоліть до н. е. Стабілізувався ландшафтний поділ України на лісову, лісостепову і степову зони, утворився гумусний покрив землі. Неолітичні культури України формувалися під впливом досягнень осередків Близького Сходу, які імпортувалися переважно через Балканський півострів і Подунав'я.

Білет№2(історичні витоки укр.. народу)

Сучасний стан археології дає право твердити, що український народ — автохтон своєї землі, який жив на своїй території, починаючи з неоліту. Обширну групу неолітичних племен тисячоліть до Р. X. можна вважати за предків українців, але до цього часу не можна сказати з певністю, від якого саме неолітичного племени вони походять. Найясніший зв'язок між українським народом та носіями культури полів поховань, яку датують кінцем 1 тисячоліття до Р. X. Поля поховань доходять до нижнього Дністра (Лука-Врублевецька) на заході, а на сході — до Полтавської та Сумської областей. Зустрічаються вони також у Молдавії. Поля поховань викликали деякий час сумнів дослідників щодо національности людей, які залишили їх. Перший, хто в 1901 році відкрив їх—В. В. Хвойка — в селах Черняхів, Зарубинці, Ромашки на Київщині, відразу визнав їх слов'янськими. Сучасні археологи (М. Ю. Брайчевський, А. Л. Монгайт та інші) твердо відносять їх до слов'янських. Спірним залишається питання про хронологічну межу: до якого часу існувала Черняхівська культура? В. В. Хвойка датував кінець її ІУ-У сторіччям нашої ери. М. Ю. Брайчевський відносить кінець культури до УІ-УІІ сторіч нової ери, але це ще не можна вважати доведеним. Характеристичне багатство римських монет у могилах полів поховання. За підрахунком А. Монгайта, до 1955 року знайдено біля 800 монет. Це свідчить про торговельні зв'язки носіїв цієї культури. Про це ж свідчать і численні фібули т. зв. «провінціяльно-римського» типу. Важливі пам'ятки культури Зарубинецької (Зарубин, Переяславського району) та Корчуватівської (Корчувате — недалеко від Києва, на правому березі Дніпра). Ця культура охоплює велику площу: від басону Десни, Сейму, Сули, Псла — до притоків Дніпра, як от Тясмин, Рось, Тетерів. У могилах знаходять рештки і трупоспалення, і трупокладення, а також бідний інвентар: фібули, дармовіси, скляні буси, посуд гарної техніки з блискучою поверхнею. Датуються ці могили від Ц ст. до Р. X. до П ст. по Хр. Знайдено чимало поселень та городищ — переважно на високих берегах річок.

Білет№3(скіфсько –сарматська доба)

Територія України в нову історичну добу — добу залізного віку — була заселена різними за походженням і мовою племенами. Тут мешкали автохтонні землеробські племена — пращури слов'ян, іраномовні скотарські кочові племена; сюди переселяються греки-колоністи. З VII ст. до III ст. до н. є. жах на племена Східної Європи та Близького Сходу наганяли племена скіфів, які прийшли з глибин Азії і вторглись у Північне Причорномор'я. Скіфи завоювали величезну для тих часів територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, частину Криму (територію сучасної Південної і Південно-Східної України), утворивши там державу Скіфію. Найгрунтовнішу характеристику та опис життя і побуту скіфів залишив грецький історик Геродот. У V ст. до н. є. він особисто відвідав Скіфію і описав її. Скіфи були нащадками індоєвропейських племен. Вони мали свою міфологію, обрядовість, поклонялися богам і горам, приносили їм кровну жертву. Наприкінці VI ст. до н. е. в причорноморських степах формується могутнє державне об'єднання на чолі зі скіфами, до складу якого увійшло місцеве населення степових і лісостепових регіонів (сколоти). Причорноморська Скіфія, за Геродотом, поділялася на три царства; одне з яких очолював головний цар, а два інших — молодші царі (ймовірно, сини головного). Скіфська держава — перше політичне об'єднання на півдні Східної Європи в ранньому залізному віці (центром Скіфії у V—III ст. до н. є. було Кам'янське городище поблизу м. Нікополя). Скіфія поділялася на округи (номи), якими управляли вожді, призначені скіфськими царями. Скіфське суспільство складалося з трьох основних верств: воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і скотарів). Кожна з верств вела своє походження від одного з синів першопредка і мала свій священний атрибут. Для воїнів це була сокира, для жреців — чаша, для общинників — плуг з ярмом. Геродот говорить, що особливою шаною у скіфів користувалися сім богів; саме їх вважали прабатьками людей і творцями всього сущого на Землі. Письмові джерела та археологічні матеріали засвідчують, що основу скіфського виробництва становило скотарство, оскільки воно давало майже все необхідне для життя - коней, м'ясо, молоко, вовну і повсть для одягу. Землеробське населення Скіфії вирощувало пшеницю, просо, коноплі та ін., причому хліб сіяли не тільки для себе, а й на продаж. Землероби жили в поселеннях (городищах), які розташовувалися на берегах річок і укріплювалися ровами й валами. Скіфи були войовничим народом. Вони активно втручалися в конфлікти між державами Передньої Азії (боротьба скіфів з перським царем Дарієм та ін.). Занепад, а згодом — розпад Скіфії були викликані рядом чинників: погіршення кліматичних умов, висихання степів, занепад економічних ресурсів лісостепу тощо. Крім того, в III—І ст. до н. є. значну частину Скіфії завоювали сармати.

Сучасні дослідники вважають, що перші паростки державності на території України з'явилися саме у скіфські часи. Скіфи створили самобутню культуру. У мистецтві домінував так званий тваринний стиль. Широко відомі пам'ятники скіфської доби — кургани: Солоха й Гайманова Могили на Запоріжжі, Товста Могила та Чортомлик на Дніпропетровщині, Куль-Оба та ін. Знайдено царські прикраси (золота пектораль), зброя тощо. Протягом наступних 600 років (III ст. до н. є. — III ст. н. е.) в Північному Причорномор'ї панували сармати, які прийшли з Волги, їхня мова, як і скіфська, належала до іранських мов, близькими були побут і звичаї. Тому вони фактично уживались в одній державі Сарматії. Важливим політичним центром було м. Танаїс у гирлі Дону. Як і всі кочові володарі українських степів, сармати були не однорідним племенем, а слабо пов'язаним союзом споріднених і часто ворогуючих племен, таких, як язиги, роксолани, алани та ін. Вони займалися скотарством, полюванням, вели кочовий спосіб життя. Велике значення в житті сарматів мали війни за пасовиська та здобич. Основу війська сарматів складали важкоозброєні вершники — катафактарії. З переселенням сарматів у Північне Причорномор'я розширилися їхні зв'язки з античними містами, зокрема з Ольвією, а також з Придунайськими Римськими провінціями. У них, як і у скіфів, існувала приватна власність на худобу, що була основним багатством і головним засобом виробництва. Значну роль у господарстві сарматів відігравала праця рабів, у яких вони перетворювали захоплених під час безперервних війн полонених. Проте родоплемінний лад сарматів тримався досить стійко. Кочовий спосіб життя сарматів і торговельні зв'язки з багатьма народами (народами Китаю, Індії, Ірану, Єгипту) сприяли поширенню серед них різних культурних впливів, їхня культура поєднувала в собі елементи культури Сходу, античного Півдня і Заходу. Від середини III ст. н. е. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей час тут з'явилися вихідці з Північної Європи — готи. Спільно з місцевими племенами, серед яких були й алани (одне із сарматських угруповань), готи здійснювали спустошуючі напади на міста Північного Причорномор'я.

Білет№4(Давні слов'яни)

Речові пам'ятки слов'ян. Давня історія слов'ян засвідчена численними археологічними знахідками. Витоки слов'янства археологи вбачають іще в хліборобських племенах лісостепу, що їм доводилося боронитися від войовничих кіммерійців. Йдеться лише про зародження якихось ознак духовного життя, побуту та господарства, властивих за пізніших часів слов'янам Речові пам'ятки давніх слов'ян мають свої особливості. Протягом тисячолітньої історії становлення слов'янства вони змінювалися. Та в найзагальніших рисах все-таки подібні між собою. Так, поселення слов'ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на південних схилах річок. За житла в них правили напівземлянки або землянки із плетеними чи складеними зі зрубаних стовбурів стінами і вогнищем, а від V ст. н. е. — з кам'яною піччю на долівці. Померлих співплемінників праслов'яни та слов'яни здебільшого спалювали. Керамічні вироби ліпили руками, без допомоги гончарного круга, зрідка оздоблюючи різними візерунками. Своєрідними були також знаряддя праці слов'ян та їхні прикраси. У зарубинецькій культурі слов'янські пам'ятки є основними при наявності балтських та германських. У переворській вони незначні поряд із основними германсько-кельтськими. У V ст. н. е. на території України за участю слов'янських племен виникла черняхівська культура, яка охопила землі між Прип'яттю і Десною на півночі та Чорним морем і Дунаєм на півдні. Поряд зі слов'янами її творили племена готів, скіфо-сарматів, фракійців, кельтів тощо. Власне слов'янські археологічні культури в лісостеповій частині Південно-Східної Європи постали в V—VI ст. н. е. Писемні джерела про слов'ян. Мешкаючи на віддалених від виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов'яни досить пізно потрапили на сторінки книжок. Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам І—II ст. Плінію Старшому, Таціту та грецькому географові Птолемею (II ст.). Усі троє називали слов'ян венедами і розповідали про них як окремий народ, що мешкав на схід від Вісли в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів. На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їх слов'янській частині. Птолемей, між іншим, з-поміж венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву «слов'яни». Загалом свідчення римських істориків — скупі на факти й досить суперечливі. Суспільне життя. Археологічні знахідки переконують, що слов'яни від самого початку своєї історії виступали як окремі, хоч і споріднені більші чи менші групи — об'єднання родів — племена, союзи племен. Отож, їм були властиві складні й різноманітні суспільні відносини. Не останню роль при цьому відігравали контакти слов'ян з іншими народами, включення до їхніх державних утворень, як це було, скажімо, за панування готів, й запозичення від них досвіду суспільного життя. Слов'яни жили племенами, що їх очолювали обрані громадою вожді. Вождів обирали з-поміж вихідців із найзаможніших сімей. Саме за вождями закріплювалась верховна влада, до повноважень якої належали перерозподіл додаткової продукції, що вироблялася, організація оборони під час воєнних подій, спорядження військових дружин тощо. Згодом влада вождів стала спадковою. Участь у бурхливих подіях спонукала слов'ян до згуртування. Отож, коли з'являлася потреба боронитися від сильного ворога, слов'янські племена об'єднувалися у великі військові союзи. Прикладом такого союзу може бути антське об'єднання. Утворення великих союзів племен учені вважають таким рівнем суспільних відносин, що передує державі. Отже, давні слов'яни в V—VII ст. упритул наблизилися до створення держави. Про досить складні суспільні відносини у слов'ян, формування в них племінної верхівки — еліти — свідчать джерела VI ст. Багато свідчень вказує на особливу роль у житті слов'ян спільних рад, на яких приймалися найважливіші рішення. Слов'яни під час Великого переселення народів. Розселення антів і склавінів відбувалося за часів, знаних в історії як Велике переселення народів. Перейняті ним, слов'яни брали активну участь у військових подіях, здобуваючи досвід державного життя, що його згодом втілили у власних державах. Активними учасниками Великого переселення народів були готи — германські племена, вихідці зі Скандинавії, які на початку н. е. переселилися до Прибалтики, а згодом просунулися на південний схід аж до узбережжя Чорного та Азовського морів. У III ст. готи остаточно утвердилися в причорноморських степах. Їхня держава об'єднала численні народи тих земель, у тому числі й слов'ян-антів. Перші самостійні походи слов'ян на Візантію відбулися наприкінці V — початку VI ст. Виняткове значення мав похід антських загонів 550—551 pp. Як свідчать джерела, навіть раптовий удар імператорського війська не змусив слов'ян повернутися додому. Трохи відступивши, вони залишилися на території Візантії на зиму. Після тієї зимівлі почалося масове переселення слов'ян-антів на Балкани. Отож, наслідком військових походів проти Візантії сталося переселення слов'янських племен на землі Балканського півострова. Поділ слов'ян на західних, східних та південних відповідає сучасному стану слов'янства. Як зауважують дослідники, у VIII—IX ст. не існувало ні східної, ні західної, ні південної слов'янської спільності, а були східні, західні та південні слов'янські племена або їх союзи, на основі яких постали численні слов'янські народи. Уже йшлося про те, що у верхній течії Дніпра, на Лівобережжі, у V—VII ст. також мешкали слов'янські племена. Їхнє життя засвідчене археологічними знахідками, проте назва тих племен не збереглася. Давніх слов'ян — мешканців верхів'я Дніпра. Живучи поряд з балтським населенням, вони були втягнуті в події, центром яких виступала Балтика. Поступово ці племена розселилися далеко на північ. Ті з них, що просувалися в північно-західному напрямку, згодом дали життя білоруському народові. Ті ж, що попрямували на північний схід, стали предками росіян.

Білет№5(утворення Київської Русі)

Сформована етнічна спільність існує як суспільна система, що самовідновлюється шляхом переваги етнічно однорідних шлюбів і передачі новому поколінню мови, культури, традицій. Більш стійке її існування забезпечує утворення держави. Протягом VII—VIII ст. союзи слов’янських племен перетворювалися на продержавні утворення — племінні княжіння, які згодом об’єдналися у державу. Археологічні знахідки, знайдені в південно-західних районах розселення східних слов’ян, свідчать, що їхня матеріальна культура має багато спільних рис. Тобто в VIII ст. на землях полян, деревлян, волинян, уличів, тиверців, східних хорватів сформувалася фактично єдина археологічна культура з незначними відмінностями. Вона характеризується однаковим рівнем соціально-економічного розвитку племінних об’єднань, подібними рисами в будівництві житла, виробництві, поховальних обрядах. Така подібність була важливою передумовою створення єдиної східнослов’янської держави із центром у південно-західному регіоні. Початок створенню середньовічної ранньофеодальної руської держави поклали союзи племен. Одним з найдавніших племінних союзів був дулібський, на що вказують археологічні матеріали й свідчення арабських писемних джерел. Політичним центром дулібів було Зимнівське городище, розташоване у верхів’ях Бугу. Із літопису відомо, що за часів візантійського імператора Іраклія (610—641 рр.) авари «воювали проти слов’ян і прилучили дулібів». Розгром аварами дулібського об’єднання дозволив полянам очолити державотворчий процес у слов’ян. Велике значення для процесу формування східнослов’янської держави мало заснування Києва. Літописна легенда розповідає про заснування Києва братами Києм, Щеком, Хоривом і їхньою сестрою Либіддю. Кий, перший князь полянського союзу племен, побувавши на службі у Візантії, заснував городок Києвець на Нижньому Дунаї, але не зміг там закріпитися і вирушив до Подніпров’я, де заклав Київ. Дані археологічних досліджень указують на заснування Києва десь наприкінці V — у першій половині VI ст. У «Повісті минулих літ» згадується про формування на середину IX ст. трьох державних об’єднань у слов’ян: Куявія (полянські землі із центром у Києві), Славія (землі ільменських словен із центром у Новгороді), Артанія (ймовірно, територія північно-східної Русі або Приазов’я). Приблизно одночасне формування державності у полян із центром у Києві та в ільменських словен із центром у Новгороді викликало дискусію навколо питання, які саме східнослов’янські землі відіграли провідну роль у процесі утворення Київської Русі — північ чи південь. Останніми представниками місцевої київської династії нащадків Кия були, ймовірно, Аскольд і Дір, за князювання яких поляни звільнилися від сплати данини хозарам. За часів Аскольда Київська держава посіла гідне місце серед найвпливовіших держав того часу — Хозарського каганату і Візантії — і почала впевнено виходити на міжнародну арену. У результаті вдалих походів на Візантію було укладено вигідні договори. Київська держава міцно утвердилася на узбережжі Чорного моря, яке в деяких джерелах того часу йменувалося Руським морем. Після походу 860 р. Аскольд і деякі представники правлячої верхівки прийняли християнство. Це викликало незадоволення численних прихильників язичницької віри. На півночі у Славії близько 860 р. на престол було запрошено норманського конунга (князя) Рюрика, для якого руські землі були головним об’єктом політичних і економічних інтересів. Рюрик помер 879 р., і престол через малолітство його сина Ігоря зайняв регент Олег, ймовірно, родич Рюрика. Олег 882 р. здійснив похід на Київ, убив Аскольда й захопив владу. Дата цієї події вказує на завершення утворення держави на значній частині території розселення східних слов’ян. Князь жорстоко розправився з населенням Новгорода, яке не бажало приєднуватися до Києва. Прихильники так званої норманської теорії вважають, що утвердження при владі в Києві представників норманської династії відіграло винятково важливу роль у формуванні основ державності у східних слов’ян. Але факти з історії східнослов’янської державності переконливо свідчать, що вона формувалася незалежно від варягів. Поява варязьких дружинників і навіть князя норманського походження не вплинули суттєво на її утворення. Олег та його дружинники почали фактично служити Київській державі, яка до того часу вже пройшла довгий шлях розвитку. Отже, саме Київ, який мав зручне географічне положення, став столицею об’єднаного князівства, провідним осередком східнослов’янської державності, головним політичним центром держави.

Білет№6(особливості державо творчіх процесі в К.Р у 10-11ст.)

Після тривалої боротьби між синами князя Святослава, Ярополком, Олегом та Володимиром, київський стіл зайняв його син Володимир Святославич.

Володимир Святославич (князював з 980 по 1015 рр.) - один з найвизначніших державних діячів Київської держави. Він значно розширив і зміцнив кордони Київської Русі. У 981 р. здійснив похід на Захід проти польських князів, які намагались захопити руські землі та зайняв Перемишль і Червенські міста. За Володимира до складу Київської держави входили також Закарпатська Русь і Тмутаракань. Воював з вятичами (982 р.), ятвягами (983 р.), радимичами (984 р.), волзькими болгарами (985 р.) і хорватами (993 р.). Для захисту від кочівників (печенігів, чорних клобуків) збудував укріплену лінію з містами-фортецями по р. Стугні, Десні, Ірпені, Трубежі й Сулі. Завершив об'єднання всіх руських земель у складі Київської держави.

Політичне об'єднання держави вимагало проведення релігійної реформи. Спочатку Володимир здійснив невдалу спробу запровадити єдиний пантеон язичеських богів і зробити обов'язковим поклоніння їм. В кінці 987 р. або на початку 988 р. охрестився. В 988-89 р. запровадив християнство як державну релігію Київської Русі. Впровадження християнства сприяло розвиткові культури Русі, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек.

За Володимира територія Києва була розширена і захищена новими валами з кам'яними вежами, побудована Десятинна церква, князівський кам'яний палац та інші споруди. Bолодимир розвивав політичні, економічні і культурні зв'язки з Візантією, Польщею, Угорщиною, Чехією, західноєвропейськими країнами. Намагався зміцнити міжнародні позиції Київської держави. Діяльність Володимира сприяла розквіту Київської держави і зміцненню її міжнародного авторитету. Канонізований церквою.

Після смерті Володимира (1015 р.) і чотирирічного кривавого братовбивчого протистояння у 1019 р. у Києві вокняжився Ярослав, син Володимира Святославича і полоцької княжни Рогніди Рогволодівни.

За князювання Великого князя Київського Ярослава Мудрого проведено ряд важливих державних реформ. Найбільше значення мало укладення збірника законів “Руська Правда”, які регулювали усі відносини давньоукраїнського життя. Ярослав Мудрий проводив активну зовнішню політику, уклав ряд вигідних для Русі династичних шлюбів своїх дітей з іноземними володарями. У 1054 р. князь узаконив “горизонтальну” практику успадкування великокнязівського столу (старійшинство), призначив першого руського митрополита Іларіона, сприяв розвитку науки і культури. У роки правління Ярослава Мудрого Киъвська Русь досягла найбільшої могутності. Помер Ярослав Мудрий у Вишгороді у 1054 р. Похований у Софійському соборі в Києві.

Білет№9(політ. Устрій К.Р)

Політичні ідеї періоду Київської Русі. У ІХ-X ст. відбувся процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва і формування Київської Русі як держави феодального типу. Рубіжною віхою у цьому процесі було прийняття християнства, що сприяло розширенню міжнародних релігійних і політичних зв'язків Київської держави, разом із якими на Русь прийшли здобутки європейської цивілізації в галузі філософії, права, історії, культури. Під їхнім впливом активізувалася давньоруська суспільно-політична думка. Політична думка Київської держави розвивалася під впливом політичної думки Візантії. Джерелом світорозуміння духовних мислителів Київської Русі були Старий та Новий Заповіти, релігійні постулати отців церкви Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста. Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до сьогодення і давньоруська міфологія, відомості про найважливіші історичні події, тексти деяких політико-правових документів світського характеру — договори Русі з Візантією Х ст., "Руська правда". Вони закріплювали характерні для тих часів політичні принципи панування сили в державі, станового поділу людей на повноправних, неповноправних і безправних, недоторканності приватної власності, божественного чи напівбожественного походження влади князя тощо. Основними творами, в яких відображені політичні ідеї, були "Слово про закон і благодать " митрополита Іларіона, "Руська Правда" Ярослава Мудрого, "Повчання дітям " Володимира Мономаха, "Повість минулих літ" літописця Нестора, "Ізборник 1076p " та ін. У Х-ХІІ ст. з'явилися перші літературні твори: "Слова", "Повчання", "Проповіді", які, як правило, виходили із середовища духівництва, а також '"Патерики", "Житія святих", що складалися для поширення християнства і прославлення князів, бояр, монахів. Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були: - погляди на походження держави і князівської влади; -правове регулювання суспільних відносин; -стосунки між церквою і державою; -проблеми єдності та суверенності політичної влади; -об'єднання удільних князівств навколо великого князя київського, самостійності й незалежності Русі. "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, наближеної до князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої церкви у Берестові, якого в 1051 р. обрано першим Київським митрополитом руського походження. "Слово " написане й виголошене ним з нагоди закінчення будівництва собору св. Софії у Києві. Вихідною проблемою "Слова" є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). Під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною - Новий. Закон це певна зовнішня настанова, що регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою. З часом закон змінюється благодаттю, водночас закон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею - свободи. Питання богообраності народів. За Старим Заповітом таким народом є лише іудеї, які залишившись в межах закону втрачають свою богообраність. Теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними віри слугує Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією. Іларіон висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Влада зосереджується в руках одного правителя, є запорукою територіальної єдності і сили держави.

Білет№7(реформи Володимира Великого та Яраслава Мудрого)

Князювання Володивира Великого (980-1015 рр.) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапом піднесення. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він нібито уособлював якісно новий рівень управління державою. Військовими походами 981-993 рр. на ятвягів, в’ятичів та хорватів Володимир завершив тривалий процес формування території Київської держави. Простягаючись майже на 800 тис. км. Завершальний етап формування давньоруської державності вимагав значних суспільних змін, спрямованих на консолідацію країни. Саме тому Володимир провів кілька реформ. Адміністративна реформа полягала в тому, що землі князівства, де правили залежні від великого князя місцеві правителі, передавалися дванадцяти синам князя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Внаслідок зламу сепаратизму племінної верхівки на зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов територіальний поділ, що є одною з основних ознак сформованої державності. Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. Суть її полягала у ліквідації “племінних” військових об’єднань, злитті військової системи із системою феодального землеволодіння. Ці реформи вимагали змін і в сфері ідеології. Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Саме тому найголовнішим досягненням Володимира стало хрещення Русі у 988 р. Християнство стало державною релігією. Реформаційний доробок великого князя містить і запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем “Уставом земленим”, який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм – “Правда Ярослава” (1016 р.).По смерті Володимира виникли конфлікти серед Рюриковичів. Князем став Ярослав, якого народ прозвав Мудрим(1019 – 1054 рр.) – час найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира – посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Перше за все він взявся за укріплення південних кордонів. У 1036 р. остаточно розбив печенігів. На звільненій території пізніше було збудовано Софіївський собор. Ярославу вдалося повернути землі на заході, що були захоплені поляками, підкорити прибалтійські племена. У період княжіння Ярослава Мудрого активізувалась внутрішня розбудова держави. З ім’ям цього князя пов’язано створення першого писаного зведення законів “Руської правди”, що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Ярослав поклав початок розвитку освіти, бо запроваджував при церквах школи. Підтримував церкву: при ньому в Києві було збудовано багато монастирів та храмів. У 1051 р. Ярослав призначив главою руської церкви Іларіона, що мало на меті звільнити вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії. Отже, визначальними рисами цього етапу історії Київської Русі були завершення формування території держави, перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього засвоєння та втримання під контролем; злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централізованої влади; заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства територіальним; активна реформаторська діяльність великих князів; запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології – християнства; поява писаного кодифікованого права, ширше використовування дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем; зростання цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури.

Білет№8(прийняття христіанства)

У Х ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр. Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва, спробу пристосувати його до потреб централізованої держави. Язичницькі боги на чолі з Перуном повинні були викликати у людей не тільки повагу, але і страх, символізувати волю правителя, обов'язковість його наказів, невідворотність покарання. Для цього на Старокиївській горі було створено пантеон, де, судячи з мініатюр Радзивілівського літопису, боги мали дійсно урочистий і грізний вигляд. Більш того, за переказами, Володимир відродив забутий і, очевидно, не вельми популярний звичай людських жертвоприношень, щоб надати новому культу трагічно пишного характеру: "І приносив їм жертви, називаючи їх богами, - говориться в "Повісті временних літ", - і поганилася кров'ю земля Руська і горб той". Те ж саме робилося й у Новгороді. Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком(церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади; дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами.) Вирішивши прийняти християнство, Володимир став діяти стрімко і круто. Його не влаштовувала звичайна практика прийняття християнства, що існувала на той час, за якою новонавернений монарх ставав “сином” імператора, тобто васалом. Володимир хрестився сам (згідно з “Повістю временних літ” ще в Корсуні, у Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни. Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило - зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) – до Воскресіння Ісуса Христа і т.д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки. Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного. Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів - церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з Візантією - найбільш розвиненою феодальною державою з передовою культурою. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення.

Білет№10(феодальна роздробленность К.Р)

XII-XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва. Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці. У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства. Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка. Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу. Деякі вчені називають її федеративною монархією, бо основні питання внутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з боку половців. У 60- 70 роки XII ст. виділяються два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, - Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги - лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи. У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, де правив воєвода Данила Галицького - Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стають Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич. Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого. Батий зумів приєднати до своєї імперії - Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь. Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу, галицько-волинському князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання. Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.

Білет№11(Галицько-Волинська держава у 12-14)

Галицьке князівство виділилося зі складу Київської Русі наприкінці XI ст., а Волинське — у середині XII ст. Віддаленість Галичини й Волині від Києва сприяла укріпленню самостійності цих земель. У 1199 р. князю Роману Мстиславичу вдалося об’єднати Волинську й Галицьку землі, врятувавши останню від зазіхань на її території польських і угорських феодалів. Так утворилося Галицько-Волинське князівство, до якого 1202 р. Роман Мстиславич приєднав і Київські землі. Улітку 1205 р. Роман Мстиславич розпочав військовий похід на Польщу, потрапив у засідку і загинув. Після смерті Романа, за малолітства синів почала правити його вдова Анна, яку підтримували волинські бояри. Від 1205 до 1238 р. тривали розпад Галицько-Волинської держави і боярське панування, що призвело до безладдя і політичного послаблення руської державності. Бояри прогнали малолітніх синів Романа — Данила і Василька і взяли владу у свої руки. Угорський король Андрій II посадив на галицький престол свого малолітнього сина Коломана, а польський князь Лешко Краківський заволодів Перемишлем і прагнув захопити й інші волинські землі. Щоб послабити позиції

угорського короля, він, скориставшись незадоволенням галичан свавіллям угрів, запросив на галицький престол новгородського князя Мстислава Удатного, який 1219 р. вигнав угорський гарнізон з Галича. Вісімнадцятирічний Данило, один із синів Романа Мстиславича, одружився з дочкою Мстислава Удатного Ганною. Спираючись на волинське боярство, 1219 р. він визволив від поляків Берестейщину і Забужжя, а 1225 р. — Луцьк і Пересопницю з округами. Кілька разів він брав і вимушено залишав Галич, а 1238 р. утвердився в ньому, остаточно подолавши боярську опозицію. 1239 р. Данило Романович знов приєднав до своїх володінь Київські землі, однак невдовзі вони були завойовані монголо-татарами, князь змушений був визнати залежність від Золотої Орди. Столицю князівства Данило переніс із бунтівного Галича на Волинь, у місто Холм. Навколо міста він звів могутні укріплення. У мicтi князь побудував церкви, заклав чудовий палац. У внутрішній політиці Данило прагнув забезпечити coбi підтримку селян та міщан. Він дбав про розвиток зовнішньої і внутрішньої торгівлі. Із цією метою князь запрошував ремісників та купців із Німеччини, Польщі, зруйнованої монголо-татарами Pyci. Данило не дозволив татарам повністю знищити свою державу: об’єднав її землі, підготував країну до відсічі орди. 1245 р. відбулася битва між військом Данила Галицького та об’єднаним польсько-угорським військом біля міста Ярослава на річці Сян. У цій битві Данило отримав блискучу перемогу. Галицько-Волинський князь підтвердив свою славу хороброго воїна й мудрого полководця. Ця перемога мала велике історичне значення. По-перше, вона надовго зупинила aгpeсію Угорського Королівства на північ від Карпат; по-друге, піднесла міжнародний авторитет Галицько-Волинської держави. Після цього угорський король змушений був налагодити дружні стосунки з Данилом і навіть одружив свою дочку із сином Данила Левом. На честь цього шлюбу Данило заснував Львів. Данило прагнув створити антимонгольську коаліцію європейських держав, однак це йому не вдалося. Тому, щоб уберегти свої землі від спустошення монголо-татарами, він поїхав на переговори з ханом Батиєм до Золотої Орди, де добився підтвердження своїх прав на Волинь і Галичину. Політика Данила була спрямована на те, щоб дістати перепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби. Данило звернувся до Папи Римського Інокентія IV з проханням допомогти зібрати рицарів Європи на хрестовий похід проти монголо-татар, погоджуючись за це на перехід своїх земель під церковну юрисдикцію Риму. 1253 р. він отримав від Папи Інокентія IV королівську корону. Коронували його в Дорогичині на Підляшші. Від того часу вci західні хроністи почали титулувати Данила королем, а Галицько-Волинську державу — Руським королівством. Але Папа не надав реальної допомоги Данилові в боротьбі проти орди, і взаємини між Данилом Галицьким і Римом не переросли у стійкий союз. У 1252—1253 рp. Данило втрутився у боротьбу за Австрію. Він одружив свого молодшого сина Романа з наступницею австрійського престолу герцогинею Гертрудою. Однак монгольська загроза не дала йому змоги надіслати значні військові сили в центр Європи й утвердити за сином австрійський престол. Наприкінці 50-х рр. XIII ст. монголо-татари направили проти Данила величезне військо і змусили його остаточно визнати себе васалом Орди. За вимогою монгольського воєводи Бурундая були зриті всі укріплення навколо міст. Із тих пip галицько-волинські війська змушені були брати участь у військових походах монголо-татар на сусідні держави. Однак убити чи усунути Данила з престолу, як вони це робили в інших руських князівствах, монголо-татари не посміли. Князь Данило Галицький проявив себе як здібний державний діяч. Biн здійснив військову реформу. Не покладаючись тільки на феодальну дружину (галицьке боярство часто зраджувало його), почав широко використовувати ополчення — селян і міщан. На зміну великого боярства, яке було в князівському оточенні, він почав висувати своїх прибічників з нижніх верств. Так формувалося дворянство-шляхта. Боротьба із зовнішніми ворогами і внутрішні міжусобиці знесилювали Галицько-Волинську державу. Після смерті в 1340 р. Юрія II Болеслава розпочалася тривала війна Польщі, Угорщини і Литви за землі Галицько-Волинської держави.

Білет №12(Формування української народності; Походження назви «Україна»)

1.Формування української народності.

Проблема формування української народності в минулому знаходила різне тлумачення в працях різних істориків у залежності від їхньої політичної заангажованості. В радянській історіографії післявоєнних років запанувала концепція своєрідного компромісу між двома вищезгаданими крайнощами – мовляв, єдина в минулому давньоруська народність нібито дала початок трьом спорідненим народам – російському, українському і білоруському. Даний компроміс мав на меті обгрунтувати історичними «фактами» політичну концепцію злиття націй. Якщо колись існував єдиний народ, який через зовнішні несприятливі обставини (а саме монголо-татарську навалу) роздрібнився, то після возз`єднання вони поступово позбудуться національних відмінностей і повернуться до першооснови. Ототожнення Київської Русі з “колискою” трьох братніх народів аж ніяк не сприяло науковим дослідженням походження українського народу. С.В.Кульчицький висловлює впевненість, що “…п`ять східнослов`янських племінних союзів, які утворили Київську Русь, не могли за короткий час існування цього досить крихкого ранньофеодального державного утвору злитися в одну народність. Очевидно, відмінності між трьома сучасними народами беруть свій початок у відмінностях між союзами племен, які існували ще з перших віків нашої ери”. Великий український історик М.С.Грушевський вважав порогом історичних часів для українського народу IV ст. "Расселення українських племен на їх теперішній території співпадає з початком їхнього історичного життя. Зусиллями київської династії і дружини були з`єднані докупи, в один політичний організм, хоч на недовгий час, всі українські племена, всі частини української території, і ця політична єдність надавала нові спільні риси культурі і суспільним відносинам всього українського населення”. Як відомо, однією з головних ознак кожної народності є її мова. Вже за княжої доби на південно-західних землях Київської держави формується народна українська мова. “Про це свідчить словниковий запас фольклору, поеми “Слово о полку Ігоревім” і тодішніх Київського й Галицько-Волинського літописів. Українська мова засвідчила свою життєздатність як творіння цілої народності”. Велике значення у формуванні українського народу мало поширення християнства, яке стало за князя Володимира державною релігією (988 р.). Поступово проникаючи впродовж століть в побут і свідомість народу, християнство стало справді народною релігією українців, посприявши поширенню освіти і культури. Щодо матеріальної й духовної культури української народності, то, попри всю її еволюцію впродовж століть, в ній зберігалися певні сталі елементи (фольклор, звичаї, способи будівництва та облаштування житла, виготовлення посуду тощо). Негативну роль у розвитку українського народу відіграла втрата державності в 40-ві роки XIV ст., входження переважної більшості українських земель під владу Польщі у відповідності до Люблінської унії 1569 р.

2. Походження назви «Україна».

За словами авторитетного українського дослідника Сергія Шелухина “Походження слова “країна”, “вкраїна”, “україна” губиться в темряві античних віків. Перша згадка в літопису назви “Україна” пов`язана зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича, який виявив себе завзятим оборонцем не тільки Переяславщини, а й Київщини, Чернігівщини та українських земель взагалі від нападів половців. Таким чином, перша згадка назви “Україна” в Київському літописі відноситься до Південної Русі, тобто до Киівщини, Переяславщини й Чернігівщини. В цьому самому літописі під 1189 р. названо “Украйну Галичську”. В не менш важливому джерелі – Галицько-Волинському літописі (під 1213 р.) зазначається, що тоді галицько-волинський князь Данило Романович зі своїм військом звільнив і приєднав до своєї держави “Берестій, Угровеськ, Верещин, Столпе, Комів і всю Україну”. Україною тут літописець назвав північно-західні землі Галичини й Волині” .Під 1279 р. Галицько-Волинський літопис повідомляє, що галицький князь Лев Данилович, здійснивши похід на Західний Буг, відвоював у Польщі українські землі: Інший випадок застосування назви Україна” належить до 1285 р.: польські війська вдерлися на Волинь і захопили тоді “село на Україні на ім”я Воінь”. Отже, назва “Україна” застосовується і щодо Волинської землі. Вважаючи всі три назви (Країна, Вкраїна та Україна) синонімами, що мають одне слов`янське і українське походження.

Білет№13(укр..землі у склоді Великого кн. Литовського)

Литовське князівство виникло в XIII ст. Першим надбанням Литви на українських землях стала Волинь, яка після смерті Юрія-Болеслава 1340 р. перейшла під владу Любарта Гедиміновича. Потім упродовж одного-двох десятиліть під контроль Вільна — столиці Литовського князівства — перейшли також Київщина з Переяславщиною, Чернігово-Сіверщина та Поділля. Приєднання цих земель перетворило Литовське князівство на велику феодальну державу, яка мала назву: Велике князівство Литовське. Особливості тієї держави дали історикам підстави називати її Литовсько-Руською. Адже підкорення литовськими князями руських земель відбувалося в основному мирно. На взаємовигідних умовах: великий князь литовський зобов'язувався обороняти руські землі, вимагаючи натомість від населення покори. Литовці дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Русинські бояри ставали на службу до великого князя литовського, за що за ними закріплювалися їхні родові землі. На місцях залишалася вся попередня система управління. Збереження традиційного укладу здійснювалося за принципом: «Старого не змінюємо, а нового не впроваджуємо». Культура русів, які становили 90 % населення держави, справила значний вплив на литовців. Вони переймали від українців та білорусів військову організацію й способи оборони, особливості зведення фортець, традиції господарювання і владарювання. Руська мова стала мовою великокняжого двору й державної канцелярії. Великого поширення з-поміж литовської знаті набувала «руська віра» — так спочатку звалося на Литві православне християнство. Шлюби литовських князів із руськими князівнами сприяли закріпленню руського впливу.Нові князі швидко перетворювалися на українських князів литовської династії. Свідченням наступництва державних традицій Київської Русі за литовського правління є князювання нащадків Ольгерда в Києві. Княжіння Володимира Ольгердовича в Києві датують із 1363 р. Охрещений матір'ю за православним обрядом, вихований на русинських звичаях і традиціях, литовський князь не був сприйнятий як чужинець і швидко порозумівся з місцевим боярством. Він організував кілька походів на південь проти кочових орд. Унаслідок успішних воєнних операцій князя ординців було витіснено до узбережжя Чорного та Азовського морів Позбутися залежності від Вільна є карбування Володимиром власної монети..

Зміни в Литовсько-Руській державі сталися з приходом до влади великого князя литовського Ягайла Ольгердовича. 1385 р. у містечку Крево Ягайло уклав Кревську унію, що передбачала долучення до польської Корони земель Великого князівства Литовського й перехід у католицтво всіх мешканців Литви. Наступного року було укладено династичний шлюб між Ягайлом і польською королевою Ядвігою. Відтоді у Великому князівстві Литовському набирав сили польський вплив, поширювався католицизм. Із ним розпочалися зміни традиційного укладу на українських землях, зокрема було ліквідовано найбільші українські удільні князівства. Литовсько-руська держава почала втрачати руські традиції, натомість посилювалися польські. Політика литовського князя Вітовта, спрямована на ліквідацію уділів. Ліквідація уділів супроводжувалася посиленням втручання польських можновладців у внутрішню політику Великого князівства Литовського, утисками, яких почали зазнавати православні після Городельської унії Литви з Польщею 1413 р. Угода передбачала призначення на вищі урядові посади Великого князівства Литовського тільки литовців-католиків. По смерті Вітовта 1430 р. великим князем литовським було проголошено князя Свидригайла Ольгердовича. Він почав здійснювати політику, спрямовану на здобуття Великим князівством Литовським незалежності, спираючися насамперед на українських і білоруських православних феодалів. Така орієнтація Свидригайла викликала невдоволення литовських феодалів-католиків. Усунення Свидригайла від влади 1432 р. обурило прихильників князя. Вони відмовилися визнавати владу Сигізмунда, який відновив унію з Польщею. Так було утворено Українсько-білоруську державу, до складу якої ввійшли Київщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь, Східне Поділля, Смоленщина, Вітебщина та Полоцька земля. У битві під Вількомиром 1435 р. зійшлися армія великого князя литовського Сигізмунда, посилена польськими загонами, та військо Свидригайла, з представників найшляхетніших руських родів. Сили Свидригайла зазнали тоді тяжкої поразки, а відтак повстання Великого князівства Руського проти Польщі та пропольськи й прокатолицьки налаштованої литовської родової знаті втратило шанс на перемогу. Проте ще близько 100 років представники української аристократії чинили опір зазіханням литовських можновладців-католиків та Польщі. Отже, невдалі спроби української шляхти зберегти українську державність спричинилися до втрати нею значення провідної верстви українського суспільства. Аби протидіяти зазіханням сусідніх держав та боронити свою окремішність, українці мусили знайти іншу опору. Та нова сила вже формувалася на степовому порубіжжі. І звалася вона козацтвом.

Білет№14(Кревська унія;розпад Литовсько-Руській держави)

Кревська унія 1385 року та її наслідки

Великою загрозою для Литовсько-Руської держави стало зростання Московського князівства. Починаючи з середини XIV ст. міцніє тиск на Велике князівство Литовське з боку Польщі. Польських магнатів і шляхту перш за все приваблювали українські землі. Проте склалась ситуація, яка не дозволяла силою змусити Литву поділитися цими землями. Правлячі кола Польщі починають переговори з великим князем Ягай-лом, пропонують йому руку польської королеви Ядвіги. За шлюбом Ягайло мав стати польським королем. Таким шляхом, через Ягайла поляки сподівались поширити свою владу на Велике князівство Литовське. У серпні 1385 року була підписана Кревська унія, згідно з якою Ягайло мусив: 1) перевести Литву на латинську абетку; 2) вжити заходів, щоб повернути втрачені Польщею та Литвою землі; 3) повернути Польщі землі, забрані від неї будь-ким; 4) звільнити полонених (очевидно, поляків); 5) прилучити литовські й руські землі до Корони Польської. У 1387 році Галичина і Поділля перейшли під владу Польщі. Але відносини Польщі з Литвою залишались напруженими. Литовці не хотіли пускати поляків безпосередньо на литовські землі. Ягайло в цьому не одержав підтримки з боку земляків. Вже у 1389 році Кревська унія була скасована і проголошена незалежність Великого князівства Литовського. Особливо вона зміцніла після битви під Грюнвальдом у 1410 році, де спільні сили Польщі та Литви протистояли Тевтонському ордену. Литва при цьому зіграла провідну роль в перемозі над німецькими рицарями, і Польща віддала литовцям Поділля. Негативне значення для подальшої долі Литовсько-Руської держави мала Городельська унія 1413 року, яка закріпила ідею литовської автономії, але внесла в литовсько-польське суспільство розлом на релігійному грунті; унія забезпечувала права, рівні з правами поляків, тільки католикам, які були поставлені над православними, що призвело до загострення відносин між ними. Образи на релігійному грунті штовхають православних до Москви. За Вітовта (1382—1430) Москва рахувалася з силою Литовської держави. Прилучення в 1404 році Смоленської землі, вплив Вітовтана Рязанське та Тверське князівства — свідчили про перевагу Литви над Москвою.

Білет№15(релігійне життя в Укр. 14-1пол.17ст.)

-- це епохальний поворот в історії Давньоруської держави, який не тільки суттєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі історичного розвитку.

Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував провести релігійну реформу, суть якої полягала в модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога - громовержця Перуна. Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатств і привілеїв феодальної верхівки, що набирала сили; ускладнювала розвиток зв'язків з християнськими країнами. Тому запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка. Після офіційного хрещення киян у 988р. християнство стає державною релігією Київської Русі.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:

1.Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян.

2. Православ'я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни.

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави.

4. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

Водночас прийняття християнства візантійського зраз-ка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:

1.Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі.

2. Прилучення до багатств світової культури було об-межене

3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим

Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів і тенденцій.

Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювались бібліотеки, школи, малювання, ікони. В Київській Русі існувало до 30 монастирів. Першим і найбільшим була Києво-Печерська Лавра заснована у 1051 році. Назву «Печерський» монастир отримав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастирі вважалися ченці Антоній та Феодосій. Тут працювали Нестор-Літописець,, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт.

Білет№17(Демографічні та етнокультурні процеси XIV-першої половини XVI ст.) Татарський фактор активно формував демографічну ситуацію в Україні, особливо у Середньому Подніпров'ї. Ще у XIII ст. частину населення тут було винищено, частина ж (хай і незначна — верхівка духовенства, дрібні князі та бояри з їх почтами) мігрувала, тяжіючи до міцної князівської влади й, як зазначено в одному з документів XIV ст., до «постійних і надійних джерел прибутків». Поділ Верхнє ж місто залишилося німим свідком колишньої величі «матері руських міст». Поступово вилюдніли Південна Київщина та Переяславщина, створивши так звану «буферну зону» між Золотою Ордою і володіннями руських князів. Аналогічні зони виникли у Галицькому Пониззі (Бакота) та у верхів'ях Південного Бугу (Болохівська земля). Сам факт існування певних груп населення, «сидячих за татарами» з власної волі, вказує на те, що тодішні русько-татарські відносини не можна осмислювати лише в категоріях протистояння, непримиренного антагонізму. Очевидно, що протягом другої половини ХІІІ-ХІV ст. вироблялися й певні форми співіснування двох етносів. Зі зміною традиційного щодо Криму зовнішньополітичного курсу великих литовських князів наприкінці XV ст. і їхньою переорієнтацією на Заволзьку Орду ситуація в регіоні різко погіршилася. На них практично не поширювався державний контроль Литви. Татарські напади впливали на темпи урбанізаційних процесів, значно уповільнюючи їх розвиток на Наддніпрянщині та Поділлі. Безперечно, багатовікові контакти з татарами, безвідносно до їх характеру, не могли не позначитися на ментальності, побуті й звичаях населення українських земель. Та попри ці та інші іноетнічні впливи, збереглося усвідомлення його національної ідентичності — «руськості», що сприймалась як категорія не тільки етнічна, а й конфесійна. Згадуються і так звані сіврюки — нащадки літописних сіверян, що зберегли свою етнографічну самобутність до XVI ст. Інша хвиля міграційних рухів була пов'язана з енергійним просуванням волинських князів на Київщину та Брацлавщину в другій половині XVI ст. Спричинене цим переміщування населення, підриваючи основи регюналізму. Новою ознакою стало використання в літературній традиції початку XVII ст. терміна «Мала Русь», який вирізняв Україну з-поміж інших руських земель. 

Суспільна стратифікація Особливістю середньовічних соціумів було переважання селянства в структурі населення.

У XIV—XVI ст. частина селян відбувала повинності безпосередньо на користь великих литовських князів та польських королів, частина ж сиділа на приватновласницьких землях, перебуваючи під юрисдикцією своїх володарів. Межа між групами селянства була досить умовною. До категорії слуг могли перевести тяглого селянина і т. ін. Таким же відносним був і поділ селян на «похожих» (особисто вільних) і «непохожих» (прикріплених до свого наділу). «Непохожий» міг покинути свого володаря, маючи когось, хто б заступив його й ніс відповідну службу, або ж продавши свій грунт. У свою чергу, «похожий» селянин, відсидівши десять років на чиїй-небудь землі й не застерігши собі права виходу, міг бути його позбавлений. міщани, особливо у невеликих містах та містечках, мало чим відрізнялися від селян. Однак з розвитком міст на перший план висувалася реміснича й торгова діяльність їх мешканців Найближчою до суспільних низів, як за походженням, так і за способом життя, була дрібна шляхта, чи то зем'яни — здебільшого нащадки тих слуг, які несли військову (боярську) службу, являючи собою проміжну ланку між селянством і військово-служилою верствою. Вищим за зем'ян прошарком, за шляхетською ієрархією, вважалися так звані пани; верхній щабель займала титулована знать У XV—XVI ст. паралельно з кристалізацією шляхти відбувалося формування принципово нової соціальної групи — козацтва, яке пізніше, у XVII— XVIII ст., перетворилося на визначальний чинник суспільного життя. Колискою козацтва стала Південна Україна, що відігравала роль буфера між Природні багатства цього краю вабили до себе людність. Так на окраїні суспільного життя з рухливих, неконформних елементів поступово сформувався цей маргінальний прошарок населення — козацтво, що починає згадуватись у документах з кінця XV ст. (1489, 1491 та інші роки). Правлячі кола Польщі й Литви розглядали козацтво як дестабілізуючий фактор внутрішньо- й зовнішньополітичних відносин.

Білет№18 (Причини виникнення і джерела формування українського козацтва.)

Вперше термін “козак” згадується у Початковій монгольській хрониці (1240 p.). У перекладі-з тюркських мов він означає “одинокий”, “схильний до завоювання”. Цікаво, що слово “козак” вживалося для позначення полярних рольових функцій: “страж” і “розбійник”.

Характерною рисою заселення території України у XV ст. було те, що основна маса людності мешкала на здавна обжитих землях — Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі — Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя — мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище — козацтво.

Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з татарами.

Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка — прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби.

Білет№19 (Українські землі під владою Польщі та Литви (кінець XIV — перша половина ХУП ст.)) Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об'єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою.

Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови - спільна справа).

Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху.

Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років.

Розвиваються міста - і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права - виборного місцевого самоврядування, - з тим щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів.

У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини - уніатську та православну.

Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов'янською, а обряди православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким. Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.

Отож Берестейська унія не сприяла об'єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві церкви міцно пов'язані між собою.

Білет 20 (Козацтво в другій пол. XVI ст. перша половина XVII ст.)

Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка - прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби.

У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ.

Козацтво поділялося на полки чисельністю 500- 1000 осіб. Полки складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців - кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне - з 8- 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й новаки - джури, молодики. Протягом трьох років вони не могли брати участь у виборах старшини і, як правило, прислужували бувалим козакам. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків - нежонатих, загартованих у боях, і волосних - сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі, де не гребували землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки становили цвіт Війська Запорізького і називалися товариством або лицарством.

Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.

Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з зарубіжними країнами, розподілу землі тощо.

Поступово формується козацька адміністрація - військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.

Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.

Білет 21 (Селянсько-козацькі повстання 17 століття)

Польський уряд намагався обмежити зростаючий вплив козацтва, що призвело до нової хвилі повстань:

1625 р. — повстання під керівництвом М. Жмайла. Битва під Крюковим закінчилася внічию. Була підписана Куруківська угода, де реєстр встановлювався в 6 тис. чол., а їх платня — у 60 тис. злотих на рік. Козакам заборонялося нападати на турецькі володіння;

1630 р. — повстання під керівництвом Тараса Федоровича Трясила. 15 травня 1630 р. під Переяславом повсталі розгроми лидобірний загін поляків — Золоту роту («Тарасова ніч»). Нова угода з поляками передбачала реєстр у 8 тис. чол.;

1635 р. — повстання під керівництвом Івана Сулими. Козаки зруйнували фортецю Кодак, яка контролювала підходи до Запоріжжя. Повстання зазнало поразки, Сулиму стратили;

1637 р. — повстання під керівництвом Павлюка (Павла Бута), Повстанці зазнали двох поразок — під Кумейками і Боровицею. Павлюка схопили і стратили. У 1638 р. було проведено так звану Ординацію Війська Запорізького реєстрового, що дуже урізала права реєстровців, зменшила їх кількість до 6 тис. чол. Це викликало нове повстання;

1638 р. — повстання під проводом Я. Острянина. Повстанці зайняли Кременчук, Хорол. Але серед повсталих стався розкол, Острянин покинув військо і з частиною повстанців перейшов кордон Московської держави, оселившись у Чугуєві. Повстання очолив Д. Гуня, але після двомісячної оборони біля гирла річки Сули (оборона при Старці) зазнав поразки і з невеликою частиною козаків відступив на Дон. Таким чином, і це повстання зазнало невдачі, козаки змушені були визнати ординацію.

«Ординація» 1638р.

«Ординація війська Запорозького реєстрового», постанова польського сейму, винесене у січні 1638, після поразки селянсько-козацького повстання, очолюваного П. Бутом (грудень 1637 р.). «О». Обмежують привілеї реєстровців, скасовувала посаду гетьмана, скасовувала виборність осавулів і полковників. Реєстровими козаками, по «О»., Повинен був керувати комісар, який призначається польським сеймом. Комісар наділявся також і судовою владою. У його завдання входило завчасно припиняти будь-яке козацьке «свавілля». Посади осавулів і полковників заміщалися особами, призначалися польськими властями, виключно з шляхтичів. Реєстр скорочувався з 8 до 6 тис. чол., зведених в 6 полків і розквартированих в Черкаському, Канівському та Корсунському староствах. Кожен полк по черзі повинен був нести в Області війська Запорізького гарнізонну службу для розгону «свавільних збіговиськ, що з'являються на островах і річках». «О». Була прийнята представниками реєстрових козаків у грудні 1638 року.

Білет№22( Українська національна революція середини ХVІІ ст.)

У 1648 р. український народ єдиною силою виступив проти польсько-католицького поневолення. Далі терпіти нестерпний гніт, особливо після селянсько-козацьких повстань 30-х років XVII ст., стало неможливим. У деяких маєтках селяни відробляли панщину по 5--6-днів на тиждень. Експлуатація з боку панів, шляхти, євреїв-орендаторів робила неможливою мирну працю населення України. І все це пригнічувалося духовним рабством, в якому опинився народ України після Берестейської унії 1596 р. Богдан Хмельницький у розпалі війни скаже про її причини: «Причиною, яка спонукала коза-ків піднятися війною на ляхів, було не те, що ляхи несправедливо відбирали в них села й доми, не те, що позбавляли їх земної батьківщини, не те, що обтяжували їх роботами, подібно до немилостивих фараонів (усе це ще могли б стерпіти козаки), а те, що ляхи, змушуючи козаків відступати від благочестивих догматів та приєднуватися до невірного вчення, злим юродством руйнували села й доми нетлінних душ».

Ці та інші причини зумовили національно-визвольний характер війни, рушійною силою якої стали широкі народні маси, починаючи від козацтва і кінчаючи селянами, міщанами, православним духовенством. Очолив цю війну Богдан (Зиновій) Михайлович. Хмельницький, який народився близько 1595 р., ймовірно, в Чигирині, у родині дрібного шляхтича Михайла. Одержав він добру на той час освіту в школі лемберзьких єзуїтів. Вільно володів латинською, польською, турецькою і татарською мовами, добре розбирайся в історії, географії, праві.

У 1620 р. разом з батьком взяв участь у поході польського війська до Молдови проти турків. У битві під Цецорою батько загинув, а Богдан потрапив до турецького полону. Сам Богдан потім розповідав, що він «лютої неволі два роки зазнав», перебуваючи в Константинополі на одній із галер турецького флоту.

Будучи викупленим запорожцями із полону і повернувшись в рідні краї, він вступив до реєстрового козацького війська й досяг посади писаря.

За свідченням сучасників, «він був пособником Тараса», активним учасником Переяславської битви 1630 .р., в якій повсталі козаки і селяни на чолі з Тарасом Федоровичем (Трясилом) розбили шляхетські війська, керовані Конецпольським. Одну Із провідних ролей відігравав Богдан і в повстаннях 1637--1638 рр. Він пройшов справжню школу міжнарод-них відносин у Запорозькому війську, яке проводило незалежну від Польщі зовнішню політику. Повстання 16'37-1638'рр. було розгромлене, а Хмельницький вже як генеральний писар підписав акт про капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637р.

Запорозька Січ, що перебувала тоді, як уже згадувалось, на Микитиному Розі (поблизу м. Нікополя) , обрала його гетьманом. Звідси під його проводом, 22 квітня 1648 р. вирушили козаки, щоб об'єднатися з повстанським рухом на Наддніпрянщині і розпочати велику визвольну війну українського народу.

Білет№23 ( Переяславсько-Московський договір: умови і політико-правове значення.)

Б. Хмельницький, частина духовенства ще з 1648 р. зверталися до Москви з проханням, але не для того, щоб "возз'єднатися", а для того, щоб одержати підтримку у війні з Польщею, ворожою також і Росії. На кінець 1653 р. в Україну було відряджено московське посольство з боярином В. Бутурліним, який мав прийняти присягу від козацької старшини на вірність московському цареві. Для зустрічі з ним до Переяслава прибув Б. Хмельницький з генеральною старшиною, майже всі полковники, близько ста сотників, стільки ж нижчої старшини і деяка частина козаків. 18 січня 1654 р. гетьман відкрив Раду, яка вирішила передати Україну під царську протекцію. Остаточний договір представники обох сторін уклали в Москві в березні 1654 р. Це так звані Березневі статті. Тому є підстави називати договір Війська Запорізького з Росією Переяславсько-Московським договором. За ним цар забезпечував Україні автономію, що стосувалася таких справ: гетьмана і старшину вибирає козацька рада, українська адміністрація і суди незалежні від московських, податки в Україні збирає український уряд, козацького війська має бути 60 тис, залишається давній поділ населення на стани (козацький, шляхетський, міщанський, духовний) і кожен стан зберігає свої права, Україна має право на переговори з іншими державами. Українці визнали такі права царя: тримати в Києві військову залогу з воєводою, обирати нового гетьмана, про закордонні посольства гетьман повідомляє царя, а права всіх станів цар затверджує своїми грамотами.Але сам Переяславсько-Московський договір було складено досить неясно, і це було почасти причиною того, що відразу виникли непорозуміння та конфлікти між Україною і Московією.

Після укладення Переяславсько-Московської угоди війна України проти Польщі в 1654—1655 р. продовжувалася в союзі з Росією. Це був її третій етап. Головні воєнні дії відбувалися на території Білорусі. У 1656 р. у Вільно між московським царем і поляками було укладено перемир'я без усякої на те згоди українців. Більше того, Москва не допустила на переговори українську делегацію, хоча центральним питанням була саме доля України. Гетьман і козацька старшина сприйняли це як пряму зраду і порушення Переяславсько-Московського договору. На жаль, Б. Хмельницького чекали і нові невдачі. Налякані успіхами України і Швеції, у війну втрутилися європейські країни. На початку 1657 р. закінчився поразкою українсько-семиградський похід у Польщу. Почався бунт серед козаків, бо чимало з них не хотіли більше воювати і втікали додому. Ці події виявилися страшним ударом для хворого гетьмана, і 6 серпня 1657 р. він помер. Б. Хмельницький в останні роки життя зрозумів хибність однобічної угоди з Росією. Він розумів уже і небезпеку втрати всіх вольностей. Усвідомлював це і його генеральний писар І. Виговський. Тому вони весь час намагалися вирватися з московського ярма. Цим задумам не судилося здійснитися.

Білет№24()

У середині XVII ст. Європа увійшла у нову епоху суспільного й політичного розвитку, що характеризувалася створенням національних держав та утвердженням буржуазних відносин. Україна не була винятком з загальноєвропейських процесів. В ній активно розгорталася визвольна боротьба, спрямована на розв’язання найголовніших завдань - створення незалежної Української держави й запровадження нових соціально-економічних відносин на основі дрібної (фактично фермерського типу) козацької власності на землю.

Становлення Української держави відбувалося в надзвичайно складних внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах. Тому непростим і водночас кардинальним моментом у політиці Гетьмана України Богдана Хмельницького стала Переяславська рада 8 (18) січня 1654 року. Ця подія принципово вплинула на всю дальшу історію Українського народу і Європи в цілому.

Переяслівські події істотно вплинули на розвиток геополітичних процесів, розстановку сил на карті Європи. Істотно зміцнилися позиції Московської держави. Виникли передумови її перетворення на одну зі світових імперій, посилення російської експансії на Захід та Південь. Почався занепад Речі Посполитої. Водночас відбулося істотне послаблення політичної сили і ваги Оттоманської Порти та її васала - Кримського ханства, посилення впливу Священної Римської імперії. Започатковано політичний переустрій Балкан.

Ставлення до Переяславської угоди 1654 року завжди було і залишається неоднозначним. Оцінка та з'ясування причин і наслідків цієї історичної події тлумачилися з позицій політичної доцільності Російської імперії. Особливих ідеологічних викривлень зазнала оцінка Переяславської угоди за часів Радянського Союзу: уся історія Українського народу подавалася як “віковічне прагнення возз’єднатися з російським”. Цей міф був створений ще ідеологічним апаратом Російської імперії та суттєво скорегований радянським суспільствознавством у 1954 році – до 300-річчя події. Специфічне розуміння Переяславської Ради як акту "возз'єднання України з Росією" протягом 1950-1980-х років було однією з підвалин радянської імперської ідеології поряд з ідеологемами "Київської Русі - колиски трьох братніх народів", "нової історичної спільноти - радянського народу" тощо. Суттєвими залишаються можливості політичної експлуатації міфу про Переяславську Раду й нині. Недивлячись на те, що у наші дні Переяславський міф набув певної автономності у суспільній свідомості населення України, він і тепер активно використовується в поточному політичному житті.

Усе це вимагає глибокого неупередженого наукового аналізу відповідних подій з позицій сьогодення, змушує розглядати означену проблематику в контексті сучасних суспільно-політичних процесів як таку, що мала особливі політичні, економічні та соціальні наслідки для Українського народу, становлення та розвитку української державності.

Загалом для Українського народу конче важливим є досягнення суспільного компромісу в переосмисленні своєї історії, подолання стереотипів, що не лише за років тоталітаризму, а й задовго до цього насаджувалися у суспільній свідомості. Маємо грунтовніше розібратися самі у собі, пізнати самих себе, усвідомити свою цінність. Народ без історії є історичним безбатченком. Такий народ не лише втрачає основи національної свідомості, а й бачення перспективи. Вчені Національного інституту стратегічних досліджень вбачають свою місію у тім, щоб, використовуючи усі наявні можливості, упереджувати таку ситуацію. Аналітичні оцінки історичних уроків Переяславської угоди 1654 року для Українського народу, зроблені Інститутом, мають розглядатися саме у такому контексті.

Білет№25( Життя та політична діяльність Богдана Хмельницького)

Богдан Хмельницький став найвидатнішим представником українського козацтва, та коли говорять історики за період козацької історії, коли запалала визвольна війна, то ніколи не обійдеться їхня думка без згадки про славного Гетьмана Богдана Хмельницького.

Українське козацтво почало свій часопис з тих часів, коли підневільні люди тікали від шляхтичів у низини Дніпра, на Запоріжжя, де вони вважали себе “вольними людьми” – козаками. Втікачі селилися понад Дніпром за порогами, яких нараховувалося дев’ять.

Його воєнний досвід, знання Кримського ханства, Туреччини стали у пригоді запорізькому козацтву. Богдан очолює морські походи, відбиває нашестя кримчаків. Це підносить його авторитет, допомагає йому завоювати повагу серед козацтва та зайняти високі посади у козацькому війську. Та коли почалася нова хвиля селянсько-козацьких повстань на Україні, які очолили у 1630 р. Тарас Федорович, а у 1637-1638 роках Павло Бут, Яків Острянин і Дмитро Гуня, Богдана Хмельницького призначають писарем, а згодом – чигиринським сотником. У цих повстаннях він брав активну участь. У дипломатичних справах він, як писар Війська Запорізького, брав участь у переговорах з королем Владиславом IV та урядом Речі Плсполитої. Та у 1645-1646 роках, на чолі загону козаків разом з Іваном Сірком приймав активну участь у війні, яку вела Франція з Іспанією.

Після повернення на Україну Хмельницький довідався, що чигиринський підстароста Чаплинський заявив про свої права на хутір Суботів. За відсутністю Богдана він тероризував його сім’ю, грабував рідний хутір, згубив найменшого сина, приказав забити його канчуками, додому принесли хлопця напівмертвого. Він сильно захворів та скоро помер. А інших – найстаршого Тимофія та середнього Юрія, дочок Катерину та Стефаниду залякав погрозами. Дружина від всього того тяжко захворіла та незабаром померла.

Богдан Хмельницький шукав допомоги у короля, але той, скутий волею магнатів, нічим не зміг йому допомогти. Особисте горе злилося з горем народу. “Так вони ставляться не тільки до мене, - говорив він однодумцям, - так ляхи відносяться до всього народу українського, який вважають бидлом і схизматиками… Чого ми тільки не терпіли! Вольності наші знищені, землі відібрані, більша частина вільних лицарів перетворена у холопів…”[1]

Це був крик душі Богдана Хмельницького та він кинув до народу заклик: “З’єднайомся, браття, повстанемо за віру православну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині!..”[2]

Гетьманування Богдана Хмельницького

У грудні 1647 року Богдан подався на Запоріжжя. Тут 19 квітня 1648 року був обраний козацькою радою гетьманом. Звідси звернувся він до всіх знедолених виступити на боротьбу з панами. На його заклик з усієї України почали сходитися невдоволені та бідні люди.Вже 22 квітня 1648 року він виступив за свободу України. Перед цим кроком Хмельницький, як дипломат заручився підтримкою кримського хана, який пообіцяв йому допомогу. З того часу татари були союзниками Богдана Хмельницького на протязі усієї визвольної війни. Це було розумне рішення з боку Хмельницького, бо чоча й татари були не певні та зрадливі, але не стали союзниками інших ворогів та не вдарили у спину. Та вже на початку травня повстанське військо під проводом Богдана Хмельницького під Жовтими Водами і Корсунем розгромили армії Потоцького та Калиновського. І це були тільки перші перемоги у визвольній війні. Перемоги були свідченням полководчого таланту Богдана Хмельницького. Настав сприятливий час для народних виступів за волю України. Були виграні битви під Пилявцями (1648 р.), під Зборовом (1649 р.), під Батогом (1652 р.), під Жванцем (1653 р.). Та незважаючи на поразку через ханську зраду під Берестечком (1651 р.), Богдан Хмельницький проявив себе у цих битвах справжнім новатором і носієм передових ідей у воєнному мистецтві. Таким же новатором Хмельницький був і в організації козацького війська, і в державній діяльності. Засновник Української держави, він став і першим організатором адміністративного управління на Україні. Він багато сил доклав до зміцнення зовнішньополітичного становища України. Ніхто як до нього, так і після нього не вмів так уміло використовувати суперечності між Польщею, Османською імперією та іншими країнами.

Білет№26(Доба Руїни)

Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельницького здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Слід звернути увагу на те, що у вітчизняній історіографії немає одностайності щодо її хронологічних меж. Як правило, її датують 60–80-ми роками ХVІІ ст. Питання залишається відкритим, особливо щодо початку цього періоду. Закінчення Руїни пов’язують з гетьмануванням І. Мазепи.

Причинами Руїни були:

− розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;

− посилення антагонізму між різними станами українського населення;

− слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;

− боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої тощо.

Дослідниця цієї проблеми Т. Яковлєва, з’ясовуючи причини Руїни, слушно відзначає, що “небажання поступитися своїми вигодами заради блага України, заради збереження козацької держави, непримиренність позиції різноманітних угруповань та окремих осіб ще більш ускладнювали внутріполітичну ситуацію, провокували виступи “покозачених”, створювали хаос і плутанину, робили неможливою хоча б короткочасну стабілізацію”.

Можна виділити такі характерні ознаки Руїни:

− загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;

− початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою;

− зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму;

− звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;

− жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни;

− поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо).

Як це не гірко, але доводиться визнати слушність оцінки А. Потоцьким тодішньої ситуації в Україні, яку він дав у листі до короля. Прислухаймось: “…тепер там самі себе поїдають, містечко проти містечка воює, син батька, батько сина грабує”.

Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії. Досить проаналізувати Переяславські Статті 1659 р. – Ю. Хмельницького, Московські Статті 1665 р. – І. Брюховецького, Глухівські Статті 1669 р. – Д. Многогрішного (певний виняток, бо були трохи кращими, ніж попередні), Конотопські Статті 1672 р. – І. Самойловича тощо.

Білет№27(Образ гетьмана Івана Мазепи: історичний і літературний)

    В історії України важко знайти особу, навколо якої точилися б настільки гострі суперечки, перехрещувалися різні, часто полярні думки, таку, як Іван Мазепа. Захоплення, різке неприйняття, замовчування – такий, щонайменше, діапазон суджень дослідників про нього. На жаль, на різних “поверхах” українського суспільства події 300-літньої давності або ж завмерли на рівні “бородатих” стереотипів, або  ж розігруються як політична карта. Історія не має бути заручницею в руках політиків. І оцінювати її треба з українського погляду, а не з погляду близьких чи далеких сусідів. 

Встановлено, що майбутній гетьман народився близько 1640 р. у с. Мазепинцях поблизу Білої Церкви в сім'ї українського шляхтича. Природний розум та потяг до знань привели юнака в стіни Київського колегіуму. Пізніше Іван переїжджає до Варшави, де навчається в єзуїтській школі, а потім до Голландії, Італії, Німеччини, Франції. Навчання він продовжував до кінця 50-х рр. ХVІІ ст. Усі, без винятку, джерела відзначають глибокий розум І. Мазепи. Умів грати на бандурі, цікавився мистецтвом, колекціонував зброю. Постійно дбав про розвиток освіти та культури в Україні. Він будував церкви, допомагав школам, шпиталям. Мав вигляд суворої і водночас інтелігентної людини, в якої міцна будова тіла дисонувала з тонкими, білими, далеко не козацькими руками.

    Іван Мазепа ввійшов в історію як єдиний із гетьманів, який, 20 років правлячи Україною,  зумів стабілізувати політичне й економічне життя та об'єднати лівий і правий береги Дніпра. Він був дуже щирим і гарячим патріотом, бо завжди дбав про повну автономію свого краю, хотів бачити свою батьківщину незалежною в політичному розумінні. Він вважав для себе законним і виправданим порвати з Петром І, оскільки той відмовився поважати деякі з основних положень досягнутої 1654 роком домовленості, спробував відвоювати своєму народові незалежність.

Цар Петро І був свідомий того, що Мазепа назавжди залишиться символом визвольних змагань українського народу, як видатний національний герой, який хотів скинути з України тягар московського гніту, що Мазепа це учинив не задля однієї своєї особи, а задля всієї України. А тому цар Петро і зробив усе, аби зганьбити в народі саму пам'ять про гетьмана, піддавши його церковній анафемі. Зробити в очах народу релігійним злочинцем, духовно прокаженим. За радянської влади його ім'я також залишалося символом “чорної зради”. Офіційна влада робила все можливе для того, щоб назавжди викреслити з історичного процесу України ім'я гетьмана І. Мазепи. Але, не зважаючи на анафему, заборони, найжорстокіші репресії, в народі жила пам'ять про цю видатну людину. Жила про Мазепу пам'ять і в мистецтві – музиці, малярстві, літературі. 

Усім нам ще належить зробити багато кроків, аби міцнішою ставала історична пам'ять. Пам'ять повинна об'єднувати націю. Ось чому таким важливим є голос громадськості. Особливо, якщо зорієнтований він на утвердження національної гідності, а, отже, ­ сили й дієвої віри в українську, нашу з вами, перспективу. 

Білет№28()

Слобідська Україна або Слобожанщина (рідше — Слобідщина)— історико-географічний край у східній частині України, територія якого перекривається приблизно з територією п'яти Слобідських козацьких полків 17 — 18 століть, автономних формацій у межах Московського царства, а згодом Російської Імперії. Слобідська Україна межувала на заході з Гетьманщиною, на півдні із Запоріжжям і володіннями Кримського ханства, на сході з Доном, на півночі з Московщиною. Вона обіймала частину Середньої височини й сусідню з нею Донецьку низовину, південно-східну частинуПридніпровської низовини і невелику частину Донецького кряжа. В сучасних межах України охоплює південну частину Сумської області, північну, центральну та південно-східну частини Харківської області та північну частину Луганської області.

Українська колонізація Слобідської України протягом 17 ст. — 18 ст. йшла кількома хвилями. Масового характеру вона набрала особливо в 1630-их роках, коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходять московський кордон і дістають дозвіл селитися на Слобідській Україні 

Соціальний устрій та народне господарство Слобідської України були подібні (з деякими відмінами) до тих, що були на Гетьманщині. Уже перші українські поселенці ділилися на козаків, духовенство, міщан і селян («посполитих»). Тоді стани ще не були замкнені, і не важко було переписатися з селян у козаки. Основним станом було козацтво, до якого в середені 18 ст. належала половина всього населення Слобідської України. Воно поділялося на старшину, виборних (або компанійських) козаків, які несли військову службу, і козаків-підпомічників, які допомагали виборним харчами або грішми. 1732 у 4 полках на 23 565 виборних козаків припадало 72 226 підпомічників (станом на 1763 p.: 58 231 і 108 301). По дворах козаків жили підсусідки (1732 їх було в 4 полках 12 973), переважним чином це були колишні козаки і селяни, які втратили власне господарство та землю і наймитували у заможних господарів. Виборні козаки поступово перетворилися на замкнутий вільний стан, а підпомічники — на підданих, залежних від козацької старшини. Селяни ділилися на вільних, які мали власну землю, і тих, що жили на землях козацької старшини, російських поміщиків, монастирів тощо і за це відробляли панщину (у 18 ст. — 2 дні на тиждень) та платили данину натурою. Міщанство (купці, ремісники) було нечисленне. Шляхти на Слобідській Україні в 17 ст. не було. Окрему групу, досить строкатого соціального й господарського складу, становили росіяни — «служилі люди» різних розрядів, пізніше, у 18 ст. дворянство-поміщики (росіяни, молдавани тощо), «посадські люди», «однодворці» й «крестьяне». Загальна кількість росіян була невелика: за підрахунками Д. Багалія, у середині 18 ст. у 4 Слобідських полках було лише 1 650 росіян (зокрема, в Харківськомуполку 1498). Як на Гетьманщині, так і на Слобідській Україні соціальний процес ішов у напрямі збільшення прав і маєтків козацької старшини та перетворення селян на підданих (наприклад, 1768 року на 381 745 селян чоловічої статі було підданих 196 336).

Організація народного господарства на Слобідської України була подібна до тієї, що на Гетьманщині. Населення займалося в основному хліборобством і пов'язаним з ним скотарством. Панівною системою хліборобства була перемінна; у другій половині 18 століття почала поширюватися також трипільна. Крім козацьких і селянських дрібного землеволодіннь, розвинулися великопанські (козацької старшини й російського дворянства, а також монастирів) володіння, що іноді досягали розмірів лятифундій.

Білет№29 (Пилип Орлик……)

Після смерті І.Мазепи 5 квітня 1710 р. в Бендерах відбулася козацька рада. На ній було обрано нового гетьмана, найближчого сподвижника Івана Мазепи, генерального писаря його уряду Пилипа Орлика. Пилип Орлик очолив першу українську політичну еміграцію в Західній Європі і уряд в екзилі (еміграції). Пилип Орлик (1672-1742) походив з давнього чеського роду. Його батько загинув у війні з турками. Навчався в єзуїтській колегії у Вільно. Доля закинула його в Україну, і він своє життя присвятив їй. Навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Був освіченою людиною, знав кілька європейських мов. Займав посади в Генеральній Військовій Канцелярії, згодом став генеральним писарем і найближчим радником гетьмана Мазепи. Під час козацької ради 5 квітня було прийнято написаний ним документ "Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорізького" (пізніше цей документ отримав назву "Конституція Пилипа Орлика", або "Бендерська Конституція"). Основу "Пактів і конституції" становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу. Саме це відрізняло прийнятий документ від традиційних гетьманських статей, які грунтувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав зі своїми виборцями офіційну угоду, де чітко зазначалися умови, за яких він отримував владу. Документ складався зі вступу й 16 статей. У ньому проголошувалася незалежність України від Московії та Речі Посполитої; обґрунтовувалася протекція шведського короля та союз з Кримським ханством; територія України визначалася Зборівським договором 1649 р. ; козакам поверталися їхні традиційні території в Подніпров'ї; при гетьманові утворювалася Генеральна рада із законодавчою владою, яка складалася з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та з делегатів від запорожців; рада збиралася тричі на рік - на Різдво, Покрову, Великдень; справи про кривду гетьманову та провини старшини розглядав генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися; державна скарбниця і майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначалися окремі землі; встановлювалася виборність полковників, сотників з наступним їх затвердженням гетьманом; спеціальна комісія мала здійснювати ревізію державних земель, якими користувалася старшина, а також повинностей населення; гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.Таким чином, проголосивши фактично Україну незалежною республікою, "Конституція Пилипа Орлика" стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й взагалі в Європі. Жодна з країн на той час не мала подібних документів.Конституція значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу — Генеральної Ради. У ній були закладені підвалини принципу розподілу виконавчої та судової влади, впроваджувалась виборність посад.